ЧИ ЛЕГКО БУТИ ЗЕЛЕНИМ?

Великі істини занадто ве-
ликі, щоб бути новими. Під вірою слід розуміти дію, статична віра перетворюється на безплідну надію. Дві ємні фрази великого Сомерсета Моема спроможні пояснити неуспіх Партії зелених України на останніх парламентських виборах. ПЗУ, обтяжена причетністю до давньої і великої ідеї, здавалося, могла б дозволити собі нечувану, як на нинішні політичні часи, розкіш — дивитися в майбутнє з оптимізмом. Однак у світі політики вічний оптиміст — те саме, що сплячий реаліст. А зайвий романтизм, на думку багатьох знавців мистецтва можливого, у політиці, радше, гандж, ніж чеснота.

Один із найближчих соратників практично незмінного лідера ПЗУ Віталія Кононова так сказав про свого однопартійця: «Ідеологія зелених мені завжди нагадувала романтичні твори Сервантеса. Я впевнений: якби великий іспанець жив у наші часи, то його Ідальго кидався б зі своїм списом на атомні станції та сміттєзвалища, а зовні був би схожий на Віталія Кононова».

У списках найгуманнішої політичної організації України чимало людей, котрі в колах манірних, «чистих» політиків мають репутацію «божевільних». Ну скажіть на милість, якому «нормальному» політику спаде на думку плисти проти течії, як це робить глава Політради ПЗУ Сергій Курикін, недавно призначений міністром екології? Усім у пам’ятку недавні заяви одного парламентарія, який звинуватив Сергія Івановича в «анархізмі» тільки за те, що той виступив категорично проти добудови нових блоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС. Опонент міністра заявив, що коли міністр не підтримує офіційної точки зору, йому нічого робити в Кабміні. Не знаю, чого хотів старанний критик, але справді — вищу оцінку діяльності міністра просто важко придумати. Для загалом-то цинічного світу майстерності компромісів стало звичною справою, коли людина, добравшись до м’якого крісла в центральному органі виконавчої влади, починала змінювати свої переконання суворо відповідно до лінії керівництва. А Курикін діє згідно з лінією партії: з моменту своєї появи українські зелені послідовно виступали за повну заборону використання об’єктів ядерної енергетики й за перетворення України в без’ядерну зону. Причому міністр висловив готовність предметно, на основі відповідних розрахунків довести, що, «доозброївши» Рівненську та Хмельницьку атомні станції, Україна навряд чи розв’яже свої енергетичні проблеми й напевне побільшить проблеми екологічні.

Курикіна багато хто називає нетиповим міністром. Хоча б тому, що Сергій Іванович із першого дня свого приходу на держслужбу намагається знайти контакт із усіма громадськими організаціями, які так чи так пов’язані з екологічним рухом. Він намагається, щоб обговорення будь-якої екологічної проблеми було гласним, а процес розв’язання цієї проблеми — максимально прозорим. Наївно? Мабуть, так. Але не зайве нагадати, що саме зелені, в повному значенні слова, «продавили» парламентську ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, про участь громадськості у процесі прийняття рішень і про доступ правосуддя до питань, які стосуються довкілля. Крім того, фракція ПЗУ виступила організатором і автором законопроекту «Про режим екологічної інформації». Зелені, хай і не завжди винахідливо, проте наполегливо намагаються втовкмачити у свідомість кожного: екологія — водночас і приватна проблема кожної людини, і загальна проблема держави.

Будь-який політолог авторитетно заявить вам, що курикінський максималізм у гранично стислі терміни забезпечить молодому й дуже енергійному міністру багато ворогів. А його партії, що посилено готується до виборів, курикінська відчайдушність може створити додаткові труднощі. Чи розуміють це зелені? Безумовно. Кононов і його соратники знали, на що йшли, коли домагалися, аби посада головного еколога в новому Кабінеті дісталася саме вихідцю з ПЗУ. За заявою керівництва ПЗУ, брати на себе відповідальність за екологічну обстановку в країні для зелених — природний вчинок. Хай навіть це пов’язано з неприємностями і необхідністю відповідати не тільки за свої, а й за чужі помилки, — Україна ніколи не була екологічно благополучною.

