Дати шанс війні?

«Війна — весела штука!» — сказав колись Юрій Нікулін, ділячись спогадами про фронтовий досвід. Залишився живим після бою — радість. Захопили трофеї — шнапс і консерви — свято. Він пройшов війну і мав повне право на такі слова.

Причиною такого ставлення до воєнних дій, очевидно, було не особливе сприйняття життя професійним коміком, а захисна функція людського організму пристосовуватися навіть до найсуворіших умов, яка дозволяє вижити і зберегти психічне здоров’я.

Мені особисто пощастило в тому, що за 20 років військової служби не довелося воювати. Тому не можу підтвердити, наскільки це весело. Але я бачив війну та її наслідки на власні очі: в колишній Югославії, в Сьєрра-Леоне, в Конго.

Серпень 2009 р.

Грузія звинувачує Росію в черговій провокації — незаконному переміщенні блокпостів на грузинську територію. Росія звинувачує Грузію у гранатометних обстрілах території Південної Осетії і загрожує готовністю до «належної» відповіді. Обидві сторони напередодні річниці серпневої війни 2008 р. знову обмінюються ударами — поки що переважно інформаційними. На екранах знову генерал Ноговіцин. Дежавю.

Торішній збройний конфлікт на Північному Кавказі став, без перебільшення, шоком для світової спільноти, попри той факт, що він не був повною несподіванкою.

Хронологія подій, взаємних про­вокацій, які передували ракет­ному обстрілу Цхінвалі в ніч із 7 на 8 серпня 2008 р., ставить під сумнів щирість заяв російської сторони про віроломність та несподіваність нападу. Не могли не розуміти й на Заході, що за такої інтенсивності словесних і вогнепальних спалахів неминуче гряне грім із «Градом». Ситуація нагадувала «Воронью слободку», яка просто не могла не спалахнути. Всі знали про бабусю, яка корис­тувалася відкритим вогнем на антресолях. Можливості космічної розвідки дозволяють спостерігати в режимі реального часу «гру з вогнем», особливо коли вона від­бувається з участю об’єктів, значно більших за сірникову коробку. Масштабні військові манев­ри, зосередження військових кон­тин­гентів з обох сторін не залишали сумнівів у серйозності намірів.

Короткочасний, абсурдний за своєю жорстокістю та безперспективністю конфлікт!

Війна, попри всі її жорстокі реалії, людські страждання, матеріальні втрати, має принаймні один позитивний наслідок. Після війни приходить мир. Однак не завжди й не назавжди.

Чому ж не настав мир у Грузії ні після першої (1991—1992 рр. в Південній Осетії), ні після другої (1992—1993 рр. в Абхазії), ні після третьої війни (2008 р.)?

Відомий американський експерт Едвард Люттвак у статті «Дайте війні шанс» (Foreign Affairs, липень/серпень 1999 р.) стверджував, що війна може привести до вирішення політичного конфлікту і миру лише після виснаження обох сторін або після рішучої поразки однієї з них. Інак­ше кажучи, війна має тривати доти, доки не вирішить проблем, що її спричинили. Війна приносить мир після досягнення кульмінації насилля, коли надія на воєнний успіх поступається місцем перспективі мирної угоди.

Отже, грузинська війна, яка триває вже 18 років, ще не завершена. Перемир’я — це не мир, а лише припинення вогню, блокування або ж «заморожування» відкритого збройного протистояння. Звісно, поганий мир — краще, ніж хороша війна, але «замороженим конфліктам» притаманна нехороша особливість перетворюватися на «гарячі точки».

Сьогодні у світі спостерігається тенденція до зменшення кількості активних великих зброй­них конфліктів. За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру (СІПРІ), у 2008 р. тривали 15 кон­фліктів, що на шість менше, ніж у 1999 р. При цьому переважна більшість їх — внутрішні конфлікти. З 34 конфліктів, які сталися за період 1999—2008 рр., лише три були міждержавними, решта 31 — внутрішніми.

