НАС ЗНОВУ ОБІКРАЛИ...

Я стверджую, що українці протягом останніх двох років стали біднішими на 20 відсотків. І не тільки тому, що уряд Януковича торік лише декларативно збільшив пенсію. Через зростання цін на хліб та інші продукти харчування, а також комунальні послуги грошових знаків у кишенях старих людей не побільшало. Вони як не могли, так і не можуть дозволити собі придбати зайвий кілограм ковбаси чи цукерок. Я вже не кажу про санаторії, новий одяг і взуття.

Добробут незаможних не поліпшився не тільки тому, що хвалена пенсійна реформа вилилася в нескінченні черги та гіркоту в очах старих, яким додали аж… шість (!!!) гривень. Прості українці стали біднішими не тільки через торішній неврожай, бездарну аграрну політику Кабміну, що викликало зростання цін на продукти харчування, а й з інших причин — через курсові валютні ігри виконавчої влади. Зріс курс євро, що спричинило підвищення цін на житло, продукти харчування, одяг, послуги.

При цьому на сайті Держкомстату можна побачити оптимістичні показники зростання виробництва, ВВП, експорту, імпорту, зарплат. Щоправда, більшість показників (найчастіше у відсотковому співвідношенні) порівнюється з даними за минулий рік. Втім, звідки взятися правдивим абсолютним цифрам, якщо до 1999 року економічна ситуація не поліпшувалася, а погіршувалася? На жаль, за десять із лишком років незалежності виробництво основних видів промислової продукції так і не змогло вийти на рівень 1990 року. Приміром, 1990-го, за даними Держкомстату, вироблялося 6494 тис. тонн сталевих труб, а 2002-го — всього 1528 тис.; мінеральних добрив — 4815 тис. тонн, а через дванадцять років — тільки 2347 тис… У 2,5 разу менше стало вироблятися паперу, у 13 разів скоротилося виробництво взуття, тканин. Учетверо менше виробляється цукру та ковбаси і втричі — тваринного масла. Ці цифри переконливіші, ніж чергові рапорти чиновників усіх мастей.

Дані свідчать не тільки про те, що дванадцяти років для влади виявилося замало, щоб повернутися хоча б до тієї позначки, до того рівня промислового виробництва, звідки стартувала економіка незалежної України. Цифри свідчать ще й про те, що всі ці роки корумпована влада тільки говорила про цивілізовані податкові правила, про інноваційні програми, необхідність модернізації виробництва, впровадження енергозберігаючих технологій, створення привабливого інвестиційного клімату. Насправді представники політико-олігархічних кланів — не без участі державних чиновників — займалися переділом власності, часто доводячи до банкрутства підприємства, які згодом скуповувалися за безцінь. (Уявити тільки — Болівія, в якій живе 7,3 млн. громадян, зібрала за приватизацію стільки ж коштів, скільки Україна та Росія, разом узяті!)

В Україні після масової приватизації привабливих заводів та комбінатів представники політико-олігархічних кланів стали створювати сприятливі економічні умови для підприємств і галузей виробництва, які потрапили у сферу їхніх інтересів.

Ще у Верховній Раді третього скликання я був проти того, щоб гірничо-збагачувальному комплексу зберігали пільги. Але, на жаль, у нашій країні металургійне лобі, за яким стоять кілька людей, сильніше за лобі середнього класу.

Підприємства та сфери економіки, контрольовані всім відомими представниками політико-олігархічних кланів, були й залишаються у більш виграшній ситуації, ніж виробники без так званого політичного даху.

До речі, заводи та комбінати, що належать вітчизняним олігархам, зорієнтовані в основному на експорт. Внутрішній ринок їх мало цікавить. Тому вони й створили таке економічне середовище, в якому експортноорієнтовані підприємства і зароджуваний малий та середній бізнес не можуть конкурувати на рівних, оскільки в експортерів більш пільговий режим.

Малий і середній бізнес у країні виживає не завдяки протекціонізмові з боку держави, а всупереч перепонам, які вибудовує виконавча влада на шляху у бізнесменів-початківців.