Як стверджують поінформовані джерела, це була єдина посада, за яку зелені реально боролися. ПЗУ практично не лобіювала Олега Шевчука на посаду глави Держкомітету з питань зв’язку й інформатизації. Він був затребуваний як фахівець. Але виявився занадто ліберальним — саме це багато хто в ПЗУ вважає основною причиною його відставки: для пасивного світу Кабміну він виявився занадто енергійною, занадто новою постаттю.

Утім, було б ще більшою помилкою вважати партію жменькою запеклих екологічних радикалів. ПЗУ — повнокровна політична організація, володіє цілком реальною та досить розгалуженою мережею місцевих організацій. Є чим похвалитися зеленим депутатам. Проте, на відміну від партійно-олігархічних холдингів, ПЗУ не має у своєму розпорядженні власних медіа-імперій, тож її діяння часто залишаються за кадром.

А тому, на жаль, мало хто пам’ятає, що Партія зелених була єдиною політичною силою в Україні, яка сумлінно й послідовно обстоювала необхідність закриття Чорнобильської АЕС. Можна до очманіння сперечатися про доцільність цього кроку, але похвалити зелених за рідкісне завзяття та ще більш рідкісну політичну послідовність, певне, варто. Мало хто пам’ятає і те, що саме фракція ПЗУ домоглася, щоб Кабінет міністрів і парламент погодилися на триразове збільшення обсягів фінансування об’єднання «Радон» — єдиної держструктури, яка забезпечує весь комплекс робіт із радіоактивними відходами. В активі фракції — багатостраждальний закон «Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів й інших джерел іонізуючого випромінювання», значення якого для екологічної безпеки країни неможливо переоцінити. Саме Кононов із товаришами домоглися ратифікації парламентом Договору про всеосяжну заборону ядерних досліджень і Конвенції про безпеку поводження з відпрацьованим паливом і про безпеку поводження з радіоактивними відходами. Далеко не кожен знає і те, що скасування страти в Україні — не тільки наслідок зовнішнього тиску, а й логічний результат лобістської діяльності фракції і агітаційної роботи партії, що виступала за скасування вищої міри покарання, незалежно від зміни політичної кон’юнктури.

Що знає обиватель про зелених? Колись із цього приводу сумно пожартував лідер ПЗУ: «Важко бути зеленим! Слово «революція» не вимовляй, їздь велосипедом, мух не чіпай, равликів рятуй, не кури, не пий, не їж і не дихай!» Інерція стереотипу настільки велика, що донедавна наш громадянин сприймав зеленого саме як чудернацьку істоту, зайняту виключно розбиранням сміття та висаджуванням дерев у спальних районах.

Останнім часом ситуація значно змінилася. Маючи розгалужену й досить мобільну мережу регіональних організацій, зелені в змозі, як то кажуть, достукатися до рядових громадян. Але головним агітатором і пропагандистом усе-таки стали справи. Там, де зеленим вдалося домогтися від влади істотного поліпшення екологічної обстановки, їм немає потреби агітувати за себе. Закриття грандіозних звалищ пестицидів у селищі Мирне на Херсонщині (одного з десяти найнебезпечніших техногенних об’єктів України) і в Крюківщині (неподалік Чорнобиля) стали, з урахуванням сьогоднішньої бюрократичної дійсності, справжнім подвигом. Так само як і процес тяжкого вибивання з держави коштів на добудову каналізаційно-насосної станції в багатостраждальній Лузанівці. Цей чудовий куточок Одеси, ще не так давно— одне з улюблених курортних місць, протягом десяти останніх років перетворився на банальний відхідок. Непрацююча каналізація та постійне скидання стічних вод зробили райський куточок зоною лиха. Не помилимося, припустивши: багато хто з жителів вищеназваних регіонів, котрих подвижники з ПЗУ позбавили багаторічного головного болю, поповнять лави зеленого електорату.

