Андрій Гайдуцький: «30% тих, хто виїхав в Польщу після 24 лютого, вже працюють там»

12 липня, 2022, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

У наших реаліях варто сфокусуватися на залученні мігрантів з пострадянських країн

Андрій Гайдуцький: «30% тих, хто виїхав в Польщу після 24 лютого, вже працюють там»
© Фото, надане автором

Що довше наші біженці живуть за кордоном, то більший ризик того, що додому вони не повернуться. Натомість українська економіка після війни потребуватиме робочих рук як ніколи. А відновлення України без достатньої кількості робочих рук, навіть за наявності грошей, неможливе. Нещодавно ми вже говорили із Андрієм Гайдуцьким — одним із найавторитетніших експертів у сфері міграційної політики, про те, наскільки загрозливою є нинішня міграційна хвиля і як повернути додому українців. Наразі ми в розмові із паном Гайдуцьким зосередилися на тому, якою має бути виважена міграційна політика України та чи треба нам залучати мігрантів із інших країн.

 

Пане Андрію, яка ситуація з поверненням українців на п’ятий місяць війни з Росією?

— Ситуація з поверненням українців залишає бажати кращого. Кількість тих, хто виїжджає, все ще перевищує кількість тих, хто повертається, хоча темпи виїзду вже зменшуються. За даними ООН, якщо в березні 2022 року було 3,2 мільйона людино-перетинів кордону за межі Україну і 0,4 мільйона перетинів в Україну, то в червні за кордон було здійснено вже тільки 1,5 мільйона людино-перетинів, а в Україну — 0,8 мільйона перетинів. Війна це лише тригер, який продовжує змушувати виїжджати українців за кордон і вони б повернулися на батьківщину, але деякі приймаючі країни роками готувались до їх приїзду... А далі все залежатиме від «програм-магнітів» в Україні, які будуть пропонуватись центральною і місцевою владою для українців, що перебувають за кордоном.

  Наприклад тут, в Україні, лунають заклики до Євросоюзу стимулювати повернення українських біженців в Україну, в тому числі шляхом надання їм фінансової підтримки вже в Україні, що також дозволить урядам приймаючих країн суттєво скоротити утримання українців.

— Суто з економічного погляду, уряди приймаючих країн уже вклали в них гроші. А тепер вони мають просто так віддати назад мігрантів? Ще й у період демографічної кризи в розвиненому світі? Звичайно, ні. Ці уряди розуміють, що мігранти — це про гроші, про створення робочих місць і про зростання економіки. А що таке для них дотації на утримання українців? Мовою бізнесу, це просто «маркетингові витрати», які швидко окупляться. У 2021 році ВВП Польщі зріс на 5,9%, з яких приблизно 15% цього приросту відбулося завдяки двом мільйонам українців у цій країні. У номінальному вираженні кожен українець у Польщі додатково створив майже 5,8 тисячі доларів ВВП, тоді як поляк — лише близько 1,9 тисячі доларів ВВП. Коли в березні 2022 року уряд Польщі оголосив про виділення 1,7 мільярда доларів на підтримку 1,2 мільйона українських біженців, він свідомо йшов на такі витрати, щоб «заякорити» їх у Польщі, оскільки розуміє, який додатковий дохід кожен українець принесе польській економіці.

Однак найбільше вражає маленька п’ятимільйонна Ірландія, перебуває в лідерах за залученням українців у розрахунку на одного жителя і залучила майже у сім разів більше українців, ніж сусідня Велика Британія. Таке відчуття, що уряд Ірландії узяв калькулятор і порахував ефективність для своєї економіки від залучення українців і зараз надає їм найбільшу щомісячну допомогу — 800 євро на одного дорослого (Велика Британія — 405 євро, Німеччина — 400 євро, Польща — 150 євро). І їхні дії зрозумілі. Адже Ірландія щорічно залучає набагато більше іноземних мігрантів, — як результат, темпи зростання ВВП цієї країни за останні 20 років у 2,6 разу вищі, ніж у Великій Британії. Про її досвід із залучення мігрантів я вже розповідав читачам ZN.UA. На 2023 рік Ірландія вже запланувала в бюджеті майже 3 мільярди євро на підтримку нових українців, на приїзд яких вони очікують. Тобто деякі країни не просто витрачають кошти на утримання українців, а й готові суттєво збільшити ці витрати.

В Україні також були пропозиції щодо впровадження програм безумовного базового доходу для тих, хто готовий повернутися. Наскільки раціональні ці кроки?

