А ПОЧІМ ПРОТИГАЗИ В УКРАЇНІ? УКРАЇНОЮ ЗАЦІКАВИЛИСЯ МАЙСТРИ ЗАБРУДНЕННЯ ПОЛІТИЧНОГО ДОВКІЛЛЯ

Перманентна виборча кампанія в Росії, на неосяжних просторах якої ось уже добрий десяток років не припиняються вибори мерів, губернаторів численних областей та країв, президентів автономій, а також усіляких рад і дум, стала чудовим живильним середовищем для зародження й розвитку піарівського руху. За найсвіжішими даними Дослідного центру РОМИР («Российское общественное мнение и исследование рынка»), сьогодні в середньостатистичному російському PR-агентстві працює 30 осіб. Річний оборот чверті з опитаних РОМИРом фірм перевищує 3 мільйони доларів, третина заробляє близько 300 тисяч у.о., стільки ж компаній охоплені професійними об’єднаннями. Загальної кількості бойових одиниць на російських піарівських фронтах не підраховано. Але цифра «155», яка позначає кількість лише тих, кого РОМИР увів до списку анкетованих, переконливо свідчить: у цій сфері Україна позаду якщо не планети всієї, то вже Європи — точно. Тож чи слід дивуватися інтересу до імпортних політконсультантів і політтехнологів, який із входженням в новий «електоральний період» знову починає прокидатися в наших політиків?

І хоча вітчизняні метри іміджмейкерського мистецтва, відчуваючи цілком зрозумілі ревнощі, запевняють, що закордонні гастролери не володіють такою важливою складовою успіху, як знання місцевої специфіки, а суми їхніх гонорарів не поміщаються на табло калькулятора,— інтерес не тільки не слабшає, а в окремих випадках навіть втілюється в уже підписані контракти. Імена, які мало що кажуть навіть просунутому в політичному плані громадянинові України, але дуже відомі в Росії та за межами її політтусовки, дедалі частіше згадуються в одній зв’язці з вітчизняними партіями та окремими державними мужами. Безперечний лідер у цьому плані — глава російського Фонду ефективної політики (ФЕП) Гліб Павловський. Вплив магнетизму цього політтехнолога намбер уан (що недавно підтвердило експертне дослідження «Третій рейтинг російських PR-агентств», за результатами якого ФЕП посів перше місце) на українських пошукачів депутатських мандатів полягає насамперед у статусі головного кремлівського ідеолога. «Я лише один із багатьох людей, котрі дають Путіну поради», — скромно зізнається Гліб Олегович. І цю скромність із надлишком компенсують відгуки про нього як про постать, рівнозначну за своєю міфічною роллю колись всемогутньому російському олігархові Березовському. Подейкують, ніби сам Борис Абрамович, пише Deily Telegraph, в одному з останніх перед від’їздом із Росії виступів «благословив» свого наступника, заявивши, що доступ до вуха Путіна дістався Павловському.

Ясна річ, не спробувати заволодіти таким цінним (особливо для тих, хто ініціює розробку принципів «нової російської політики») кадром в Україні не могли. Що з успіхом і зробили об’єднані соціал-демократи. Контракт про спільну діяльність на виборах-2002 СДПУ(о) й Фонду ефективної політики не лише укладено, а вже активно реалізується, про що свідчать дедалі частіші візити людей із групи Павловського до передвиборного штабу есдеків. Обсяги видатків на таке дороге задоволення, очевидно, не збентежили нових клієнтів «великого містифікатора». За деяких даними, пан Павловський тільки свій гонорар за проведену кампанію оцінює зазвичай у цифру з кількістю нулів, у якій неважко заплутатися. Можна уявити суму, яку погодили новоспечені українсько-російські партнери, якщо москвичі говорять про неї як про «дуже хороші гроші». Втім, у чому найчастіше збігаються думки авторів численних присвячених Глібу Павловському публікацій у зарубіжній пресі, то це в тому, що його образ і діяльність значною мірою ним же самим максимально міфологізовані. Наш герой, пише Daily Telegraph, «не більше ніж шарлатан, який володіє, швидше, чорною магією самомістифікації, ніж талантом сучасного Макіавеллі». «Він знає, — вторить «Профіль», — що чим більше чуток, тим більше пошани, страху і в остаточному підсумку — грошей».

