Черга за порятунком

14 травня, 2020, 11:39 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Яку галузь держава повинна підтримати перш за все.

Черга за порятунком
© pixabay.com

Стратегія посткарантинної економіки має будуватися на прагматичному розрахунку - яка галузь здатна генерувати на кожну державну гривню максимальну віддачу. Альтернативи аграріям, як це часто буває в Україні, знову немає.

Після закінчення карантину, горизонт якого проглядає дедалі чіткіше, в Україні розгорнеться своєрідна і не дуже здорова конкуренція.

Зовнішні прояви цієї конкуренції ми побачимо не відразу, а повноцінно вона проявиться лише наприкінці літа, коли представники бізнесу (безумовно, не всі і не всякого) переконаються, що без цілком конкретної допомоги, а лише за рахунок обороту і відкладеного попиту вони не зможуть компенсувати катастрофу весняних місяців.

Тоді і почнеться вона - міжгалузева боротьба за державну підтримку.

У класичному виданні Economics наводиться хрестоматійний приклад, в якому суспільству в умовах обмежених ресурсів доводиться вибирати: виробляти більше масла чи більше гармат. Так звана guns and butter curve наочно демонструє, що грошей або вистачить на щось одне, або потрібно жертвувати обсягами того й іншого.

Єлизавета Чижик, ZN.UA

Україні доведеться вирішувати дилему "маслогармат" уже найближчим часом у рамках кампанії з підтримки національної економіки. Те, що економіка такої підтримки потребує, не викликає сумніву. Пандемія та карантинні заходи лише частково є причиною цього, адже держава вступила в економічну кризу ще до початку епідемії. Після того, як держава виконає беззастережно пріоритетні в умовах зовнішньої агресії військові статті бюджету, а також закриє назрілі через пандемію соціальні та медичні питання, вона матиме у своєму розпорядженні напевно не дуже велику в масштабах країни суму для підтримки бізнесу, на яку буде чимало претендентів.

І тут уряду доведеться вирішувати не тільки економічне, а й світоглядне питання: якій галузі в умовах обмеженості ресурсів допомагати перш за все?

Щоб вирішити це завдання, фокус потрібно змістити з простого зіставлення "хто важливіший - авіакомпанії чи фермери, ресторатори чи продавці квітів" у площину "хто забезпечить більш довгостроковий позитивний ефект". Цинічно розмірковувати "кому допомагати вигідніше", але на державному рівні доводиться діяти саме з таких міркувань. За такого підходу принцип "кому зараз гірше" не є визначальним.

Звичайно, основна запорука стійкості економіки перебуває в реальному секторі. Здатність швидко забезпечити внутрішній ринок усім необхідним - від медичних масок і апаратів ШВЛ до продуктів харчування та медичного спецодягу - стала одним із факторів, завдяки яким Китай спочатку переміг пандемію, а потім поступово почав економічне відновлення, продаючи ці товари на експорт. Розвиток внутрішніх індустрій і підтримка реального сектора завжди себе виправдовують, - це урок, який Україна має черговий раз вивчити і зробити з нього висновки, бажано, практичні. Але навіть якщо/коли це буде зроблено, віддачу від заходів із розвитку реального сектора ми побачимо не скоро просто в силу тривалості інвестиційного циклу для таких проєктів (що не означає, що їх не потрібно розвивати). У нас же стоїть завдання підтримати економіку "тут і зараз".

Переконаний, що за параметром віддачі на кожну вкладену державну гривню в короткостроковій перспективі аграрному сектору зараз немає рівних.

Чому потрібно підтримати саме АПК?

Насамперед кілька слів про статус-кво.

Як і в цілому в економіці, кризові явища в АПК почали проявлятися ще до пандемії. За підсумками 2019 року було зафіксовано мінімальний за останні роки приріст у сільському господарстві на рівні лише 0,1%, тобто фактично стагнацію. Це тривожний симптом, і хоча АПК навряд чи очікує доля промисловості, ігнорувати його дуже небезпечно. Також уперше за тривалий період скоротилися капітальні інвестицій в АПК, які зменшилися за минулий рік майже на 16% (сумарно сільське, лісове та рибне господарства). Поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 5,7%.

