Замкнене коло кризи

Компроміс — це завжди не те, що нам хотілося б. Хоча й близьке до бажаного, та все ж не повністю. Якщо, наприклад, у житті віддаємо перевагу червоному кольорові, але купуємо чорний автомобіль, бо у пропозиції доступний лише чорний, це і є компромісом бажання з можливістю… Так і з інфляцією. Теоретично інфляція є платою за зростання, а високий рівень безробіття та інші заходи стагнації — це компроміс, на який ми згодні, щоб утримати інфляцію на низькому рівні. Обидва засоби одночасно — це жах, бо хоч би до чого ви вдавалися, аби уповільнити інфляцію, наприклад, підвищуєте відсоткові ставки або збільшуєте податки, це лише посилює стагнацію. А все, що застосовуєте для стимулювання зростання, погіршує інфляцію. Замкнене коло та й годі.

Нам відомо чимало прикладів мезальянсів, в економіці прикладом такого шлюбу застою й інфляції є стагфляція — поєднання високої інфляції з кволим зростанням. Стагфляція — однозначна причина економічних негараздів.

Історичний контекст визначає багато що, якщо не все. Зараз, на відстані років, ми бачимо чимало спільного між 1970-ми роками і сьогоденням. Якби ми склали фоторобот причин економічної млявості сімдесятих, то, зокрема, побачили б:

1) нафтові шоки, «приправлені соусом» із шоку попиту та шоку пропозиції під впливом жорсткої монетарної політики;

2) зниження темпів продуктивності (як праці, так і капіталу);

3) вплив профспілок на стримування зниження заробітних плат, що унеможливлювало їхнє коригування в умовах падіння попиту, а отже, позбавляло роботодавця доцільності утримувати такого працівника;

4) низьку довіру до центробанків із боку населення;

5) високу роль нафти як у виробництві, так і у споживанні.

Підвищення цін на нафту вплинуло на зниження темпів технологічного прогресу та відтермінування впровадження інновацій.

Існує два види інфляції: спровокована зростанням попиту і зростанням витрат. Інфляція попиту зазвичай виникає, коли центробанк збільшує грошову масу чи знижує податки. І коли ми всі одночасно починаємо щось купувати, ціни зростають. До того ж зниження податків і доступність грошей (адже відсоткова ставка — це фактично ціна грошей і ціна можливості вести бізнес) вирішують проблему відкладеного попиту. І якби існувало таке поняття, як «хороша інфляція», то це була б історія про неї.

Інфляція витрат — це вже із жанру драми, результат обмеженого споживання внаслідок підвищення цін на ресурси та фактори виробництва під впливом різних причин (зміни світових цін, девальвації національних валют, (не)тарифних обмежень, процесів стандартизації та ін.) і викликаного цим зростання витрат виробництва.

Різноманітність підходів до визначення причин стагфляції у США у 1970-х не дозволяє в рамках короткого огляду згадати про кожен із них. Але практично всі дослідники зараховують до їхнього числа:

• інфляцію попиту через м’яку політику ФРС і державні витрати на нові соціальні програми та війну у В’єтнамі;
• інфляцію витрат, викликану нафтовим ембарго та загальним зростанням цін на сировинні товари;
• кризу існуючої моделі промислового розвитку та початок процесів деіндустріалізації через підвищення конкуренції з боку Японії та інших країн.

Тоді нафтове ембарго спровокувало збільшення фінансування альтернативних джерел енергії та перегляд національних енергетичних стратегій. Дехто обмежував імпорт енергоресурсів і просував розвиток національної енергетичної галузі, дехто стимулював інвестиції в енергоефективність, паралельно залишаючись у лещатах залежності від імпорту енергії та нарощуючи промисловий експорт з метою заробити на модернізацію. Були й ті, хто зробив вибір на користь державного регулювання ринків енергоресурсів і податкових канікул чи підтримки постраждалого бізнесу.

А як справи з «фотороботом 2020-х»? Тільки ледачий не згадує про кризу продуктивності (до речі, саме її вважають дамокловим мечем, що навис над економікою країн ЄС) і зниження ефективності інновацій. Римський клуб відносить їх до розряду «інновацій заради самих інновацій», якими надто захоплюються великі компанії та уряди, що стимулюють розробки, у спробі неперебірливого нарощування інвестицій з метою застовпити за собою найласіший шмат високоприбуткового ринку. Це і сировинний суперцикл із одночасним підвищенням цін на газ та інші ресурси, критично важливі для реалізації стратегій цифрового та зеленого переходу; і підтримка непрацюючого під час локдауну населення та бізнес-секторів; і нерозуміння наслідків запаморочливої політики «гвинтокрильних грошей», а отже, втрата довіри до центробанків з боку як великого бізнесу, так і населення.

Сьогодні у нас так само спостерігається значна інфляція попиту через низькі відсоткові ставки та зусилля по боротьбі з COVID-19. Суми «ковідних» виплат у багатьох країнах частково знижують стимули для пошуку роботи. «Привид підвищення зарплати» однозначно блукає розвиненими країнами. Згадайте кризу пропозиції робочої сили у Великій Британії, де «розбещені» мігрантами роботодавці звикли до зарплат, на які не збирається погоджуватися корінне населення, яке при цьому чинить опір підвищенню цін унаслідок збільшення частки зарплати в ціні товарів і послуг.

Тим часом інфляція витрат загострюється і через руйнацію ланцюжків поставок, логістичні проблеми та подорожчання контейнерних перевезень. Наприклад, вторинний ринок автомобілів відреагував значним підвищенням ціни на новину про збільшення терміну відвантаження нових автомобілів. Украй скрутно почуватиметься айтішник, який зводить будинок, — подорожчали і деревина, і мікрочипи. І навіть оптимісти вже замовляють подарунки до Різдва.

Що ж виходить? Якщо хочеш зберегти роботу, погоджуйся на компромісне рішення заробляти менше, тим самим зробивши внесок у зниження інфляції. До того ж процеси автоматизації у виробництві та зростання попиту на робототехніку не дають змоги особливо розслабитись. Якщо хочеш споживати, то навчися чекати, доки не відновляться ланцюги поставок і не «здуються» ціни. «Натиснути» на ОПЕК, як у 1970-х, не вийде, але енергетична геополітика однозначно призведе до ребалансування ринку. Це змусить уряди диверсифікувати джерела поставок і переглянути національні енергетичні стратегії, тим самим впливаючи на економічний розвиток і зростання у тому числі. Та й підхід до «зростання» як такого стрімко змінюється за умов руху у напрямі кліматичної нейтральності.

Виходить, щось подібне вже колись було. А історія доводить, що, швидше за все, на нас чекає якийсь компроміс між тим, чого хочемо насправді, і тим, чого категорично не хочемо.

Більше статей Наталії Резнікової та Володимира Панченка читайте на ZN.UA.