2017-й: напередодні

17 червня, 2016, 00:03 Роздрукувати Bипуск № 22, 17 червня-23 червня 2016р.
Відправити
Відправити

Вищою метою російської політики є збереження путінського режиму. Саме для цього всередині країни Кремль дедалі сильніше затягує гайки, а зовні намагається відновити російські позиції в колишній російській/радянській зоні впливу і на цій основі "на рівних" конкурувати зі США, принаймні у військово-політичній сфері.

2017-й: напередодні

Чорнозем підвівся,

і дивиться в вічі,
і кривить обличчя
в кривавий свій сміх.

П.Тичина

Вищою метою російської політики є збереження путінського режиму.

Саме для цього всередині країни Кремль дедалі сильніше затягує гайки, а зовні намагається відновити російські позиції в колишній російській/радянській зоні впливу і на цій основі "на рівних" конкурувати зі США, принаймні у військово-політичній сфері.

Відносна миролюбність РФ у 1990-х - першій половині 2000-х була не нормою, як вважали багато політиків і експертів на Заході, а паузою, зумовленою глибокою політичною і соціально-економічною кризою після колапсу СРСР.

У 1990-х не були завершені реформи силових структур і збереглася їх наступність. Російські спецслужби, генштаб і МЗС стали спадкоємцями відповідних радянських інституцій з їхньою кривавою історією і відповідною стратегічною культурою.

Справжню трансформацію Росії унеможливило збереження Росією ядерного потенціалу, який гарантував державі з архаїчними інститутами і слабкою економікою потужний голос у вирішенні міжнародних питань. Найімовірніше, що саме ядерний чинник став вирішальним у виборі Заходом, насамперед США, такої стратегії, яка під гасла сприяння демократичним реформам і унеможливлення повернення комуністів до влади відкрила шлях російському авторитаризму.

Ані ринкові перетворення, ані відносна відкритість Росії не стали і не могли стати запорукою відмови від великодержавних комплексів. Уся світова історія доводить, що бабло, якщо й перемагає зло, то лише таке як ірраціональні ідеї, на кшталт комунізму, але успішно співіснує і навіть сприяє розвиткові імперської ідеології та політики.

Швидке наповнення державної скарбниці відродило впевненість Кремля у своїх зовнішньополітичних можливостях. Скориставшись економічною кон'юнктурою, яку зумовили захмарні ціни на енергоносії, російська економіка доволі швидко зростала між 2000-м і 2013 рр. За оцінками МВФ, за цей період ВВП РФ зріс у 8 разів: з 260 до 2079 млрд. дол.

Радикальному зростанню агресивності РФ сприяли й особисті страхи В.Путіна, посилені після "арабської весни", зокрема загибелі М.Каддафі, а також протестів на Болотній. У 2012 р. почалося стрімке збільшення військових витрат Росії, які, за даними SIPRI, зросли з 3,7 % ВВП у 2011 р. до 5,4 у 2015-му. За даними, які навів А.Ілларіонов, частка російських військових витрат у ВВП зросла з 2,5% у 2011 р. до 3,9 у 2015-му і 4,6% - у першому кварталі 2016 р. У грошовому вимірі в 2011 р. військові витрати РФ становили 1516 млрд руб., а в 2015-му - 3181 млрд руб., у першому кварталі 2016 р. (у річному вираженні) - 3667 млрд руб.

На відміну від Російської імперії та СРСР глобальні амбіції путінського Кремля не мають під собою економічного фундаменту. Спроба модернізації в 2008-2012 рр. зазнала краху. Починаючи саме з 2012 року зростання російської економіки, попри збереження високих ціни на природні, насамперед енергетичні, ресурси фактично припинилося.

Якщо в 1913 р. ВВП Російської імперії становив близько 8,5% світового ВВП, а в 1973-му ВВП СРСР - 9,4, то в 2015 р. ВВП РФ - лише 3,3% (за паритетами купівельної спроможності). У номінальному ж вираженні ВВП РФ у 2015 р. становив лише 1,8% світового і, як видно з прогнозів МВФ і Світового банку, ситуація в майбутньому лише погіршуватиметься. Намагаючись наслідувати приклад Німеччини кінця 1930-х рр., кремлівські стратеги забувають, що обсяг німецької економіки в 1940 р. становив 8,4% світового. Що, втім, не допомогло тодішньому Берліну.

