Енергетична незалежність країни: французькі рішення й можливості

Газовий конфлікт України і Росії досить швидко мобілізував європейські уми на пошук меншої залежності від російської стратегічної сировини. Цього тижня Європейський Союз завершив розробку документа, який пропонує кращу колективну захищеність країн ЄС від спроб диктату держав — експортерів газу, нафти, ядерного палива.

Традиційно занепокоєна власною енергетичною незалежністю Франція вже в перші дні січня відправила дипломатів досить високого рангу до країн-виробників (до Лівії, Єгипту, Катару, Нігерії, Саудівської Аравії) із місією уточнити ситуацію на енергетичному ринку й можливості альтернативно-додаткових закупівель. Тоді ж французький міністр промисловості Франсуа Лоос заявив, що за контрактом із Росією по закупівлях газу до 2015 року обсяги купованого палива зменшуються і сам контракт «усікається» до 2010 року.

Поляки виступили з ідеєю «енергетичного НАТО». Країни Балтії приступили до будівництва нової атомної станції на території Литви.

А що ж Україна, котра безпосередньо постраждала? Пошук нових рішень також, безумовно, відбувається. Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк відвідує держави — експортери газу, такі як Лівія, Єгипет, Нідерланди та інші, домовляється про можливу участь у концесії з видобування палива. Розроблено проект концепції розвитку паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) України, до хрипоти обговорюється будівництво, разом з американцями, власного сховища ядерних відходів...

На жаль, загострення українських енергетичних проблем (до речі, цілком передбачених) наклалося на передвиборну кампанію. Із усіма відповідними зміщеннями акцентів і підміною власним політичним егоїзмом інтересів країни.

«У нас немає власних нафти, газу і практично більше немає вугілля, але є хороші ідеї», — заявив рік тому під час свого перебування міністром економіки сьогоднішній міністр внутрішніх справ Франції Ніколя Саркозі, котрий, до речі, активно приміряє на себе посаду президента.

Стосовно ідей посперечатися складно, хоча й абсолютизувати французький досвід не варто: у кожної країни — своя специфіка. Але цікавий результат: після трьох енергетичних криз — у 1973, 1978 і 1985 роках — Франція зуміла 70-процентну залежність від зовнішніх постачальників енергії знизити до 10—15-відсоткової.

Енергетична геополітика

Саме поняття «енергетична геополітика» з’явилося в лексиконі французьких політичних мужів відразу після Першої світової війни, коли стало очевидно, що надійні джерела енергії — це запорука державного суверенітету, політичної та військової могутності. Французька політична думка традиційно орієнтується на максимальну незалежність країни від будь-якого зовнішнього впливу. Тому вже в 20-х роках минулого століття було розроблено чітку державну стратегію, що передбачала, з одного боку, максимально заохочувати участь французьких фірм у видобутку енергетичної сировини за кордоном, а з іншого — встановлювати прямі політичні зв’язки з країнами-виробниками, і бажано — добрі прямі особисті зв’язки французьких лідерів із керівниками цих країн.

Тобто поняття відповідальності політиків за забезпечення своєї нації енергією укорінюється в суспільній свідомості не один десяток років. Дискусії про вибір тієї чи іншої моделі ідуть складно, конфліктно, але досить публічно, чого Україна наразі не навчилася. Керівник концерну «Енергоатом» Юрій Недашковський цілком має рацію, коли називає однією з основних причин чорнобильської катастрофи закритість ядерної галузі в колишньому СРСР. І сьогодні, через двадцять років, в Україні досить багато говорять про наслідки аварії, але явно недостатньо й не завжди професійно інформують суспільство про можливі шляхи розв’язання проблем, про реально існуючі варіанти, підказані світовим досвідом, тощо.

Але повернімося до досвіду французького. Між двома війнами Франція зуміла утвердитися — у форматі учасника міжнаціональних концернів — у видобуванні нафти й газу на Близькому Сході, придбала за кордоном кілька нафтопереробних станцій.

Після Другої світової війни особливу увагу відразу ж звернули на ядерну галузь, серйозні кошти вклали в гідроенергетику. Уже тоді питання відходу від тотальної залежності від нафти та газу, запасами яких країна не володіє, було поставлено, знову ж таки, на державному рівні.

Усе це не врятувало французів, як і всю Західну Європу й Америку, від наслідків енергетичних криз 1973, 1978 і 1985 років, коли в результаті розпаду великих колоній країни — виробники нафти й газу стали власниками своїх джерел і, об’єднавши зусилля, продиктували світу єдині високі ціни на сировину.

Тоді Франція зробила чіткий вибір на користь ядерної енергії, що сьогодні забезпечує до 75% потреб країни. Нині Париж має в своєму розпорядженні досить надійні ядерні технології, про залучення яких, до речі, офіційно домовилася нова українська влада навесні та влітку минулого року. У офіційно підписаних з концернами AREVA і EDF документах зафіксовано конкретні проекти зі співпраці в галузі використання ядерної енергії в мирних цілях. Пророблялися питання можливого спільного видобутку урану і для потреб українських АЕС, і для можливого спільного продажу третім країнам, у котрих є атомні станції, але немає урану, приміром, Південній Кореї, Тайваню, країнам Бенілюксу...

Стратегія системного зменшення впливу нафти і газу на французьку економіку утілюється у Франції й в активних пошуках альтернативних джерела енергії.

«Виправданість розвитку ядерного сектора — це тактична відповідь на конкретні політичні питання другої половини ХХ століття та, зокрема, на питання політичної незалежності країни, — вважає лідер французьких зелених Ноель Маммер. — Але чи праві ми стосовно прийдешніх поколінь, розвиваючи пріоритетно саме ядерну енергетику?» Екологи постійно стимулюють громадську дискусію про надійність атомних станцій і сховищ ядерних відходів, і в цьому питанні французьке суспільство, як і українське, далеке від консенсусу. Але принципова відмінність є: це чітке усвідомлення як політичною елітою, так і суспільством потреби шукати альтернативи. Реальні, які можна втілити та які дозволяють розвивати економіку країни.