Втім, багато залежатиме від того, яким буде передвиборний реєстр зелених. На відміну від багатьох політичних організацій, у ПЗУ досі є проблема списку. Тож партійний з’їзд (на якому, відповідно до законодавства, цей список затверджуватиметься), судячи з усього, буде бурхливим і далеко не простим. Аби пояснити суть проблеми, слід зробити короткий екскурс у недавнє минуле. Наскільки можна судити, перед попередніми парламентськими виборами далеко не всі ідейні зелені беззастережно сприйняли ініціативу Віталія Кононова — залучити до діяльності партії молодих бізнесменів і надати їм можливість зайняти «прохідні» місця в списку. Дехто розцінив цей крок майже як зраду інтересів.

Проте у вчинку лідера ПЗУ була своя логіка. По-перше, він чудово розумів: виграти вибори на голому ентузіазмі неможливо, сучасна політична боротьба потребує серйозних видатків, покрити які лише за рахунок партвнесків нереально. По-друге, Кононов вважав: навертаючи під свої прапори бізнесменів, партія зможе не тільки забезпечити фінансування певної кількості екологічних проектів, а й, коли хочете, перевиховати новоявлених українських буржуа, котрі мають дуже приблизне уявлення про екологічну безпеку виробництва. Попри те, що Кононов скрупульозно підходив до рекрутування новобранців (деяким потенційним неофітам при складанні партійних списків 1997-го довелося чемно відмовити), експеримент здавався певною мірою ризикованим. Але, як засвідчили подальші події, ризик виявився виправданим. Новонавернені зелені досить органічно вписалися в досить специфічний колектив. Найчастіше ветерани й новобранці і в партії, і у фракції працювали єдиною командою. Крім того, у керівництва партії вистачало здорового глузду не виносити сміття з хати, коли в «зеленій сім’ї» траплялися хай і поодинокі, але часом дуже гострі конфлікти. Зайвим доказом того, що експеримент Кононову вдався, є істотне «позеленіння» тих, хто прийшов у партію й у фракцію з жорстокого світу бізнесу, де екологів, як правило, на дух не переносять. Фільтри подвійного очищення, що з’явилися на «Запоріжсталі» завдяки зусиллям Василя Хмельницького, вилилися, як то кажуть, у «копієчку». Якби ще кілька років тому хтось ризикнув припустити, що людина, котра звикла дуже скрупульозно рахувати гроші, здатна викинути пристойну суму на вітер (а саме так трактує установку очисних споруд типовий український бізнесмен), то його взяли б на кпини. Але сьогодні це сприймається майже так само природно, як і зелений радикалізм Курикіна на посаді міністра екології.

Відбулося певне взаємне збагачення — ідейні зелені привчили комерсантів не боятися витрачати гроші на майбутнє, а ті, у свою чергу, привчили наївних романтиків (котрих, хоч як це дивно, досі достатньо в партії) тверезо оцінювати сьогодення. Аналіз партійних рішень і партійних дій засвідчує, що в поведінці зелених стало трохи менше юнацького заповзяття та природного радикалізму. Зате ПЗУ помітно додала в мудрості та зваженості, що особливо відчувається в роботі над законопроектами, хоч якої сфери вони стосувалися б — інформаційного простору чи зовнішньої політики, зміни системи оподаткування чи адміністративної реформи. Пріоритетний напрям діяльності для ПЗУ, як і раніше, — екологічна проблематика, але партійні обрії відчутно розширилися. Прихід у керівництво партії молодих, амбіційних, прагматичних, по-здоровому цинічних Василя Хмельницького, Ігоря Воронова, Олега Шевчука й Олега Яценка означав, що партія готова переходити в категорію політичних важкоатлетів. Можливо, ПЗУ перестала бути екзотичною та трохи понудніла, але вона стала трохи більш європейською і трохи більш просунутою.