На думку Люттвака, поява великої кількості «ендемічних конфліктів» і відсутність перспективи їх вирішення спричинена «зовнішнім втручанням у парадоксальну логіку війни: настання миру як результату вирішальної перемоги або виснаження сторін». Саме тому він закликає політичні еліти не керуватися емоційними мотивами та бути особливо обережними, втручаючись у чужу війну.

З моменту заснування ООН світові лідери нечасто дозволяли «малим» війнам самостійно пройти «повний курс». Ворогуючі сто­рони примушуються до припинення вогню на певній стадії конфлікту, коли жодна зі сторін ще не зазнала рішучої поразки й не готова до миру на умовах переможця і коли обидва противники ще не виснажені війною настільки, щоб бути готовими до компромісу. Наразі, за даними СІПРІ, міжнародні та регіональні організації здійснюють 60 миротворчих операцій, до яких залучено 187 586 осіб (166 146 військовослужбовців і 21 440 цивільних).

Нав’язане ззовні перемир’я дає тимчасові плоди: причини конфлікту залишаються, кожна зі сторін (впевнена в можливості власної воєнної перемоги) використовує перемир’я для перегрупування сил і нарощування потуги. Більше того, готовність сторін до досягнення компромісу за столом переговорів після перемир’я, нав’язаного ззовні, значно нижча, ніж була до початку бойових дій чи могла б бути за умови їх «природного» завершення. Можливості впливу арбітрів-посередників на перебіг переговорів обмежені багатьма чинниками, у тому числі штучним захистом слабшої сторони від наслідків відмови від мирної угоди. Можливо, саме тому третина миротворчих операцій триває вже понад 10 років, а деякі з них — понад 50. Тобто стільки ж тривають відповідні «заморожені» конфлікти, на територіях яких розгорнуто миротворчі місії.

Виправданням зовнішнього втручання зазвичай є намагання зупинити кровопролиття і страждання цивільного населення. Лідери демократичних держав перебувають під постійним пресингом мас-медіа та виборців. Оперативність поширення інформації завдяки сучасним технологіям вимагає від політиків прийняття швидких рішень. «Чо­му ми нічого не робимо?» — запитують виборці та обрані ними представники наступного ранку після вечірнього прямого репортажу з місця подій. Необхід­ність негайного реагування на сентименти суспільства мало сприяє прийняттю обґрунтованих рішень. «Що ми там робимо?» — наступне запитання до політиків як свідчення хибності швидких політичних рішень або нездатності їх успішного впровадження в життя.

Значно складнішою є ситуація, коли за втручанням великих держав стоять інші — не лише гуманітарні — мотиви. Локальні конфлікти традиційно слугували полем бою між супердержавами для зведення порахунків без прямого протистояння. Прикри­ваючись намірами забезпечення миру і стабільності, захисту мирного населення та власних громадян, запобігання геноцидові тощо, великі держави використовують чужі війни для захисту національних інтересів.

Едвард Люттвак у вище згаданій статті стверджує, що за часів холодної війни негативні наслідки такого втручання були виправдані, адже, з погляду глобальної безпеки, найстрашніші наслідки локального конфлікту — ніщо, порівняно з наслідками прямого зіткнення ядерних супердержав. Звучить жахливо й цинічно, особливо для жителів гарячих точок, людей, чиї поля, міста і долі побували або перебувають у зонах «з’ясування стосунків на чужій території»! Можна, звісно, звинуватити в цинізмі пана Люттвака, який дозволяє собі робити такі висновки, сидячи в затишному вашингтонському кабінеті… Хоча, як відомо, сьогодні вже ніхто не почувається в повній безпеці.

То що ж то була за війна? Хто, з ким і заради чого воював у серпні 2008 р. на Північному Кавказі?