Російська еліта все ще не усвідомила, що розмір території більше не є запорукою національної величі. Держави, невеликі за площею, але спроможні побудувати ефективну економіку, мають не менший, а подекуди й більший глобальний вплив, ніж гіганти, нездатні впорядкувати внутрішнє життя. Показово, що станом на травень 2016 р. обсяг усього фондового ринку РФ становив 276 млрд дол., що на 15% менше від вартості компанії Facebook. За даними Світового банку за 2014 р., обсяг експорту товарів і послуг РФ становив 559 млрд дол., Сінгапуру - 578, Нідерландів - 729 млрд дол. За кілька століть своєї історії Росія так і не спромоглася налагодити ефективне й раціональне використання привласнених природних ресурсів - і на окраїнах, і в центрі.

У той час коли світова економіка поступово відмовляється від вуглеводнів як основи енергетичного балансу, РФ продовжує роздмухувати конфлікти на Близькому Сході, сподіваючись на відновлення високих цін на нафту.

В умовах різкого скорочення зовнішньополітичного арсеналу, втрачання Російською Федерацією більшості економічних і енергетичних важелів і скорочення потенціалу "м'якої сили", стрімко зростає значення військового інструментарію. За словами С.Лаврова, у Росії залишилося всього три союзники - її армія, флот і військово-космічні сили. Нічого не змінилося у ставленні Росії до навколишнього світу з
XIX ст. - російський міністр лише трохи перефразував "імператора-миротворця" Алєксандра ІІІ, учасника "великої гри" з Британією і колонізатора Центральної Азії.

Із часом не тільки пересічні росіяни, а й представники істеблішменту повірили у свою пропаганду, поступово втративши відчуття різниці між віртуальною картинкою з екрана телевізора чи Рунету і тим, що насправді відбувається у світі. Ключовим наслідком цієї еволюції стало перетворення концепту Третьої світової війни з пропагандистської метафори публіцистів на кшталт Дугіна, Панаріна або Проханова на основу російського зовнішньополітичного і військового планування, а перемоги у Другій світовій війні - на Символ віри сучасної Росії.

У свідомості насельників Кремля основним змістом російської політики має стати захист "унікальної російської цивілізації" і російського народу як "здорової частини людства" від екзистенціальної загрози з боку Заходу на чолі зі США. Причому, як і напередодні Другої світової, "оборону" планується здійснювати наступом. Формула "малою кров'ю на чужій території" знову актуальна. Саме в такому стратегічному контексті слід розглядати російську політику щодо кожної окремої держави, у тому числі й України.

Сприймаючи добросусідське ставлення до себе як ознаку слабкості і навіть як віктимну поведінку, російська верхівка за 25 років домоглася таких результатів, про які не могли навіть мріяти найзапекліші вороги Росії. Кремль змусив усі без винятку сусідні держави ставитися до Росії з глибокою недовірою, сприймати російський вплив у будь-яких його проявах як загрозу національній безпеці і прагнути залучити якомога потужнішу зовнішню підтримку для стримування актуальної або потенційної російської загрози, що, очевидно, має довгостроковий характер.

Гібридна війна, яку веде Кремль проти України і держав Заходу, спрямована на підрив і руйнування волі до спротиву в об'єкта агресії. Поширення настроїв фрустрації і зневіри в дієвості демократії, виснаження економіки, підрив державних інститутів, а за необхідності й фізичне знищення противників досягається системним застосуванням засобів дипломатичної, економічної, інформаційної і збройної боротьби. І це працює. Сирійський сценарій для України, унеможливлений страшною ціною в 2014 р., знову вимальовується на обрії.

Такий підхід не є чимось новим для Росії. В усіх її історичних іпостасях, від Московії до РФ, ця держава застосовувала стратегії проксі-війн, активної підривної діяльності, агресивної зовнішньополітичної пропаганди, економічної війни й корумпування. Достатньо згадати Польщу у ХVIII столітті.

Як і сотні років тому, важливим російським інструментом є організована злочинність, підтримувана інструментарієм спецслужб. Корумпуючи політиків, діячів громадянського суспільства, активістів, журналістів і чиновників, РФ прагне досягти політичних і економічних цілей з мінімізацією прямого воєнного насильства. Серед найвідоміших прикладів чекістських операцій - "вторгнення Басаєва у Дагестан" та інші акції, що передували приходу В.Путіна до влади, події навколо "Бронзового солдата" в Естонії (2007 р.), газові війни 2005-2009 рр., "Північний потік", Харківські угоди 2010 р., захоплення Криму, гібридна агресія в Донбасі тощо.