Радіючи успіху свого експерименту, Кононов вирішив не шукати добра від добра: за наявною інформацією, він категорично наполягає на тому, щоб у майбутній партійний список у повному складі ввійшли члени нинішньої фракції ПЗУ. І місця, як ви розумієте, кожному з них обіцяні аж ніяк не в третьому ешелоні. Проте далеко не всі поділяють таку позицію лідера. Мотиви глави ПЗУ зрозумілі — він хоче зберегти мікроклімат, зберегти наступність, створити наробок на майбутнє. Але настільки ж очевидні й вади такого підходу: партія — жива, постійно змінюється структура, і такий підхід багатьом здається радше шкідливим, ніж корисним. Партійний список завжди сприймається не інакше як список партійної еліти. Виникають два резонні запитання. Невже за чотири роки після останніх виборів у партії не з’явилися нові імена? І чи всі представники «попереднього призову» довели право називатися партійною елітою.

Достеменно відомо, що в деяких регіональних організаціях мають щодо цього думку, яка відрізняється від думки глави партії. У цілому ряді регіонів є люди, котрі заслужили право на «прохідні» місця у списку хоча б своєю відданістю ідеї, сумлінним ставленням до справи й непомітною, щоденною, копіткою працею на благо партії.

Є й інший істотний момент, здатний ще більше загострити можливу «навколоспискову» дискусію на з’їзді. Під час непоодиноких внутрішньопартійних дискусій Кононова не раз критикували за прорахунки при складанні попереднього виборчого списку. Так сталося, що кілька чоловік, котрі прийшли в парламент на горбі ПЗУ, з легкістю залишили лави фракції. Навряд чи слід засуджувати людей, котрі вирішили скористатися зручною нагодою для поліпшення свого матеріального становища чи вирішили зробити кар’єру на критиці своїх учорашніх соратників. Але факт залишається фактом: зелених залишили не «сумнівні» (з погляду багатьох ветеранів) бізнесмени, а ті, «задекларовані» екологи. І річ навіть не в тому, що незаплановані втрати зменшили кількісний склад парламентського осередку. На жаль для симпатиків зеленої ідеї, загін не зміг не помітити втрату бійців. Сам факт виходу негативно позначився на внутрішньопартійній атмосфері, тим паче що «дезертири» з неабияким ентузіазмом заходилися створювати екологічні партії, відверто спекулюючи на ідеї, що зробила їх політиками.

Утім, розколу вдалося уникнути. Кононов (будемо відверті, аж ніяк не одноосібний винуватець кадрових прорахунків) власноручно виправив допущені помилки. Таємниця його багаторічного лідерства проста і складна водночас: Віталій має талант примирювати, здавалося б, непримиренних опонентів. У партії панує відносний спокій, яким навряд чи спроможні похвалитися організації, тотожні ПЗУ за чисельністю й політичною вагою. Давно й багатьма прогнозованого розколу так і не сталося. І в цьому заслуга передовсім самого Кононова. Лише йому відомо, як можна було примирити честолюбних і раціональних «зелених від бізнесу» з «ідейними зеленими» типу Юрія Самойленка й Сергія Курикіна. Більше того, глава партії зумів створити єдину команду з Шевчука й Кірюшина, Хмельницького й Кривошеї, Воронова і Яценка. У кожної з названих персон є свої практичні підприємницькі інтереси. Соратники по партії інколи виявлялися конкурентами в бізнесі, але Кононов спромігся зробити так, що ці суперечності не шкодили спільній справі, — всі вони тягнуть один партійний віз. Віталій Миколайович заробив на індульгенцію, але йому ніхто не обіцяв, що ця індульгенція буде довічною. Кількість охочих пом’янути старе зростає, лави внутрішньопартійних критиків поповнили ображені при складанні попередніх передвиборних списків.

