Боротьба за мігрантів. Україні приготуватися

DT.UA систематично висвітлює тему української міграції, проводячи як самостійні дослідження, такі як "Кровотеча", що набула розголосу, так і запрошуючи до дискусії профільних фахівців. Із наближенням виборів тема міграції спричиняє дедалі більший політичний ажіотаж. Політики то дорікають владі за бездіяльність при розв'язанні цієї проблеми, то малюють власні "прожекти" рішень, привносячи чимдалі більше демагогії та популізму. Проте конструктивних рішень щось не видно ні в стінах парламенту, ні в уряді. Проблема тим часом загострюється, з'являються нові її відгалуження й аспекти. Україна нині страждає вже не тільки від еміграції працездатного населення. Її економіка відчуває гостру потребу в імміграції робочої сили.

DT.UA звернулося до авторитетного фахівця в цій сфері, автора чотирьох книжок і сотні публікацій на тему проблем міграції - доктора економічних наук Андрія Гайдуцького з проханням поділитися своїми дослідницькими прогнозами: що очікує нашу країну в найближчому майбутньому в контексті розвитку глобальних міграційних процесів?

Проблема трудової міграції для України справді набирає дедалі серйозніших обертів.

Але конструктивних підходів до її вирішення не спостерігається. Ба більше, запуск безвізового режиму тільки прискорив цей процес. Розв'язати цю проблему заважають як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Об'єктивною є те, що джерело мотивації трудової еміграції українців - за межами України. А суб'єктивною - ігнорування владою успішного досвіду багатьох країн у цій справі. Як наслідок - на зміну проблемі зайнятості трудових ресурсів в Україні прийшла проблема дефіциту робочої сили і потреба її імміграції. У результаті владі доведеться розробити і впровадити відповідну імміграційну політику, щоб пожвавити економіку і зробити її привабливою для припливу інвестицій.

Отже, спочатку про зовнішній, до того ж дедалі більший, попит на українських мігрантів, який є мотиваційною політикою багатьох розвинених країн, яку розроблено спеціально для залучення додаткової робочої сили. За даними консалтингової компанії CEB, яка опитала 900 рекрутерів і 6 тис. HR-менеджерів, у дедалі більшої кількості компаній виникають серйозні проблеми з пошуком співробітників. Наприклад, у США 2009 року лише 30% компаній мали такі проблеми, а 2015-го - уже майже 40%. 2010 року компанія витрачала на пошук співробітника 26 днів, 2015-го - уже 68. Через кожну незаповнену вакансію компанії недоотримують у середньому 500 дол. на день. У цілому такий "простій" обходиться компанії в 34 тис. дол. за кожну незаповнену вакансію. Тільки в США через це 2015 року компанії недоотримали доходів на 184 млрд дол. Крім того, у компаній істотно зростають витрати на пошук співробітників. За даними Manpower Group, 2006 року витрати на пошук 1 співробітника становили 2,7 тис. дол., а 2016-го - уже 4,4 тис.

Подібна ситуація й у Польщі. За даними польського агентства зайнятості Work Service, 2018 року майже 50% усіх компаній спіткали проблеми пошуку співробітників, хоча 2016-го про це заявляли тільки 35%. У Німеччині - аналогічна ситуація. У вересні 2018 р. канцлерка Ангела Меркель заявила, що брак кадрів є "найбільшим" викликом для економіки Німеччини. Наприкінці 2018 р. Меркель анонсувала законодавчі новації, які і далі пом'якшуватимуть умови імміграції для задоволення попиту на робочу силу, що неможливо зробити за рахунок корінного населення.

Зростання попиту на робочу силу зумовлене не тільки старінням населення, а й зростанням еміграції. Навіть розвинені країни це відчувають. Якщо 2005 року з ЄС-28 і Північної Америки емігрувало (у т.ч., всередині цих регіонів) 2,5 млн людей, то 2016-го - близько 3,5 млн. Однак якщо раніше еміграція була зумовлена переважно чинниками, що виштовхують, то в ХХI столітті переважають чинники, що притягують. Багато країн створюють велику кількість мотиваційних програм для щорічного залучення мільйонів мігрантів.