Найбільш поширена назва, особливо в західній пресі, — «російсько-грузинська війна». Моск­ва називає її «операцією з приму­шення агресора до миру», Тбілісі — «російською агресією». Автори­тетний Уппсальський університет (Uppsala Conflict Data Program, Швеція) кваліфікує бойові дії в серпні 2008 р. на території Грузії, Південної Осетії та Абхазії як «низької інтенсивності внутрішньодержавний конфлікт з участю іноземних військ».

Незалежно від визначення, причини цього воєнного конфлікту значно глибші, ніж міжетнічне протистояння, боротьба за владу чи територію всередині країни, а наслідки п’ятиденної війни вийшли далеко за межі регіону.

Отже, тривалий внутрішньодержавний конфлікт між центральною владою і керівництвом двох сепаратистських суб’єктів, по суті, зазнав істотної трансформації під впливом політики великих держав, насамперед рішення про визнання незалежності Косово та боротьби Кремля за відновлення великодержавного статусу Росії.

Наразі важко дати остаточну оцінку всім обставинам, які призвели до кровопролиття. Спеціаль­на комісія ЄС із розслідування причин серпневого конфлікту мала надати звіт до кінця червня, але, з огляду на те, що відкрилися «нові обставини», які істотно впливають на висновки, попросила перенести остаточний термін ще на кілька місяців. Отже, на сьогодні немає незалежних офіційних даних, до яких можна було б апелювати.

Очевидно, що однозначної, об’єктивної, загальновизнаної відповіді на це питання і бути не може. Найбільш справедливим був би розподіл вини між усіма сторонами, тією чи іншою мірою причетними до серпневого конфлікту: за те, що вони зробили або чого не зробили, але могли зробити для запобігання трагедії.

Мало хто ставить під сумнів особисту вину Саакашвілі. Воло­димир Путін назвав його воєнним злочинцем, якого повинен судити міжнародний трибунал. Не менш суворі оцінки діям президента дає і внутрішня політична опозиція.

Водночас, за попередньою інформацією про зміст проекту звіту комісії ЄС та за даними інших авторитетних джерел, усі сторони конфлікту грубо порушували правила ведення війни, особливо в частині запобігання насиллю над цивільним населенням. Знаменитий вислів імператриці Катерини ІІ «Переможців не судять» мав право на існування у XVIII столітті.

Хто переміг? Безумовно — Росія. Нарешті після двох десятиліть ігнорувань і принижень Росія примусила Захід знову сприймати її серйозно. СNN-війна зробила свою справу. Прямі телевізійні репортажі про російські танкові колони за 30 км від Тбілісі відновили інстинктивний страх західної публіки, надійно прищеплений у часи холодної війни.

Російські лідери отримали унікальну нагоду «відчитати» нарешті своїх західних колег за под­війні стандарти, недалекоглядну політику і звинуватити їх в усіх негараздах. Дії прозахідного президента Грузії, що призвели до масової загибелі мирних жителів, значно підірвали позиції Заходу в цьому діалозі.

Досягнуто істотного прогресу у блокуванні процесу розширення НАТО на схід. Перспектива бути втягнутими у конфлікт із Росією заради Грузії зміцнила позиції Німеччини і Франції та спонукала інших членів альянсу до більшої обережності.

Окремо слід згадати про перемоги прем’єр-міністра Росії. Війна на Кавказі дала змогу продемонструвати, що Путіна рано вважати другою особою в дер­жаві. Важко також було не помітити його особистого задоволення, вочевидь неповного, від частково виконаного зобов’язання покарати Саакашвілі.

