Боротьба за відсотки та макроекономіка вибору

Оцінюючи діяльність урядів, виборці зазвичай зважають на інфляцію, безробіття і, можливо, зростання виробництва. Досвідчені ж громадяни, стурбовані поточним і майбутнім рівнем добробуту, можуть оцінювати, які комбінації безробіття та інфляції були реально можливі у різні періоди, і на цій підставі визначати ступінь задоволеності від політики, що реалізовується в країні. Дехто шукає формулу «оптимальної» політики, намагаючись порівняти макроекономічні результати фактичного політичного вибору урядом із показниками, які були б потенційно можливими, якби вжили успішніших заходів.

Політики, будучи здатними здійснювати суверенну політику, перебувають у постійному виборі. Якщо чинний уряд коригує грошово-кредитну і фіскальну політику так, щоб фактичний рівень виробництва підтримувався вищим за природний рівень (а безробіття утримується нижчим за природний рівень), тоді, зрештою, це прискорить інфляцію. Якщо ж підтримувати рівень виробництва нижче природного рівня (а в такому разі безробіття утримується вище природного рівня), то темпи інфляції знизяться. Правда життя полягає в тому, що коли обсяг виробництва у певній країні дорівнює максимально високому рівню ВВП країни, який може бути створений, виходячи із наявних у розпорядженні суспільства трудових, природних ресурсів і технологій, то певний рівень інфляції може зберігатися нескінченно. Проблема в тому, що виборці не сприймають інфляції, але готові оспівувати підвищення продуктивності або низький рівень безробіття.

Це означає, що виборці, які розуміють вищезазначені довгострокові та короткострокові взаємозв’язки, оцінили б політиків по-різному. Інфляція, що фіксується сьогодні, переважно визначається минулими очікуваннями інфляції, які нелегко контролювати з допомогою поточних політичних рішень. Очікувана інфляція може бути наслідком помилок минулих політиків, і досвідчені виборці не каратимуть нинішній уряд за недоробки попередників.

Досвідчені виборці можуть також утримуватися від прагнення до вищого реального ВВП, оскільки його рівень, що перевищує природний, спричиняє прискорення інфляції, а отже, знецінення накопичень. Інакше кажучи, досвідчені виборці визнають, що короткостроковий вибір політики обмежений вибором між безробіттям та інфляцією, і вони винагороджуватимуть або каратимуть політиків залежно від того, чи сприяє обраний ними компроміс досягненню бажаних довгострокових результатів. Щоправда, життя іноді підкидає неприємний сюрприз у вигляді стагфляції — ситуації одночасного зростання цін і рівня безробіття.

Курс на незалежність центральних банків, власне, і був узятий для протистояння тиску урядів не піднімати відсоткових ставок, навіть коли це необхідно для утримування інфляції під контролем. Адже уряду в передвиборних цілях легше було б попросити центральні банки активно стимулювати економіку замість застосування інструментів податково-бюджетної політики (збільшити статті видатків, а отже, і підвищити надходження до бюджету шляхом збільшення податків або, наприклад, стимулювати створення нових порівняльних переваг шляхом збільшення державних інвестицій). Власне, підхід, який визнає розподіл фіскальної та грошово-кредитної політики, створює основу для обговорення оптимальних політичних інститутів. Наприклад, якщо виходити з того, що податково-бюджетна політика найбільш схильна до політичного тиску (політики перед виборами не наважуються підвищувати податки та згортати виплати), можна пошукати альтернативне джерело коштів (зокрема, нарощування боргового тягаря).

Ще три століття тому Девід Г’юм висловив невдоволення державними позиками: «Міністру не терпиться вдатися до цього засобу, щоб не надто обтяжувати народ податками, не викликати на себе публічну критику і виглядати важливою персоною в період свого правління. Тому будь-який уряд майже неминуче зловживатиме боргом... У підсумку... або нація знищить державний кредит, або державний кредит знищить націю». І хоча найстрашніші побоювання Г’юма наразі не реалізувалися, борг завдав багатьом країнам великої шкоди й зменшив можливості здійснювати суверенну економічну політику. Особливо якщо цей борг залучається з майданчика таких міжнародних фінансових організацій, як МВФ, на умовах обумовленості (коли за кредитну лінію необхідно «вишити три килими за одну ніч», здійснюючи політику, що найменше відповідає очікуванням виборця).