— Із соціальної точки зору, я розумію такі пропозиції, але з економічної — потрібно оцінювати й наслідки таких дій. Це як слухати людину на велосипеді, яка побачила автомобіль і пропонує, щоб влада кожному його придбала: це ж комфортніше, швидше і безпечніше. Але одразу виникають проблеми з інфраструктурою доріг, паркуванням, ремонтом, страхуванням тощо. Так і з базовим доходом: в українських реаліях він несе величезні ризики, що зумовлено двома проблемами.

Перша — це високий рівень тіньової економіки. Уявіть, влада перерахувала вам на картку 1000 гривень на пальне. Ви їдете, щоб заправитись, але виявляється, що придбати пальне можна тільки за готівку, тобто це або «сірий» імпорт, або конфіскат, або фальсифікат. Як результат, через мультиплікативний ефект влада назад до бюджету отримає податків і зборів значно менше і значно пізніше, ніж планувалося при розробці такої програми.

Друга проблема — нерозвинений фондовий ринок як інструмент абсорбації додаткових доходів населення. З початку війни економіка стиснулася, бо зменшився попит. Але тут раптом держава через населення вливає значну масу грошей у стиснуту економіку. Як результат, у населення та бізнесу з’являється надлишок коштів, які вони намагатимуться кудись вкласти, розуміючи, що гроші в готівці або на рахунку з’їсть інфляція. Якби в нас був розвинений фондовий ринок, цей надлишок коштів пішов би саме туди, що сприяло б розвитку економіки (адже саме так і сталося в ковідні 2020–2021 роки, коли уряди розвинених країн роздавали «вертолітні» гроші населенню). Але в нас такий механізм фактично відсутній, тож куди кошти спрямуються? Правильно, у придбання доларів і євро. Тобто фактично коштами українців відбуватиметься підтримка інших економік. Тому підсумуємо: експериментувати з базовим доходом можуть тільки країни з розвиненою інфраструктурою фондового ринку, дохідність якого, як правило, завжди вища, ніж просто тримання валютних заощаджень.

Фото, надане автором

Які стимули для повернення українців з-за кордону доцільні? Та загалом, чи є сенс у їхньому використанні?

— Стимули потрібні, але в основному нефінансові, оскільки коштів на фінансові стимули фактично немає. Враховуючи, що бізнес уже відновлює діяльність на території країни, важливо прискорити та сприяти цим процесам, щоб підприємці почали активніше повертати найманий персонал, у тому числі з-за кордону.

У зв’язку з цим першим ефективним механізмом може бути страхування безпеки ведення бізнесу (шляхом створення відповідного страхового фонду) подібно до того, як уряд України на початку лютого 2022 року виділив понад 16 мільярдів гривень на гарантування безпеки польотів над територією України. Тоді цей крок запевнив авіакомпанії щодо можливості польотів, оскільки держава своїм коштом сформувала страховий фонд, і в такий спосіб було нівельовано ризик втрати лізингодавцями своїх літаків. Подібним чином зараз потрібно запевнити бізнес щодо безпечності їхньої діяльності, а будь-які нові руйнування буде оперативно компенсовано з такого фонду.

Другим ефективним кроком може бути масштабна передача в концесію державного і комунального майна. Адже в держави є інфраструктура і немає коштів, а у бізнесу, навпаки, є кошти, але здійснювати капітальні інвестиції всі бояться. Ще 2019 року президент підписав закон про концесії, який дозволяє державі, муніципалітетам, держкомпаніям здавати, в тому числі пооб’єктно, своє майно в концесію на 20–50 років. Закон відповідає міжнародному рівню, але через бюрократію менш як 0,1% усього державного і комунального майна передано в концесію. Найближчими роками у держави не буде коштів на ці проєкти, особливо в сфері житлово-комунального господарства, освіти, охорони здоров’я, спорту, залізничних та авіаперевезень тощо. Логічним є проведення концесійних тендерів на управління цією інфраструктурою. Це дасть можливість владі залучити приватні кошти на розвиток інфраструктури, водночас лишаючись власником стратегічних активів.

Чи не простіше та ефективніше було б розширити горизонт залучення людського капіталу та сконцентруватися на українській діаспорі чи мігрантах із третіх країн?