У деяких країнах залучення мігрантів входить до системи державного планування з метою забезпечити свою економіку робочими руками (детальніше див. "Міграноміка ХХІ століття", DT.UA № 37 від 6 жовтня, 2017). Для цього уряди виділяють великі бюджети, до освоєння яких залучено місцеву владу, приватні організації (рекрутерів, юристів, консультантів). Наприклад, у Канаді у 2018–2020 рр. буде витрачено 440 млн дол. США для залучення майже 1 млн мігрантів за 60 імміграційними програмами.

Навіщо потрібні іммігранти?

Погіршення демографічної ситуації в розвинених країнах і зростання еміграції населення - перша причина активної імміграційної політики багатьох країн. Іммігранти потрібні, щоб забезпечити зростання або сповільнити зменшення кількості населення в країні. У багатьох країнах саме іммігранти вже забезпечують збільшення населення (рис. 1). У США - майже на 50%, у Канаді - майже на 70, у Швеції - майже на 80, в Угорщині - на 100%. Однак у Польщі, Румунії і, тим більше, в Україні кількість населення зменшується за рахунок еміграції. Ці країни вже потребують іммігрантів, щоб покрити від'ємне міграційне сальдо.

Друга причина - іммігранти потрібні, щоб забезпечити зростання або сповільнити зменшення кількості робочої сили. Наприклад, у Канаді 2018 року вже понад 75% приросту робочої сили відбувається завдяки іммігрантам. А до 2034 р. цей показник становитиме 100%. У Канаді мігранти вже становлять половину всіх працездатних кадрів у всіх секторах точних наук, технологій, інженерії. Така сама ситуація у Швейцарії: мігранти вже становлять близько 50% усіх працівників у харчовій промисловості, 70 - у фармацевтиці, 80% - у годинниковій промисловості. А що якби Швейцарія відторгала мігрантів? Конструктивна візіонерська політика швейцарської влади дозволяє країні розвивати ключові сектори економіки саме завдяки іммігрантам і забезпечувати її солідною експортною виручкою.

Третя причина - іммігранти сприяють зростанню ВВП. Розвинені країни звернули увагу на іммігрантів як на нове джерело зростання економіки. Ні природні ресурси, ні іноземні інвестиції вже не дають такого темпу зростання ВВП, який був у ХХ столітті. Останні 60 років кожне десятиліття середньорічні темпи зростання ВВП у світі весь час знижуються: якщо в 1960-х зростання становило 5,48%, то у 2000-х - усього 2,81%. Прогнозується, що якщо не залучати іммігрантів, то до 2040 р. темпи зростання ВВП упадуть ще майже вдвічі. Це відбудеться у т.ч. через зменшення кількості працездатного населення, що призведе до зменшення капітальних та іноземних інвестицій, податків і платежів.

Ця проблема особливо характерна для Східної Європи, де крім низької імміграції має місце висока еміграція. Наприклад, у Польщі через низький приплив іммігрантів уже скорочується приплив іноземних інвестицій. Якщо 2015 року він становив 15,3 млрд дол., то 2017-го - усього 6,4 млрд. Опитування представників польського бізнесу 2018 року показує, що 16% компаній планують і далі скорочувати інвестиції в країні через неможливість забезпечити підприємства робочою силою.

У низці країн уже розуміють важливість іммігрантів для розвитку економіки. Наприклад, міністерство у справах іммігрантів Канади порахувало, що 2017 року іммігранти вже забезпечили 8% приросту ВВП, до 2023-го їхній внесок у приріст ВВП становитиме 23%, а до 2040 р. - 33%. Це дуже відчутно, зважаючи на те, що у 2020–2040 рр. ВВП Канади зростатиме в середньому за рік на 1,9–2,5%. За деякими оцінками, у Польщі й Швеції внесок мігрантів у приріст ВВП 2018 року становитиме вже понад 10%.

Іммігранти, як прямо, так і опосередковано відчутно впливають на економічне зростання. Завдяки їхньому підприємницькому духу істотно збільшуються доходи домогосподарств мігрантів. За даними дослідження Center for American Progress, легалізація іммігрантів у США в перший рік приносить зростання їхніх доходів від 15 до 28%, а отримання громадянства збільшує їхні доходи ще на 10% на рік. Інше дослідження показує, що після отримання громадянства доходи іммігранта вже за перший рік зростають на 32% (у корінних жителів доходи збільшуються лише на 5–15% на рік). Таким чином держава отримує досить дохідного платника податків.

Скільки потрібно іммігрантів?

У квітні 2018 р., виступаючи на Канадському імміграційному саміті, міністр у справах іммігрантів Канади Ахмед Хуссен заявив, що вже не стоїть питання, навіщо потрібні іммігранти. Тепер головне питання - скільки потрібно іммігрантів? За його даними, 1971 року в Канаді на одного пенсіонера припадало шість осіб працездатного віку, 2012-го - чотири, а до 2036-го залишиться всього двоє працівників на одного пенсіонера. Тому канадський міністр поставив ще одне запитання: "Якщо приплив іммігрантів до країни залишиться на нинішньому рівні, то як підтримувати подальший розвиток Канади?"

Аналітичний центр Conference Board of Canada стверджує, що країна має щорічно залучати кількість іммігрантів, яка дорівнює 1% її населення. Це дозволить розв'язати проблему скорочення співвідношення працездатних і пенсійних категорій населення, а також зберегти темпи зростання економіки. Подивімося, чи достатньо країни залучають іммігрантів (рис. 2). Якщо взяти 1% населення за норматив потреби країни в іммігрантах, то тільки Швеція і Німеччина змогли витримати його 2016 року. Інші країни його не витягують, причому багато які на 50% і більше. Цим 10 країнам (включаючи три балтійські) треба було 2016 року додатково залучити 0,5 млн людей, щоб підтримати темпи зростання своєї економіки. Враховуючи, що за даними Євростату у всіх цих країнах (окрім Канади) українці є одними з лідерів трудової імміграції - уявіть який щорічний попит на українців вони сформують у наступні 10 років…

Але давайте ще окремо подивимося на Швецію - лідера із залучення іммігрантів (рис. 3). За 17 років країна збільшила річну кількість іммігрантів у 2,5 разу, вона щорічно витримує зазначений норматив в 1% (і навіть більше). Але хіба цього достатньо? Ні - ми бачимо, що продовжує зростати співвідношення кількості пенсіонерів до кількості населення в країні. У тому числі й через те, що збільшується щорічна еміграція (майже в 1,5 разу за 17 років). Шведи це чудово розуміють, і в найближчі 10 років вони можуть подвоїти річну кількість іммігрантів. У цьому питанні вони вже лідери серед скандинавських країн: розраховуючи на 1000 жителів, Швеція залучає у 2 рази більше іммігрантів, ніж Норвегія і Данія, і в 3 рази більше, ніж Фінляндія. І ось результат цієї роботи: за 2011–2016 рр. середньорічні темпи зростання ВВП Швеції становили 2,33%. Це в 1,5 разу більше, ніж у Норвегії, майже в 2 рази більше, ніж у Данії, і майже в 7 разів більше, ніж у Фінляндії. Це ще один приклад вдалої імміграційної політики. Цей приклад починають наслідувати й інші країни. За даними Євростату, 24 з 32 розвинених країн Європи за 2007–2016 рр. істотно збільшили річний приплив іммігрантів. Наприклад, Польща і Болгарія - в 15 разів, Естонія у 5, Угорщина й Литва - вдвічі.

Кому потрібні іммігранти?

Через демографічний дисбаланс і еміграцію практично всі сектори економіки гостро потребують робочої сили. Однак дедалі більше досліджень вказують на те, що найбільший попит на мігрантів формуватимуть міста й мегаполіси. Світ стає все більш урбанізованим, і цей процес тільки прискорюється. За даними відомого урбаніста Габріеля Ланфранчі з посиланням на ООН, у містах нині живе близько 3,5 млрд людей, а до 2050 р. тут житиме майже вдвічі більше - 6,5 млрд. У найближчі 15 років світ урбанізується сильніше, ніж за всю попередню історію людства. Урбанізація відбувається втричі швидше, ніж зростає населення. До 2035 р. міська територія у світі зросте вдвічі, і за цей період буде розширено наявних і побудовано нових міст за площею стільки, скільки за попередні шість тисяч років.

Між містами вже йде боротьба за мігрантів. Наприклад, у США великі молоді міста активно залучають робочу силу внутрішньою імміграцією з найбільших мегаполісів, і єдиний варіант підтримати чисельність населення - залучити іноземних іммігрантів (рис. 4). У багатьох мегаполісах мігранти вже становлять 17–37% населення. Але цього недостатньо. Мегаполіси потребують мільйони нових робочих рук для підтримання й розвитку інфраструктури, обслуговування жителів і бізнесу. При цьому влада приділяє особливу увагу мігрантам-підприємцям, залучення яких дасть змогу сповільнити внутрішню еміграцію й підтримувати на високому рівні збір платежів і податків.