Єдине, у чому можна бути впевненим, — у втраті Україною на цих виборах решток цноти й недосвідченості в царині ведення інформаційних воєн. «Фахівець із забруднення політичного довкілля» (так називає Павловського російська «Общая газета») відомий не тільки як генератор кремлівських ідей, а й як перший олігарх Рунета, що створив і володіє багатьма відомими порталами та сайтами новин. Саме Інтернет давно й успішно використовують у Росії як благодатний грунт для вирощування політичних скандалів та провокацій. У трьох-чотирьох інтернет-виданнях публікується «смажена побрехенька», на яку клюють телепередачі новин і друковані видання, цілком обгрунтовано, з посиланням на конкретне джерело, переказуючи сенсацію та розвиваючи тему. А на той час, коли «жертва» починає виправдовуватися та спростовувати «компру», інформація зникає з віртуального простору і навіть з архіву. Або, що значно надійніше для замітання слідів, випаровуються самі сайти-дезінформатори. Політтехнологи взагалі-то й існують для дрібних капостей. Але Гліб Олегович, як свідчать відгуки, — неперевершений майстер політичної інтриги. Найгучніша скандальна історія, пов’язана з виготовленням і розповсюдженням підкидних грамот від Павловського, сталася 1994 року, коли він запустив у друк анонімну «аналітичну записку» (у широких колах відому як «Версія №1») з обвинуваченням кремлівських начальників не останнього рівня в підготовці «двірцевого перевороту». Дуже швидко з’ясувалося, що змова — плід чергового інтелектуального експерименту «великого маніпулятора». Ним зацікавилася ФСК, і Павловський дивом уникнув суворого покарання за брехливий наклеп.

Проте йому випала роль заочного куратора виборчої кампанії українських соціал-демократів. Безпосередньо командуватиме парадом, за деякими даними, його давній приятель Марат Гельман, персонаж не менш колоритний і цікавий. Пам’ятаєте культову радянську п’єсу про те, як свідомі робітники відмовилися одержувати не зароблену ними премію? Її написав батько Марата, Олександр Гельман. Але, як зазначив часопис «Профіль», наступні події показали, що ніякого особливого впливу творчість батька на сина не мала. Він захворів на образотворче мистецтво. Причому в такій формі, що почав ним торгувати. І настільки успішно, що відкрив першу приватну галерею сучасного арту в Москві, якою володіє досі. Саме мистецтво привело Гельмана-молодшого в політику. Заповзявшись очистити російську столицю від скульптур Зураба Церетелі, які ображають естетичний смак галериста, він затіяв проведення з цього приводу референдуму в Москві. Це стало приводом для знайомства його з московським мером Юрієм Лужковим, яке виявилося вельми плідним. Років через два група художників на чолі з Гельманом отримала підряд на оформлення внутрішнього приміщення Гостинного двору і, як стверджує російська преса, триста тисяч доларів на розвиток проекту.

У Фонді ефективної політики Марат Олександрович від дня його створення. І спеціалізується на так званих інтелектуальних провокаціях. Під час президентської кампанії в Росії 1996 року гельманівське об’єднання художників «Якіманка» заявило про свою підтримку Геннадія Зюганова. Але вже наступного дня Гельман відкликав свій підпис, звинувативши комуністів у приписках. Є також інші приклади неординарних здібностей Марата Олександровича в цій сфері. Як виявилося, йому цілком під силу успішне проведення виставок не лише творів образотворчого мистецтва, а й експонатів абсолютно іншого штибу. Запрошення в Київ лідерами нашої «Трудової України» саме в розпал «касетного скандалу» московського психолінгвіста, який розповідав і показував усім охочим, що з допомогою сучасної техніки на магнітофонній стрічці можна синтезувати будь-чий голос, було зовсім не вітчизняним ноу-хау. Задовго до цього, коли на шпальтах російських газет щойно почали з’являтися гострі публікації з розшифровками аудіозаписів розмов важливих персон, Марат Гельман організував виставку компромату, де продемонстрував, яким чином можна сфабрикувати фальшивку. Мета акції очевидна: у високих посадових осіб з’являється залізна відмазка, а будь-які журналістські розслідування вже не можуть «вистрілити» по-справжньому.

Конкурентом Павловського в боротьбі за впливовість і доступ до Кремля називають Петра Щедровицького, фундатора й керівника Школи культурної політики. Конкурентом і антиподом. Методолог, філософ, культуролог Щедровицький — персонаж, значно менше привабливий як об’єкт журналістських досліджень. Мабуть, пов’язано це з відсутністю в нього аури Великого й Жахливого, притаманної його антиподові. Непомічений у гучних скандалах і не маючи такої кількості ворогів та недоброзичливців, як керівник ФЕПу, він не тільки ілюструє істину «Добрими справами прославитися не можна», а й показує, чим ефективна політика відрізняється від культурної. Перевагу останній, треба думати, віддає Віктор Пінчук, у виборчому штабі якого певний час трудиться Щедровицький. У числі його вдалих проектів значиться, крім іншого, «комплексне проектування й організаційний супровід кандидата в депутати Верховної Ради України Валерія Хорошковського». Саме Хорошковський стоїть у першій п’ятірці передвиборного списку Нового ліберального об’єднання, яке ще тільки проектується, але вже встигло стати суб’єктом інформаційного простору України. Разом із «трудовичкою» Інною Богословською та політологом Володимиром Грановським, однаково близьким як до Хорошковського, так і до Пінчука. В НЛО, слід зазначити, є й інша назва — «Нова сила». Невідомо, правда, буде це одна організація з альтернативними назвами чи дві різні. Але достеменно відомо, що структуру задумано аналогічною за своїм ідеологічним і креативним наповненням російському Союзу правих сил (СПС). Богословська, звісно, не Ірина Хакамада, Хорошковський — не Борис Нємцов і навіть Пінчук — не Анатолій Чубайс, але в них є Петро Щедровицький із Юхимом Островським, які таке саме комплексне проектування й організаційний супровід надавали СПС. Навіщо винаходити велосипед? Його треба лише пристосувати до їзди українськими шляхами. Займається Щедровицький і ТУНДРою.