Взагалі-то керівнику ПЗУ не позаздриш — і в керівництві партії, й у фракції зібралися люди, котрим не закинеш брак амбіцій або відсутність характеру. Проте досі Віталію Миколайовичу вдавалося зберігати мир у партійному домі, часом — на шкоду власним амбіціям.

Проте необхідність постійно перейматися «внутрішньою» політикою призвела до того, що «зовнішня» політика партії виявилася в досить занедбаному стані. Вище сказано, що зеленим справді є чим похвалитися. (Список підготовлених законопроектів і проведених акцій зайняв би занадто багато місця, тож вам залишається повірити автору цих рядків на слово). Але ми згадували також і те, що народ про бурхливу діяльність зелених поінформований значно гірше, ніж їм того хотілося б і ніж вони, слово честі, заслуговують. Що в партії немає повноцінного «промоутера», що вона не сподобилася зайнятися власним PR, що вона не обзавелася своїми мас-медіа та змушена жити на інформаційній «камчатці» — не тільки біда зелених, а також і їхня вина.

Кононову та його колегам у керівництві ПЗУ — Шевчуку, Хмельницькому, Воронову, Курикіну, Самойленку, Яценку — слід бути готовим до того, що вони почують багато докорів на свою адресу на найближчому партійному форумі. Характерна риса ПЗУ — тут не в честі чиношанування. Сподіватися, що критика «низів» буде щадною та конструктивною, партійним «верхам» навряд чи варто. Кожна керівна «сестричка» неминуче одержить свою «сережку». І від того, які аргументи знайдуть партійні вожді, чи вдасться їм зберегти мир і спокій у партії, чи вдасться задовольнити претензії та потішити самолюбство лідерів регіональних, значною мірою залежить не тільки успіх на наступних виборах. Від цього залежить місце, яке посяде ПЗУ в такому мінливому політичному світі сьогоднішньої України. Кононову надається ще одна можливість продемонструвати талант миротворця й уміння приносити себе в жертву команді. Хоча успіху в черговому раунді «зеленої рулетки» йому ніхто не гарантує.

«Справа зелених» — у їхніх руках. «Зелену нішу» визнано «брендовою», і в цю нішу намагаються втиснутися всі кому не ліньки. І не лише тому, що вона дає шанс в’їхати (або принаймні вповзти) у парламент. Кононов стверджує, що зелена ідея — єдина ефективна постіндустріальна ідея. І слід визнати, що він, мабуть, має рацію. У світі, який стрімко змінюється, зелений рух видається найперспективнішим. Тож охочих блокувати єдину ефективно працюючу на цій ниві структуру більш ніж досить. Ось чому серед тих, хто хоче затулити ПЗУ від виборців з допомогою «картонних», наспіх сколочених зелених напівпартій, аж ніяк не бракує. Ім’я їм — легіон: Медведчук і Бродський, Рабинович і окремі впливові особи з Банкової. Те, що вказані добродії дружать або мають давні ділові зв’язки з багатьма лідерами, не означає нічого. Точніше, означає те, що їм буде набагато складніше вибороти своє місце під дедалі холоднішим політичним сонцем.

«Краще б тебе, зеленого, загалом не було!» — так напівіронічно відреагував Віталій Кононов на запитання одного з журналістів, котрий поцікавився, як, на думку лідера ПЗУ, обиватель ставиться до борців зі смітниками й захисників равликів. Кононов має рацію лише почасти — зелені не подбали своєчасно про те, аби виборець відчув гостру необхідність не тільки в абстрактній боротьбі за екологію, а й у конкретних борцях за неї. Зробити це тепер, перед виборами, в умовах жорсткого пресингу і в надзвичайно стислі терміни, буде набагато складніше. Але в зелених немає іншого виходу — попри всі численні втрати, вони довели своє право називатися справжніми зеленими. Біда в тому, що про це знають не всі.

Але справжнє лихо може статися тоді, коли замість ПЗУ під екогаслами в наступний парламент прийдуть ті, у кого слово «зелені» асоціюватиметься виключно з кольором банкноти.