"Середній" для АПК 2019-й і повноцінно неблагополучний 2020-й, яким він напевно буде, аграрна галузь, завдяки запасу міцності, переживе. Головне - не допустити перетікання негативних наслідків на 2021-й, і тут на сцені повинна з'явитися держава.

Об'єктивні чинники, які підштовхують поставити сільське господарство на перше місце в переліку одержувачів державної допомоги, такі:

✓ Вага в національній економіці. 14% ВВП і 40% у структурі валютної виручки - ці показники самі по собі є достатнім аргументом для того, щоб забезпечити бізнесу, який їх генерує, максимальне сприяння. Якщо виходити з політичних міркувань, то виборців, може, і не вразить просідання врожаю на 10–15 млн тонн, а от ослаблення гривні внаслідок недоотримання валютної виручки навряд чи пройде непоміченим.

✓ Несприятлива зовнішня кон'юнктура на базові для України номенклатури. При ціні нафти на рівні 30 доларів за барель доцільність виробництва етанолу є риторичним питанням. У США половина вирощеної кукурудзи традиційно йде на виробництво біопалива, і зараз ці обсяги тиснутимуть на світовий ринок. На ринок, на який Україна минулого сезону поставила майже 30 млн тонн кукурудзи. Звичайне в кризу зниження попиту на м'ясо скорочує потребу в кормових культурах, перш за все в сої, якої Україна продає більш як 3 млн тонн на рік. Також падає попит на соняшникову олію - другу за значущістю після зернових товарну категорію в українському аграрному експорті.

✓ Несприятливі погодні умови. Давати прогнози виробництва до закінчення посівної кампанії - поганий тон, але вже очевидно, що врожай буде істотно нижчим за торішній, і ланцюжок щорічно оновлюваних рекордів буде перервано. Запаси вологи в ґрунті втричі нижчі за торішні і в деяких районах фіксуються на рівні менш як 50 мм. Дніпро і кілька інших річок досягли найнижчого рівня води за останні сто років. За найсприятливішого збігу обставин ми зберемо 55–60 млн тонн зернових проти 75 млн торік. Чув апокаліптичні прогнози, в яких фігурувала цифра 40 млн тонн, і не вірю в неї. Але саме припущення говорить про те, що ситуація дуже серйозна. Тут важливо враховувати, що навіть при середньоблагополучному для галузі результаті ситуація в самих господарствах може дуже різнитися і варіюватися залежно від того, наскільки пощастило з дощами, від "цілком нормально" до "катастрофа".

✓ Стрес-фактор у вигляді ринку землі. Навіть в відстроченому та усіченому вигляді ця реформа створює додаткове фінансове навантаження на сектор. Виходячи з ліміту 100 га в одні руки, на їхній викуп необхідно близько 200 тис. дол. - істотна сума для фермерських господарств, акумулювати яку вони почнуть уже зараз, щоб устигнути до 1 липня 2021 року. Ці гроші замість того, щоб бути спрямованими на подолання наслідків карантину/ посухи і на розвиток, будуть вийняті з обороту і покладені під матраци.

Крім фінансових, у контексті ринку землі можуть виникнути і юридичні проблеми, якщо в галузі з'являться (а вони з'являться) "піраньї", чий заробіток будуватиметься на формуванні шахівниць або "відкушуванні" частини земельного банку усталених гравців. Антидот для цього ризику - чіткі правила консолідації, але поки гравцям ринку його не запропонували.

Безумовно, можна знайти сектори, справи в яких йдуть набагато гірше. Сервісна індустрія, наприклад, лягла майже вся. Але підтримка малого бізнесу - це, швидше, соціальне питання, і, виходячи з цього, вона й має надаватися. Найкращий спосіб допомогти невеликим підприємцям - якомога швидше дати їм можливість відновити роботу, а поки це неможливо, то забезпечити гарантований дохід на рівні мінімальної зарплати.

Підхід до підтримки надвеликих галузей, що генерують надходження валютної виручки, має бути іншим - системним і здійснюватися на іншому рівні.

Зусилля потрібно сфокусувати на недопущенні банкрутств якомога більшої кількості агрогосподарств, незалежно від їх масштабу і такого традиційно пріоритетного при наданні дотацій параметра, як кількість створених робочих місць. З огляду на те, що всі перелічені вище проблеми галузі зводяться, як правило, до нестачі або скорочення обігових коштів і ними ж і вирішуються, то адекватною відповіддю на цей запит є запуск ефективної програми пільгового кредитування.

Старі добрі короткі кредити, в яких держава компенсує частину відсоткової ставки і які дозволять галузі не втратити в гравцях і обсягах у кризовий період. А держава при цьому через рік отримує збереження/зростання обсягів виробництва і, як наслідок, - експорту і не отримує збільшення кількості офіційних безробітних.

Стимулювання переробки - це тренд, про який говорять уже років десять і в рамках якого досягнуто певних успіхів. Часто під переробкою розуміють лінійний тезис "продавати не пшеницю, а макарони", але насправді, якщо сприймати АПК як цілісну систему, то сектор тваринництва вже є виробництвом 2.0, споживаючи і переробляючи продукції рослинництва. Безумовно, глибину переробки можна і потрібно збільшувати, в тому числі через архітектуру програм державної підтримки, шляхом запровадження пільг для переробників і надання цільових доступних позик.

Державне сприяння в пошуку нових ринків. Зовнішня кон'юнктура попиту швидко змінюється та потребує такої самої швидкості трансформації пропозиції. Виробники й самі уважно стежать за торговельними трендами, але на рівні торгових місій і посольств така робота є більш ефективною і дає можливість комплексно просувати продукцію made in Ukraine. Крім того, наслідки пандемії, швидше за все, активізують міжнародну гуманітарну діяльність у сфері продовольчої безпеки, і українські сільгоспвиробники можуть стать активними учасниками таких тендерів.

Залити галузь дешевими грошима, повернути фермерам їхній мільярд, зберегти запущені раніше програми підтримки довгострокових проєктів у тваринництві та садівництві, проаналізувати фінансовий стан аграріїв наприкінці року і, можливо, скорегувати у черговий раз (для різноманітності - з об'єктивних причин) дату запуску ринку землі - саме в такому порядку варто вибудувати пріоритети.

Сільське господарство - це подушка безпеки для всієї економіки, і не можна допустити, щоб вона здулася.

Чи можна не підтримувати АПК?

Так, звичайно. Up to you.

Для держави доступні три варіанти стратегії поведінки в агропромисловому комплексі.

Перший: держава бере на себе роль Великого брата з усіма притаманними цьому статусу повноваженнями і відповідальністю за те, що відбувається в галузі.

Періодично чиновники демонструють фантомні болі і тугу за плановою економікою, - актуальний їх прояв можна побачити в нещодавно озвученій ідеї чипування всієї сільгосптехніки в країні і контролю за зібраним урожаєм.

Держконтроль у будь-якій галузі виглядає обурливою ідеєю, до того ж історичний приклад і сумнівна рентабельність колгоспів не дуже надихають. Проте окремі елементи такої моделі можуть бути корисними і розумними. У США, які прийнято вважати епіцентром свободи підприємництва, для того щоб претендувати на державну підтримку, потрібно дотриматися низки недискусійних вимог USDA. Тобто формально ніхто ні в чому фермера не обмежує, але покірливість оплачується.

В українських реаліях впровадити командну модель в АПК буде складно. По-перше, нічого особистого, але є сумніви в менеджерських здібностях нинішньої команди ефективно керувати такою махиною, як українське сільське господарство. По-друге, щоб грамотно керувати галуззю, потрібно спиратися на чіткі дані про її діяльність, а держава своїми руками зробила себе "незрячою", ліквідувавши управління АПК в рай- та обладміністраціях, які акумулювали дані про стан посівів, їх структуру, поголів'я тварин, скасувавши дерегуляційною гільйотиною багато процедур, які давали змогу збирати та накопичувати інформацію про економічну активність у сільському господарстві. Впевнений, що відсутність цієї інформації нас ще наздожене, причому, як зазвичай буває, у найбільш непідходящий момент.

Також є ризик, що в моделі "регулювання і відповідальність" держава надто захопиться першою складовою і проігнорує другу, яка передбачає і підтримку, і субсидування, і протекціонізм, і непопулярні в очах зовнішніх партнерів дії на кшталт обмеження імпорту або курсу на відмову від торгівлі сировиною. Зате можна не сумніватися, що пишним цвітом розквітнуть перевірки, звітності та почнуть розмножуватися контролюючі органи з широким переліком повноважень.

Другий - повна протилежність попереднього, командного, варіанта - передбачає самоусунення держави і свободу творчості для бізнесу.

"Невидима рука" ринку як основний інструмент самоврядування в аграрній галузі - швидше, утопія, бо в чистому вигляді не зустрічається в жодній країні світу. Не просто "не заважати", але ніяк не регулювати сільське господарство - навряд чи досяжна мета навіть у найбільш ліберальних державах з огляду на базову потребу, яку закривають продовольчі товари.

На практиці така політика невтручання означає, що при зростанні світових цін трейдери вивозять ту кількість врожаю, яку вважатимуть за потрібне і яку встигли законтрактувати, і в принципі не можуть почути фразу "квотування експорту". Пекарі не посилаються на соціальну значущість хлібу і не вимагають поставок дешевого борошна, - вони конкурують за продовольчу пшеницю нарівні з транснаціоналами і не соромляться підвищувати ціни на хліб, коли сировина дорожчає. Уряд демонструє міцні нерви і не бачить трагедії в тому, що умовний "Український" подорожчав на 15 копійок. А споживачі при цьому розуміють, що продукти коштують рівно стільки, скільки вони коштують, і не очікують, що президент особисто розбереться з ціною на гречку в окремо взятому супермаркеті в районному центрі.

Дотримання сівозмін, зняття родючого шару ґрунту, контроль за вмістом гумусу віддано повністю на відкуп землекористувачу з тих міркувань, що земельна ділянка - це перш за все приватна власність, а не національне надбання і вже тим більше не "матінка".

Скажемо чесно: таку картину уявити складно - не тільки в Україні, але особливо в ній. До того ж агросфера у нас об'єктивно досить лібералізована, і на деяких ділянках, наприклад у частині ветеринарного контролю, є люфт для посилення правил.

Третій - варіативність підходів.

Сенсації не буде - комбінована система все ще залишається найоптимальнішою і найменш болючою для всіх стейкхолдерів. У бізнесу є свобода дій, але не безмежна і така, що не передбачає зловживань. Суспільство живе в ринковій економіці та загалом задоволене цим, але знає, що раптом що, то держава втрутиться і наведе лад.

Цим шляхом ішов у 2016–2019 роках Кабмін, в якому працював я, - ми розуміли, що бізнесу видніше, чим йому займатися, але намагалися балансувати галузеву господарську діяльність із потребами споживчого сектора. Відбувалося це не за вказівкою згори (сумніваюся, що такий диктат у принципі можливий), а шляхом реалізації профільних програм держпідтримки. Тобто якщо нас як державу не влаштовує скорочення поголів'я великої рогатої худоби і зростання імпорту молочної продукції, то ми готові за рахунок бюджету підвищити інтерес бізнесу до цих напрямів, наприклад, компенсуючи частину інвестицій або надаючи доступні кредити.

За такої моделі пріоритетом залишається забезпечення внутрішнього ринку, але з урахуванням макроекономічних інтересів держави. Ця мета знаходила повне розуміння з боку учасників ринку. На практиці її реалізація означає, приміром, що держава і зернотрейдери узгоджують на старті сезону допустимі обсяги експорту зерна, і потім компанії не виходять за них, а Кабмін, зі свого боку, утримується від різких рухів і навіть заяв про можливі обмеження експорту.

Це найбільш здоровий формат співпраці держави й аграрного бізнесу, основним недоліком якого є те, що він не передбачає популізму. Це знижує його привабливість в очах деяких політиків. У нинішніх умовах, коли держави, що переживають стрес у карантинній чи посткарантиній економіці, дедалі більше відходять від принципів либералізму, цей формат в Україні потрібно посилити розумною порцією протекціоністських заходів.

Україна розривається між цими трьома варіантами, періодично впадаючи в крайнощі і не дотримуючись хоч якоїсь послідовності та системної державної політики. Навіть закон про ринок землі не дав відповіді на запитання: який аграрний устрій ми будуємо і що хочемо бачити в сільській місцевості через десять років, і чи має вона, ця сільська місцевість, у принципі зберегтися? В таких умовах сільське господарство існує автономно, і навіть його учасники можуть не мати спільних точок дотику не тільки з державою, а й один з одним, тому що не мають спільного бачення щодо майбутнього - свого власного, галузевого і країни в цілому.

Усі статті Максима Мартинюка читайте тут.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК