Банкова, 95

Минулі президентські вибори і перші кроки нової влади надзвичайно гостро показали, що процеси трансформації постліберального світоустрою цілком закономірно добралися й до України.

Коли у світі обговорювали шокуючі деталі референдуму щодо Brexit, американці обирали Трампа президентом, в Італії віртуальна партія з Інтернету проходила в парламент, а в ряді цілком стабільних країн Європи набирали сили праві й популісти, ми думали, що чаша ся нас омине. Але ні, Україна довела, що вона стала органічною частиною постліберального світу, проскочивши, правда, ліберальну стадію його розвитку. У справжніх демократіях не буває 400 політичних партій. У справжніх демократіях важливі цінності та політичні погляди, а телеканали слугують передусім суспільним рентгеном, і лише потім ― засобом задурманення мас. У справжніх демократіях політики, які проштрафилися, йдуть у відставку, а не отримують нагороди. Ми ж можемо пишатися лише тим, що навчилися проводити вибори. До решти ще рости й рости.

Після другого туру виборів Україна зафарбувалася в зелений колір. Єдиним "сливовим бордо" виявився Львів. Однак є підозра, що коли б українці в Польщі голосували вдома, то й Львів позеленів би. Убивчими видаються й результати голосування, коли в другому турі один кандидат перемагає з перевагою майже 50%. Має бути якесь раціональне пояснення такому феномену, тим більше що й зараз, у контексті парламентських виборів, партія "Слуга народу" має просто нереальний рейтинг - від 30 до 40% по всій території України.

Очевидно, політтехнологи не тільки в Україні, а й за кордоном нині ретельно вивчають зрізи суспільства, соціальні портрети "виборця Зеленського" та "виборця Порошенка", аналізують прорахунки і знахідки основних виборчих кампаній ― від гасел на білбордах до принципів формування штабів. Очевидно, буде багато переконливих даних, які покажуть усю внутрішню анатомію успіху "команди Зе". І все-таки ризикнемо припустити, що в основі основ того, що відбувається, лежить стара добра криза еліт, яка, наче вірус, поширюється західним поствоєнним світом. Як з'ясувалося, чим далі нові покоління від війни, тим менше вони цінують ті інституції, котрі оберігають мир. Чим вищий середній рівень добробуту, тим більше охочих стати ще багатшими, навіть за рахунок ближнього свого. Цинічне прагнення до влади замінило розуміння спільності долі та мети. Розвиток технологій зробив загальнодоступною інформацію про те, чим реально живуть представники сучасної еліти, і вони виявилися далекими від ідеалу, створеного їм групами підтримки. Соціальна нерівність стала волаючою, добра освіта і якісні медичні послуги ― прерогативою заможних. В Україні до всіх лих додалася ще й несправедливість ― насамперед несправедливість в оплаті якісної праці. Нівелювання здібностей, порівняно з догідництвом та кумівством, підвішування соціальних ліфтів десь на рівні другого поверху в багатоквартирному будинку української влади, ― з усім цим ми переживаємо вже далеко не першого президента.

Усі ці обставини були добре відомі й до виборів. Чи могла умовна "еліта Порошенка" уникнути такого розгромного результату? Безумовно. Можна було відверто визнати свої помилки, почати нарешті говорити з народом про майбутнє, а не про минуле, пояснити, куди й чому саме Петро Олексійович приведе "свій" народ і "свою" країну. Ось, наприклад, можна було запозичити досвід нашого південного сусіда: Реджеп Таїп Ердоган на кожних виборах такі картини майбутньої Туреччини малював народу, що ніяка опозиція не змогла його подолати. Однак Петро Олексійович прийняв правила гри Зе і на його полі, звісно ж, програв.

Вибори стали тільки завершальним етапом трагедії, яка тепер має всі шанси перетворитися на фарс. І два роки тому, і вже точно рік як стало зрозуміло, що суспільство втомилося від постійної "загрози прямого вторгнення" на тлі періодичних вибухів складів з боєприпасами, журналістських розслідувань про контрабанду на лінії розмежування та про "Укроборонпром". Про те, що там коїться, DT.UA писало чи не в кожному числі, ― і жодної реакції. Кадрові рішення продовжували вражати необґрунтованістю, а звичка кожну, навіть малу перемогу приписувати собі, перетворювала позитив на посміховисько. Катастрофічна історія з "українським слідом" в американських виборах так і не прийшла до розв'язки, і ще невідомо, як відгукнеться президентові Зеленському. Все це набридло і закордонним партнерам, які інвестували чималий капітал, зокрема політичний, у "проект Україна". Трамп відмовився впроваджувати санкції проти "Північного потоку-2", Німеччина вирішила будувати цей газогін, і ось тепер Німеччина та Франція повернули Росію в Раду Європи. Провалом можна назвати відносини з постійним членом РБ ООН і другою економікою світу ― Китаєм.