— Ви абсолютно правильно кажете, — потрібно розширити горизонт фокусування. Владі не треба фокусуватися на біженцях і згадувати про те, що вона їх поверне, так часто, наче вибори через місяць. Більшість із них виїхали на 2–15 років, бо саме стільки в середньому триває міграційний цикл. Єдине, що влада зараз може зробити для них, — через дипломатичні канали сприяти отриманню фінансової допомоги в країнах перебування. На жаль, досі в десятках країн, у тому числі і в Євросоюзі, є затримки із початком виплати допомоги українцям. Паралельно для цих людей уже потрібно розробляти програми щодо залучення в Україну частини їхніх закордонних доходів, які вони незабаром почнуть там отримувати (оскільки уряди приймаючих країн уже активно працюють над працевлаштуванням українців). У Польщі вже працюють 30% тих, хто виїхав після 24 лютого. Саме стабільне і тривале переказування грошей на Батьківщину — запорука повернення цих людей в Україну. Також потрібно розширити фокусування на українських мігрантів, що виїхали ще у 1990–2010-х роках у кількості 5 мільйонів осіб (адже це вже заможна група), а також на українській діаспорі — у кількості 10 мільйонів осіб (це найзаможніша група). Окрема група — це іноземні мігранти, для яких Україна взагалі чистий лист, про яку вони чули як про демократичну і вільну країну.

Якщо ми говоримо про залучення іноземних мігрантів, чи можливі прояви неприйняття цих людей у нашому соціумі, чи готова наша монокультурна країна прийняти людей інших віросповідання та звичаїв?

— У світі вже майже століття найуспішнішими є країни, які активно залучають іммігрантів. Завдання влади й полягає в тому, щоб переконати суспільство, що міграція несе принаймні чотири користі. По-перше, це споживач ваших товарів і послуг. По-друге, це працівник для вашого бізнесу або роботодавець для вас. По-третє, це платник податків для підтримання вашої безпеки. По-четверте, це генератор ідей для залучення інвестицій і розвитку зовнішньої торгівлі вашими товарами і послугами.

Втім, ми досі бачимо неправильний підхід у роботі з українськими мігрантами: відсутність програм щодо їхнього повернення, постійне обзивання їх «заробітчанами», причому навіть із трибуни парламенту. Як результат, українські мігранти щороку переказують на Батьківщину лише 12–14 мільярдів доларів, а могли б іще додатково 20–30 мільярдів. Через таку неповагу й байдуже ставлення до українських мігрантів значні обсяги їхніх заощаджень і надалі накопичуються за кордоном. Що вже тоді казати про іноземних мігрантів...

Фото, надане автором

Одна з причин негативного ставлення до іммігрантів також пов’язана з можливим зростанням рівня злочинності і їхнього нелегального перебування. Чи можна цього уникнути?

— Звичайно, міжнародний досвід доводить, що рівень нелегальних мігрантів можна звести практично до нуля. З цією метою потрібно запустити інститут спонсора і налаштувати систему депортації з країни. Спонсор — це фізична або юридична особа, яка відповідає за прибуття й адаптацію іммігранта на період до повної асиміляції (наприклад до отримання громадянства). Адже іммігрант не прибуває до іншої країни без мети. Як правило, прибуттю в країну передує його контакт із резидентом в Україні. Його мета зазвичай — це робота, навчання, лікування. Приймаюча сторона, тобто спонсор буде зобов’язаний розмістити певну суму коштів (наприклад, еквівалент 500 доларів США) на спеціальному банківському рахунку в Україні з метою покриття витрат, пов’язаних із випадками депортації, або страхування шкоди, заподіяної іммігрантом. Таким чином, бюджет країни (тобто суспільство як «акціонер») застрахований, що в них є кошти на покриття будь-яких видатків, спричинених неправовою поведінкою іноземця.

З іншого боку, повинна діяти система депортації. Депортація має бути безумовною і складатися з добровільної та вимушеної. Наприклад, мігрант заподіяв шкоду, визнав вину і сплатив штраф (у тому числі з’явився в міграційну службу в період дії кампанії з амністії нелегальних мігрантів), — у цьому разі його депортують із правом повернення. В іншому випадку, коли його виявили і заарештували, його депортують із забороною на в’їзд у країну протягом 5–10 років. Депортація привчає іммігрантів до порядку і дотримання законів. Саме регулярність і масштабність депортації дають змогу підтримувати високий рівень безпеки в країні та низький рівень нелегальної міграції. Наведу приклад із США і ОАЕ. У Сполучених Штатах частка нелегальних мігрантів становить 23% (мігрантів — 14% від усього населення), в Об’єднаних Арабських Еміратах на «нелегалів» припадає лише 0,7% (мігранти становлять 89% усього населення). Це результат зусиль із депортації нелегальних мігрантів: в окремі періоди щодня з ОАЕ висилають 200–300 осіб (для порівняння, з цієї країни за два тижні депортують стільки ж, як із України за рік). Як наслідок, ОАЕ є лідером у рейтингу найбезпечніших країн у світі.

