Яку державу будував Павло Скоропадський?

29 квітня 1918 року складний і суперечливий поступ Української революції був зупинений державним переворотом. Замість національно-демократичної за сутністю, соціалістичної за ідейною спрямованістю, парламентської Української Народної Республіки постало нове державне утворення у формі гетьманату, традиційного для України ХVII—ХVIII ст., але, як з’ясувалося, архаїчного і нежиттєздатного в тогочасних умовах.

Зміна влади в Україні була інспірована німецькою стороною з огляду на неспроможність уряду УНР забезпечити виконання договірних умов щодо поставок хліба й сировини. Німці визначали модель майбутньої держави, межі її суверенітету, кандидатуру гетьмана і коло його зобов`язань перед союзниками. На посаду глави Української Держави (таку офіційну назву отримав гетьманат. — Р.П.) було вибрано генерала Павла Скоропадського. Вирішальними стали не лише авторитет військового діяча, належність до царської аристократії, а й ознаки етнічної автохтонності — походження з давнього українського гетьманського роду. Важливою для німців була й наявність у П.Скоропадського власної політичної сили — Української народної громади, організації з досить виразною консервативно-ліберальною платформою, а також певних військових структур, необхідних для надання державному переворотові рис внутрішньоукраїнської акції.

Функціонування нової державної конструкції, особливо її владних інститутів, національний характер, соціально-політична база, зовнішня орієнтація були кардинально детерміновані двома потужними чинниками — німецько-австрійською окупацією та російською імперською спадщиною. Ці обставини, а також нетривалість і тимчасовість існування, усвідомлена відмова гетьмана від незалежності задля федерації з «Великою Росією», уже впродовж дев’яти десятиліть породжують контроверсійні оцінки сутності і форми державності, яку будував П.Скоропадський.

Окремі сучасні дослідники намагаються довести, що утворення гетьманату ознаменувало відновлення власної української державної традиції. Зокрема В.Потульницький доводить, що гетьманат у 1918 році був не переворотом, а рес­таврацією, був не німецькою інтригою, а результатом розвитку всієї модерної історії української традиційної еліти-шляхти — як правобережної, так і лівобережної; не був наповнений російською сутністю, а «був закономірним результатом збереженості саме власної української національної орієнтації з боку української еліти і її прагнень, що трива­ли близько півтора століття до реставрації традиційної держави — гетьманату».

З таким визначенням можна було б погодитися за умови лише виокремленого розгляду факту постання новітнього гетьманату. Але ж уся його еволюція і крах, конкретні дії головних посадових осіб, які й мали б персоніфікувати собою прагнення «традиційної української шляхти» до творення власної національної держави, доводять недостатню вмотивованість даної інтерпретації появи гетьманату.

Насправді ж такої традиції в тогочасному українському суспільстві вже не існувало. Намагання виводити основи державного устрою з традицій козач­чини від самого початку вилилося в штучні спроби надати владній конструкції певної архаїчної атрибутики: голова ради міністрів іменувався отаманом, військову старшину представляли генеральні, бунчукові, значкові тощо. Але невдовзі від цього довелося відмовитися. Традиції козацької доби залишилися лише в гетьманській адміністрації. П.Скоропадський мав офіційний титул «ясновельможний пан гетьман усієї України», документи за його підписом видавалися у формі грамот, маніфестів, листів.

Найбільш аргументовано сутність гетьманату П.Скоропадського як дер­жавного утворення доволі штучного і випадкового виклав В.Кучабський. Він вважав, що в Україні 1918 р. політиків із консервативними поглядами, котрі стояли на засадах української національної свідомості та сепаратизму щодо Росії, було надзвичайно мало. А ті сили, які в гетьманській реставрації вбачали користь, були повністю російськими або зрусифікованими. До них належали великі землевласники, промисловці, представники торгово-фінансового капіталу, стара бюрократія, офіцерський корпус колишньої царської армії. Усі вони ненавиділи ідею незалежної Ук­раїни і мріяли про відродження російської імперії. В.Кучабський назвав це найбільшим протиріччям, що лежало в основі гетьманату як державного ладу.

