Він був особистим ворогом Сталіна

Харків. 1933 рік. Надворі бавиться сонячними відблисками, гомонить, вирує веселий липень. А в задушливій залі міської думи на засіданні Політбюро Центрального комітету КП(б)У, закритій від світла скрадливими шторами, сановиті сталіністи грають карколомну комедію, яка пахне бідою.

"Судять" учорашнього соратника, заступника голови Раднаркому, народного секретаря у справах праці, наркома освіти УСРР, наркома внутрішніх справ Миколу Олексійовича Скрипника. Усі ці посади віднині для нього вже в минулому, попереду - принизливе визнання "антиленінських помилок", болісне каяття у "гріхах", публічне визнання своєї "провини".

Нещадна машина, народжена злим генієм України, вождем усіх народів і корифеєм наук, упивається владою: Микола Скрипник має визнати свій "буржуазно-національний" ухил та "ідеологічне падіння". Сповнений болю, він змушений свідчити, що даремно віддав батьківщині всі свої сподівання, думки, сили й наснагу. Він уже знає, що за кілька хвилин поставить жахливу крапку у своєму житті…

"Критика моїх помилок є необхідна умова для здійснення всіх завдань партії, що стоять перед нами й передусім у галузі ідеологічній і культурній. Мої помилки дали всіляким ворогам, як закордонним, так і в країні, підстави посилатися на мої думки й заяви, щоб використати їх як зброю проти партії, її генеральної лінії. З обуренням і презирством відсікаючи всі ці, що тягнуться до мене, ворожі націоналістичні заміри, які хочуть протиставити мене цілій більшовицькій партії, що її членом я гордий бути і завдання якої є мої, я заявляю, що непримиренна більшовицька критика моїх помилок… є не тільки необхідна умова для виправлення і переборення шкідливих наслідків моїх помилок, але є більшовицький класовий вплив, щоб допомогти мені ці помилки виправити й іти надалі більшовицьким шляхом", - кається Микола Скрипник.

Самопожертва видалася недостатньою: Політбюро визнало "каяття" незадовільним і наказало Миколі Олексійовичу відредагувати й доповнити текст, щоб "повніше окреслити причини, які привели до буржуазно-націоналістичних шкідницьких тенденцій" у його діяльності. "Розум відмовляється вірити, що після цих слів (якщо, звичайно, їх написав сам Скрипник) його позицію можна було вважати "незадовільною", - гірко зазначить за кілька десятків років по тому доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал.

…Микола Скрипник був справжнім ортодоксальним ленінцем. Він познайомився з Володимиром Ульяновим у квітні 1905 р. на III з'їзді РСДРП у Лондоні й одразу, без вагань, пристав на його ідеї і пішов опліч. "Це була зустріч однодумців, на все життя", - писав академік Іван Курас.

Ленін, сприйняття постаті якого сьогодні з величезною амплітудою коливається між плюсом і мінусом, завжди був для Миколи Скрипника незмінним авторитетом. За свідченням сучасників Володимира Ульянова, під його шарм потрапляли всі, хто з ним стикався. І він умів спрямувати цю захопленість у потрібне йому революційне русло. Проте Микола Скрипник, на відміну від багатьох адептів ленінізму, був далекий від сліпого обожнювання вождя пролетарської революції - він щиро вірив у перемогу ленінських ідеалів і робив усе для того, щоб утілити їх у життя.

Сьогодні багатьом видається смішним, навіть безглуздим таке ставлення старих більшовиків до Леніна і його замислів, ірраціональність яких невдовзі відчули на собі мільйони радянських людей. "Невже діди й справді вірили?" - дивуються онуки. Справді. У кожного часу свій "фасон", і не нам судити, чим жили й у що вірили вірні ленінці перших пролетарських, підкреслюємо, років.

"З 1897 року я вже вів свою працю як марксист, соціал-демократ, і з цього часу вважаю себе членом партії. Я брав участь у трьох революціях. Я мав щастя працювати під безпосереднім керівництвом Леніна. Я брав і беру участь у нашому соціалістичному будівництві", - виголошував Микола Олексійович на урочистому засіданні з нагоди свого 60-річчя в січні 1932 р.

На той час "в активі" більшовика-підпільника було чимало тяжких перипетій. "Микола Скрипник 15 разів заарештовувався, 7 разів перебував у засланні, загалом був засуджений на ув'язнення строком до 34 років і один раз - до страти, 6 разів утікав з царських тюремних казематів", - пише доктор історичних наук Валерій Солдатенко.