Перелік суспільних виразок в "еліти Порошенка" доволі розлогий. І можна лише побажати, щоб там зробили висновки (якщо "там"хтось залишиться, зважаючи на мораль наших обраних і переобраних персонажів). Ми будемо переживати за них потім. Значно більше насторожує те, що відбувається відразу після інавгурації в новій команді, яка отримала небачений мандат.

Так уже повелося в нашій країні, і не без зусиль Петра Олексійовича, що президент має право і призначає керівників своєї Адміністрації на власний розсуд. Це не державна служба, і, крім того, в нього є право скасовувати люстрацію. Можна назвати багато імен в АПУ, які в часи попередніх президентів благополучно працювали на високих посадах, попри підозріле, з погляду люстрації, минуле. Та ось що, як здавалося, мало б змінитися ― це діалог із суспільством. Зовсім не завадило б пояснити спільноті, чому саме ці кандидатури тепер очолять орган, місце якого в державній ієрархії дуже високе, а відповідальності ― жодної. Ще цікавіше було б дізнатися про чесноти нового начальника Генерального штабу, секретаря РНБОУ, керівників СБУ. Якщо система влади при президенті Зеленському не зміниться, всі ці люди відіграватимуть надзвичайно важливу роль у долі країни, а судити про них сьогодні можна лише з інформації з Інтернету, яка далеко не завжди буває точною. Особливо важливо розуміти, з ким доведеться мати справу, з урахуванням стану гіпнозу, в який упали потенційні й справжні опоненти Зеленського у зв'язку з перевиборами парламенту. Їх можна зрозуміти: з одного боку - опозиція до шостого президента може призвести до жалюгідних результатів у, практично, "зелених" округах, а з другого ― політика угодовства може мати наслідком квазідиктатуру. Не хотілося б, щоб у боротьбі цінностей проти мандатів перемогла гречка.

Гострий на язик виборець уже відкрито називає нову адресу Адміністрації ― "Банкова, 95". Її нові насельники, безумовно, надзвичайно креативні. Інавгураційна промова Зеленського була незвичайною. Багато важливих і правильних посилань. Озвучено правильні запевнення і сформульовано правильні наміри. Цілком можна погодитися і з ідеєю розпуску парламенту, хоча важливо, аби юристи все-таки обґрунтували це рішення посиланнями на акти законодавства. Логічна, хоча й несподівана відставка уряду додала газових бульбашок у вже й так вируючу суміш окропу та пари. Це не страшно. Поряд зі справжніми патріотами і професіоналами, в уряді Гройсмана було багато випадкових людей, з якими не жаль розлучитися. Питання в тому, ким їх тепер замінити, і чи буде новий уряд кращим за попередній. Укотре на порядку денному опинилося питання міцності державних інституцій, які, за ідеєю, і мусять встояти при будь-якій зміні влади.

Свого часу Дональд Трамп виявився величезним викликом для американського істеблішменту. Багато його рішень у царині зовнішньої політики та торгівлі стали нищівним ударом по звичних поглядах мешканців Вашингтона на роль і місце США у світі. Але Трамп усе-таки не зміг уникнути ні гучних відставок, ні розслідування Мюллера, ні прийняття Конгресом законопроектів, що зв'язують його повноваження. Оскільки у США "рулить" не президент, а інституції, і закони заведено виконувати при будь-якій владі. Говорячи про нашу країну, це непоясненний парадокс, - Порошенко завжди приділяв величезну увагу судовій системі, то що ж завадило йому вичистити ці авгієві стайні й створити справді чесний суддівський корпус, який зміг би врівноважувати імпульсивні рішення його наступника? Навіщо було марнувати час на закріплення в багатостраждальній і прийнятій в екстремальних умовах Конституції курс на ЄС і НАТО, якщо він був упевнений у своїй перемозі? А якщо не впевнений - то чому не подбав про нові закони про політичні партії, виборчий кодекс, конституційні поправки, які усувають надмірні повноваження очільника держави в умовах парламентсько-президентської республіки? Можливо, зараз не було б стільки запитань про майбутній устрій влади та долю окремих її представників.

Якщо переможців не судять, то побажаємо новому президентові та його команді успіхів. Якщо ж судять, то хай суд буде чесним. За справами.