ЧОМУ УКРАЇНІ НЕОБХІДНА ПАРЛАМЕНТСЬКО-ПРЕЗИДЕНТСЬКА РЕСПУБЛІКА

Відповідь на це запитання могла б бути короткою: бо вона не може поки що бути просто парламентською республікою. А запропонована парламентсько-президентська модель є перехідною формою до парламентської. Від чого перехідної? Від президентської як нижчої форми організації держуправління (якщо оцінювати з позицій демократії). Парламентська форма, апробована європейським досвідом, на мою думку, характеризує суспільство та країну з розвиненими традиціями демократії. Тієї демократії, яка згодом може набувати дедалі більше ознак народовладдя. Останнє — одна з політичних цілей, які ставлять перед собою соціалісти України.

Уявляю, яке в цьому сенсі відкривається благодатне поле для дослідника, — адже в згаданих формах є безліч особливостей, є різний — у різних країнах — досвід, традиції, системи здійснення влади й організації життя суспільства. Скажімо, у певних умовах і президентська форма може бути демократичніша від нашої «демократичної», але вона залежить більше від суб’єктивних чинників, що небезпечно при застосуванні законів. А нам потрібна така система влади, за якої її інститути, посадові особи, організації громадян і самі громадяни діяли б у межах, зафіксованих законами або нормами загальноприйнятої моралі. Роблячи це постійно, звично, вважай, автоматично.

Звісно, для України це поки що утопія. До оптимального державного устрою вона рухається з величезними втратами, керуючись начебто досвідом інших, а насправді його сумнівними трактуваннями. Нашим аналітикам рекомендувати його бракує часу. Та й небезпечно, суб’єктивізм влади зміцнився, їй не аналіз потрібен, а обслуговування режиму. А діючим політикам, як правило, розкіш аналізу недоступна. Це й не дивно, — проблему розв’язувати легше, вийшовши за її межі, а вони самі — її середовище, її джерела та наслідок. Утворюється замкнене коло, розривати його треба на законодавчому рівні й чим швидше, тим краще.

Отже, від президентської до парламентської форми через парламентсько-президентську. Та її так і визначено в Конституції, — помітить скрупульозний читач, адже там про президентську форму нічого не говориться. Це вірно. Адже право президента формувати уряд ще не означає закріплення верховенства цієї гілки влади. У Конституції визначено відповідні стримування та противаги, вони передбачені в змісті групи органічних законів, застосування яких має применшувати апетити можновладців. Йдеться про закони щодо функціонування парламентських слідчих комісій, процедури імпічменту, порядку призначення деяких посадових осіб, організації фондового ринку, бюджетної політики й т.п. Але, як кажуть, на папері малювали, про яри позабували.

Такими «ярами» виявилися дії президентської команди, через які введення в дію одних законів заблоковано, а інші служать лише юридичним прикриттям беззаконня. Якщо до цього додати, що інститути держави (податкова служба, СБ, міліція, прокуратура, держадміністрація) протизаконно використовуються для придушення опозиції, розправи з інакомисленням, свободою слова, тоді ми маємо право говорити не стільки про недосконалість системи влади, скільки про її узурпацію. Ось що треба брати за точку відліку, розмірковуючи про необхідність парламентсько-президентської республіки. В українському випадку — вона перший засіб проти узурпації влади, її напівкримінального прояву.

Контраргументів із цього приводу багато. Вони й у традиціях авторитаризму в Україні (читай В.Липинського) й у сучасній практиці прочитання демократії (читай плагіат В.Литвина, що набув гучного розголосу). Усі вони зводяться до необхідності «сильної влади», до пошуку доброго царя. Але якщо побіжно пройтися історичними іменами володарів у різних країнах, починаючи від царя Ірода до доморослої кримінальної монархії, вони виникають у пам’яті не стільки діяннями, пов’язаними з державним будівництвом, скільки кров’ю своїх одноплемінників. Це не випадково, оскільки централізована, недемократична влада суто суб’єктивна, персоніфікована, та свою власну непохитність, своє (інстинктивне навіть) самозбереження бачить у зміцненні влади постійно й усіма силами. На це витрачається левова частина можливостей, коштів, часу. І тоді, коли ідеал (у розумінні володаря) вибудовується, з’ясовується, що він живе власними інтересами, далекими від інтересів народу й держави, що в такій якості він нікому непотрібний. Недемократична система влади завжди тяжіє до самоізоляції й самозаперечення, вона стійка стосовно людини лише в оцінках реального часу, але перспективи для суспільства та для країни не має.

Авторитарна система влади передбачає наявність кланової організації господарського життя, виокремлюючи з його середовища найдохідніші сектори й ділянки (енергетика, газ, інформаційний ресурс тощо). Тим самим провокуються неприпустимі перекоси в усьому господарському комплексі, його галузях, у перерозподілі власності, у розшаруванні громадян за майновою ознакою, у використанні робочої сили. По суті, в Україні спостерігаються феодальні методи управління, структури влади не доходять до всіх суб’єктів виробництва, розподілу та споживання, вони розбалансовані до некерованого стану, хоч би з яких позицій до них підходити: стосовно попиту та пропозиції, експорту й імпорту, праці й капіталу, споживчого ринку й виробництва споживчих товарів. Яскравим підтвердженням такого стану є сотні тисяч працюючих за кордоном українців за умови порожніх виробничих приміщень удома.

За недемократичної системи влади вона зрощується з бізнесом і криміналом і останніми найчастіше формується. Після цього інструменти влади, її державні інститути починають служити не суспільству, а тим, хто цю владу створив, природно, догоджаючи їхнім апетитам, нехтуючи інтересами держави. Проаналізуйте спірну приватизацію Запорізького алюмінієвого комбінату, багатьох обленерго, нафтопереробних заводів, тендерну й конкурсну політику при ліцензуванні окремих видів діяльності, здійсненні поставок бюджетним організаціям потрібного імпортного устаткування й ін. матеріалів. Усе «схоплено», все зовнішньо пристойно, але незаконно. Корупція роз’їдає чиновницький апарат, хабарництво стає повальним і ... регламентованим. Це біда, якщо судити про громадську мораль і перспективи для людей. Але це горе й для економіки взагалі. Адже, звикнувши господарювати в найдохідніших секторах економіки, одержуючи там надзиски, задаючи правила поведінки всій економіці, клани душать середнього та дрібного підприємця, а маючи в руках інструменти державної влади, блокують і зарубіжні інвестиції, не допускаючи собі конкурентів.

Економіка стає неефективною й такий її стан безпосередньо пов’язаний із недемократичною, у нашому випадку — авторитарною владою. Це ще одна причина, чому систему влади треба змінювати, чому потрібно переходити до парламентсько-президентської форми правління, до посилення ролі виконкомів місцевих рад тощо, до підконтрольності влади народу.

Не буде демократії в країні — не буде ефективної економіки.

Не буде й самої держави — ось у чому питання. Авторитаризм (та ще й у кримінальному його виконанні) безперестану продукує насильство, поширення зла. Відчуття безкарності, коли законодавство заблоковане, прокуратура, податкова, міліція, суди стають ручними, а об’єктів розправи й переслідування дедалі більшає, урешті-решт створюють для правителів-феодалів різних рівнів обстановку, виходу з якої для себе в країні вони не знаходять. А щоб одержати гарантії добробуту та спокою за рубежем, доводиться платити за векселями довіри. Платити об’єктами, галузями, преференціями... Платити суверенітетом. Можна не розводитися далі, підсумувавши сказане фразою: не буде демократії, — не буде суверенітету.

Ось, по суті, й основа відповіді. Основа тому, що перехід до парламентсько-президентської форми правління звільняє економіку, структури суспільства, саму владу від задушливого впливу авторитаризму.

У сухому залишку, як каже мій товариш-фізик Володимир Мухін, маємо відповідь на запитання в такому вигляді: парламентсько-президентська республіка Україні потрібна для того, аби 1) подолати узурпацію влади, забезпечити права та свободи громадян, 2) відкрити можливості для розвитку ефективної економіки, 3) гарантувати суверенітет держави.

Усе, що потрібно для цього зробити, є в програмах опозиційних сил. Їхні представники зійшлися в протистоянні з провладною проавторитарною силою в парламенті. (Парадокс, до речі, характерний для України: з демократичними намірами борються ті, хто їх передусім потребує. Що це, нерозуміння, байдужість? Не називати ж це ідіотизмом, адже йдеться про тямущих людей, але загнаних у рабський стан страхом — одним із інструментів диктатури.)

Дві сили, дві тенденції зійшлися в парламенті. Який буде результат?

Доживемо до понеділка.