Як більшовик Микола Олексійович був затятим прибічником ленінської національної політики. "Загальне питання про Україну в різних статтях товариша Леніна взяте у різних площинах: питання про право українців на самостійне існування як народу і самостійне існування української культури, питання про ставлення російських робітників до українського руху, питання про об'єднання російських і українських робітників на території України, питання про право України на державне самовизначення, питання про форми і шляхи цього самовизначення й питання про взаємини Росії та України", - пояснював Микола Скрипник позицію Леніна щодо необхідності утвердження радянської України як самостійної держави з правом виходу з СРСР.

Усіх, хто знав Миколу Олексійовича, бачив і чув, вражали глибина його мислення, ерудиція, особливий погляд на життя, твердість характеру. Ці риси повною мірою знадобляться Скрипникові, коли навколо нього почне затягуватися сталінський імперський зашморг.

У 1918 р., прибувши в Україну за дорученням Леніна, послідовний більшовик Скрипник уперше стикається з розбіжностями своєї дотеперішньої "віри" і прагненнями, що їх сповідують представники українського визвольного руху. Втім, він вірить, що тріумф світової пролетарської революції повинен справедливо розв'язати всі соціально-політичні, зокрема й національні, питання. "Я певен, що матиму щастя бачити збудований соціалізм в нашій країні. Для такого щастя варто жити, варто працювати", - казав він.

Микола Скрипник дедалі частіше стикається у відкритих дискусіях з першим секретарем ЦК КП(б)У, членом Тимчасового робітничо-селянського уряду України, головою Раднаркому України Квірінгом та другим секретарем ЦК КП(б)У Лебедем.

"Один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану "теорію боротьби двох культур", з якої випливало, що оскільки російська культура в Україні пов'язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська - з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей "природний процес", - пише професор кафедри історії та політичних наук Йоркського університету Орест Субтельний.

Мине лише кілька років, і в 1937-му верхівка КП(б)У сама потрапить у жорна сталінської репресивної машини: Квірінга буде заарештовано за звинуваченням в українському націоналізмі й усунуто як можливого політичного противника Сталіна, а Лебедя в жовтні 1937 р. розстріляють. Іронія історії? Посмішка? Гримаса?

Що ж до Миколи Скрипника, то за кілька десятків років сучасна історіографія винайде визначення його суперечливої, з погляду пострадянського суспільства, позиції. "Прибічники націонал-комунізму вважали, що створення комуністичної економіки приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних національних умов. Представники більшовицької партії, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали українську національну специфіку", - читаємо в Енциклопедії історії України.

Націонал-комунізм, за даними упорядників, мав в Україні найбільший вплив під час революції та в перші пожовтневі роки. А Скрипник сповідував його і в 20-х, і на початку 30-х рр. минулого століття - аж до своєї трагічної загибелі в 1933-му.

Микола Скрипник, нарком Робітничо-селянської інспекції УСРР, нарком юстиції, нарком освіти, був одним з перших, хто з ентузіазмом сприйняв постанови XII з'їзду РКП(б) та резолюцію ЦК КП(б)У про українізацію партійного й професійного апарату радянських установ. У тих документах ішлося про те, що "справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження комуністичних сил усієї партії для опанування української мови та українізації".

Володимир Ленін, незмінний для Скрипника авторитет, ще у квітні 1917 р., після проголошення І Універсалу Української Центральної Ради, констатував, що "українська культура… протягом віків придушувалася царатом, експлуататорськими класами Росії", тому "ЦК РКП(б) ставить за обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури".

Сповнений бажання якнайповніше реалізувати ленінські ідеї, нарком освіти Микола Скрипник, відомству якого фактично підпорядковувалося все культурне й освітнє життя України, з притаманною йому відповідальністю активно береться до українізації преси, шкільництва, науково-дослідної сфери, вищої школи, книговидання.

"Соратницею" Скрипника, хоч як дивно, стала і Надія Крупська. Бездітна дружина Леніна, яка обіймала на той час посаду заступника наркома просвіти, хоча й досить абстрактно підходила до питань виховання нових поколінь, проте переконувала нащадків: "Величезне значення має розвиток позитивних сторін національних культур. У кожної національності своє обличчя, свій тип, і важливо знайти шляхи до того, як ці позитивні сторони кожної національності найраціональніше підтримувати".