Виходить, що прибуткові виробничі об’єкти, контрольовані кількома олігархами, перебувають у більш виграшних умовах, аніж невеличі перукарні, ательє, приватні магазини, майстерні з виробництва меблів тощо. Серед представників малого та середнього бізнесу, зорієнтованих на внутрішній ринок, практично немає експортерів. Навпаки, так звані крамарі купують у Польщі, Туреччині та Китаї товари за валюту. Вони завозять для своїх крамниць одяг і взуття, для ательє — тканини і нитки, для меблів — фасади й фурнітуру. Тим, хто витрачає на це долари, стабільний курс американської валюти щодо гривні, природно, вигідний. Однак багатьом доводиться розраховуватися за придбані товари в євро. Саме такі й «попадаються» на курсовій різниці. Свої витрати вони компенсують за рахунок споживачів, а це, у свою чергу, призводить до підвищення цін на внутрішньому ринку.

Тепер про експортерів. Припустимо, підприємство N постачає до Європи металопрокат.

За придбаний товар замовники розраховуються в євро, в Україні ця валюта конвертується у гривні. Чим вищий курс євро, тим більше гривень за поставлену продукцію одержать продавці. Ланцюжок можна продовжити: за більшу кількість гривень можна придбати більше доларів. Щоб дізнатися прізвища людей, зацікавлених у зростанні євро, далеко ходити не треба — слід уважно вивчити список підприємств, які торгують із європейськими країнами, і визначити їхніх власників.

На тлі таких схем інформація про те, що група «донецьких» і Віктор Пінчук, під чиїм контролем перебуває «Криворіжсталь», нібито отримують з кожної тонни металу по 40—50 доларів, які осідають у банках, розміщених в офшорних зонах, уже не здається фантастичною.

Цілком можливо, що після зміни курсу євро до долара ці цифри також змінилися у бік збільшення, адже в долари конвертувався і прибуток від контрактів, укладених у євро. Якщо це справді так, то податок на прибуток не стягується з неймовірних сум. Про це чимало представників псевдоеліти якщо не знають, то здогадуються, але мовчать. І з їхньої мовчазної згоди власники контрольних пакетів підприємств, які працюють на експорт, захоплено створюють сприятливий клімат для експортерів, тобто для самих себе, вбиваючи при цьому зародження малого і середнього бізнесу, що експортом не займається, а надає товари і послуги на внутрішньому ринку.

Скільки ж треба цій невеличкій групці людей, щоб вони наситилися? П’ять-шість олігархів контролюють 70% усього експорту. Вони не тільки вивозять продукцію металургії та хімічної промисловості, а й намагаються контролювати валютну політику в країні.

Зміна співвідношення курсів євро і долара, природно, не залишилася не поміченою споживачами. Схоже, саме на них розраховані сюжети в теленовинах, присвячені курсовим тенденціям. Влада намагається нав’язати громадянам думку, що зростання курсу європейської валюти — це світова тенденція, від якої пересічні українці взагалі-то не постраждали і не постраждають. Але насправді подорожчання євро — це не тільки світова тенденція. Ця тенденція лягла в основу валютної афери, старанно спланованої виконавчою владою. Судіть самі. За даними Центробанку РФ, курс євро (щодо російського рубля) за два роки зріс на 33%. В Україні європейська валюта за цей самий час подорожчала на 45%! Тож у нас зростання євро — це світові тенденції, помножені на безрозмірний апетит влади, яка безсоромно грає у валютні ігри й наживається на так званому малому та середньому бізнесі.

Приблизно рік тому представники Нацбанку, говорячи про валютну політику, радили громадянам зберігати свої заощадження переважно в гривнях, а вже потім у валюті (в доларах і євро у співвідношенні 50 на 50). Уявімо собі, що хтось (наприклад, так званий крамар, який купує товари в тій-таки Польщі), усупереч порадам банкірів, таки купив валюту для розвитку свого маленького бізнесу. Ще 2002 року, за курсом НБУ на 1 січня, придбав, скажімо, сто доларів і сто євро, витративши на це 997 гривень. Якщо зараз цю валюту продати, то громадянин тільки виграє (через збільшення курсу євро).