Чи можна вважати цю перемогу свідченням військової могутності російської армії? Деякі дані «розбору польотів» у самій Росії майже збігаються з висновками зовнішніх оглядачів. Головний із них: перемога стала можливою завдяки значній перевазі у живій силі та техніці. За наявності серйозного противника перебіг і результати збройного конфлікту могли б бути іншими. Проблеми управління, зв’язку, координації дій авіації і сухопутних підрозділів компенсувалися непропорційним застосуванням сили, особистим героїзмом бійців і нічим не виправданими втратами. Не найкраща характеристика для армії, яка вже майже два десятиліття веде бойові дії на Кавказі і вступила в бій 8 серпня, відразу по завершенні маневрів. Але вони — переможці. Були нагороди. А ще — трофейні американські хаммери.

З військовими почестями поховано загиблих героїв.

Особливо помпезно святкували перемогу Південна Осетія і Абхазія. Перемагати завжди приємно, а особливо — коли ти слабший, але маєш за спиною «сильного брата».

Нові незалежні республіки (визнані РФ і Нікарагуа) отримали парасольку безпеки. Зазвичай у цьому жорстокому світі за все потрібно платити. Після параду переможців настають будні, і похмільний синдром після трилітрового кубка вина може видатися такою дрібницею, порівняно з болем розчарувань від невиправданих сподівань та усвідомлення ціни, заплаченої за перемогу. «Міжнародне» визнання суверенітету — перший холодний душ для легітимності лідерів нових суверенних держав.

Рано чи пізно можуть бути виставлені рахунки, які дуже псують клієнтові задоволення від вечері. Час покаже, як довго триватимуть «залицяння» і потік допомоги республікам, населення яких на 95% є російськими громадянами —особами кавказької національності.

Мало не забув про успіх західної дипломатії у врегулюванні конфлікту. Зрештою, роль За­ходу, ЄС, НАТО описана досить детально, аж до проблем російсько-французького перекладу.

Переможені та жертви

Грузія заплатила величезну ціну за поразку. Достеменно не відомо, були це стратегічні прорахунки президента чи імпульсивна відповідь на провокації. Але, дозволивши себе спровокувати, президент Саакашвілі не лише приніс у жертву перспективи реінтеграції Грузії, а й, найголовніше, примусив сотні громадян заплатити якнайвищу ціну за політичні помилки лідера.

Тому насамперед слід сказати про людські трагедії грузинів, осетинів, росіян — сотні загиблих військових і цивільних, десятки тисяч біженців, зруйновані долі та оселі. Батькам загиблих, вдовам і сиротам важко зрозуміти високу доцільність втрати найдорожчих.

Хто винен? Чи зможуть інші головні дійові особи зізнатися хоча б самим собі, що вина лежить не лише на Саакашвілі? Адже беззастережна впевненість у власній правоті жодним чином не сприяє об’єктивності прийняття подальших рішень.

Відлуння кавказького конфлікту щедро прокотилося Україною. Росія зарахувала Україну до стану противника, звинувативши її в постачанні зброї, наданні допомоги Грузії, безпосередній участі українців у бойових діях і навіть у вбивстві росіян. Водночас в українському місті Севастополі зустрічали з квітами героїв війни — російських моряків, які потопили грузинський катер з екіпажем і поверталися до місця дислокації. Грузія, за формальними ознаками, мала серйозні підстави зарахувати Україну до ворожого табору.

Рішення президента про заборону повернення кораблів ЧФ до Севастополя викликало паніку в зарубіжної публіки, яка не знала, як в Україні виконуються укази президента. Але ті, хто готував і підписував відповідні документи, мали б чітко розуміти механізми їх виконання та прогнозувати можливі наслідки.

Українська політична еліта роз­ділилася щонайменше на три табори. Важко сказати, наскільки був витриманий баланс між національними інтересами та інши­ми мотивами, коли визначалися позиції. Та ще й у період відпусток. Така невчасна війна...

Окремої оцінки заслуговують дії комісії Коновалюка. Не сам факт створення, а зміст поспішних заяв голови: надто відверто!

