Де Руссю пахне?

Оцінюючи візит Патріарха Московського і всієї Русі Кирила до України, можна сказати, що глава РПЦ як міг відповідав ролі, окресленій для нього світською владою Росії, — ролі ідеологічного тарана. Російські ЗМІ приділили цьому візитові не менше уваги, ніж візиту будь-якого високого державного чину.

Можливо, так воно й було: на їхній погляд, патріарх виконував завдання, якого виконати не може більше ніхто. Але для Української церкви цими днями вирішується зовсім інше, не менш важливе питання — її цілісності, зрілості та здатності протистояти політичним іграм влади. Своєї, церковної, яка намагається утвердитися тут, щоб стати сильнішою там.

Припущення, що патріарх може прийняти українське громадянство, тільки на перший погляд видається маргінальним. Звісно, подвійне громадянство заборонене в Україні, але патріарх висловив сподівання, що для нього українська влада зробить виняток. До цього пасажу добудовується ідея, яка мусується в проросійських церковних колах, що Київ має стати не символічною, а справжньою «південною столицею» патріарха РПЦ. З тим, що він житиме півроку в Москві, півроку — в Києві й, відповідно, називатиметься «Патріархом Московським, Київським і всієї Русі».

Слід розуміти, що титул — це не просто слова. У даному разі це означатиме, що патріарх Московський стане повноправним главою Української православної церкви, яка ще недавно мала статус самокерованої й користувалася «правами широкої автономії». У власне «українському» предстоятелі відпадає потреба — замість Блаженнійшого митрополита Київського УПЦ управлятиме сам патріарх Московський, а за відсутності патріарха справами церкви відатиме його помічник — вікарій. Київська кафедра, фактично, позбавиться чільного становища в церкві.

Поки що цей проект «подвійного патріаршества» існує тільки у вигляді «необережних висловлювань» (які, наче за помахом чарівної палички, відразу ж стають публічними й набувають необхідного суспільного резонансу). Але є й цілком реальні справи, які вказують на бажання патріарха в міру можливості вже тепер послабити позиції київської кафедри. Ігнорування постаті митрополита Володимира у дні святкування нинішнього року впадало у вічі — його ніби ненароком зробили частиною «митрополичої масовки», що супроводжувала патріарха. Який, у свою чергу, більше цікавився «регіональною церковною елітою», ніж предстоятелем. Понад те, він розширив ряди цієї еліти, надавши сан митрополита архієпископу Миколаївському Питириму та архієпископу Хустському Марку. Судячи з вибору патріарха, у його церкві цінуються люди не так святі, як віддані.

Ці «призначення» трохи збентежили спостерігачів, оскільки в УПЦ такі рішення приймають з ініціативи предстоятеля УПЦ, відповідно до його указу. Патріарх Кирило показав, що він — вищий за якісь там документи й правила УПЦ і вершить так, як сам воліє. До того ж нові митрополити і, відповідно, митрополичі округи йому справді потрібні: зміцнення регіональних еліт — найдійовіший спосіб боротьби з централізацією. Нагадаю, що, ще навіть не ставши патріархом, глава РПЦ уже проводив в Україні політику, яка зводиться до формули «поділяй і пануй». Це дало йому можливість уникнути «українського питання» на Помісному соборі, який, зокрема, не затвердив статусу і Статуту УПЦ. Тепер патріарх Кирило може почуватися вільним стосовно і того, й іншого. І він почувається.

Загалом, можна сказати, що «автономне» крило УПЦ розплачується тепер за виявлену взимку слабкість. Усі «маленькі кроки» — наразі перекреслені кількома рішучими жестами. А лиховісне слово «розкол», яке має у вустах наших церковників прямо магічну силу, почало набувати зовсім нового, ще жахливішого смислу.

Власне, проблемі розколу — цій найбільшій, на загальну думку церковників, проблемі українського православ’я — патріарх Кирило не став приділяти надто багато уваги. Він не вийшов за рамки звичайної риторики про те, «що таке «добре» і що таке «погано». Розділення українських церков у його промовах виступало, швидше, як окремий випадок нерозуміння якоїсь великої об’єднавчої ідеї. Жодних конкретних стратегій, тим паче — програм. Російські колеги висловили припущення, що патріарх вирішив почекати, доки патріарха Філарета замінить більш згідлива людина. Однак домовлятися потрібно не з патріархом, а з паствою — тепер, як і в майбутньому. Навпаки, є підстави підозрювати, що патріарх Кирило взагалі не планує ні з ким домовлятися. Принаймні тут, в Україні.

А тут після візиту патріарха Московського перспектива об’єднання видається примарнішою, ніж будь-коли. Навіть УАПЦ, частина якої, здавалося б, уже готова піти на поступки й вести переговори до повного об’єднання (чи припинення існування — як кому подобається), швидше за все, дуже зміниться. Патріарх Філарет, потираючи руки, скаже: я ж вас попереджав, що Московська церква — це агент Кремля, який тягне нас назад у СРСР? Паства ойкне й знову стане косо дивитися через дорогу на сусідній храм, у якому служить «московський піп». «Останніми роками ми надто звикли до хорошого, — зізнається один знайомий панотець. — Ми звикли, наприклад, що в УПЦ Московського патріархату не соромно ходити. Тепер доведеться відвикати». Ось як просто й швидко можна було розвалити те, до чого йшли маленькими кроками впродовж довгих років.