Регенерація українського консерватизму в 1918 році стала політичною реакцією представників власницьких верств на радикалізм соціалістичного проводу УНР. Проте, на думку І.Лисяка-Рудницького, постання гетьманату не було перемогою консервативної течії, а швидше компромісом між українською державною ідеєю та фактом чужої окупації, адже «державний лад гетьманщини 1918 р. не мав усіх рис справжнього, органічного правопорядку і спирався не так на сили місцевого консерватизму, як на багнети 300-тисячної німецької окупаційної влади».

Відомий сучасний дослідник М.По­пович також кваліфікує гетьманат
П.Скоропадського як «вимучену псевдомонархічну авторитарну конструкцію», що виявилася нежиттєздатною, оскільки не було в українській традиції тих стабільних формотворень, що їх намагалася намацати в темряві консервативна суспільна думка.

Про кволість традицій та потенцій українського консерватизму свідчить той факт, що найбільш виразний його репрезентант — Українська демократично-хліборобська партія не набула масовості, залишаючись регіональною організацією, зосередженою переважно на Полтавщині. Самостійницько-консервативного характеру надавали їй поважні постаті М.Міхновського та В.Ли­пинського.

Промовистим фактом невизначеності українського консерватизму є нетривалість створеної П.Скоропадським Української народної громади — організації відверто консервативного спрямування. Попри те що її фундаментальні засади в галузі національно-державного будівництва, земельної та соціальної політики було покладено в основу діяльності гетьманського уряду, вона не стала базовою політичною партією режиму, а, виконавши роль інструменту дер­жавного перевороту, припинила своє існування. За задумом П.Скоропадсь­кого мало бути якраз навпаки: «…попередньо буде створена партія, яка бачить у врятуванні Батьківщини необхідність створення сильної влади в особі диктатора — гетьмана, і що цей диктатор проводив би ті принципи, які лягли наріжними каменями в основу партії; потім ця партія, все розширюючись і збільшуючись чисельно, створила свої відділи по всій Україні, які б у свою чергу підтримували ідею Геть­манства і його починань». В.Масненко не погоджується з тим, що гетьманат 1918 р. був лише декоративним обрамленням дер­жави, і спробував «віднайти можливі зв’язки між різновіковими виявами української державності у формі гетьманату». Однак навіть узявши у спільники Д.Дорошенка і В.Ли­пинського, все ж не зміг відшукати тривку тяглість історичної традиції.

Вичерпну відповідь на це питання дав сам П.Скоропадський. У своєрідно­му політичному заповіті синові Да­нилу з нагоди його повноліття у 1925 р. він писав: «Стара українська верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабкістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні пле­кали московську, правобережні польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру».

Недостатня «українськість» гетьман­ського правління очевидна. І спроби П.Скоропадського зробити його більш національним не вдалися. Сенат більшіс­тю голосів надав російській мові статус державної. Місцеве демократичне самоврядування фактично було знищено внаслідок повернення до влади царсь­кої, антиукраїнської бюрократії. Судова адміністрація постійно насичувалася правниками з Росії. Грамота П.Скоропад­ського від 14 листопада про федерацію з небільшовицькою Росією, навіть з огляду на всю складність міжнародної кон’юнктури, стала актом фак­тичної ліквідації суверенної дер­жавності.

Частина вчених для національної ідентифікації гетьманату користується формулою «ні український, ні російський». Так, Я.Грицак пише: «У вужчому значенні Скоропадський будував ані українську, ані російську державу. Гетьманський режим прагнув упровадити нову концепцію української нації, яка ґрунтувалася не на знанні української мови, а на лояльності до Української держави. Ця держава розумілася в ширшому територіальному значенні, а не вузькому етнічному».

Цієї ж думки дотримується й
В.Верс­тюк, вважаючи, що «це була ні українська, ні російська держава, умовно її можна було б назвати малоросійською». «Малоросійство» — досить умовне визначення, що тлумачиться як комплекс провінціалізму, притаманний частині громадян України внаслідок їхнього тривалого перебування у складі Російської імперії. У будь-якому разі, застосоване сьогодні до характеристики Української Держави 1918 р., воно має певний відтінок принизливості.

