Приватизація здорової людини

Загалом Україна зазнала від такої приватизації значних соціально-економічних, іміджевих і прямих інвестиційних втрат. Ігнорування суспільних і стратегічних інтересів у нашій країні, яка, здавалося б, реформується за стандартами країн ЄС і хоче досягти їхнього прогресу, є неприпустимим.

Державна політика приватизації в Україні системно консервує проблеми розвитку економіки та не сприяє її реформуванню за стандартами країн ЄС. Це пов'язано з низкою факторів, які, попри активну трансформацію суспільства від 1990-х років і до наших днів, обмежують потенціал соціально-економічного розвитку України.

Основними чинниками, на наш погляд, є такі:

- відстале й неефективне законодавство, що регулює приватизаційні процеси в Україні;

- відсутність належного контролю з боку держави над приватизованими об'єктами;

- небажання адміністративного апарату втрачати контроль над великими державними підприємствами-"годувальниками";

- недосконале вітчизняне інституційне середовище (правове, безпекове, макроекономічне, інвестиційне, інфраструктурне), яке загалом не сприяє залученню інвесторів та їх коштів до приватизаційних об'єктів в Україні;

- домінування неузгоджених короткострокових цілей і планів уряду, Верховної Ради і президента України, що унеможливлює впровадження довгострокової стратегії ефективної програми приватизації державних підприємств та управління цими процесами.

Враховуючи негативний попередній досвід, такі процеси необхідно скоригувати і здійснити їх оновлене регулювання, яке було б націлене на більш ефективний продаж державної та комунальної власності, на збільшення зайнятості та підвищення кваліфікації кадрів на них, на системне техніко-технологічне переоснащення й оновлення основних фондів і т.ін.

Значною мірою причиною такого стану є відсутність інституційних засад реалізації стратегії промислово-інвестиційного розвитку в Україні та несформованість фондового ринку. Існуюча система приватизації, що здійснювалася Фондом державного майна України (ФДМУ) протягом останніх 20 років, в основному спрямована на передачу приватизаційних активів дружнім до чинної влади олігархам. Курс на євроінтеграцію чи на інтеграцію з країнами Митного союзу не впливає на ці процеси. Підтвердженням цьому є незадовільний стан промисловості України (з 2013 р. спостерігаються стагнація і падіння обсягів промислового виробництва) і кризовий стан фінансово-інвестиційного середовища (з 2014 р. обсяг торгів акціями підприємств на вітчизняних фондових біржах скоротився до 0,2–5% від загального обсягу торгів).

Слід зазначити, що саме прямі іноземні інвестиції разом з інвестиційними зобов'язаннями іноземних інвесторів становлять найефективніше джерело фінансування інноваційного розвитку вітчизняних підприємств. Це зумовлено тим, що іноземний промисловий (стратегічний) інвестор, який зголосився придбати корпоративні права українських підприємств, у подальшому особисто зацікавлений у їх модернізації та виведенні на новий технічний рівень при відповідних умовах. Показовим прикладом такого підходу є системні інвестиції, що зроблені іноземним покупцем ВАТ "Криворіжсталь" у технічне оновлення цього комбінату.

Так, у 2005 р., після приходу нового власника, в ПАТ "АрселорМіттал Кривий Ріг" стартувала масштабна інноваційна програма з метою трансформувати його у сучасну ефективну конкурентоспроможну компанію. З 2006-го до 2018 р. капітальні та операційні інвестиції в "АрселорМіттал Кривий Ріг" становили близько 9,2 млрд дол. США (інвестиції охоплюють усі ключові напрями діяльності підприємства: охорону праці, виробництво та екологію). У 2019 р. компанія вкладе ще 400 млн дол. Крім того, у 2019–2022 рр. буде інвестовано близько 1,5 млрд дол. і продовжено реалізацію масштабної інвестиційної програми.

Враховуючи те, що понад половина підприємств, які були приватизовані в 1995–2017 рр., не мали інвестиційних зобов'язань, вони були ліквідовані через процедуру банкрутства з метою розпродажу їх майна. Крім того, в тій частці, де фіксувалася господарська діяльність, спостерігалося значне погіршення фінансово-господарських показників (збитковість, збільшення боргової залежності, зниження оборотності активів і персоналу, відсутність капітальних інвестицій у фонди) порівняно з доприватизаційним періодом.

Незважаючи на масову приватизацію у 1995–2019 рр., в Україні ще залишилася низка стратегічних підприємств, що обслуговують соціально-економічну сферу і мають значний вплив (монопольний, інфраструктурний, фінансовий тощо) на діяльність інших фізичних і юридичних осіб, резидентів і нерезидентів у країні. Деякі експерти, депутати Верховної Ради і державні чиновники дотримуються думки, що потрібно максимально приватизувати всі існуючі підприємства й організації з державною часткою для мінімізації збитків для держави та більшої ефективності вітчизняної економіки.

Головною характеристикою підприємств, які все ще є об'єктами державної власності та які надалі планується приватизувати, є те, що вони становлять значну й дуже важливу частину економіки України, тому істотно впливають на соціально-економічний стан її населення. У цьому контексті необхідно мати чіткі уявлення про мету приватизації; основні завдання, які вона має вирішити; розуміти ризики і шляхи їх подолання. Крім того, потрібно врахувати успішний досвід, дії і підходи до приватизації позитивних прикладів в Україні та світі для подальшого ефективного здійснення оновлених приватизаційних процесів.

Останні 20–25 років приватизаційними процесами активно займалися передусім країни Східної та Центральної Європи та інші країни ЄС. Так, у країнах ЄС відповідно до Пакту "Стабільності і зростання" встановлено критерій щодо максимального розміру державного боргу на рівні 60% ВВП. До країн, які не відповідають цьому критерію, застосовуються спеціальні процедури щодо стабілізації публічних фінансів. Одним із елементів цих процедур є приватизація державного майна з метою покрити дефіцити бюджету та погасити державний борг. Європейські правила не містять прямої заборони цільового використання коштів від приватизації на фінансування інновацій і модернізацію економіки у разі, якщо країна виконує програму поетапного скорочення державного боргу на основі економічного зростання, профіциту бюджету, зменшення державних витрат тощо. Але на початок 2019 р. більшість країн ЄС не виконувала критеріїв стабільності за показником державного боргу і підпадала під спеціальні режими формування та використання доходів бюджету, які мають погоджуватися з Єврокомісією.

Кожна країна ЄС повинна дбати про розсудливе використання доходів від приватизації та не допускати фінансування за їх рахунок поточних витрат. Тому саме такий план, як активізація державних інвестицій, дозволив Німеччині досить швидко переломити негативну тенденцію у публічних фінансах.

Пріоритети використання доходів від приватизації залежать від масштабу існуючих диспропорцій у публічних фінансах. Для країн, що перебувають на межі дефолту (Греція, Італія, Іспанія), до яких можна віднести також і Україну, одним із головних пріоритетів є консолідація публічних фінансів. Декларування і реалізація політики погашення боргу держави за рахунок продажу її промислових та інфраструктурних активів є позитивним сигналом для фінансових ринків унаслідок відновлення довіри до держави як суверенного позичальника, зниження процентних ставок, послаблення негативного впливу ефекту витіснення тощо.

Зазначу, що на практиці в деяких країнах ЄС (Італія, Франція) продажі підприємств із державною часткою було відкладено або перенесено у зв'язку з відсутністю попиту на об'єкти приватизації (аналогічна проблема властива і для Греції, Румунії, Болгарії). У висновку Єврокомісії від 16 листопада 2016 р. зверталася увага на те, що скорочення надходжень від приватизації, які планувалися на рівні 0,5% ВВП у 2017 р., ускладнювало виконання Італією боргового правила у перспективі. При цьому в країнах ЄС на відповідний конкурентний конкурс в основному виставляють не цілі майнові виробничо-інфраструктурні комплекси, а тільки частку пакета акцій такого комплексу. Європейський досвід приватизації свідчить про пріоритетне погашення внутрішніх боргів, оскільки погашення зовнішнього боргу за рахунок ресурсів, отриманих від приватизації, негативно впливатиме на збалансованість платіжної системи, рівень фінансового забезпечення інвестиційних процесів національної економіки.

Крім того, подібним до України широким переліком підприємств на приватизацію в Європі вирізняється тільки Греція. У відповідь на фінансові труднощі цієї країни в 2010 р. було оголошено масштабні плани приватизації. Однак низький попит з боку потенційних покупців призвів до відстрочення продажів і перегляду розмірів передбачуваних доходів від приватизації в бік зниження. До цього часу Греції вдалося залучити близько 2 млрд євро від продажу об'єктів приватизації, що набагато менше, ніж очікувалося. Початковий план полягав у тому, щоб до 2025 р. зібрати 50 млрд євро, однак до кінця 2015-го план було знижено до 19 млрд євро, а до кінця 2016-го - вже до 11 млрд.

У 2011 р. Європейська комісія запропонувала програму приватизації для Греції, яка включала 20 підприємств і організацій стратегічних галузей (електроенергетика, нафто- і газопостачання, залізниця, порти, банки, національні лотереї, найбільші індустріальні підприємства тощо). Але переважна більшість цих об'єктів так і не знайшли своїх власників. Тому в 2015 р. лідери Євросоюзу запропонували створити державний фонд управління і приватизації державних активів, який був би зареєстрований в Афінах, а також змінили строки їх продажу: термін продажу активів збільшили до 30 років із трьох. Це дуже важливо, оскільки дозволяє грецькій державі притримувати недооцінені активи доти, доки їх ціна не відновиться - з нинішніх низьких рівнів, зумовлених економічною рецесією, до рівня справедливої ринкової вартості.

Досвід країн Європи дає можливість сформувати основні підходи до приватизації:

- продавати все, одночасно і за будь-яку ціну є непродуктивно та недоцільно як для бюджету, зниження боргового навантаження, макроекономічної стабілізації, так і для забезпечення сталого розвитку економіки країни, соціально-політичної стабільності;

- інвестор для підприємств стратегічних галузей підбирається ретельно і виважено, чим зумовлюється поступовий продаж акцій дрібними пакетами та з об'єктивно визначеними інвестиційними зобов'язаннями;

- при невиконанні або частковому виконанні умов договорів купівлі-продажу державних об'єктів застосовується реприватизація, - є прецеденти повернення у державну власність об'єктів приватизації (Румунія);

- приватизація знімається з порядку денного, якщо об'єкт приватизації успішно працює в умовах державної форми власності (у Словаччині - аеропорт Братислави);

- кошти від приватизації доцільно спрямовувати на зменшення державних і гарантованих державою боргів, а також на внутрішні інвестиції у виробничий сектор економіки (капітальні інвестиції, оновлення основних фондів, розбудова інфраструктури для перспективних видів бізнесу, кредити для експортоорієнтованих підприємств тощо), а не на фінансування бюджетного дефіциту;

- перевага надається профільним інвесторам із широкими можливостями щодо якісного оновлення і технічного переоснащення виробництва, а також із доступом до різних міжнародних ринків збуту продукції;

- приватизація має надавати суспільству і найманому персоналу додаткові переваги від зміни форми власності, які полягають у зростанні обсягів виробництва продукції (товарів, робіт, послуг), покращенні конкурентного середовища в країні, збільшенні доданої вартості для компанії та працівників, появі нових більш прогресивних форм управління та організації праці, підвищенні продуктивності праці тощо;

- на рівні держави (особливо це стосується країн зі значним державним боргом, як в Україні) з кредиторами необхідно вести системний діалог і показувати реальні плани комплексних реформ, виправлення структурних деформацій в економіці. Адже лише приватизацією проблем погашення боргів вирішити неможливо, а швидка приватизація в умовах слабкої інституціонально-правової основи взагалі може призвести до чергової соціально-економічної та політичної кризи.

Для суспільства важливою є сума надходжень від приватизації. Однак, як показує досвід країн Європи, при цьому головним є залучення ефективного стратегічного інвестора, що зміг би системно впливати на покращення економічних показників як на рівні підприємства, так і на макроекономічному рівні, - на підвищення зайнятості населення, впровадження нових технологій, розширення ринків збуту, пожвавлення середовища малого і середнього бізнесу тощо.

В Україні на 2020 р. у черговий раз заплановано отримати значні суми від приватизації, анонсовано грандіозний розпродаж державної власності. Станом на 25 листопада 2019 р. з міністерствами та відомствами погоджено на приватизацію 415 об'єктів. Такі надто оптимістичні плани з приватизації майже щороку закладаються до бюджету, але вони не реалізуються. Причинами цього є несформованість цілісної фінансово-економічної та інвестиційної політики на державному рівні, відсутність сприятливого законодавства, а також проблеми з пошуком профільних інвесторів і створенням для них прийнятних умов участі в приватизації. Крім того, в такій надважливій сфері державного управління, як Фонд державного майна, за останні 3–4 роки змінилися чотири керівники, які до того ж були в статусі в.о. (І.Білоус, Д.Парфененко, В.Трубаров, Д.Сенниченко). Існуючі умови державного адміністрування цієї сфери не формують належних підстав для здійснення стратегічно виваженої приватизаційної політики. Від таких підходів потрібно відходити і формувати оновлені мету, завдання та критерії для успішного проведення продуманної приватизаційної політики в Україні.

На наш погляд, мета приватизації в Україні - це підвищення соціальних стандартів життя за рахунок сталого економічного розвитку на довгостроковій основі з використанням промислово-інноваційного та інвестиційного потенціалу.

Завдання, які має вирішити соціально відповідальна і економічно доцільна приватизація:

- зниження макроекономічних ризиків в економіці України;

- покращення рівня життя населення України і особливо найманого персоналу приватизованих підприємств;

- зниження структурних диспропорцій в економіці України;

- усунення дисбалансів торгового і платіжного балансів України;

- підвищення рівня зайнятості населення у виробничих секторах економіки;

- покращення рейтингів і показників інноваційності економіки України;

- сприяння розвитку фінансового і фондового ринків України.

Головними ризиками для успішної приватизації в Україні є такі:

- незабезпеченість верховенства права в країні;

- високий рівень корупції в різних органах державної влади;

- неузгодженість дій щодо приватизованих об'єктів між різними державними структурами;

- слабка система контролю над приватизованими об'єктами, на яких порушуються інвестиційні зобов'язання;

- макроекономічна і соціально-політична нестабільність.

Враховуючи мету, завдання і ризики, на наш погляд, при здійсненні приватизації великих підприємств доцільно застосовувати такі критерії, що потребують законодавчого оформлення:

1. Приватизацію необхідно здійснювати тільки серед профільних інвесторів з обов'язковими соціально-інвестиційними зобов'язаннями і публічно оприлюдненим стратегічним планом розвитку підприємства.

2. ФДМУ при передачі об'єкта на аукціон/конкурс обов'язково включає умови повернення в державну власність приватизованого об'єкта при погіршенні фінансово-господарських і соціальних показників.

3. Соціально-інвестиційні зобов'язання мають бути чіткі й однозначні:

- прибуткова діяльність підприємства;

- оновлення і модернізація основних фондів;

- комплексність і системність інвестиційної діяльності (вкладення реальних коштів в обладнання, устаткування, машини, інструменти, ІТ-технології та патенти, освоєння випусків нової продукції, підвищення кваліфікації персоналу, розвиток нових ринків збуту тощо);

- зниження боргового навантаження на підприємство;

- підвищення продуктивності праці на підприємстві;

- зростання оборотності капіталу;

- стабільність роботи найманого персоналу.

4. Виконання інвестиційних зобов'язань прирівнюється до прямої інвестиції й оформлюється додатковим випуском корпоративних прав (акцій), що приводить до збільшення частки інвестора у статутному капіталі приватизованого підприємства.

5. Обов'язкове котирування акцій (міноритарного пакета на рівні 10–25%) приватизованого підприємства на фондовій біржі при реалізації продукції від 2,5 млрд грн на рік, з регулярною виплатою дивідендів. В європейській практиці приватизація відбувається при прозорому котируванні на фондових біржах на рівні 15–75% від загальної кількості акцій підприємства. Крім того, в світі монопольні, ресурсні компанії (газ, нафта, руда, метал, електроенергія тощо) виплачують дивіденди на рівні приблизно 40–60% від чистого прибутку.

6. Продаж пакетів акцій як для міноритарних, так і для мажоритарних акціонерів має відбуватися за стандартизованими, прозорими і рівними ціновими умовами.

7. Заохочення і залучення ФДМУ до процесу приватизації таких профільних інвесторів, які здійснювали б активну експортоорієнтовану діяльність із виходом на міжнародні товарні ринки.

8. Декриміналізація набутих прав власності через впровадження прозорих реєстрів власності на землю, приміщення, рухоме і нерухоме майно.

9. Податкове стимулювання експортної, інвестиційної та інноваційної діяльності на підприємствах, які приватизуються.

10. Впроваджена система примусового викупу акцій (механізм squeeze-out і sell-out) потребує вдосконалення в частині захисту майнових прав міноритарних акціонерів, що не погоджуються із примусовим викупом і є активними учасниками фінансового і фондового ринків України (банки, фінансові компанії, страхові компанії, компанії з управління активами, пенсійні фонди; фізичні особи, що мають рахунки у цінних паперах і оплачують їх). Такі заходи сприятимуть установленню більшої прозорості й порівняльності у вітчизняному корпоративному середовищі, зменшать конфліктність у відносинах між мажоритарними і міноритарними акціонерами, в цілому покращать розвиток інвестиційного, фінансового і фондового ринків України.

Процес приватизації державних підприємств в Україні повинен мати економічно розвиваючий, продуктивний і соціально відповідальний характер, що потребує формування іншої культури поводження з державною власністю. З цією метою необхідно сформувати інституціональні засади для довгострокового і конкурентоспроможного переходу до приватної і, що важливо в умовах України, відповідальної політики розвитку щодо цих підприємств. Без оновленого законодавчого забезпечення, інфраструктури і контролю за об'єктами приватизації такі інститути сформуватися й ефективно працювати не зможуть. Крім того, необхідно враховувати зовнішнє і внутрішнє середовище, в якому відбувається процес приватизації. Адже за кон'юнктурної невизначеності та стагнації, під час макроекономічних шоків і світових фінансово-економічних криз навіть дуже привабливе для приватизації підприємство мало цікавить інвесторів.

Тому потрібно здійснювати комплексний моніторинг, ретельно досліджувати потенційних профільних інвесторів, готувати й узгоджувати з ними соціально-інвестиційні угоди і тільки після цього за відповідної кон'юнктури проводити приватизаційні конкурси.

Надважливим також є те, що приватизація стратегічних об'єктів України не може оцінюватися лише за вартістю придбання об'єкта (хоча це суттєво). Але головним у цьому процесі, на наш погляд, є розуміння того, що приватизований об'єкт є джерелом доданої вартості для всієї економіки і ресурсом забезпечення сталого добробуту населення, тісно пов'язаний і впливатиме на інші складові: імідж країни у світі; потенціал підприємницько-інвестиційного середовища; зайнятість та інтелектуалізацію кадрів; стан валютного, кредитного і фондового ринків; розвиток інноваційного середовища; загальне інфраструктурне забезпечення.