Ті, хто на розвиток бізнесу відкладав гривні, уже не зможуть за 997 гривень придбати сто доларів і стільки ж євро.

Хтось скаже, що йдеться про упущену вигоду. Цілком можливо. Але факт залишається фактом — через курсову різницю громадяни втратили не менше 20% своїх заощаджень у гривнях (якщо лічити через умовні одиниці (у.о.) за такою формулою: сума курсів євро і долара, поділена на два).

За ці кошти вони зараз придбають менше товарів, фурнітури, комплектуючих тощо для своїх маленьких підприємств: ательє, автомайстерень, перукарень. Я переконаний, що через нерозумну валютну політику знову постраждали середній клас і мільйони громадян, які купують товари у себе в країні. Ті, хто «отоварюється» на Віа Монте Наполеоне, на курсових валютних коливаннях могли навіть заробити!

У всіх європейських країнах існує таке поняття, як споживчий валютний кошик. Розраховується він просто.

Наприклад, у споживчий кошик пострадянських країн входять дві валюти — євро і долар. Якщо курси цих валют додати і поділити на два, то можна отримати курс так званої умовної одиниці.

Про те, що громадяни стали біднішими з вини влади, яка приховує наслідки зростання євро, свідчить дворічна динаміка умовної одиниці. 2002 року курс євро становив 4,66 гривні, а долара — 5,29 гривень. Відповідно до формули, курс умовної одиниці тоді становив (4,66+5,29): 2 = 4,975 гривні, зараз — (6,72+5,33):2 = 6,025, тобто очевидна 20-відсоткова девальвація у.о. за два роки.

До речі, так звана умовна одиниця — це не ноу-хау: цей грошовий еквівалент давно вже використовується в договорах. Зокрема у Росії. Вчитайтеся в угоди, які укладають чимало українських інвесторів житла, — у них також немає жорсткої прив’язки до долара. (З текстом інвестиційного договору на будівництво житла, укладеного в Росії, всі охочі можуть ознайомитися на сайті партії «Яблуко» (www. yabluko.org.ua). У договорі фігурують саме умовні одиниці, а не якась інша валюта, і курс у.о. розраховується за вищенаведеною формулою.)

Що ж робить Росія в такій ситуації (коли долар падає, а євро зростає)? Вона підвищує вартість рубля щодо долара приблизно на 18%. Підвищивши за два роки курс рубля на 18%, Росія вирвалася вперед і за темпом зростання зарплат, які там завжди були вищими, ніж в Україні. При цьому слід зазначити, що росіяни — спритні сусіди, вони продають газ за євро, тоді як за його транспортування Україна отримує долари. Але ж Україні ніхто не заважає робити те саме і здійснювати такі платежі в євро!

По інші приклади далеко ходити не треба. В Угорщині курс національної валюти взагалі прив’язаний до курсу євро. Навіть Польща, чия економіка прив’язана до долара, і та змінила свою валютну політику — у поляків курс на 10% теж зсунувся. Змінився курс національних грошових одиниць у Японії й Ізраїлі. А ось в Україні курс гривні щодо долара практично завмер. Це не житло, машини і хліб у нас дорожчають — це долар падає, а оскільки в країні багато що купується за долари, то можна констатувати, що інфляція становить 20%.

Хто винен у тому, що Україна не підвищила курс національної грошової одиниці? Адже якби в Україні брали приклад із Росії й підвищили курс гривні щодо долара, то курс американської валюти зараз був би іншим — приблизно 4,2 гривні. Отже, і курс євро був би нижчим — близько 5,33 гривні. Якби така тенденція зберігалася й надалі, то в недалекому майбутньому ми б змогли розпрощатися з американським доларом.

Чимало економістів побоюються ревальвації гривні. Однак, якщо виконати розрахунки, то з’ясується, що громадянин, який одержує зараз 2000 гривень (375 дол. США), у випадку ревальвації одержить 2000 гривень, що будуть еквівалентні 476 дол. США. Від ревальвації виграють внутрішній ринок, сфера послуг, малий і середній бізнес. Фахівці, можливо, заперечуватимуть і казатимуть, що від ревальвації постраждає бюджет, оскільки 70% українських контрактів укладені в доларах. Але хто заважає українським підприємствам укладати договори в євро чи в у.о.?

До того ж коли починають говорити про доходи держбюджету, то хочеться нагадати фіскальним структурам, що наповнювати скарбницю потрібно не за рахунок бідних (вони, до речі, справні платники податків), а за рахунок багатих — тих, хто отримує надприбуток. Можливо, слід пильніше стежити не за тими, хто чесно сплачує податки, а за рентабельними експортерами, котрі не завжди бувають дисциплінованими платниками податків.

Відомо, що багато співвітчизників купують за долари послуги і товари, а зарплата багатьом громадянам видається в американській валюті й у конвертах. Зміцнення української гривні привело б до того, що у країні перестали б озиратися на долар і стали б орієнтуватися лише на євро. Україна ж — держава європейська, а не латиноамериканська!

І, після перерахунку за цим реальним курсом, отримавши зарплату в національній валюті, кожен українець почувався б упевненіше, адже за ці кошти кожен громадянин зміг би придбати на 20% більше товарів та послуг. А отже, у країні став би активно формуватися клас покупців. Що, своєю чергою, привело б до збільшення обсягів виробництва і, як наслідок, до реального зростання ВВП, зарплат і пенсій. Тобто можна було б говорити про створення умов для формування середнього класу.

Що ж зараз відбувається із середнім класом, який виник в Україні навіть усупереч непрофесійній діяльності міністерств та комітетів, що, здавалося б, мали лобіювати інтереси саме цього економічного прошарку?

Середній клас в Україні цілеспрямовано знищується. І помпезні виходи у відставку екс-міністра економіки Хорошковського та керівника комітету з питань регуляторної політики і підприємництва Богословської пов’язані насамперед не з опозиційною діяльністю, а з розбіжністю їхніх особистих інтересів з інтересами середнього бізнесу.

Кілька тижнів в Італії тривали страйки: громадяни вимагали збільшення зарплат на 8—10% у зв’язку з інфляцією. Я вірю, що й в Україні народ утомиться мовчати і почне вимагати від влади, аби зарплати були гідними, а термін «споживчий кошик» не викликав роздратування. Скільки можна в цей горезвісний кошик вносити тільки ковбасу, масло, кілька брусків мила та пачку прального порошку? А жити ж людям десь потрібно, а ремонт у квартирі зробити, а витрати на транспорт? Я вважаю, що купівля житла і машини, а також їх утримання, кошти на відпустку, оплата навчання і багато іншого, необхідного кожній людині, — це теж споживчий кошик. То чому ж це усе не враховується?

Наші співвітчизники, по суті своїй, — європейці. Україна — центр Європи, і жити потрібно за європейськими законами. Але цього не станеться доти, доки країна не стане самостійною, доки олігархи, в обмін на особисте збагачення, не перестануть продавати Україну і грати в чужі ігри. Європа та США б’ються за ринки збуту і грають на курсах валют, але ж такі економічні ігри ведуться в ім’я добробуту громадян цих країн. А що робить, у такому разі, для своїх громадян українська влада? Влада захищає свої власні інтереси!

Цілком можливо, що моя точка зору може видатися спірною. Дехто з нею може погодитися, а комусь вона здаватиметься нецікавою, але головне ж не в цьому. Професіонали, аналітики зобов’язані замислитися над проблемами, які я спробував окреслити в цій статті. На жаль, у мене немає можливості отримувати реальну інформацію про динаміку економічних процесів (здебільшого такі відомості не для преси), а офіційні дані, отримані з різних джерел, часто бувають суперечливими.

Зараз я не народний депутат і не можу послати запит у відповідні структури. Однак у країні не бракує фахівців та аналітиків, які володіють інформацією, ось вони й могли б включитися в полеміку і обговорити на шпальтах «Дзеркала тижня» та інших газет тенденції валютної політики влади, а також ситуацію з курсовими іграми «євро-долар». Я готовий обстоювати свою позицію публічно, у прямому ефірі.