Сьогодні у Франції здійснюється безліч дорогих і, схоже, перспективних для осмислення досліджень з пошуку нової енергетичної незалежності. Місто Лілль, приміром, переводить половину приватних будинків і 20% підприємств міста на використання метану, отриманого від переробки відходів. Планується, до кінця наступного року всі автобуси в Ліллі перейдуть на метан — аби уникнути залежності від бензину.

Французи будують одну з перших у світі термоядерну станцію в форматі міжнародного консорціуму (за участі німців, японців, американців). Планується, що ядерний реактор на воді почне працювати з 2012 року.

З питань економії енергії також існують перспективні сучасні розробки. Сьогодні у французів поновлюються 14% електричної енергії, 19% приватних маленьких господарств перейшло на пресований хмиз, 1% підприємств використовує дизельне біопаливо. Відповідно до досліджень, у найближчі 10 років країна зможе покрити до 30% своїх енергетичних потреб за рахунок розвитку вітряних станцій. У пошуках відновлюваної енергії та повторного використання ресурсів дослідники працюють навіть над тим, аби, збираючи олію від фритюру в ресторанчиках на кшталт «Макдональдса», рафінувати її для легкових автомобілів...

Список можна продовжити. Проте головний французький урок, який, можливо, буде не зайве засвоїти і в Україні, — це розуміння, що без чіткого порядку в державній голові, без напрацювання послідовної стратегії економічної незалежності позбавитися зовнішньої енергетичної залежності неможливо.

Наш курс на Захід: на словах і на ділі

У березні торік нова українська влада поставила перед дипломатами завдання відшукати можливості зменшити залежність країни від російських джерел енергії. Нагадаємо, за ядерним паливом Україна залежить від Росії на 100%, за поставками газу напряму — на 30%, а з урахуванням впливу Москви на Ашгабат — набагато більше.

А тому завдання цілком логічне, і не стільки навіть у контексті відносин України з Росією, скільки з погляду зміцнення власної економічної самодостатності. Привабливість співробітництва з французькою стороною пояснюється кількома причинами. Передусім це держава, котра володіє сучасними ядерними технологіями. З іншого боку, викликають інтерес спільні проекти з використання українських підземних сховищ газу, поновлення парку українських ТЕС тощо.

За інформацією «Дзеркала тижня», навесні минулого року президент і прем’єр-міністр України зустрічалися з керівниками найбільших французьких енергетичних компаній, спочатку в Києві, а потім, уже в червні, у Парижі. Було підписано багатообіцяючі угоди: Меморандум зі співробітництва в газовій сфері між Міністерством палива й енергетики України та Gaz de France, Протокол про наміри про співпрацю у використанні ядерної енергії в мирних цілях між Міністерством палива й енергетики України та концерном AREVA, Договір про розвиток технічного співробітництва між «Нафтогазом України» і Gaz de France, а також багато інших документів, що якраз передбачають пошук і диверсифікацію джерел енергії, і запуск конкретних проектів із підприємствами Європейського Союзу. Усе це на практиці сприятиме інтеграції нашої країни в ЄС.

Якщо казати про українські запаси урану, то французи зацікавлені, зокрема, в участі у розробці чотирьох конкретних родовищ, допомагаючи з чітким аудитом потенціалу українських покладів. Попередня схема, обговорена влітку 2005-го, обіцяла міжнародний тендер — хто запропонує Україні кращі умови, з тим і працюємо.

Очікувалося, що таким самим тендерним методом оновлюватиметься і парк застаріваючих 14 українських атомних блоків. Цілком очевидно, наскільки політичним і навіть геополітичним є запитання: в якої країни закуповувати нові станції? Західні компанії — не лише французькі, а й канадські, американські, британські — також очікували на тендер. Але в переддень Нового 2006 року Україна провела міжнародний семінар «Перспективні ядерні установки для нових енергоблоків АЕС України» за участі самих лише російських представників закордонної науки. Висновок семінару однозначний: лише російські, ніякі інші нові реактори Україні не потрібні.

Наші джерела у французьких ділових колах були, м’яко кажучи, здивовані. Не в тому річ, хороші чи погані російські атомні блоки. Але чому не запросили виступити на семінарі — позаяк його названо міжнародним! — представників інших країн-виробників? Чому не розглянули альтернативні західні пропозиції — повторюся, не лише французькі?

Те, що Росія не хоче втрачати в Україні ринки збуту ядерного палива, — зрозуміло. Те, що українські політики, котрі заробляють разом із росіянами на завезенні й реалізації цього палива, не хочуть втрачати бариш — також зрозуміло. Але чи розуміє Україна — як суб’єкт міжнародної політики, як політична нація в сучасному розумінні цього слова, — чого вона хоче?

Прикладів перспективних українсько-французьких енергетичних проектів, що вже перебувають у стадії опрацювання, — приблизно півтора десятка. Такі самі перспективи існують із Німеччиною, Нідерландами, Сполученими Штатами. Не лише майбутні вибори, а й відсутність компетентної, професійної дискусії в суспільстві, відсутність чіткої роз’яснювальної кампанії для населення з боку влади, чого ж ми хочемо й куди йдемо, призводять до загрози зриву більшості цих проектів. Усвідомлення країною своїх потреб — як і усвідомлення себе країною — перекрите в Україні непродуманою виборчою риторикою одних і дедалі міцніючим почуттям розгубленості інших. У політичної еліти країни практично не залишилося часу надолужувати прогаяне.