Війна породжує нових героїв, а день перемоги — національне свято переможців. Дати початку і завершення війни слугують нагодою для переосмислення тих історичних подій, які призвели до трагедії, особливо для переможеної сторони. Результатами такого аналізу, як правило, стають доленосні політичні рішення, після яких влада країни робить усе для того, щоб не допустити повторення трагедії. Або — готується до реваншу, чекаючи чи створюючи для цього відповідні умови.

До речі, Друга світова війна, що завершилася переконливою перемогою над агресором і принесла найдовший період миру і стабільності в історії Європейського континенту, — стала початком холодної війни між колишніми союзниками, які приєднали переможених до своїх таборів.

Річниця війни спонукає до роздумів не лише безпосередніх учасників конфлікту, а й широке коло політиків, військових, експертів, простих громадян, які з тих чи інших причин не можуть залишатися байдужими до чужої війни.

Безумовно, серпневий конфлікт для багатьох став шоком. Історія людства — це історія конфліктів і шокових подій, які кардинальним чином змінюють її поступальний розмірений хід. Шокові події руйнують уявлення про світ, у якому ми живемо. Шокові події вимагають від політиків не лише вміння миттєво приймати рішення в кризових умовах, а й здатності глибоко аналізувати ситуацію, засвоювати уроки, враховувати помилки, щоб наступного разу не «наступити на граблі» — чужі або свої.

Чого нас навчила
(мала б навчити)
остання війна у Грузії?

• Застосування сили в міждержавних відносинах, у тому числі на пострадянському просторі — можливе.

• Міжнародні інститути, норми міжнародного права не гарантують ні запобігання збройним конфліктам, ні їх ефективного врегулювання.

• Внутрішній конфлікт, що перейшов у насильницьку стадію, дає привід для зовнішнього втручання, у тому числі військового, а тому може бути спровокований ззовні з метою легітимізації таких дій.

Чи можливий розвиток подій в Україні за грузинським сценарієм?

До чого можуть призвести:

• радикалізація суспільства за зовнішньополітичними орієнтирами, майновими, мовними, релігійно-конфесійними ознаками;

• перебування на території країни іноземної військової бази, пов’язане з постійними супереч­ками між двома державами;

• територіальні претензії, звинувачення в дискримінації російськомовного населення, недружніх кроках стосовно Росії (намір вступити в НАТО, наполягання на виведенні ЧФ РФ у 2017 р., продаж зброї Грузії, незаконний відбір газу, дипломатичні демарші);

• конфліктні ситуації в Криму;

• ініціативи проголошення незалежних північно-донецької та русинської республік?

Мабуть, достатньо.

Тривалі конфлікти (політичні, економічні, етнічні, релігійні) потребують копіткої праці з пошуку компромісів і зазвичай не можуть бути вирішені раз і назавжди. Шанси на швидке вирішення конфлікту із застосуванням силових інструментів — мінімальні, і не в останню чергу через неминуче зовнішнє втручання на ранніх стадіях збройного протистояння. Як результат, конфлікт переходить у заморожений стан, що характеризується значно гіршими умовами для врегулювання.

Отже, якщо існує бодай один шанс із тисячі для запобігання переходу конфлікту в «гарячу» стадію, — його необхідно використати, хоч би як вабили перспективи швидкого вирішення конфлікту військовими засобами, майбутній тріумф переможця чи матеріальні й політичні трофеї. Усвідомлення наявності умов для внутрішньодержавного конфлікту, а також можливості використання (провокування) такого сценарію третьою стороною заради досягнення власних цілей має стати першим кроком до його запобігання.

Історія людства — це історія збройних конфліктів. Більшість національних героїв здобули свою славу на полі бою. Пам’ят­ники ставлять великим полководцям, окремим героям і Невідомому солдатові. За врегулювання конфліктів інколи дають Нобелівські премії.

Конфлікт, який не вибухнув, — нецікавий для істориків. Ні тобі героїв, ні нагород, ні трофеїв, ні дня перемоги!