І немає приводу виправдовувати патріарха тим, що «він не знав», що «російські ідеї», які він висловлював, принаймні в половині випадків, із прицілом на російське ТБ, — в Україні не можуть бути популярними. Що вони не можуть об’єднати не тільки країну в цілому, а навіть лише православних цієї країни. Що це саме те, що «нас розділяє, а не об’єднує» — улюблена формула церковників — поборників єдності. Знав. Оскільки навіть в УПЦ достатньо людей, які не бачать перспективи для своєї церкви в такій «єдності».

Втім, скільки їх там залишиться після візиту? Чутка про те, що кілька єпископів-автономістів буде виведено за штат, зробила свою справу, — навіть ті представники УПЦ, від яких ми звикли чути про необхідність самостійності, або примовкли, або заговорили зовсім по-іншому.

Не треба про страх і «власну шкуру». Насправді в цього страху є благородніші підстави. Розкол — це не тільки зручне слівце, яким, як кадилом від погані, священнослужителі відмахуються від незручних запитань і ситуацій. Це цілком реальна загроза — тільки з вигляду вона не зовсім така, якою ми її звикли уявляти. Те, що патріарх Московський цілком свідомо асоціює ідею «руської православної цивілізації» із самою вірою та церквою, те, що він виступає активним промоутером «Доктрини руського світу» і дає нам зрозуміти, що ми, за умовчанням, є його частиною, — сіє смуту в душах і розпалює війну в умах, війну між «згодними» і «незгодними» — по суті, між Сходом і Заходом. Кордон між ними, як попереджав нас відомий соціолог, проходить саме по Дніпру. Тобто ділить нашу країну на дві частини. Про те, що такі війни обов’язково будуть релігійними, цей соціолог теж попереджав. Не думаю, що праці цього соціолога пройшли повз увагу творців «Доктрини руського світу».

Хочеться припустити найменш драматичний сценарій: наприклад, у РПЦ вирішать, що єдине, що можна зробити з українською церквою, — отримати з неї вовни жмут, «відірвавши» ту частину, яка з тих чи інших причин сприйме запропонований статус та ідею руської єдності. У такому разі великі митрополичі округи з вдячними митрополитами на чолі можуть зіграти свою роль, визначивши орієнтацію своєї частини церкви, забезпечивши масовість «одобрямсу» і свою частку майна від поділу, що може відбутися, якщо настрої Московської патріархії формувати «руський світ» залишаться такими ж радикальними. Сподіватися, що такий «розвальний» сценарій виявиться недраматичним, можна, але це трохи наївно. Принаймні російська публіцистика, яка розробляє сценарії поділу України на право- і лівобережну (останнім часом така література стала масовим явищем російського ринку — причому автори, судячи з риторики, всі як один прибічники «Доктрини руського світу»), обіцяє нам у такому разі громадянську війну з обов’язковою участю Росії, яка протегуватиме Лівому берегу. Не хочеться думати, що Російська православна церква може взяти участь у чомусь такому, але поки що риторика патріарха Кирила не залишає сумнівів, що створення «руського світу» для нього — програма. Питання лише в тому, як далеко він готовий піти у плані засобів.

Невдовзі в Україну має прибути делегація Вселенського патріархату. Можливо, Константинополь — це остання надія тієї частини УПЦ, яка не хоче брати участі в ідеологічних іграх свого начальства. Але на що, власне, їм сподіватися? Те, що представники Константинополя постаралися не перетнутися на нашій землі з патріархом Кирилом, а, наскільки змога, почекати, поки після нього земля охолоне, свідчить, що їхні дії й рішення навряд чи будуть такими ж радикальними. Та, водночас, тільки їхня участь може дати нам надію, що в разі розподілу він принаймні буде цивілізованим: з умовою, що та частина української церкви, яка не захоче стати частиною «руського світу», набуде канонічного статусу у складі Вселенсь­кого патріархату. У Фанарі не можуть не розуміти: якщо ідея «руської православної цивілізації» буде вдало реа­лізована, претензії Вселенського патріарха на статус першого серед рівних і «папи для всіх православних» стануть смішними. Тому вони теж залишаються заручниками «українського питання» — як і ми самі.

Як, утім, і патріарх Московський Кирило. Який, попри всі його достоїнства публічного політика, виявляється таким самим відірваним від реальності, як і інші його колеги з політики. Православ’я в Україні за роки незалежності дуже деполітизувалося. Підростає покоління, для якого ідея «братніх народів» — закам’янілість із кабінету історії. Можна назвати Київ «нашим Єрусалимом і Константинополем» і викликати тільки одне запитання — навіщо? Хіба мало того, що він — Київ? Можна проголосити себе «Київським», перетворити УПЦ на «церкву регіонів» — і в результаті отримати безліч напівпорожніх храмів і ні найменшого впливу на уми та душі. По обидва боки кордону.