Дембель Гіппократа

П'ятий рік триває неоголошена російсько-українська війна на українському Донбасі.

Вона вже забрала життя понад 10 тисяч осіб і покалічила долі мільйонів. Щодня новини з фронту приносять, що знову чиєсь життя обірвала куля снайпера, підступна розтяжка чи осколок ворожого снаряда. Це означає появу в Україні нових сиріт, удів та згорьованих батьків. Щодня ми дізнаємося про кілька поранених і покалічених українських захисників та місцевих цивільних мешканців. Лік пораненим іде вже на десятки тисяч. І кінця-краю цій війні, на жаль, не видно…

Якщо ми воюємо за душі та серця, а не тільки за квадратні кілометри, то зміна у ставленні до людини з боку української держави важить набагато більше, ніж відвоювання того чи того поселення на лінії розмежування. Бо є сенс відвойовувати тимчасово окуповані території тільки тоді, коли ми будемо готові принести на них не лише синьо-жовтий прапор, а й нову якість життя. Нова якість життя - це насамперед інфраструктура та соціальні послуги для місцевого населення. Бо насправді пересічному жителеві Авдіївки, Краматорська чи Попасної (як, утім, і того ж Ужгорода) набагато важливіша якість роботи місцевої лікарні та комунальних служб, ніж Адміністрації президента України. Про комунальні служби писати не буду, бо некомпетентний, а ось про медичне забезпечення у зоні проведення ООС настав час поговорити докладно і серйозно.

Приводом до написання цієї статті став лист очільника недавно створеного Головного військово-медичного управління (ГВМУ) Міноборони полковника медичної служби Ігоря Хоменка на адресу Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова. У ньому начальник медслужби Збройних сил України стверджує, що потреба в залученні медиків-добровольців наразі відпала, оскільки "наявна кількість військово-лікувальних закладів, їх оснащення, укомплектованість та рівень професійної підготовки персоналу дозволяють забезпечити на належному рівні надання медичної допомоги та лікування учасників АТО".

Цей лист дуже здивував медиків-добровольців ПДМШ, які четвертий рік надають допомогу в зоні бойових дій військовослужбовцям ЗСУ, працівникам правоохоронних органів та цивільному населенню. Твердження пана Хоменка (що до призначення на посаду начальника ГВМУ працював на посаді головного хірурга Міноборони в Головному військово-клінічному госпіталі в Києві) прямо суперечить заявці начальника відділу медичного забезпечення штабу АТО/ООС, у якій той просить керівництво ПДМШ відрядити у квітні-травні поточного року 32 медики-добровольці ПДМШ і два автомобілі швидкої допомоги на посилення медичної служби ЗСУ в районах проведення АТО/ООС (лист № 195_медз від 4 квітня 2018 р.).

Погано, звісно, що у військових медиків права рука не знає, що робить ліва, але головна біда навіть не в цьому. Схоже, новий очільник медслужби ЗСУ, замість того, щоб усіма доступними засобами підвищувати професійний рівень і якість медицини в зоні проведення ООС (зокрема й через залучення до проведення ООС висококваліфікованих та добре мотивованих цивільних медиків-добровольців), вирішив відзвітувати керівництву, що з медициною на фронті все, мовляв, гаразд, військових медиків не знаємо куди дівати. Якщо з медичним забезпеченням у районі проведення ООС справді все так чудово, постає питання, чому тільки добровольці ПДМШ наразі посилюють медичну службу ЗСУ в місцях тимчасової дислокації 30 та 93 ОМБр, 95 ОАЕМБр, а також 65 та 66 ВМГ. Посилюють, підкреслимо, на прохання керівників відповідних військових частин та військових мобільних госпіталів і на офіційний запит керівника медичної служби АТО/ООС. А, крім ПДМШ, у районах бойових дій працюють також "ASAP", "Госпітальєри" та менш відомі медичні групи й підрозділи. І роботи всім вистачає. Бойові командири, з якими нам вдалося поспілкуватися, тільки підтверджують свою вдячність медикам-добровольцям, їхню ефективність та потребу їх подальшого залучення до проведення ООС.

Здається, військове керівництво України, яке з 1 травня перебрало на себе всю відповідальність за проведення військової операції на українському Донбасі, так і не усвідомило, що тепер воно відповідає не тільки за людей у погонах, а й за цивільних жителів у районах проведення ООС. Так, відповідно до ст. 9 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях", саме "Об'єднаний оперативний штаб Збройних Сил України через відповідні органи військового управління здійснює планування, організацію та контроль виконання заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, спрямування, координацію і контроль за діяльністю військово-цивільних чи військових адміністрацій (у разі їх утворення) у Донецькій та Луганській областях з питань національної безпеки і оборони". Відповіднодо ст. 5 та 6 зазначеного Закону, заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях включають, зокрема, "надання медичних та соціальних послуг на контрольованих Україною територіях" цивільному населенню на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, а також, згідно зі ст. 7 Закону, "комплексний розвиток безпекової, економічної, інформаційно-телекомунікаційної, соціальної та гуманітарної інфраструктури на територіях, прилеглих до тимчасово окупованих територій в Донецькій та Луганській областях".

Згідно з наявною в нас офіційною інформацією, в Луганській області на контрольованих Україною територіях на початок травня 2018 р. укомплектованість закладів охорони здоров'я медичним персоналом становить менше 60% (укомплектованість стаціонарів становить 58,1%, поліклінічних закладів - 56,49%).

На Донеччині ситуація ще гірша: дефіцит лікарських кадрів становить 64%. На жаль, військове керівництво країни (зокрема керівництво Генштабу ЗСУ та Об'єднаного оперативного штабу ЗСУ), схоже, не усвідомлює, що головною причиною такої критичної неукомплектованості медичним персоналом цивільних закладів охорони здоров'я на контрольованих урядом територіях Донецької та Луганської областей є саме їх прилеглість до районів бойових дій.

Мало того, що у разі загострення ситуації прифронтові цивільні лікарні не зможуть надавати належну медичну допомогу пораненим і хворим бійцям ЗСУ та інших збройних формувань, вони вже не спроможні надавати адекватну допомогу цивільному населенню. А саме стан медичного забезпечення і формує, серед інших чинників, ставлення місцевого населення до української влади. Коли до лікарки-терапевта ПДМШ Галини Черниш із Прикарпаття, яка не одну ротацію відпрацювала у Станиці Луганській, потягнулися хворі з окупованого Луганська, бо сарафанне радіо рознесло, що ця "спадкова бандерівка" - не просто чудовий фахівець, а ще й золота людина, яка, крім лікування хвороб, зігріває всіх промінням своє усмішки та лікує зболені душі своїх пацієнтів добрим (українським!) словом, - це була не менша перемога, ніж зайняття "Промки". Що вже дивуватися, коли російськомовний дідусь із окупованого Донецька під час чергового перетину лінії розмежування приніс Галині (яка тоді працювала у медпункті ПДМШ на КПВВ в Мар'їнці) макітру вареників із запискою "Украинскому дохтору". І таких випадків у ПДМШ - десятки, якщо не сотні. Так із допомогою самовідданого подвигу лікарів-добровольців ми без жодного пострілу завойовуємо душі місцевих та наближаємо час повернення окупованої частини Донбасу під українську юрисдикцію.

Відповідно, постає питання: медики-добровольці, які за покликом серця залишають рідну домівку й лікарню та їдуть у прифронтові цивільні лікарні Донбасу зціляти місцевих мешканців, а заодно самотужки (замість Мінстеця) переконувати їх, що вони не байдужі решті України і що слово "Солідарність" - не тільки назва партії президента, - чи беруть такі медики участь в Операції об'єднаних сил? А якщо ні, то чому до цієї операції офіційно залучені військові прокурори, котрі їздять на судові засідання у цілком мирний Краматорськ, чи ті ж таки військові медики, які працюють у військовому госпіталі в не менш мирному Сєвєродонецьку?