І нехай сьогодні пам'ять про Миколу Скрипника подекуди намагаються заплямувати, але він справді щиро, непоказно вірив у хрестоматійне "торжество ленінських ідей". Зі збільшенням кількості українських шкіл частка неписьменних у республіці становила у 1931 р. лише 8% (у 1926-му - 47%). Наклад україномовних газет у 1933 р. сягнув 3,5 млн. примірників, в установах Всеукраїнської академії наук послуговувалися тільки українською мовою. "Мабуть, ні в одній з республік нашого великого Союзу народів національні процеси не проходили з такою глибиною і з таким розмахом, як на Україні", - пишався він тодішніми успіхами українізації.

З ініціативи Миколи Скрипника було здійснено спроби поширити українізацію на етнічно українські території РРФСР. "У зв'язку з результатами перепису населення 1926 року Скрипник вимагав українізації Кубані, оскільки там почали забувати рідну мову. В Центральному архіві громадських об'єднань України знаходиться написаний за ініціативою Скрипника лист, адресований ЦК КП(б)У від
21 травня 1927 року, "Про приєднання до України областей з українською національною більшістю", - пише магістр історії історичного факультету Лейпцизького університету Ян Шонфельдер.

Можна собі уявити, як деякі читачі обуряться: ах, Скрипник, такий-сякий, на Кубань зазіхнув! Утім, Миколу Олексійовича не обходили земельно-територіальні питання: він насамперед бажав, щоб в історично україномовних Курській, Воронезькій, Саратовській областях, Ставропольському краї, на Кубані було запроваджено україномовне шкільництво, театр, пресу тощо.

За життя Миколи Скрипника українську мову було вперше піднесено до статусу мови державного управління. У 1927 р. у Харкові він скликав Всеукраїнську правописну конференцію. Її результатом став так званий харківський правопис ("скрипниківка"), який усував з української мови русизми. З 1929 р. усі школи й видавництва УСРР дотримувалися саме цього правопису.

У той час, коли Микола Скрипник, засукавши рукави, завзято допомагав батьківщині посісти належне їй місце, за ним неусипно стежило пильне око Москви. Сьогодні декотрі історики дотримуються думки, що, демонструючи лояльність до України пожовтневих років, Сталін волів поставити волелюбних українців на місце й поспішав розправитися з головним провідником "шкідливих" національних ідей - Миколою Скрипником.

Історик Дмитро Космін переконаний, що ворожість Сталіна до національних процесів в Україні певною мірою була викликана саме особистою його неприязню до освіченого інтелігента Миколи Скрипника, який дозволяв собі відкрито виступати проти вождя і в пореволюційні, і в 20-ті, й, особливо, у 30-ті рр., коли критика грізного Сталіна була вже апріорі неможливою. "Я переконаний, що Сталін сприймав Скрипника як свого супротивника, особистого ворога, адже з самого початку свого царювання - і на посаді наркома у справах національностей, і в кріслі генсека ЦК ВКП(б) - не зносив перешкод для здійснення своїх грандіозних і жорстоких імперських планів. Ідеологічна розправа зі Скрипником в Україні стала для тирана і параноїка свого роду "репетицією" термідору-1937, плацдармом для якого був увесь СРСР", - зазначає науковець.

Про небезпеку сталінського великодержавного шовінізму попереджав і Ленін. Незадовго до смерті, у грудні 1922-го, він, усупереч забороні працювати, накладеній Сталіним, продиктував секретарці Володичевій статтю "До питання про національності, або Про "автономізацію", в якій, зокрема, написав: "Той грузин, який зневажливо ставиться до цієї сторони справи, сам є грубим великодержавним держимордою".

Ворожість вождя всіх народів до подій в Україні була відома всім. "У Сталіна було два пугала: український націоналізм і ленінградська опозиція", - свідчить далекий від політики син члена Політбюро Анастаса Мікояна Степан, який виріс у кремлівських стінах і добре знався на настроях більшовицьких вождів.

Тож бурхлива діяльність українського наркома освіти чимдалі дужче дратувала Сталіна. Іван Курас зазначав, що послідовний інтернаціоналіст Микола Скрипник не міг з самого початку не зіткнутися з генсеком: "Уже навесні 1918 року у відповідь на безпідставні, нічим не виправдані звинувачення Йосипа Сталіна, який брутально назвав Українську Радянську Республіку "грою", голова уряду України Микола Скрипник заявив "рішучий протест проти виступу наркома Сталіна".

На XII з'їзді при обговоренні доповіді Сталіна з національного питання Микола Скрипник висловився безкомпромісно: "…У чому причина того, що наша лінія, давно намічена, так перекручується під час впровадження? Хіба що-небудь нове пропонується в тезах тов. Сталіна? - Нічого. Лінію давно намічено, ще в 1913-1914 роках, і її намітив Ленін, і проводилася вона в статтях Леніна". Мовляв, не думайте, товаришу Сталін, що винайшли щось нове - Володимир Ілліч давно порушував це питання, коли Джугашвілі в духовній семінарії ще тільки вчився богу молитися…

Закритому кремлівською стіною Сталіну різала слух тональність скрипниківського виступу: "Звичайно, теоретично правильним є наведене в тезах тов. Сталіна зіставлення двох націоналізмів: націоналізму великодержавного, панівного й націоналізму колишніх пригнічених національностей… А чи не занадто це випнуто у тов. Сталіна? Чи не буде це протиставлення двох націоналізмів приводом до того, щоб багато й багато дехто на практиці свою бездіяльність у галузі національного питання виправдовували таким протиставленням? Я дуже й дуже боюся цього…".

"Пересторога Миколи Скрипника була недаремною. Як відомо, Сталін і у ті часи, і особливо згодом постійно наголошував на небезпечності лише місцевого націоналізму, об'єднуючи цим жупелом всіх, хто намагався чинити опір наростаючим централізаторським тенденціям адміністративно-командної системи", - пояснює Іван Курас.

Обговорення взаємовідносин радянських республік у Союзі ще більше загострило протистояння між Сталіним і Скрипником. "Йосип Сталін дотримувався проекту так званої автономізації, за яким суверенні радянські республіки мали ввійти до Російської Федерації на правах автономії. Позицію Миколи Скрипника визначали ленінські ідеї створення єдиної союзної держави. У відповідь Сталін виступив зі спекулятивною заявою, в якій безпідставно звинуватив Миколу Скрипника у конфедералізмі. Це звинувачення тяглося за Скрипником аж до 60-х років", - додає історик.

На IV нараді ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік та областей Микола Скрипник іще більше загнав скабку у гонор Сталіна. "Ми будуємо свою державу таким чином, що вільні республіки, які в ній об'єднуються, лишаються внутрішньо незалежні, водночас передаючи визначену долю своєї суверенності Союзові Соціалістичних Республік для економічної та політичної боротьби поза ними", - наполягав він.

Відповідь з Кремля не забарилася: "Зверніть найсерйознішу увагу на Україну… вживайте всіх заходів для того, щоб ізолювати плаксивих й гнилих дипломатів і забезпечувати справжні більшовицькі рішення", - наказав Сталін Кагановичу і Молотову. Уже згадуваний Ян Шонфельдер уточнює: "Націонал-комунізм, що зароджувався, розглядався як загроза, і Сталін писав про небезпеку втратити Україну".

Микола Скрипник твердо повстав і проти проекту закону про землекористування, згідно з яким земля мала бути власністю всього Союзу, а не республік. "Якщо прийняти такий закон, то це значило б, що суверенність окремих республік зводиться лише до того, що вони мають свій уряд, не маючи своєї території. Я вважаю, що всім таким тенденціям треба дати рішучу відсіч", - переконував він.

На відміну від новоспеченого великодержавника Сталіна переконаний українець Микола Скрипник категорично протестував проти "свого роду державного перевороту", який він убачав у пропозиції передати Союзу РСР права затверджувати конституції окремих республік. "Основною рисою суверенності кожної союзної республіки є те, що вихідним пунктом для конституції республіки є воля держави, організованої даним народом. Пропозиція, щоб до Союзу РСР перейшло затвердження конституцій союзних республік, робить вихідним пунктом для цих конституцій не волю даної республіки, а волю всього Союзу", - зазначав голова Наркомосу.

Коса находила на камінь. "Чесний, принциповий більшовик" (за характеристикою Хрущова), сталінський опричник Павло Постишев, один з організаторів і натхненників голодомору 1930-х рр., доповідав у Кремль: "На Україні, в даний момент, головну небезпеку становить місцевий український націоналізм. Ухил Скрипника почав оформлятися як… ціла система націонал-опортуністичних поглядів".

Конфлікт між Скрипником і Сталіним досяг свого апогею, коли Микола Олексійович "дозволив собі" заявити: "Нам треба поставити питання про методи керівництва. Методи адміністрування і окрику не можуть стати нашими. Ради не гартують сил, не виковують і не виховують їх, а навпаки - трощать…". "Це був останній виступ Миколи Скрипника на пленумі ЦК КП(б)У як наркома освіти УСРР. 28 лютого 1933 року його було звільнено з цієї посади, а його заступник по Наркомосу Затонський і перший заступник Хвиля почали ретельно вишукувати "націоналістичне засмічення" працівників системи народної освіти", - зазначає дослідник радянсь-кої історії Дмитро Космін.

Настала вирішальна фаза боротьби проти Миколи Скрипника: Сталін руками "своїх" Політбюро ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У розправлявся зі старим більшовиком-українцем. "Останній, 1933, рік в житті Миколи Скрипника став майже суціль ганебною кампанією проти нього. В його творах невпинно вишукувалися "перекручення ленінізму", шкідництво у мовознавстві та діяльності НКО України", - зауважує Валерій Солдатенко.

У журналі "Більшовик України" негайно з'явилися розгромні статті Шліхтера і Хвилі: "За більшовицьку непримиренність у теорії" і "Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті". Як найбільший гріх Миколі Олексійовичу приписували таке: "Обійшов т. Скрипник і т. Сталіна, а між тим вся партія знає, що т. Сталіну належить величезна роль у дальшій розробці і конкретизації марксистсько-ленінського вчення у національному питанні".

Скрипникові закидали "ворожі, чужі, петлюрівські погляди", які призвели до перекручення лінії партії, потурання шкідницьким елементам у мовознавстві, організацію розстановки "шкідників" у ВУАН і, звісно ж, буржуазний націоналізм.

"Постишев запропонував Скрипнику виступити з розгорнутою самокритикою помилок. Усі варіанти заяви, яку Микола Скрипник змушений був писати, визнавалися незадовільними. За пропозицією Постишева його вивели зі складу Політбюро", - пише доктор історичних наук Станіслав Кульчицький.

Крапку власноруч поставив Сталін. "На Україні ухил до українського націоналізму не становив головної небезпеки, але коли перестали з ним боротися і дали йому розростися до того, що він зімкнувся з інтервенціоністами, цей ухил став головною небезпекою".

7 липня 1933 р. на початку чергового засідання Політбюро Микола Скрипник залишив залу і заподіяв собі смерть у власному кабінеті…

Утім, Кремль не заспокоївся: він мав пояснити радянському народові, як треба ставитися до "ганебного вчинку" Скрипника. Наступного ж дня офіційна преса опублікувала некролог, в якому назвала самогубство Скрипника "неприпустимим актом малодушності, не гідним комуніста". Сам Сталін вичавив із себе: "Людина пішла на вбивство тому, що боялася, що все відкриється, вона не хотіла бути свідком своєї власної всесвітньої ганьби. Це найлегший засіб, як, ідучи з цього світу, можна останній раз плюнути на партію, обдурити її".

Звісно, муляла Сталіну та його послідовникам і "шкідницька спадщина" Миколи Олексійовича. "Тривала боротьба з мертвим Скрипником. 21 липня 1933 року політбюро ЦК КП(б)У… доручило скласти повний опис (його) творів, а 24 березня 1934 року політбюро прийняло рішення вилучити твори з масових бібліотек, книгарень, заборонити їх продаж надалі. Термін виконання - до 15 червня 1934 року", - пише Юрій Шаповал.

Куди поспішали вельможні більшовицькі мужі, чому бажали мерщій знищити навіть згадку про Миколу Скрипника? Пояснюється все до болю просто - страх. Страх того, що знайдуться послідовники "злісного націоналіста" Скрипника, що почне давати збої імперська машина, яка невтомно перемелює людський матеріал, що небезпечні одиниці цього "матеріалу" почнуть вибиватися зі слухняної маси…

Літературна спадщина Миколи Скрипника залишалася під забороною аж до 1960-х, коли людей трохи попустило в період оманливо теплої хрущовській відлиги. "Тільки через 30 років, 1962 року, відповідно до Постанови Президії ЦК КПУ "Про 90-річчя з дня народження М.О.Скрипника" постало питання про видання його творів, проте виконання цього завдання розтягнулося ще майже на 30 років. Збірці його вибраних творів судилося побачити світ лише 1991 року", - пише історик Валерій Солдатенко.

Бумеранг історії повертається. Невдовзі у сталінських катівнях та перед розстрільними командами зів'яне швидкоплинна слава вчорашніх парткомівців, але крок у безсмертя буде дано зробити одиницям. Йосип Сталін і Микола Скрипник - постаті одного часу й однієї системи, проте подзвін по них лунає в Україні по-різному. А тим, хто воліє бачити в суперечливій пам'яті про Скрипника лише негатив, мусить знати: потрібен час, щоб осів пил. Ця історична копиця занадто велика, щоб одразу знайти в ній усі голки.