На відміну від більшості держав Західної Європи, реваншистська політика Росії безпосередньо загрожує національним інтересам країн Центрально-Східної Європи, насамперед держав Балтії, Білорусі, Польщі, Румунії. Ключову роль у відновленні російської імперії, де-юре або де-факто, мають відіграти російськомовні діаспори і спеціально створені/підживлювані структури впливу. Криза Європейського Союзу заохочує агресора до активізації на цьому напрямку. А "смоленська катастрофа" квітня 2010 р. має застерегти ворогів "Великої Росії" від занадто активної протидії.

Реалістична оцінка ситуації змушує уряди Польщі і Румунії активізувати безпекове співробітництво зі США і в рамках НАТО, зміцнювати свій оборонний потенціал, проводити активну зовнішню політику. Одним із її перспективних напрямів є стратегічний проект Міжмор'я. Чинником зростання ролі Польщі в регіоні є також її економічний розвиток, стратегічна культура, багатовікові державницькі традиції, а також трагічний досвід втрати незалежності у XVIII-XX ст.

Особливістю ситуації у Білорусі є, з одного боку, штучно підтримувана безперспективна політична, військова й економічна залежність від Росії, а з іншого - об'єктивна, хоча ще до кінця не усвідомлена, належність найближчого українцям слов'янського народу європейській спільноті. Намагання Мінська відновити відносини з ЄС доводить, що керівництво республіки, яке змушене рахуватися із загрозою зі сходу, дедалі тверезіше усвідомлює цю стратегічну перспективу. Польща, Україна і Литва повинні відіграти важливу роль у відновленні історичної справедливості й реалізації прагнень білорусів.

Формуючи біля своїх кордонів зони заморожених і гарячих конфліктів та дестабілізуючи сусідні держави, Росія стратегічно не так розширює зону свого впливу, як утворює вакуум безпеки, що рано чи пізно буде заповнений іншими регіональними гравцями. Так, на Південному Кавказі від російської політики постраждали всі три держави регіону - Грузія, Азербайджан і Вірменія. Штучно підтримувана РФ нестабільність ускладнює економічний розвиток і демократичний поступ держав Південного Кавказу, що стосується й безумовно лояльної Кремлю Вірменії. Відповіддю на прагнення Грузії вступити до НАТО й ЄС стала російська агресія 2008 р. Намагання Азербайджану і Грузії взяти активну участь у розбудові Південного енергетичного коридора до ЄС також викликає відверті погрози з боку Росії. РФ переконливо змушує своїх сусідів шукати захисту в інших держав.

У Молдові Кремль, підтримуючи низку сепаратистських і автономістських рухів (у Придністров'ї, Гагаузії тощо), намагається створити прецедент федералізації унітарної держави, слабка центральна влада якої втратить будь-які можливості для реалізації європейського курсу. За цих умов можлива активна підтримка Кишинева з боку Румунії перетвориться на додатковий чинник ескалації конфлікту в інтересах РФ. За задумом російських стратегів, саме ця модель може бути використана і для упокорення інших держав, насамперед України.

Приклади Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії, ОРДО/ОРЛО і анексованого Криму підтверджують давню формулу російської політики: "Сусіди Росії - або її раби, або вороги". Ці новоутворення, позбавлені контактів із цивілізованим світом, а отже будь-яких шансів на суспільний поступ, використовуються Росією виключно як інструмент дестабілізації і руйнівного впливу на політику держав, що стали жертвами російської агресії.

Очолювані Росією інтеграційні об'єднання (ЄврАзЕС/МС/ЄАЕС, ОДКБ) не сприяють ані економічному розвитку, ані демократичному поступу, ані безпеці їхніх учасників, натомість є російським інструментом політичного домінування і неоколоніальної економічної експлуатації держав-сателітів.

Держави Центральної Азії стоять перед викликами політичного ісламу й екстремізму, економічної експансії Китаю і російської неоколоніальної політики, зокрема блокування транзиту вуглеводнів до ЄС. У найближчі роки з суто біологічних причин на них очікує болюча зміна багаторічних лідерів. Казахстан, який намагається здійснити авторитарну модернізацію, вимушений рахуватися також з наявністю потужної російськомовної діаспори, яка є провідником ідей "русского мира". За прозорим натяком В.Путіна, казахську державу створено на території, де держави не було ніколи. Актуалізація російських територіальних претензій на півночі й заході Казахстану, де зосереджені його нафтогазові ресурси, - лише справа часу. Саме в цьому контексті слід аналізувати останні події в Актобе.