На тлі авторитарних режимів у більшості пострадянських країн чи була б ефективною програма залучення людей, які не бажають жити у диктатурах, зокрема, в Білорусі та Росії? Як таку програму сприйняло б українське суспільство?

— Можна багато мріяти, яких мігрантів ми хотіли би бачити в Україні: заможних і англомовних. Але реальність зовсім інша. З одного боку, українське суспільство до цього не готове (рівень знання іноземної мови серед населення в Україні дуже низький), з іншого — є потреба в недорогій робочій силі та мікропідприємцях, які створюватимуть робочі місця для українців. Тому, дійсно, в наших реаліях потрібно сфокусуватися на залученні мігрантів із пострадянських країн, де рівень авторитарності тільки зростає, а ще із Туреччини, яка також відчуває такі проблеми. Ще 2021 року кількість охочих виїхати з Росії зросла до найвищого рівня. За даними «Левада-Центру», майже 32 мільйони росіян тоді хотіли залишити свою країну, причому серед молоді це близько 40%. Я думаю, що приблизно такі ж дані в Білорусі, Казахстані, Азербайджані. В основі програми залучення іноземних мігрантів має бути дві складові.

Перша — позиціонування України як країни свобод (вільне виявлення думки, вільний розвиток бізнесу, вільне пересування).

Друга складова — спрощена і вмотивована міграційна політика залучення іноземців.

Щодо першої складової. Свобода — це єдине, що реально ми зараз можемо дати. Але саме це потрібно мільйонам вихідців із пострадянських країн. Щодо другої складової, то потрібно суттєво спростити відповідну нормативну базу. На жаль, в Україні міграційне законодавство застрягло ще десь на початку 90-х років ХХ століття, коли вважалося, що мігрант — це небезпека. Як результат, відповідні органи влади зацікавлені в якомога меншій кількості мігрантів в Україні. Нині у світі вже доведено, що мігрант — це джерело економічного зростання. Тому й міграційне законодавство потрібно спрощувати.

Сьогодні, щоб офіційно прийняти іноземця на роботу в Україні, треба надати «безмежну» кількість довідок. Через це наша країна фактично провалила тест на масштабне залучення білорусів, коли в нас з’явився такий шанс після «кривавих» виборів Лукашенка в серпні 2020 року. За наступні 12 місяців майже 180 тисяч білорусів виїхали до Польщі, близько 30 тисяч — до Литви і лише 3,5 тисячі — до України. Прикро, що ми проґавили той шанс. Тому потрібно змінювати позиціонування і розширювати фокусування.

Які органи влади повинні відповідати за залучення іноземної робочої сили?

— Мігранти — це про три ключові складові.

Перша — зростання споживчого попиту, зайнятості та інвестиції (за це відповідає Мінекономіки).

Друга складова — формування валютних доходів, заощаджень і переказів (за це відповідає Нацбанк).

Третя — безпека (за це відповідає Міністерство внутрішніх справ).

Однак серед цих органів влади мають відбутись організаційні зміни, щоб імміграція стала привабливою і результативною для економіки України.

Міністерство економіки як орган, що відповідає за економічний розвиток, повинен почати відігравати ключову роль у розвитку міграційної політики та оновленні законодавства. Тому Державна міграційна служба має бути перепідпорядкована Міністерству економіки та почати здійснювати сервісну функцію, включаючи спілкування з іммігрантами. За Міністерством внутрішніх справ має залишитися тільки безпекова функція фактичної реєстрації іммігрантів без права обов’язкового спілкування з ними. Пам’ятаєте, як у 1990-х роках консульства іноземних держав самі видавали візи? Тоді це супроводжувалося величезними чергами, що викликало невдоволення в українців. Країни зрозуміли, що так вони втрачають свою привабливість для українців, і тому з’явилися візові центри — це приватні компанії-посередники, які наділені сервісною функцією, а з представником консульства «клієнт» більше не спілкується. У подібний спосіб має трансформуватися й імміграційна політика в Україні.

У майбутньому Державна міграційна служба може трансформуватись у відповідне окреме міністерство, аби ще краще сфокусуватися на розробці програм залучення іммігрантів, програм повернення українських емігрантів і діаспори. Адже до 2030 року кошти емігрантів залишатимуться найбільшим джерелом чистого припливу валюти в Україну, а частка іммігрантів у структурі населення має зрости хоча б у десять разів.

Related video

Більше статей Юлії Самаєвої читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК