Як вигідно продати непотрібне, якщо дійсно хочеться

Державні й комунальні підприємства — це здебільшого баласт для української економіки та публічних фінансів. Ці суб’єкти «господарювання» буквально просякнуті збитковістю, боргами й корупцією. Втім, влада не поспішає виконувати власні амбітні плани приватизації. Особливо це стосується великих і теоретично привабливих для потенційних інвесторів державних бізнес-структур, так званих блакитних фішок. Чому так?

«Чорні діри» вітчизняної економіки

За даними публічної статистики, в Україні більш як 3700 підприємств перебувають повністю або частково у державній власності. Аналітичний дайджест SOE Weekly, що досліджує економіку держсектору, повідомляє про 3343 державні компанії станом на 2020 рік. Водночас іще більше в державі комунальних компаній. За даними Антимонопольного комітету, їх торік працювало понад 14 тисяч.

Результати ж господарювання в державному секторі є вельми непривабливими, а в багатьох випадках — і відверто провальними.

Так, за даними того ж таки SOE Weekly, лише 947 підприємств є прибутковими, тобто тільки 28% від їхньої загальної кількості. 2020 року 15 найбільших держкомпаній згенерували чистих збитків аж на 42 млрд грн (а сукупна збитковість державного бізнес-сектору сягнула тоді 72 млрд). Зокрема, недавно «Укрзалізниця» «відрапортувала» про те, що за останні пів року накопичила 1,4 млрд грн сукупних чистих збитків, — і це за кредитно-боргового навантаження у 39 млрд грн! При цьому більшість комунальних підприємств — нерентабельні, їхні збитки щорічно сягають 7–10 млрд грн.

Усі ці підприємства є величезним тягарем як для державного бюджету, так і для вітчизняної економіки загалом. Більшість із них непрозорі, корупційний менеджмент нерідко фабрикує «липову» звітність. Комплексний облік великих даних щодо цих «колгоспних» об’єктів на державному рівні відсутній. Натомість головними їхніми бенефіціарами здебільшого є впливові фінансово-промислові групи й напівкримінальні елементи, що вимивають із цих підприємств значні кошти з використанням тіньових і корупційних схем. І, як свідчить практика, держава в багатьох випадках аж ніяк не може вплинути на цю злочинну веремію.

Водночас жодного рецепту від цієї затяжної хронічної хвороби, окрім майже тотальної приватизації цих «чорних фішок» економіки, в цивілізованому світі досі не винайшли. Наприклад, Польща свого часу успішно здійснила економічні реформи та незабаром стала членом Євросоюзу не в останню чергу завдяки тотальній приватизації. Остання була одним із наріжних елементів «шокової терапії», яку провадив уряд Лєшека Бальцеровича на початку 90-х років минулого століття.

Польща рішуче відмовилася від мертвого баласту для публічних фінансів: якщо 1990 року в ній налічувалося близько 8500 публічних компаній (майже втричі більше, ніж зараз в Україні), то поточного року з них лишилося працювати лише 30 — критично важливих і стратегічних для держави.

Схожі процеси, лише з певними відмінностями відбувалися, зокрема, в Угорщині, Чехії чи Словаччині. Очевидно, що без всебічно виваженої, проте динамічної приватизації ці держави навряд чи здобули б членство в ЄС.

Українська «приватизація»: і черепаха бігає швидше

Якщо обрати одне-єдине слово, яке найточніше описало б стан справ із приватизацією великих публічних підприємств у нашій країні, то ним було б «провал». Причому це стосується майже всіх урядів в українській історії. Один-єдиний «флагманський» кейс — приватизація 2005 року комбінату «Криворіжсталь», коли держбюджет отримав фантастичні 4,8 млрд дол. Після цього — суцільний «штиль».

Щоправда, 2017 року тодішній уряд нібито здійснив серйозний крок у методології приватизації, схваливши «Дорожню карту реформи сектору держпідприємств», або так звану тріаду. Інакше кажучи, було впроваджено градацію всіх публічних компаній на кілька основних груп: 1) підприємства, які не підлягають приватизації (стратегічні, або такі, що виконують важливі соціальні, оборонні чи регуляторні функції); 2) держкомпанії, які повинні бути передані в концесію (аеропорти, вокзали, лісгоспи, автодороги тощо); 3) не підконтрольні уряду підприємства на тимчасово окупованих територіях ОРДЛО і АРК; 4) інші компанії, що не підпадають під ці критерії. Останні, власне, і підлягають приватизації.

Після цього методологічного «прориву» програма приватизації держкомпаній нібито мала б стрімко просунутися вперед. Та не так сталося, як жадалося. Щоправда, чи не єдиним успішним винятком (хоча і непорівнянним із попереднім кейсом) — уже за чинної влади — став продаж на приватизаційному аукціоні столичного готелю «Дніпро» за 1,1 млрд грн. А ще більш-менш задовільно Фонд державного майна продає невеликі бізнес-структури, наприклад, спиртзаводи.

Утім, усе це не рятує від провалів річних планів приватизації. Так, 2019 року ФДМУ зібрав до скарбниці лише 3% від запланованих коштів — всього-на-всього 536 млн грн із 17 млрд. А торік, за даними звіту ФДМУ, держбюджет отримав 1,4 млрд грн при плані в 12 млрд (щоправда, тоді діяв мораторій на продаж об’єктів великої приватизації у зв’язку з карантином). Що ж, коментарі тут зайві.

На цьому тлі пригадуються слова одного з палких прихильників реформ, тодішнього заступника міністра економічного розвитку, торгівлі та сільського господарства Павла Кухти, сказані ним наприкінці 2019 року. Чиновник тоді висловив таку опцію: мовляв, орієнтиром його успішної роботи в уряді стане завершення реформи держсектору: «Якщо у нас кількість державних підприємств скоротиться з майже 3700 до 200 нормальних корпорацій, всі інші будуть продані або ліквідовані, то це буде нова реальність, принаймні для державного сектору». Та вже в середині квітня 2020-го чиновник-реформатор звільнився з міністерства за власним бажанням. А з ним витруїлися й райдужні сподівання на спурт у цій сфері.

Та й на сьогодні «революційного» зменшення кількості компаній, що перебувають у держвласності, не відбулося. Натомість сталися дві події, які можуть свідчити не інакше як про згортання великої приватизації, — хоча вона наразі навіть серйозно й не розпочиналася. Йдеться про відтермінування урядом з серпня на жовтень цього року приватизаційного аукціону щодо продажу АТ «Об’єднана гірничо-хімічна компанія» (ОГХК), а також про недавнє вилучення з шорт-листа великої приватизації п’яти державних обленерго.

Таким чином, вельми амбітні й активно розпіарені очікування ФДМУ щодо виконання плану продажів держпідприємств 2021 року поставлено під загрозу.

Беззуба влада чи всесильні олігархи?

Щоб краще збагнути ті вершини популізму й піару, які демонструє влада в контексті великої приватизації, пропоную стисло розглянути «системні» негативні кейси, що можуть свідчити про ймовірне переведення урядом своїх грандіозних планів у традиційний режим stand by. І схожі сигнали стосуються практично всіх потенційних флагманів, які Фонд держмайна нібито збирається продавати.

ОГХК. Це, мабуть, найбільш ласий шматок із приватизаційного списку, що його ФДМУ планує передати у приватні руки, виставивши стартову ціну в 3,7 млрд грн. Зайве казати про цінність цього промислово-видобувного конгломерату на світовому ринку титановмістних руд (ільменіту, рутилу, циркону). По суті, ОГХК є монополістом видобування цієї сировини не лише в Україні, а й у Європі. Це суперприбутковий актив: за результатами минулого року, чистий прибуток комбінату зріс у 4,2 разу (до 369,2 млн грн).

Здавалося б, проблем із продажем не буде. Проте уряд несподівано відтермінував аукціон з 31 серпня на 29 жовтня, мотивуючи це нібито неготовністю учасників — фіналістів торгів до аукціону у сенсі «сирих» заявок. Насправді ж чи не штучно проваливши фінансову модель. Для експертів галузі такий хід конем виявився не те що справжнім шоком, проте однозначно сигналом до відкату великої приватизації ОГХК (а її постійно відсували ще з 2017 року). Дехто з них пов’язує недавні події з тим, що нібито влада не хоче продавати ОГКХ західним інвесторам із блискучими фінрезультатами та потужним менеджментом. Натомість же намагається маніпулювати умовами аукціону, щоб просунути покупцем «дружню» компанію з вельми складною структурою власності, трьома столами й двома комп’ютерами та суто номінальними бенефіціарами. Адже по-справжньому потужних міжнародних інвесторів у списку фіналістів — одиниці. Але є чимало «фасадних» структур.

Інша версія полягає в тому, що буцімто інтерес у приватизації ОГХК мають структури, пов’язані з «хімічно-газовим» олігархом Дмитром Фірташом, компанія якого орендувала основні потужності комбінату до Революції Гідності.

Загалом щодо ОГХК видається цілком імовірним такий сценарій: дату аукціону уряд відтерміновуватиме доти, доки західні інвестори остаточно не втратять мотивації, після чого комбінат легко приберуть до рук «потрібні» зацікавленим топ-чиновникам люди.

Обленерго. Ідеться про «Тернопільобленерго», «Запоріжжяобленерго», «Харківобленерго», «Миколаївобленерго» і «Хмельницькобленерго», які нещодавно Кабмін «раптово» вивів із списку великої приватизації. Справжньої мети влада не приховує — мовляв, нею є стабілізація цін на електроенергію в комунальному секторі. За «геніальним» задумом, постачальники універсальних послуг переходять у підпорядкування до НАЕК «Енергоатом», тож матимуть змогу «кооперуватися» з атомним держмонополістом, купуючи за копійки дешеву електроенергію і, вочевидь, матимуть цінові переваги перед приватними гравцями ринку.

Водночас теплоелектростанції переходять під дах Міністерства енергетики. Тож уряд сподівається, вочевидь, на те, що держава своїм адміністративним втручанням зможе розв’язати проблему з критичним дефіцитом вугілля як основного палива для ТЕС. А передусім повернути собі вплив на державні обленерго, які, по суті, управляються менеджерами різних олігархічних фінансово-промислових груп, що одноосібно знімають вершки з продажу електроенергії населенню.

Що прикметно, під цим фактичним управлінням номінально державні обленерго «офіційно» накопичують збитки, а в «тіні» заробляють надприбутки для реальних бенефіціарів. Та замість того, щоб вирішити цю «надскладну» проблему завдяки прозорій приватизації, уряд вдається до відверто антиринкової, командно-адміністративної практики, що стоїть в одному ряду зі штучно-дотаційним консервуванням нижчої вартості комунального струму порівняно з цінами для промисловості.

Те ж саме стосується й інших потенційних флагманів великої приватизації, довкола яких влада рясно викрешує іскри пустопорожнього піару. Так, одного з найбільших у країні виробників мінеральних добрив (аміаку та карбаміду) Одеський припортовий завод фактично загнано у карколомні борги за спожитий у попередні періоди газ. Підприємство обтяжене численними судовими позовами, позбавлене обігових коштів тощо.

Власне, тут на думку спадає традиційна олігархічна схема, коли реальні керуючі доводять колись потужне держпідприємство до банкрутства, а потім купують його у держави буквально за копійки. Як цілком логічний результат — днями ОПЗ призупинив роботу. А один із його топ-керівників констатував, що вікно можливостей для заводу зачинилося, а його загальний технічний стан — найгірший за останні роки.

Завод «Більшовик» не лише має величезну заборгованість і цілковитий господарський та інфраструктурний занепад, а й де-факто не являє собою цілісного комплексу, бо величезні земельні території належать різним приватним компаніям. Звісно, цей шлейф серйозно демотивує потужних інвесторів.

Чотиризірковий «Президент-готель»: держава занурена у численні судові тяганини з орендарем, і немає цьому ні кінця, ні краю.

На ще одній «блакитній фішці» — одній із найбільших енергетичних компаній ПАТ «Центренерго», за словами голови ФДМУ Дмитра Сенниченка, «паразитують якісь олігархічні групи, корупціонери».

То що ж виходить, чинна влада зі своїм могутнім силовим блоком не може звільнити державні підприємства від впливу цих олігархів і корупціонерів? На жаль, цей сумнівний «список приватизації» можна продовжувати.

Чи є вихід?

Насправді важко повірити в те, що влада, уряд, парламент, суди є безсилими у подоланні всіх ризиків і перепон у контексті великої приватизації, — якщо тільки профільні топ-чиновники не «замазані» у мегакорупції. Загалом же потрібна лише політична воля, щоб вичистити владу від ставлеників ФПГ, а також щонайменше таке:

• програма приватизації повинна розглядатися як невід’ємна складова успішного реформування економіки; вона має бути органічно вмонтована в програму уряду. За основу стратегії можна взяти польську модель: з 3700 держкомпаній як «баласту» повинно залишитися в публічній власності — ні, не 200! — а щонайбільше 50 підприємств;
• вочевидь, урядові потрібно раз і назавжди відмовитися від відверто популістських обіцянок наповнити скарбницю мільярдами гривень завдяки приватизації. Натомість краще максимально сконцентруватися на одному великому підприємстві, очистити його від боргів і судових позовів, створити реалістичні інвестиційні плани й вимоги до майбутнього власника. Саме за схожою методологією було реалізовано чи не єдиний успішний приватизаційний кейс «Криворіжсталі»;
• уряду слід ще до приватизаційних аукціонів розв’язати всі інфраструктурні та інші проблеми кожного конкретного об’єкта, а також слід надавати майбутньому власникові строком до трьох років максимальну інституційну, технічну, правову та іншу підтримку на центральному й місцевому рівнях;
• створити систему дієвих запобіжників щодо унеможливлення приватизації «блакитних фішок» економіки (в тому числі через підставні компанії з ознаками фіктивності, так звані фірми-одноденки) колишніми неефективними власниками, юрособами з негативною репутацією, монополістами сфери (останнє прямо стосується ОГХК, обленерго та ін.).

Більше статей Олега Тітамира читайте за посиланням.