А якщо ці медики-добровольці - терапевти, отоларингологи, інфекціоністи, гінекологи та педіатри (не кажучи вже про хірургів, травматологів та анестезіологів, що часто вдень оперують цивільних, а вночі - поранених бійців) наближають нашу перемогу, завойовуючи серця й душі місцевого населення, як мінімум - із великим дискомфортом (бо по місяцю живуть у лікарняних палатах), як максимум - із ризиком для життя (бо в прифронтову лікарню може "прилетіти" так само, як і у ВОП, а розтяжок та мін у прифронтовій зоні досі хоч греблю гати), - то чому військове керівництво відмовляється їх офіційно залучати до проведення ООС? Навіщо таке залучення, спитаєте ви? Бо якщо медик-доброволець, офіційно залучений до проведення АТО/ООС, не дай Боже підірветься на розтяжці чи буде поранений осколком ворожого снаряду, він стає "особою з інвалідністю внаслідок війни", і на нього поширюються соціальні гарантії та пільги, передбачені Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". А якщо залучений не був, його (або його рідних) чекає нескінченне ходіння по різних бюрократичних установах і владних кабінетах, де він не раз почує, що "його туди ніхто не посилав", і роки доказування, що він "добровільно забезпечував" проведення АТО/ООС.

Мусимо констатувати, що стан медичного забезпечення в районах проведення ООС на сьогодні незадовільний. В особливо складному становищі через критичний дефіцит медичних кадрів опинилася мережа цивільних закладів охорони здоров'я на контрольованих Києвом територіях Донецької та Луганської областей.

Відповідно до Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях", із початком Операції об'єднаних сил відповідальність, зокрема, й за гуманітарні аспекти операції покладається персонально на командувача об'єднаних сил генерал-лейтенанта Наєва, а також на Генеральний штаб та Об'єднаний оперативний штаб ЗСУ.

Належне медичне забезпечення як силовиків, що беруть участь в ООС, так і цивільного населення прифронтових районів має стати одним із пріоритетів діяльності військового керівництва країни. Доки держава не створила достатніх стимулів для стовідсоткового заповнення медичних вакансій у районі проведення ООС як у медичній службі ЗСУ, так і в цивільних закладах охорони здоров'я, доцільно максимально використовувати потенціал медиків-добровольців з інших (мирних) регіонів України, зокрема в рамках проекту "Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова", який за три з половиною роки роботи на фронті довів свою високу ефективність.

Стаття 8 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" дозволяє Генеральному штабу Збройних сил України офіційно залучати "працівників закладів охорони здоров'я" до проведення ООС. За активного сприяння парламентського комітету з питань охорони здоров'я, МОЗ України в останній робочий день перед завершенням АТО і початком ООС видало наказ № 814 від 27 квітня 2018 р., яким урегулювало порядок відрядження медиків-добровольців у розпорядження Об'єднаного оперативного штабу ЗСУ в рамках проекту "Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова".

На жаль, попри неодноразові звернення авторів цієї статті до начальника генерального штабу - Головнокомандувача Збройних сил України Віктора Муженка, порядок офіційного залучення медиків-добровольців до проведення ООС досі не розроблений і не затверджений. Відтак, медики-добровольці ПДМШ, відряджені в розпорядження Оперативного об'єднаного штабу ЗСУ у травні цього року на запит медичної служби АТО/ООС, досі не залучені до проведення ООС і, фактично, працюють у правому вакуумі, що неприпустимо.

Закликаємо військове керівництво країни якнайшвидше розробити і затвердити порядок офіційного залучення медиків-добровольців до проведення ООС, а також максимально використовувати висококваліфікований та добре мотивований цивільний медичний і допоміжний персонал як у місцях тимчасової дислокації військових частин, так і в прифронтових цивільних лікарнях.

Пам'ятаймо: якщо український воїн захищає нашу державу, її цілісність та суверенітет, то медик рятує найдорожче, що є в цій державі, - життя та здоров'я її громадян.

Щиро дякую за підтримку в боротьбі за права та статус медиків-добровольців пані Ользі Богомолець, очільниці парламентського комітету з питань охорони здоров‘я, а віднедавна - члену Опікунської ради ПДМШ ім. Миколи Пирогова.