Колишній голова ради керуючих Федеральної резервної системи США Бен Бернанке свого часу зауважив, що обидва типи політиків — ті, які вболівають за зростання добробуту населення, і ті, хто маніпулює електоральними перевагами, — надають однакового значення соціальному добробуту. Він поставив під сумнів, що ми здатні визначити, хто з них є хто. Адже, по суті, важко з’ясувати, що той, хто надто багато витрачає, надає меншого значення соціальному забезпеченню, а більше — перебуванню на посаді. Існує певний консенсус, що компетентний політик може краще заощадити на непомітних або рутинних витратах, а тому більшою мірою здатний висувати ініціативи щодо витрат, які приваблюють голоси. Та все ж «компетентний політик» — це той, хто оцінює наслідки власних рішень, не зациклюючись на рейтингу.

По суті, наказ середньостатистичного виборця проникає у бюджетну політику через демократичні інститути і перетворюється на неправильні рішення: брати у борг невчасно, позичати більше, ніж потрібно, позичати, щоб «проїдати». «Вплив індивідуальної раціональності на соціальні рішення є очевидним, — зазначав американський економіст Джеймс Б’юкенен. — Якщо індивід очікує від державних витрат хоч якихось поточних вигод особисто для себе, то він завжди надасть перевагу борговому фінансуванню. Тоді від процесів вибору, втілених у демократичних інститутах, не можна очікувати правильних рішень, хоч би яким був критерій правоти».

Відомий американський економіст Карл Уолш якось сказав, що багато політичних сигналів стосуються переваг політиків, а не їхньої компетенції. Наприклад, обіцянки кандидата часто призначені для з’ясування, які групи інтересів він, швидше за все, підтримає та захоче залучити.

Французький економіст Олів’є Бланшар наголошував на двох емпіричних питаннях: як зміни у податково-бюджетній політиці політично мотивовані і чи мають ці спричинені зміни у податково-бюджетній політиці наслідки на макроекономічному рівні. Він припустив: незважаючи на те, що є деякі свідчення політичного впливу на вибір бюджету, все ж таки фіскальні рішення, які приймаються політичним шляхом, здаються занадто незначними для пояснення макроекономічних коливань.

Проте його колеги по цеху мають альтернативні уявлення. Відомий в Україні своїми бестселерами «Чому держави зазнають невдачі» (2012) і «Вузький коридор» (2019) Дарон Аджемоглу впевнений, що опортуністична модель, коли виборцям надається неповна або спотворена інформація (у тому числі обман, введення в оману, спотворення і приховування істини), добре поєднується не так із фіскальною політикою, як із грошово-кредитною. Підтвердженням його слів може стати політика низьких відсоткових ставок, або гвинтокрильних грошей, що згладжує соціальні наслідки коронакризи. А італійський економіст Альберто Алесіна, навпаки, припускає, що саме податково-бюджетна політика — це та сфера, де є більше невизначеності та асиметрії інформації, адже виборці не розуміють тонкощів бюджетних прогнозів і законодавства, а отже, їх легше переконати у безальтернативності прийнятих урядом рішень (мовляв, грошей немає, попередники спустошили скарбницю).

В Україні ж діє власна формула зняття політичних вершків: на виборах анонсувати одне, а на практиці приймати рішення, які не дають жодних надій на здійснення задекларованого. Складається враження, що must have українського функціонера — безвідповідальне і не підтверджене розрахунками підписання безлічі угод (наприклад, про зони вільної торгівлі), взяття амбітних зобов’язань без стратегічних торгів (щодо «зеленого» переходу і досягнення кліматичної нейтральності) та якщо не повна відсутність підтримки бізнесу і суб’єктів господарювання, то вже точно «через три кола пекла», що прикривається невідповідністю запиту на сприяння очікуванням заморських партнерів. Чи настане час, коли український бізнес замовлятиме політику уряду, а виборець цікавитиметься програмними документами кандидатів на президентську посаду, порівнюючи бажане з реалізованим, виходячи із заданих умов? Чи замкнене коло невиконаних обіцянок і пасивного спостереження за тим, що відбувається, — це наша карма?

За посиланнями можна прочитати більше статей Наталії Резнікової та Володимира Панченка.