Безперечно, ні П.Скоропадський, ні провідні діячі гетьманату не усвідомлювали себе малоросами саме в такому сенсі. Показовим є приклад голови ради міністрів Ф.Лизогуба. Коли гетьман говорив йому про необхідність контактувати з лідерами українських партій, прем’єр відповідав: «Да я сам украинец почище их, к чему мне с ними говорить? Мой предок — полковник Лизогуб, а это что за господа?».

Очевидно, абсолютно точної формули національно-державного характеру гетьманату вивести не вдасться. На мій погляд, це був тип такої собі змішаної державності. Української за назвою і формою, окремими аспектами внутрішньої політики — насамперед у культурно-освітній сфері. І російської — за широкими проявами імперської спадщини, яка динамічно регенерувалася в правничій практиці, засобах масової інформації, релігійному житті, використанні кадрового потенціалу, толерантному ставленні до політично різнобарвної, але антиукраїнськи налаштованої російської еміграції.

І досі дискусійною залишається оцінка форми гетьманського правління, ступеня його залежності від окупаційної влади. Частина вітчизняних дослідників — услід за В.Винниченком, М.Грушевським — вважає гетьманат маріонетковим утворенням. Зокрема О.Мироненко визначає гетьманський режим як «український різновид давно відомої в історії людства класичної меритократії». Як маріонетковий кваліфікує характер гетьманату й англійський дослідник О.Файджес.

Залежність П.Скоропадського від Німеччини очевидна. Саме з волі її вищого державного керівництва він прийшов до влади, а підтримка з боку окупаційного командування була визначальним чинником захисту як від внутрішніх, так і зовнішніх противників режиму. І все ж класичним маріонетковим утворенням гетьманат не був, оскільки мав формальні ознаки незалежної держави: діяли умови Брестського мирного договору, було визнання не тільки Четверним союзом, а й багатьма іншими державами, були власні дипломатичні представництва, укладалися міжнародні угоди тощо.

О.Федишин вважав, що «найкращим визначенням України в умовах німецької окупації в 1918 р. є «сателіт». Во­на була у становищі держави, яка добровільно, хоч і неохоче, приймала заступництво великої держави з неминучими обмеженнями свого суверенітету». Автор також вказує на досить істотні моменти: обидві сторони таке становище вважали тимчасовим; покровитель не був сусідньою державою; сателіт був надто великим і своєрідним, щоб бути асимільованим або поглиненим. Попри те що сучасний Тлумачний словник української мови терміни «маріонетка» і «сателіт» подає як майже тотожні, відповідно — «людина, уряд та ін., що сліпо виконує чиюсь волю» та «прибічник, виконавець чужої волі», усе ж таки більш адекватним є друге визначення.

Водночас аж ніяк не можна визнати обґрунтованими твердження Ю.Тере­щенка, що «на скликаному в Києві Хліборобському конгресі, який представляв переважну більшість українського населення, було утверджено повну і остаточну суверенність Української Геть­манської Держави». Такі сентенції є великим перебільшенням. Про який повний і тим більше остаточний суверенітет може йтися в умовах військової окупації і законодавчо оформленого тимчасового правління? Адже гетьман без дозволу німців не міг проводити вибори до сейму, створювати збройні сили і навіть призначати міністрів.

Інші адепти Української Гетьманської Держави не настільки категоричні у своїх твердженнях і визнають наміри П.Скоропадського «на певний час, до заспокоєння країни і проведення парламентських виборів, перетворити Ук­раїну на авторитарну при верховенстві законів, державу з ліберальним соціально-економічним устроєм». Прак­тичне втілення цих устремлінь гетьмана дало вповні авторитарний режим, верховенство права вилилося у відновлення юрисдикції законів Російської імперії, а повернення приватної власнос­ті, замість заспокоєння, інспірувало жорстке протиборство на селі, унеможлививши проведення земельної реформи.

Правління П.Скоропадського як диктаторське розглядали й німці. Зокрема віце-канцлер Ф.Пайєр, виступаючи на початку травня у рейхстазі, кваліфікував гетьмана як диктатора, що не визнає комуністичних теорій. У німецькій пресі надибуємо й іншу, але близьку до попередньої, оцінку: «П.Скоропадський запровадив систему строгого абсолютистського централізму». Не бракувало й порівнянь гетьмана з видатними європейськими діячами. Так, лозаннська L`Ukraine писала: «коли генерал Скоропадський зуміє, як колись Людовік XIV, дібрати й згрупувати навколо себе найінтелігентніші та найталановитіші сили краю, зуміє поставити республіку на ноги — народ буде напевне вдячний йому». Показово, що окремі представники сучасної німецької історіографії, зокрема Р.Марк, оцінюють характер гетьманської держави як реакційний. Очевидно, повністю з таким потрактуванням погодитися неможливо. Хоч загалом це була реакція консервативних власницьких верств на соціалістичний «революціонаризм» Центральної Ради.

Один із провідних зарубіжних дослідників історії гетьманату Я.Пеленський стверджує, що з погляду концепції державного будівництва це була «бюрократично-військова диктатура». Справді, гетьман за відсутності власної армії опирався на окупаційні сили, колишню царську цивільну та військову бюрократію. П.Скоропадський у спогадах пише, що вже при підготовці перевороту він бачив себе саме в ролі диктатора — гетьмана як уособлення сильної влади, здатної врятувати Батьків­щину.

Досить близько до точного визначення сутності гетьманату П.Скоропад­ського підійшов М.Стахів: «Це типова одноособова самозванча диктатура, яка виникла шляхом державного перевороту, причому перемогу йому при перевороті дала виключно чужа військова сила. Переворот Павла Скоропадського з погляду конституційного права Україн­ської Держави вповні безправний».

Питання про легітимність гетьманської влади у контексті зміни державних утворень доби Української революції видається досить риторичним. Як прихильники гетьманату вважали повалення Центральної Ради шляхом державного перевороту цілком виправданим, так і лідери Директорії повалення гетьманату через збройне повстання обґрунтовували революційною доцільністю.

І.Лисяк-Рудницький стверджував, що «в Україні не існувало місцевої монархічної традиції; врешті гетьманат XVII—XVIII ст. був виборний, напівреспубліканський. Отже, квазідинастичних претензій гетьмана Павла Скоропадського було не досить, аби надати його правлінню аури легітимності». Проте — попри брак виразної харизми — поважне родове походження, блискуча військова кар’єра та обстоювання певною частиною населення необхідності мати «сильну руку», робили П.Скоропадського якщо й не органічною, то доволі прийнятною фігурою на чолі модерного гетьманату. Крім того, були ще дві обставини, які пом’якшували несхвальне сприйняття його суспільством. По-перше, це офіційно задекларована тимчасовість гетьмансь­кого правління і намір скликати український сейм. По-друге, відмова від намагань зробити гетьманство спадкоємним. Було запроваджено інститут верховних правителів — владний тріумвірат на випадок необхідності замінити П.Скоропадського.

Отже, узагальнення різних кваліфікацій сутності останнього гетьманату дає підстави стверджувати, що це був авторитарно-бюрократичний режим із близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницької гілки влади, поєднанням в уряді законодавчої та виконавчої функцій, деформованістю політичної системи, істотним обмеженням прав і свобод, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. Поява й фіаско цієї форми державності були зумовлені як внутрішніми складнощами перебігу Української революції, так і міжнародною кон’юнктурою завершального етапу світової війни, переможці в якій не бачили перспектив суверенного буття Української Держави.

Переконаний, що ця сторінка нашого історичного минулого не потребує гло­рифікації, як не заслуговує й на забут­тя. І в цьому сенсі навряд чи виправданим є те, що в указі президента України про заходи з відзначення 90-річчя від початку подій Української революції 1917—1921 років добу гетьманату Павла Скоропадського обійдено увагою. Історія не має умовного способу. Як писав Михайло Грушевський, «те, що сталося, відстатися не може».