Ангажований Віктором Пінчуком у тандемі зі Щедровицьким Юхим Островський, фундатор і керівник Держстандарту («Групи Островського»), — фахівець також не останнього калібру. Лінгвіст і професійний комунікатор, він, правда, за його ж словами, входить у десятку найбільш високооплачуваних фахівців світу з управління політичними кризами й виборчими кампаніями. Свою піарівську кар’єру почав із консультування Амана Тулєєва. Серед найвідоміших клієнтів називає голову бюджетного комітету Держдуми Миколу Гончара, мера Севастополя Віктора Семенова, Президента України Леоніда Кучму, депутата Держдуми Сергія Мавроді. Слід зазначити, що дуже часто російські політтехнологи не зациклюються лише на політичних проектах. Так, Щедровицький —радник з енергетичних програм РАТ «ЄЕС Росії», а в переліку його напрацювань — створення концепції і групи пілотних проектів реорганізації РАТ. Тут не зайве зазначити, що росіяни Тимофій Сергєйцев і Дмитро Куликов, які керували під час останніх президентських виборів в Україні пінчуківським «Вуличним телебаченням», обіймали далеко не останні посади в «Інтерпайпі».

Утім, давня прихильність до російських піарників Віктора Михайловича не перешкоджає йому розширювати географію в пошуках нових імен. Подейкують, що в дружний колектив пінчуківських політтехнологів затесалися англійці й навіть французи. Щодо англійців більш-менш достовірної інформації «ДТ» одержати не вдалося, а ось про француза дещо відомо. Це визнаний у відповідних світових колах метр креативу й політтехнології Жак Сігела, який очолював дві президентські кампанії Міттерана, працював із Квасьнєвським, має досвід передвиборної боротьби в інших східноєвропейських країнах. Це теоретик найвищого класу, котрий навряд чи приїде на півроку в Київ консультувати ТУНДРу або «Трудову Україну» окремо з приводу їхніх електоральних переваг і вад. Але в глобальному плані його ідеї справді нетрадиційні та глибокі. Інша річ, що втілити знахідки цього теоретика під силу не кожному практикові.

Інших досить реальних зв’язків між зарубіжними піарниками й вітчизняними політиками поки що встановити не вдається. Можливо, дається взнаки невизначеність із законом про вибори. Або ще не припекло. Однак оглядини час від часу таки відбуваються. За деякими даними, шукає нових клієнтів в Україні Консалтингова група «Імідж-Контакт» (очолювана Олексієм Ситниковим), яка в уже згадуваному рейтингу російських PR-агентств посідає друге місце. Контора солідна, має своє представництво в багатьох містах СНД, зокрема і в Києві. Є підстави гадати, що її може працевлаштувати Партія регіонів. До «Яблука» сватався Ігор Мінтусов зі своїм Центром політичного консалтингу «Нікколо М», але в них не склалося, бо Михайло Бродський вирішив обмежитися наявними мозковими ресурсами. Невідомо поки що, чи виллються у щось серйозне переговори Мінтусова з Сергієм Тигипком, з яким, кажуть, він зустрічався. Але шанс знайти українського замовника в нього є, оскільки Мінтусов непогано котирується. Серед потенційних учасників наших парламентських виборів називають і Юлію Русову, чия група під час попередньої кампанії працювала з «Громадою», а також «Новоком» Олексія Кошмарова.

Таке захоплення російськими фахівцями в галузі політтехнологій привнесе неабияку частку напруження у виборчу кампанію. Конкуренція та суперництво наших олігархів (а саме вони виявляють найбільше симпатій до закордонних піарників, маючи при цьому можливості задовольняти їхні серйозні фінансові апетити) загостряться конкуренцією та суперництвом серед режисерів їхніх виборчих кампаній. Скандали, провокації та інформаційні бойові дії — це хліб Павловського. Протистояння їм — хліб Щедровицького. Коли на відносини протиборчих олігархів накладаються відносини їхніх радників і креаторів, змін у бік симпатій годі чекати. А тим часом, підписуючи контракт, московські політтехнологи неодмінно обумовлюють, що перемоги вони не гарантують. «Мені цікаві не клієнти, — зізнавався одного разу Гліб Павловський, — а політична технологія».