Причому мерії цих міст не бояться працювати не тільки з економічними мігрантами. Вони залучають їхні родини і навіть біженців. Мерії розуміють, що кожен іммігрант несе величезний потенціал зростання для міста. Адже кожен іммігрант вирізняється більшою продуктивністю, ніж корінний житель. Наприклад, на сайті мерії Чикаго наводиться звіт Center for American Progress про те, наскільки корисними для країни є вихідці з Сирії. Середній річний дохід сирійського мігранта в США - 52 тис. дол, а корінного американця - 46 тис.; 11% сирійців у США є власниками бізнесу, а з корінного населення - всього 3%; повну вищу освіту мають 27% сирійських мігрантів, а з представників корінного населення - лише 11%. Це пов'язано, зокрема, з тим, що найбільш продуктивні американці теж емігрують в інші регіони. 2016 року близько
9 млн громадян США за кордоном (в 2,2 разу більше, ніж 1999 року).

Мерії вже самі створюють потрібну інфраструктуру для прибуття, обслуговування, працевлаштування мігрантів. Мерії також мають вплив на центральну владу, щоб та спрощувала правила і знижувала вимоги для залучення необхідної кількості іммігрантів. Передусім це стосується кваліфікованих мігрантів. Наприклад, Канада за 2015–2018 рр. удвічі зменшила прохідний бал SRC Score (з 886 до 440) для припливу кваліфікованих мігрантів за програмою Express Entry System. Це дозволить містам Канади збільшити річний приплив іммігрантів з 60 тис. 2015 року до 100 тис. 2018-го. Мерії також починають передбачати статті в бюджетах для фінансового стимулювання до переїзду кваліфікованих мігрантів. Наприклад, з 2018 р. мерія Санкт-Петербурга виділяє IT-фахівцям разову фінансову допомогу в розмірі до 17 тис. дол. на переїзд і адаптацію. Ключові вимоги: офіційне працевлаштування і мінімум п'ятирічний контракт на роботу. Таким чином мерія отримує гарантії повернення коштів у бюджет у вигляді податків.

Коли потрібні іммігранти?

Через погіршення демографічної ситуації та прискорення еміграції дедалі більше країн зазначають, що мігранти потрібні їм тут і тепер. Наприклад, позиція міністерства у справах іммігрантів Канади така: що скоріше мігрант приїде в країну, то швидше буде відчутним соціально-економічний ефект від його життєдіяльності в Канаді. Досвід США також показує: що скоріше легалізувати мігрантів і дати їм громадянство, то швидшим і вищим буде економічне зростання країни. Оскільки це не тільки нові робочі руки, це також споживачі і платники податків. 2013 року в США провели дослідження впливу різних строків легалізації та інтеграції на ключові економічні показники (рис. 5). Якщо мігрантові видати громадянство того ж року, коли й посвідку на проживання (ПНЖ), то додатковий приріст ключових показників (ВВП, доходів населення, зібраних податків, нових робочих місць) збільшиться на 60% порівняно з тим, якщо громадянство надати тільки через 10 років після ПНЖ. Отже, відповідь на це запитання очевидна: якщо країна або місто хоче швидше розвиватися, потрібно швидше залучати іммігрантів, легалізувати їх і видавати громадянство своєї країни.

Ключові завдання для України

Стає очевидним, що активізація політики імміграції в країнах Європи і Північної Америки призводить до зростання трудової еміграції, зокрема з України, виникнення дефіциту трудових ресурсів та імміграції робочої сили. Отже, Україна має приготуватися до проблеми дефіциту трудових ресурсів. Із кожним роком у нашій країні знижується частка економічно активного населення. 2018 року, за даними Держстату, з
42 млн населення майже 28% (11,7 млн) - пенсіонери, ще 26% (11 млн) - економічно неактивні (за класифікацією МОП, це населення у віці 15–70 років, яке не потрапляє до категорій "зайняті" або "безробітні"), близько 7–10% (3–5 млн.) працюють за кордоном. Залишається всього близько 15 млн (36%) економічно активних людей. Це втричі менше, ніж у Німеччині (близько
45 млн), хоча населення України офіційно лише вдвічі менше. Однак багато експертів упевнені, що реальна кількість населення менша, ніж зазначено в статзвітності. Тому Україна має вирішити два завдання: 1) навчитися залучати іноземних іммігрантів; 2) навчитися повертати українських емігрантів.

Завдання №1. Залучення іноземних іммігрантів

Щорічна потреба країн ЄС в іммігрантах становить близько 5–6 млн людей, зокрема країн ЄС–10 - близько 1 млн. Східним країнам ЄС потрібно більше робочих рук, оскільки еміграція не зменшується, а залучення іммігрантів відбувається повільно. Тому очікується, що до
2030 р. країни скоротять строки отримання ПНЖ з 3–6 місяців до 1–4 тижнів, а строки отримання громадянства з 5–10 років до 6–12 місяців. Країни запускатимуть нові спрощені й гібридні форми ПНЖ і громадянства, щоб залучити потрібну кількість мігрантів. Беручи до уваги, що в багатьох країнах ЄС українці вже лідери з імміграції, можна припустити що щорічно 300–400 тис. українців виїжджатимуть до країн ЄС. Через демографічну кризу Україна додатково втрачає близько 200 тис. людей на рік. Таким чином, щорічна потреба України в іммігрантах уже становить 500–600 тис. людей. Тільки в цьому випадку країна зможе компенсувати відплив і природні втрати людських ресурсів і спрямувати їх на розвиток економіки.

Залучення трудових ресурсів (читай - іммігрантів) - головний виклик для місцевої влади України. Адже якщо не буде припливу трудових ресурсів, підприємства почнуть закриватися, що призведе до зниження надходжень до місцевих бюджетів. Як результат - зростання навантаження на утримання інфраструктури й пенсіонерів. Відповідно, зростають ризики, пов'язані з безпекою і задоволенням життям у регіоні, а це лише посилює еміграційні настрої. Але цей виклик місцева влада має розділити з центральною. Адже Україна посідає 116-те місце (зі 138) в рейтингу привабливості країн для мігрантів Gallup Migrant Acceptance Index. Як результат, Україна на рік залучає всього 20–30 тис. мігрантів (видає ПНЖ), тобто в 20 разів менше, ніж це необхідно економіці.

Тому в Україні потрібна відповідна погоджена політика між центральною і місцевою владою. Важливою умовою розробки та реалізації цієї політики є встановлення ключових показників ефективності залучення іммігрантів (від англ. KPI - key performance indicators).

Для центральної влади KPI мають включати скорочення строків: 1) реєстрації в країні; 2) отримання ПНЖ; 3) відкриття банківського рахунка; 4) отримання громадянства; 5) видачі дозволу на роботу; 6) реєстрації їхніх інвестицій тощо. Також свої показники KPI мають бути й для місцевої влади, яка повинна показувати динаміку збільшення в регіоні: 1) кількості іммігрантів; 2) кількості іммігрантів у розрізі секторів економіки; 3) кількості іммігрантів-підприємців; 4) обсягів грошових переказів; 5) обсягів інвестицій іммігрантів тощо. Якщо цього не зробити, не встановити таких KPI і не контролювати їх виконання, бюрократія центральних органів влади не дозволить розвиватися містам і регіонам. А бюрократія місцевої влади не дозволить розвиватися економіці країни і створювати необхідні мультиефекти в суміжних галузях.

Брак робочої сили в місті чи регіоні - це не проблема підприємця. У багатьох випадках він може закрити бізнес в Україні й відкрити його там, де відбувається приплив трудових ресурсів. Брак робочої сили - це проблема місцевої влади, і саме вона повинна її вирішувати. І тут її можна порівняти з власниками торговельних центрів, які стикаються з проблемою наявності відвідувачів - потенційних покупців. Для її вирішення власники торговельних центрів самі організовують безплатну доставку і розвезення потенційних покупців товарів і послуг у торговельних центрах. Вони розуміють, що якщо цього не робитимуть, орендарі просто звільнять торговельні площі, і бізнес власника-орендодавця зупиниться. Завдання бізнес-орендаря - продавати товари і надавати послуги, тобто отримувати дохід і прибуток, сплачувати податки. Тому пошук і доставку клієнтів на себе бере власник торговельного центру. І це суворі реалії ринкової економіки. Такий самий виклик постав і перед регіональною владою: хочете, щоб прийшли інвестори, збільшилося надходження місцевих податків, реалізувалися інтереси ваших виборців, вам доведеться подбати про залучення іммігрантів.

Прискорення й спрощення умов імміграції, тобто те, до чого світ стрімко рухається і що слід реалізувати в Україні (виконанням згаданих вище KPI), - важлива умова для прискорення розвитку економіки. Бо вже за два-три роки потенційний інвестор, який бажає вкласти гроші, ставитиме нові ключові запитання: скільки працездатного віку населення проживає в регіоні, скільки часу потрібно, щоб отримати ПНЖ, які є програми місцевої влади для інтеграції іноземців? І якщо відповіді на ці запитання будуть невиразними й неконкурентоспроможними, потенційний інвестор розвернеться і піде геть, і навіть не дійде до стандартних запитань, як під'єднатися до електромережі, які податкові ставки, чи можливо захистити свої інтереси в суді тощо. Адже інвестор розуміє, що він може за рік збудувати завод, а потім у нього виникне проблема, через яку він півроку не зможе його запустити.

Тому в регіональному розрізі майбутнє України очевидне: ті міста й регіони країни, які першими розпочнуть політику стимулювання припливу іммігрантів, першими й матимуть виграш у вигляді зростання: 1) трудових ресурсів; 2) інвестицій; 3) кількості підприємств; 4) надходжень податків і платежів; 5) валового регіонального продукту.

Завдання №2. Повернення українських емігрантів

Це завдання ми поставили на друге місце, тому що в короткостроковій перспективі Україна не зможе її вирішити. Жодна країна у світі не може цього зробити за короткий час. До речі, як і жодна ринкова країна у світі не обмежує еміграції. Політика повернення емігрантів - це "гра в довгу", оскільки міграція має свої цикли. Як правило, люди готові повертатися при досягненні певних цілей, віку, накопичених заощаджень, капіталу тощо. Наприклад, в Ірландії масштабне повернення емігрантів розпочалося тільки приблизно через 130 років, у Південній Кореї - 40, у Туреччині - через 30 років. Досвід інших країн показує, що в основі політики повернення емігрантів лежить комплекс фінансово-економічних та організаційних механізмів (мотиваційних програм). Їх запуск дозволяє спочатку істотно збільшити приплив грошових переказів та інвестицій мігрантів, які виїхали, а вже потім вони починають самі повертатися на батьківщину.

Під фінансово-економічними механізмами і програмами розуміють плідну роботу влади та фінансово-банківського сектора. Серед ключових мотиваційних продуктів можна виділити розміщення облігацій серед мігрантів і діаспори. За 60 років близько 20 країн (включаючи Індію, Ізраїль) залучили понад 50 млрд дол. розміщенням облігацій для своєї діаспори в країнах їх проживання. Ці гроші йдуть на розвиток інфраструктурних проектів на батьківщині, фінансування держборгу, будівництва соціально важливих проектів. Інші країни запускають депозитно-накопичувальні банківськіпослуги. За 1970–2010 рр. близько десяти країн (включаючи Туреччину, Індію, Марокко) залучили понад 100 млрд дол. від своїх мігрантів на спеціальні депозитні та ощадні рахунки в місцевих банках. Залежно від країни гроші мігрантів і діаспори становили 10–40% усіх депозитів населення цих країн.

Окрему роботу потрібно проводити для спрощення реєстрації тастимулювання розвитку нових каналів грошових переказів. У країнах, які стимулюють приплив коштів своїх мігрантів, на ринку працює від 500 до 1000 систем переказів. Такі країни отримують від 15 до 30 млрд дол. на рік. Збільшення обсягів переказів має супроводжуватися запуском кредитних, страхових, пенсійних та іпотечних програм.Країни намагаються захистити своїх мігрантів, поки ті перебувають за кордоном. Тільки на Філіппінах упродовж року продається понад 5 млн страхових полісів для мігрантів, які від'їжджають, що покриває від 10 до 20 типів страхових випадків.

З огляду на те, що грошові перекази - це стабільне джерело надходження валюти в країну, країни починають проводити сек'юритизацію майбутніх надходжень грошових переказів. За 1992–2006 рр. шість країн (у т.ч. Бразилія, Перу) отримали на ринках позикового капіталу майже 2 млрд дол. під заставу майбутніх потоків грошових переказів. Світовий банк вважає такий механізм дуже перспективним у застосуванні й іще 2006 року оцінював його річний потенціал у 36 млрд дол. Щоб іще більше залучити переказів мігрантів у регіони, місцева влада розвиває програми державно-приватного партнерства. Досвід Латинської Америки показує, що в цілому 30–40% мігрантів зацікавлені виділяти 1–10% своїх особистих доходів на соціальні проекти на батьківщині, якщо в їх співфінансуванні бере участь місцева/центральна влада. У цілому у світі до 10 млрд дол. переказів на рік спрямовується на такі програми.

Окреме питання потрібно приділити запуску інвестиційних і митно-податкових пільг/стимулів. Країни розробляють інвестпрограми і знижують податки для мігрантів, які бажають інвестувати кошти на батьківщині. У Туреччині за 1961–2007 рр. реалізовано 44 спецпрограми співробітництва зі своїми мігрантами та діаспорою. В Індії для мігрантів-інвесторів податок на прибуток удвічі менший; податки на дивіденди та дохід від депозитів - відсутній.

Організаційні механізми та програми також відіграють ключову роль, оскільки саме вони стимулюватимуть реалізацію перерахованих вище економічних механізмів. Тут на першому етапі потрібно створити Міністерство у справах мігрантів і діаспори для розвитку мотиваційної політики їх реінтеграції в Україну. Уже в 46 країнах є центральний орган (у т.ч. у Вірменії, Грузії, Ірландії, Канаді), який розробляє ключові мотиваційні механізми і працює з донорами. Також необхідно створити профільні підрозділи в центральних і регіональних органах влади для впровадження мотиваційної політики міністерства. Уже в 56 країнах працює понад 400 спеціальних підрозділів, які реалізують програми з повернення мігрантів на батьківщину. Крім цього, необхідно запровадити позицію аташе у справах мігрантів при посольствах України. У багатьох країнах Азії з високим рівнем переказів при кожному посольстві є такі позиції. Роль цих аташе - підтримувати стосунки з мігрантами та інформувати про всі мотиваційні програми з інвестування своїх заощаджень і повернення на батьківщину.

Окремий напрям - створення профільних підрозділів у фінансово-банківських організаціях. Уже в 30 країнах світу в найбільших банках створено спеціальні підрозділи з розробки послуг та залучення грошей мігрантів і діаспори. Крім банків, влада може залучити міжнародних донорів та асоціації діаспор. Усі найбільші міжнародні організації мають спецфонди для розвитку проектів у сфері міграції та грошових переказів і готові витрачати їх на продуктивні цілі. Наприклад, у Латинській Америці за 2001–2011 рр. на ці програми донори витратили понад 45 млн дол.

У цілому, Україна повинна якісно підготуватися до збільшення припливу іммігрантів, запустивши найкращий досвід інших країн, спрямований на легальну, безпечну та ефективну імміграцію, що дозволить прискорити розвиток економіки України. При цьому потрібно навчитися формувати попит на іммігрантів з розвинених країн (з опертям на "білі комірці", а також із тих, що розвиваються (з опертям на "сині комірці"). Тут потрібно враховувати потреби регіонів і місцевого бізнесу. Розвиваючи імміграційну політику, важливо враховувати питання національної безпеки, ризики зростання злочинності серед іммігрантів або на їхню адресу. Тому тут важливо вивчити й застосувати найкращі практики залучення, регулювання та примусового повернення мігрантів. Найкращий досвід тут мають англосаксонські країни (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія), де частка іммігрантів коливається в 15–35%, а також країни Перської затоки (ОАЕ, Катар, Саудівська Аравія), де частка іммігрантів досягає 90%.

З іншого боку, Україна повинна стимулювати повернення українських емігрантів, але робити це необхідно запуском мотиваційних програм для збільшення їхніх грошових переказів на батьківщину. Тут найкращий досвід мають Ірландія, Ізраїль, Філіппіни, Індія. Реалізація вище запропонованих економічних та організаційних заходів дозволить у найкоротший строк встановити контакт з українськими мігрантами, стимулювати їх повернення розвитком їхнього підприємництва на батьківщині. Крім того, впровадженням мотиваційних програм і проектів Україна зможе регулювати і контролювати так званий відплив мізків (brain drain), перетворювати його на циркуляцію мізків (brain circulation) і максимально використовувати знання діаспори (brain gain).