Показовим прикладом є штучно сконструйований Росією конфлікт з Туреччиною. Провокаційні дії російських військ у Сирії біля південного кордону Туреччини, каталізована ними чергова міграційна хвиля, розігрування Кремлем "курдського питання" відбуваються в момент формування Анкарою нової парадигми дальшого розвитку Туреччини, потуга якої зростає.

Окрім кемалістської стратегії (світського євроатлантичного і європейського курсу), Туреччина має ще дві несуперечливі стратегічні альтернативи, що передбачають або не заперечують поступову ісламізацію, а саме пантюркізм (лідерство в тюркському світі, а отже Чорноморсько-Каспійському регіоні, Центральній Азії та в перспективі у Поволжі) і неоосманізм (лідерство на Близькому Сході й у Північній Африці). Сприяючи авторитарним тенденціям у політиці Анкари, Кремль замість стратегічно вигідної для себе кемалістської моделі підштовхує Туреччину до політики, що апріорі загрожуватиме життєво важливим російським інтересам.

Не менш суперечливими є результати російської політики стосовно Ірану. РФ виступає союзником шиїтського Ірану і його клієнтів - режиму Б.Асада в Сирії та Хізбалли в Лівані, а також розвиває військово-технічне співробітництво з цією державою, сприяючи в такий спосіб зміцненню позицій Тегерана на Близькому Сході, що суперечить інтересам сунітських держав і безпосередньо загрожує безпеці Ізраїлю. При цьому Іран є прямим конкурентом Росії в енергетичній сфері, а проект транспортування іранських енергоносіїв до ЄС - Південний коридор - суперечить відповідним стратегічним інтересам РФ.

З кожним роком перебування В.Путіна в Кремлі зростає ціна, яку сплачують Росія та її суспільство. В жертву йому вже принесено громадянські права і свободи; російську економіку; тисячі людських життів, які втрачено під час упокорення Північного Кавказу, у кривавих терактах і зовнішньополітичних авантюрах; добросусідські відносини з колись найближчими Росії народами. На черзі - матеріальне благополуччя і остаточне перетворення населення Росії на гарматне м'ясо. Показово, що в 2016 р. ВВП РФ, за оцінкою МВФ, становитиме лише близько 1133 млрд дол., тобто Росія вже втратила десять років розвитку економіки.

Ціною титанічних надзусиль Кремлю вдалося переконати США і НАТО, що Росія - не партнер, а загроза. Навіть Німеччина, історичний союзник Росії, у Білій книзі з питань оборони тепер, як і під час двох світових війн, розглядає РФ як суперника. Альянс нарешті повернувся до сенсу свого існування: західна військова машина розгорнулася і битиметься за свої інтереси за підтримки американського і європейського ВПК.

З іншого боку, наркотична залежність російського населення від шовіністичної і мілітаристської риторики і водночас побоювання пересічного росіянина перетворитися на "націонал-зрадника" істотно обмежують поле для маневру російських еліт і вкрай ускладнюють повернення РФ до відповідальної зовнішньої політики. Як і напередодні краху Російської імперії і Радянського Союзу, з абсолютною точністю відтворюється "зачароване коло" марнотратного використання ресурсів на імперські фантазії, що потребує нових, дедалі дорожчих і більш ризикованих зовнішньополітичних авантюр.

Отже, сценарій повернення до status quo ante bellum вже став нереалістичним.

Така ситуація не може тривати надто довго - рано чи пізно Кремль або буде змушений розпочати велику війну, або постане перед необхідністю зовнішньополітичного відступу, а відтак - перед реальною загрозою революції.

У будь-якому разі російська загроза - або у формі агресивної РФ, або слабкої держави/держав, джерела нестабільності - зберігатиметься впродовж багатьох років, і усвідомлення цієї загрози є життєво важливим не тільки для України як держави, а й для кожного її громадянина особисто. Сподівання на те, що трагедії ХХ століття не можуть повторитися, бо світ змінився, психологічно зрозумілі, але не мають під собою реальної основи.

Безпеку, добробут і права людини може гарантувати тільки сильна держава з міцними демократичними інститутами. Нерозуміння цієї аксіоми свого часу вже поставило український народ на межу фізичного виживання і коштувало життя мільйонам українців - не лише посадовцям, військовим і політикам, а й митцям, підприємцям і селянам. Емігрувати вдалося далеко не всім, а договір з тими, хто залишився, росіяни розірвали вже за кілька років з відомими нині наслідками.

Якщо Україна вистоїть як незалежна держава, вона неодмінно стане європейською демократією. Якщо ж ні - то про права і свободи можна буде забути надовго, якщо не назавжди. Пам'ятаймо про це.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК