Союзний договір 1922 року

Напередодні Нового 1922 року, 30 грудня, в Москві відбувся Перший з'їзд Рад СРСР, на якому було утворено нову державу - Союз Радянських Соціалістичних Республік. Одним із фундаторів Союзу була й Українська Соціалістична Радянська Республіка. Для неї цей передноворічний захід, який породив нову геополітичну реальність, став переломним. Де-юре УСРР зробила формально грандіозний вольовий крок - добровільно поступилася значною частиною свого суверенітету, будучи вже визнаною низкою держав Європи. Крім того, утворення СРСР породило принципово нову соціально-політичну ситуацію в Україні.

Політика керівництва РСФРР і УСРР у питанні міжнаціональних відносин і правосуб'єктності України на міжнародній арені у перші роки після закінчення Громадянської війни здавалася нелогічною і суперечливою. Слід зазначити, що у випадку з УСРР ці два питання визначали її суверенітет і слугували свідченням дотримання проголошеного більшовиками на Другому всеросійському з'їзді Рад у 1917 р. права народів колишньої імперії Романових на самовизначення аж до повного відокремлення. Так, згідно з Робітничо-селянським союзним договором між РСФРР і УСРР від 31 грудня 1920 р., укладення якого, мабуть, не за простим збігом обставин припало на передноворічний день, було об'єднано низку економічних та інфраструктурних народних комісаріатів республік, але залишено для УСРР Наркомат закордонних справ, що означало самостійність у зовнішній політиці. Вже 1922 р. Ленін у своїй статті "До питання про національності, або Про "автономізацію" вказує на потребу залишити самостійність усіх наркоматів радянських республік, крім військових і закордонних справ, які слід передати до компетенції СРСР.

Не менш суперечливою видається й позиція радянського керівництва РСФРР і УСРР у питанні національної політики. Чим були національне питання і нація для більшовиків, дуже влучно вкладається у висловлювання їхнього вождя Леніна: "Нації є обов'язковим продуктом і формою буржуазної епохи суспільного розвитку, якої неможливо уникнути". Таким чином, само виникнення націй для більшовиків було зумовлене буржуазними відносинами, які вони прагнули усунути з системи суспільних відносин. Ленін із цього приводу висловився так: "Метою соціалізму є не лише усунення роздробленості людства на дрібні держави й усілякого відособлення націй, не лише зближення націй, а й їх злиття". Отже, соціалізм мав на меті денаціоналізацію суспільства на класовій основі, пропонуючи замість єдності за етнічними й мовними ознаками, єдність за професійними. "Не розмежовувати нації є нашою справою, а єднати робітників усіх націй" - таким був ленінський імператив.

Принагідно зауважимо, що Українська революція 1917-1920 рр. була водночас соціальною і національною. Щоправда, національна революція в Україні не змогла реалізувати увесь свій потенціал через національну й класову інертність селянства, яке становило більшу частину українців. Селянство проявило свою революційну активність лише на етапі поділу поміщицьких земель і протидії реституції старих правовідносин у сфері землеустрою і - практично цілковиту пасивність у національному й класовому самоствердженні. Цим скористалися більшовики, які своїми демагогічними й популістськими закликами завжди були на крок попереду. "Природа любить економію: коли Україна устами своїх революційних провідників хотіла робити те саме, що й Росія, то виявилося, що публіка воліє оригінал, а не кепський плагіат", - писав Дмитро Донцов у "Підставах нашої політики".

…Українське питання завдяки активній діяльності на міжнародній арені українських національних урядів набуло надзвичайної актуальності й не використати його політичного значення радянська влада просто не могла. Першу спробу політичної гри на українському питанні в міжнародній політиці радянський уряд Росії зробив під час роботи Брест-Литовської конференції, а з Українською державою П.Скоропадського Росія змушена була укласти мирний договір, визнавши її суб'єктом міжнародного права. За дипломатичні надбання Української держави в 1919 р. розгорнули боротьбу уряди УНР і УСРР, в якій успішнішою виявилась УНР, акредитувавши свої посольства в низці держав Європи. У війні Польщі проти радянських республік УНР виступила її союзником, закріпивши на нетривалий час своє становище суб'єкта міжнародного права.

Відтак Раднарком УСРР мав вести боротьбу з урядом УНР у вигнанні навіть тоді, коли той втратив після укладення Ризького договору контроль над українськими територіями. Перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінг у своїй доповідній записці до РКП писав, що "тінь УНР буде ще довго переслідувати УСРР". Цим він мотивував необхідність зберегти Наркомат закордонних справ УСРР, аби потіснити на міжнародній арені УНР. Квірінг у національному питанні в республіці був прихильником теорії двох культур, згідно з якою в УСРР було дві культури: передова російська і архаїчна українська; перша мала витіснити другу. На думку лідера правлячої партії республіки, посилення формального суверенітету УСРР на міжнародній арені не виключало її денаціоналізації.

На початку 1920 р. для політичного протистояння УНР було відновлено уряд УСРР із Наркоматом закордонних справ у його структурі. А під час укладання в Ризі прелімінарного й остаточного мирних договорів із Польщею УСРР виступала суб'єктом міжнародного права на переговорах. І надалі існування Наркомату закордонних справ УСРР і провадження республікою самостійної зовнішньої політики мотивувалося "необхідністю розкладання петлюрівщини". Але, попри свою правосуб'єктність, усі дипломатичні здобутки УСРР накопичила завдяки діяльності на міжнародній арені тільки як сателіта РСФРР. УСРР представляла українські національні інтереси лише у відносинах із Польщею та міжнародними інституціями, а поза тим виступала як репрезентатор інтересів "українського пролетаріату", а не української нації.

Водночас на радянських територіях колишньої Російської імперії розгорнулася робота зі створення політичної наддержавної структури задля координації радянської політики. Суть політики радянської держави було доволі прозоро викладено в Декларації і Договорі про утворення СРСР - документах, ухвалених на передноворічному з'їзді Рад 30 грудня 1922 р. Метою радянської влади залишалася світова пролетарська революція і створення світового Радянського Союзу. А радянська держава, утворена на першому з'їзді Рад, мала мобілізувати наявні в ній ресурси для прискорення цього процесу за межами СРСР. До проголошення СРСР і затвердження з'їздом Рад відповідного договору в керівництві РСФРР панували різні погляди на форму майбутньої союзної держави. А відтак і різні підходи до організації державної системи майбутнього Союзу відображали різні точки зору на забезпечення ефективності мобілізації ресурсів. Так, сталінський підхід, згідно з яким усі радянські республіки повинні були входити до складу РСФРР на автономних засадах, пропонував мобілізацію суспільства на класовій основі, відсуваючи національне питання на другий план. Ленінський підхід передбачав створення СРСР на конфедеративних засадах, зберігаючи при цьому максимальну самостійність у внутрішній політиці, особливо національній.

Основною метою більшовиків залишалася світова революція, і Ленін постійно вказував на це, пояснюючи, що створення соціалістичної держави є інструментом зміцнення соціалістичної форми організації суспільства. Але більшовики тривалий час не були готові до створення надійного держапарату. По суті, радянська республіка мала всі ознаки розбійницької вольниці, в якій забезпечення постачання армії, державних інституцій і міст відбувалося шляхом розбійницьких наїздів у сільську місцевість продзагонів.

Ленін 1922 р. на конгресі ІІІ Інтернаціоналу вказував на принципово нову форму державної організації із запровадженням НЕПу. І водночас нарікав на те, що радянська держава змушена була взяти на службу колишній царський державний апарат, для використання якого у своїх революційних потребах більшовики не мали відповідних можливостей. Про це він говорив, критикуючи проект автономізації радянських республік, які виникли на території колишньої імперії. Негативне ставлення до програми автономізації Ленін пояснює російським шовінізмом, який є фактичною ідеологією колишніх царських чиновників, на апарат яких мала спиратися радянська влада. Тому Ленін відкидав створення цілісного державного організму, не бажаючи зберегти царські принципи його функціонування.

Нариси національної політики Леніна фактично дали поштовх для здійснення політики українізації в УСРР, яка розпочалася наступного, 1923 року. Вона стає одним із засобів чистки чиновницького апарату, успадкованого від дореволюційних часів, аби закласти основу для його оновлення за рахунок вихідців з українського національного, здебільшого селянського, середовища. Отже, національне питання - як наріжний камінь державного будівництва СРСР - стало засобом усунення старого й класово чужого для радянської держави елементу. Тобто йшлося про те, щоб чиновника, який думає російською, примусити розмовляти українською і тим самим видавити його із займаної ним ніші.

Відповідно й логіка радянського керівництва РСФРР у національному питанні в УСРР та питанні самостійної зовнішньої політики республіки з утворенням СРСР стає складником розробленої Леніним формули соціальної конфронтації. Самостійну зовнішню політику УСРР не могла провадити без самостійної економіки, тож Наркомат закордонних справ УСРР був звичайною противагою уряду УНР в екзині, а отже, вже на 1923 р. доцільність у його існуванні відпадає. Але утворення СРСР дає поштовх для політики українізації, яка була механізмом зачистки державного управлінського апарату із поступовим його кадровим оновленням за рахунок українського селянства і робітників. Саме ця політика створила підвалини для українізації українських міст, державного апарату й виховання українських управлінських кадрів, що заклало підвалини національної самореалізації українців.

Проте не надовго. Уже наприкінці 1920-х більшовики розпочали цілеспрямовану боротьбу з українською національною інтелігенцією, яка брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917–1920 рр. Планові масові репресії, доба "Розстріляного відродження", Голодомор 1932–1933 рр. в Україні і Великий терор 1936-1938 рр. остаточно перекреслили здобутки коренізації/українізації, витоки якої треба шукати в грудні 1922 року...