ЧИЇ ВИ, ХЛОПЦІ, БУДЕТЕ? ХТО ВАС У БІЙ ВЕДЕ?

Одержати відповіді на ці запитання від народних обранців, котрі об’єдналися днями в депутатську групу «Центр», поки що нікому не вдалося. Тому найкращі уми вітчизняного політичного аналізу продовжують продукувати версії про походження цього загадкового суб’єкта. Оскільки історія українського парламентаризму вчить: безгоспних депутатських об’єднань не буває. Відповідно до найпоширенішого припущення, яке з’явилося ще тоді, коли група тільки готувалася до появи на світ, неофіційно патронує «Центр» Володимир Литвин. На користь цього свідчить те, що група майже на третину складається з депутатів, яких, за первинними політичними ознаками, можна зарахувати до людей спікера. Колишній гендиректор Полтавського дочірнього підприємства ДАК «Хліб України» Василь Гаврилюк, екс-міністр транспорту Орест Климпуш, кримчанин Володимир Шкляр і член Аграрної партії Олексій Козаченко, що пройшов у парламент в одному з одеських округів, колись входили в депутатську групу «Народовладдя», відому своїми тісними (принаймні на початку діяльності) стосунками з главою парламенту. А такий новоспечений «центрист», як Валентин Савицький, хоча й не перебував у лавах «Народовладдя», відомий тим, що в часи, коли Литвин очолював президентську адміністрацію, керував головним контрольним управлінням АП. Та й узагалі — земляк, соратник і близький товариш Володимира Михайловича.

Інший номінант на звання політичного даху «Центру» — київський градоначальник Олександр Омельченко. Проте очевидних аргументів на користь цієї версії «обмаль буде». Серед них — наявність у лавах парламентського новотвору сина столичного мера, який недавно залишив «Нашу Україну» через входження туди Леоніда Черновецького і Сергія Бичкова, якого, попри дніпропетровське походження, називають близькою до Сан Санича людиною.

Крім того, дехто підозрює «Центр» у зв’язках із віце-спікером парламенту Олександром Зінченком. Проте ця гіпотеза здається найменш вірогідною. Принаймні люди, причетні до формування об’єднання, стверджують, що більшість «центристів» не хочуть бачити віце-спікера навіть рядовим членом своєї групи. Не беремося судити, наскільки точна ця інформація, та одне можна сказати точно: обставини виникнення цього депутатського колективу такі, що повірити в категоричне небажання його членів навіть думати про чиєсь керування групою досить легко.

Річ у тому, що нова депутатська група — це побічний продукт конституційної реформи, затіяної і вперто впроваджуваної в життя Банковою. І хоча «ДТ» уже неодноразово прогнозувало черговий етап переформатування парламентських груп і фракцій, пов’язаний із наближенням президентських виборів, — поява групи мажоритарників відбулася не тільки в рамках передвиборних міграцій. Методи, до яких вдавалися ідеологи й реалізатори політреформи, не могли не викликати в депутатських лавах руху опору. Принижені до статусу мовчазних солдатів революції, змушених лише виконувати команди згори, численні народні обранці, що входять у фракції та групи більшості, почали відчувати серйозний душевний дискомфорт. Але мало хто з них не захотів цей дискомфорт терпіти. Свідченням цього стала низка виходів із пропрезидентських депутатських об’єднань напередодні й після голосування закону про вибори в парламент. Не знайшовши виправдань для придушення в собі людської гідності, ці люди оголосили самі собі команду «Вільно!» і вийшли зі строю.

І тепер об’єдналися, викликавши загальний подив своїм упертим небажанням знову чути від будь-кого команди та вказівки: усі 16 членів групи є її повноважними представниками. Яскраво виражений пацифізм «центристів» у когось викликає скептицизм: «Яке хлоп’яцтво!». А в когось — шанобливе визнання їхньої кмітливості: «Немає керівника — немає точки тиску. Домовлятися потрібно з усіма шістнадцятьма».

Своїм гаслом «центристи» проголосили прагнення до ідеалів чесної парламентської політики й відновлення поваги до Верховної Ради з боку українців. А ще ідеологічний нейтралітет. Хоча й дозволяють собі певні політичні симпатії. Живі люди все-таки. Те, що до складу групи входять Василь Бартків, Сергій Бондарчук, Олександр Омельченко й Тарас Чорновіл, які в різний час залишили «Нашу Україну», може щось сказати про спрямованість цих симпатій. Якщо й не з усією «НУ», то, як мінімум, з її частиною в особі групи «Разом» у «Центру» можуть згодом виникнути цілком партнерські відносини. Принаймні «нашоукраїнським» депутатам-бізнесменам є що розповісти своїм «центристським» колегам про досвід виживання в умовах блокади з боку влади. Якщо, звісно, у тих згодом не поменшає «хлопчачого» максималізму.

А поки що його запасів, судячи з відповідей на запитання «ДТ» одного з ідеологів «Центру» Віктора Тополова, що прийшов у нову групу з «Народного вибору», не бракує.

— Вікторе Семеновичу, про цілі й завдання вашої групи говорять різне. Одні встигли дати вам прізвисько «торговці», припускаючи, що за кожної зручної нагоди ви намагатиметеся вигідно продати свої голоси — чи то більшості, чи то опозиції. Інші, навпаки, вважають вас мало не героями-камікадзе, які насмілилися мати власну позицію без оглядки на високих покровителів. Хто має рацію?

— В основі групи — люди, які не хочуть ходити строєм. Ті, що не терплять тиску й хочуть вільно самовиражатися як політики, як особистості. Я, наприклад, ніколи не голосуватиму за те, що суперечить моїм моральним принципам, загальнолюдським цінностям. І не підтримуватиму законопроекту, який передбачає, скажімо, якісь потурання для бізнесу певного депутата, навіть якщо цей депутат із нашої групи. Тож розмови про те, що ми збираємося торгувати своєю «золотою акцією», абсолютно безпідставні. Нам це нецікаво.

— Який же все-таки сенс у вашому об’єднанні?

— Сенс? Показати, що в будь-якій, навіть найбільш запущеній конфронтаційній ситуації можна знайти компроміс. Усі війни рано чи пізно закінчуються тим, що опоненти сідають за стіл переговорів і підписують мирний договір. Навіщо ця битва, що точиться сьогодні між більшістю й опозицією?

— Але, заради справедливості, слід відзначити, що протистояння між пропрезидентськими силами й опозицією триває вже не перший рік. Проте ваша група виникла саме тепер, за півроку до президентських виборів. Бо близький день, коли може змінитися влада?

— Я вважаю, що все виникає тоді, коли для цього настає час. Можливо, рік тому ще не було тієї критичної маси народних депутатів, які були б готові створити таке об’єднання. Для цього мусила дозріти ситуація. Чи позначається наближення президентських виборів на процесах, що відбуваються в парламенті? Було б нерозумно заперечувати це. Ясна річ, воно позначається. Але позначається ще й втома від того, що дуже часто парламент не може працювати через нескінченне блокування трибуни й жорстке протистояння між ворогуючими таборами.

— Скажіть, у процесі створення вашої депутатської групи на вас намагалися тиснути, щоб не допустити появи «Центру»?

— Можу сказати тільки за себе. На мене ніхто не тиснув.

— Ну, тоді, можливо, намагалися відмовити від цього наміру з допомогою не батога, то пряника?

— Ні. Ось напередодні «історичних» голосувань розмови такі ведуться: «Ну чому ти такий упертюх? Ну проголосуй так, як велять». Але на те, що такі вмовляння бували агресивними чи з застосуванням силового тиску, особисто мені гріх скаржитися. Можливо, це тому, що, попри мою непублічність, багатьом відомо: такі методи застосовувати до мене — марна річ.

— Відсутність серед членів «Центру» певного лідера змушує спостерігачів шукати такого за межами групи. Адже нікуди не подітися від факту, що без політичного даху існування депутатського об’єднання неможливе. Хто ця людина: Володимир Литвин, Олександр Зінченко, Олександр Омельченко?

— Ми просто звикли до того, що в кожного політичного колективу повинен бути вождь, батько, як ви кажете — дах...

— Але такі наші реалії!

— А я не хочу погоджуватися з цими реаліями! У нас можуть бути якісь симпатії, якісь пріоритети. Але це зовсім не зобов’язує групу підкорятися волі й інтересам однієї людини, хай навіть найавторитетнішої, найкращої. Стосовно українського спікера, то його погляди й позиція не можуть не викликати симпатій. Ми солідарні з Володимиром Михайловичем у його прагненні налагодити ефективну роботу Верховної Ради. Але це зовсім не означає якихось домовленостей про беззастережну підтримку спікера. Немає в нас й інших неформальних лідерів та керівників. Припускаю, що хтось може сказати і, можливо, навіть спробувати довести, буцімто поява нашої групи — плід зусиль якогось містера Х, який виконував волю господарів високих кабінетів. Але я точно знаю: ні через мене, ні через інших членів нашого об’єднання влада не впливала на створення «Центру».

— Ви згодні з визначенням ролі вашої групи в парламенті як третьої сили, і що ви вкладаєте в це поняття?

— Не хотів би, щоб нас так називали. Взагалі, я не люблю слів «боротьба», «протистояння», «третя сила». Мені не подобається все, що пов’язане з агресією та насильством. І потім — третя сила передбачає наявність двох перших. Хто вони? Опозиція та більшість?

— Ну так.

— Але я не бачу свідчень існування сталої більшості. А де опозиція? Комуністи й соціалісти вважаються опозицією? Тоді як могло вийти, що представники опозиції при затвердженні конституційної реформи голосували в унісон із більшістю? Поділ на більшість і опозицію в нашому парламенті умовний. Він хисткий. Тому й розмови про третю силу не цілком доречні.

— Чи можливо, на вашу думку, за два роки, що залишилися, змінити ухвалений нещодавно закон про вибори в парламент на пропорційній основі?

— Мені важко судити, наскільки це можливо, але особисто я намагатимуся це зробити.

— Проте ви ж не можете не розуміти, що БЮТівці й «нашоукраїнці», які не голосували за «пропорційку», навряд чи підтримають ваші зусилля змінити закон про вибори.

— Мені відома безліч випадків, коли те, що вчора здавалося неможливим, завтра ставало реальністю. Ніколи не говори «ніколи». Рано чи пізно люди повинні зрозуміти, що нехтувати інтересами регіонів — неправильно. Чи станеться це до наступних парламентських виборів — не знаю. Хоча й не виключаю цього.

— Слід гадати, кількісний склад вашої групи не зупиниться на позначці «шістнадцять». Яких розмірів, за вашими прикидками, може досягти об’єднання найближчим часом?

— Будь-яке зростання має бути адекватним можливостям об’єднання. Нам треба навчитися працювати без яскраво вираженого лідера хоча б у нинішньому складі. Якщо це вийде, тоді можна розширюватися. Але робити це обережно. Якісні показники для нас важливіші за кількісні. Ми повинні думати, наскільки сумісні ті люди, котрі претендуватимуть на членство в нашій групі, за ідеологічними й особистісними характеристиками. Оскільки на чільне місце ставимо конструктивізм у нашій роботі. Наскільки виросте наша депутатська група, покаже час. Але думаю, що вона збільшуватиметься.