ІНФЛЯЦіЯ — ПАПЕРОВИЙ ТИГР А КРАЇНУ МОЖУТЬ ЗАНАПАСТИТИ ТіЛЬКИ ДУРНі ТА ПОДАТКИ

Китайці, якщо пам’ятаєте, називали паперовим тигром атомну бомбу. Ну не всі, звичайно, але принаймні найголовніший (тоді) китаєць вважав саме так. І був неправий: по-перше, атомна бомба не паперова, по-друге, вона страшніше за будь- якого тигра, а по-третє, насправді паперовий тигр — це інфляція. По-перше, тому що залежить від кількості паперу, витраченого на виготовлення грошей (і числа нулів на цьому папері), по-друге, тому що нею добре і зручно лякати, а по- третє, тому що насправді вона цілком безпечна. Принаймні в тому сенсі, в якому її в нас розуміють, — «це коли грошей більше, ніж товарів».

Небезпечніше інше — і ви вже здогадалися, що і хто саме. Почнемо поки що з податків, хоча все в нас, звичайно, взаємопов’язане.

Цивілізовані країни однією з ознак своєї цивілізованості вважають те, що вони оподатковують не всю вартість продукції, а якісь її частини, краще за інші — на думку цих цивілізованих — придатні для того, щоб служити об’єктом поділу з державою. Україна, яка пнеться до когорти «європейських співмешканців», не могла відставати від загальної моди, а тому в гарячковій метушні (прибуток — доход — прибуток — доход — прибуток...) стала метикувати, яким саме шматком підприємницького пирога змусити ділитися тих, хто його спік, із нею, любою.

Оподатковувати те, що йде на накопичення (без урахування розвитку виробництва, тільки «в панчоху», тобто накопичення в найвужчому значенні слова), Батьківщина не могла, хоча й не тому, що накопичення стримує інфляцію невикидом грошової маси на ринок. Ні, тут причини були інші: таких накопичень у підприємств немає, а якби вони все-таки і були, то легко ховалися б під виглядом якихось «витрат» — з наступним поверненням грошей через «тіньовий відкат». Як тут не пригадати тих же китайців (це востаннє — більше не будемо) із їхньою знаменитою невловимою чорною кішкою в чорній кімнаті, до того ж у цій кімнаті відсутньою.

Оподатковувати ж споживання (тобто те, що кудись витрачається,— споживання в широкому значенні слова) — означає автоматично стримувати не тільки інфляцію, а й попит взагалі, а отже, і виробництво, попутно відсилаючи споживання (зарплату та ін.) у ту ж тінь.

Пройшовши і через 90-відсотковий прибутковий на зарплату «зсередини», і через 61% + 19% + 6% = 86% нарахувань на зарплату «ззовні», і через оподаткування зарплати ще й у складі валового доходу (22%; 18%), і через оподаткування її ж ПДВ (28%; 20%), і через мислимі і немислимі поєднання цього всього, наша країна впевнено пішла шляхом «антиінфляційного» оподаткування споживання, розуміючи його в дуже широкому сенсі, тобто не забуваючи й про прибуток (35%; 30%). Вільними від оподаткування залишаються, таким чином, тільки матеріальні та «прирівняні до них» витрати, решта ж потрапляє під прес.

У результаті споживання стримується, зарплати, які все ж таки є, приховуються, а виробництво гальмується слідом за попитом (не кажучи вже про гальмування його податками безпосередньо) і «стимулюється» нашим мудрим (тому що для мудрих) оподаткуванням працювати саме на себе! Адже щоб у заводів (або в торгівлі, що прийняла від них товар,) змогли купити щось не «матеріальне» і не «прирівняне», покупець має спочатку сповна відбути податкове покарання — чи за невиробничі витрати, чи за те, що гроші віддали людям у вигляді зарплати, від якої й бере початок «саме та» інфляція. В ім’я цієї податкової мудрості й діє неймовірно складний (як людський організм) і мінливий (як настрій людини) механізм оподаткування, який, утім, легко можна обійти (як і будь-яку людину — з усіма її проблемами і настроями).

Звісно ж, оподаткування всього, а не тільки споживання, було б і простіше, і економічно виправданіше, його неможливо було б уникнути, оскільки ніяке виділення якоїсь частини виручки як оподатковуваної бази нічим, як бачимо, не обгрунтовується. Проте нам за приклад ставлять іноземців, які не люблять такого от тотального оподаткування (хоча й за дуже низькими ставками). При цьому забувають про специфіку нашого менталітету, історичні традиції, забувають про наше співвідношення попиту та пропозиції, а головне — про нашу структуру й того, й іншого. Але про це трохи пізніше.

Єдиний податок «на все» — як занадто простий і недостатньо антизарплатний (а отже, й недостатньо антиінфляційний) — змогли в нас дозволити лише для «мікробізнесу», та й то в поєднанні з ПДВ (якщо не розглядати варіант без ПДВ, при якому створюються всі умови, щоб підприємство залишилося не тільки без ПДВ, а й без покупців) і, звісно ж, у поєднанні з прибутковим. Як можна без прибуткового...

«Соціальна» причина, через яку його не хочуть скасовувати і «зливати» з іншими податками в складі податку єдиного, — проста: саме прибуткове оподаткування дозволяє стежити не тільки за підприємствами, а й за людьми — щоб ті, хто отримує більше, і платили більше. А те, що саме ця диференціація ставок (більша зарплата — більший податковий відсоток) змушує і не виплачувати зарплату, і приховувати її, зрозуміли ще не всюди (з близьких нам країн — тільки в Росії й Естонії).

Але якщо цю диференціацію забрати, то непотрібність прибуткового і можливість його введення до списку податків, котрі можна замінити єдиним податком, що його сплачує підприємство, стає зовсім очевидною. Точніше — стала б, якби поряд із «соціальною» причиною прибуткового («грабувати багатих») не було ще й «економічної». Тобто, якби в нас не так розмахували жупелом інфляції, боротися з якою звикли тільки стримуванням і оподаткуванням заробітної плати. На неї, бідну, й припадає сьогодні основна частина оподаткування: прибутковий, нарахування різних зборів, ПДВ, а на деякі виплати — навіть податок на прибуток.

Тим часом інфляцію викликають не тільки високий платоспроможний попит (у нас його просто немає) і не тільки низька товарна пропозиція (у нас вона поповнюється хоч і поганеньким, але імпортом), а ще й їхня структура.

Українському ринкові властива поляризація попиту: немає (ну, майже немає) середнього класу, наявність якого — істинний критерій добробуту країни та її цивілізованості, зате є або дуже бідні, на яких ціноутворення, крім примусового, давно вже не орієнтується, а ринок махнув (ну, майже махнув) рукою, або дуже багаті, у розрахунку на котрих і формуються ціни. Низькими вони можуть бути тільки на найнеобхідніші предмети масового повсякденного попиту (в основному — на продукти). Ціни ж на все інше розраховані на тих, у кого багато грошей, а не на тих, кого багато самих.

Тому навіть при загалом невисокому попиті, але з урахуванням високої платоспроможності вузької групи потенційних покупців, тобто з урахуванням саме специфіки структури нашого попиту, ціни в нас не такі низькі, якими б вони були, рівняючись на «середнього» споживача і на загальний злиденний рівень.

Що стосується структури виробництва і пропозиції, то вона спотворена і високим рівнем «самоїдства» (промисловість працює сама на себе, а не на кінцевого споживача), і засиллям іноземних товарів. І хоча «не наші» товари протистоять нашій гривні, користі від такого «протистояння» мало: інфляція просто стає прихованою, від чого роботи українському виробникові не додається.

А заміна єдиним податком сьогоднішніх податків на невиробниче споживання (ПДВ, податку на прибуток, прибуткового, зарплатних нарахувань) послабила б податковий тиск на зарплату, стимулювала б її зростання, вивела б її з тіні, внаслідок чого структура попиту змінилася б на користь середнього класу, який більше, ніж товстосуми, орієнтований на вітчизняні товари і спроможний вплинути на рівень цін, знижуючи його до більш прийнятного. Розширення попиту знизило б і рівень промислового «самоїдства». От де реальне протистояння реальній інфляції!

Варіюючи співвідношення ставок двох платежів — єдиного податку, з одного боку, і податку на ввезення імпортних товарів, з іншого (а він поглинатися єдиним не повинний!), — можна реально вплинути і на структуру пропозиції, змінюючи її (з допомогою того ж середнього класу) на користь вітчизняних товарів, виробництво яких давало б роботу українському виробникові, а не закордонному. Таким чином, викорінювалися б передумови і явної, і прихованої інфляції.

Єдиною реальною проблемою (суто практичного характеру) буде грамотна диференціація ставок єдиного податку за галузями. Слід, однак, усвідомлювати, що сьогоднішні рівні для всіх (за окремими винятками) ставки свідчать про простоту (хоча б у цьому питанні!), та аж ніяк не про «точновивіреність», а тому — справжньої «рівності умов» не створюють.

І якщо простота як єдина перевага рівності ставок (але не рівності умов) вступає в суперечність із простотою «вищого порядку» — єдиним податком, що вводиться замість десятків платежів, але вимагає — через те, що він єдиний, — більш зваженого підходу до ставки, то зрозуміло, що поступитися слід «простотою» сьогоднішньою. Краще один простий податок із різними галузевими ставками, ніж величезна кількість важко обчислюваних платежів, навіть коли вони й позбавлені галузевих особливостей.

Адже цей один — справді протистоятиме інфляції (говорячи про інфляцію, ми, звичайно, маємо на увазі її справжній рівень, а не арифметичне перевищення «маси над масою», яким люблять лякати). Він усуватиме її справжні причини, у тому числі й зниження виробництва через непередбачуваність і складність фіскального механізму. Сьогоднішні ж податки реально борються лише з зарплатою.

Але тигром інфляції лякають не тільки з метою виправдати чинний механізм оподаткування, що нібито їй протистоїть. Крім підвищеної уваги до оподаткування зарплат і «невиробничих» витрат, страх перед інфляцією викликаний і страхом перед прибутками населення взагалі.

Візьмемо, приміром, питання, що набило оскому, про компенсації інфляційних втрат вкладникам Ощадбанку. Визнаючи соціальну справедливість такого повернення коштів (оскільки сумніви щодо необхідності повертати борги взагалі навряд чи доречні), противники його практичного здійснення як незмінний (і єдиний!) аргумент висувають такий: «Роздамо гроші — буде інфляція».

І чомусь випускають з уваги те, що коли грошей стає більше у відносно малозабезпечених (а саме такою є більшість кредиторів Ощадбанку, точніше кажучи, — держави), це викликає не зростання цін при незмінній масі пропозиції, а зростання пропозиції (тобто виробництва!) внаслідок збільшення попиту, а отже, як наслідок «схуднення» середньостатистичного покупця — і зменшення цін!

Що ж у такій інфляції поганого? І кому вона заважатиме?

Хоча кому — відомо. Тим, кого не цікавлять ні погашення боргів держави перед своїм народом, ні вирішення наших соціальних завдань, ні зниження цін, ні зміна структури попиту на користь недорогих і притому українських товарів. А оскільки визнавати, що саме ці носії антиінтересів і роблять погоду в «національній» економічній стратегії, якось незручно, усім нам морочать голову нібито інфляцією.

«Стабільність» гривні, що досягається лише за рахунок штучного стримування грошової маси (що дуже комічно, точніше — трагікомічно поєднується з «загальною» боротьбою з бартером), дуже відносна, як відносна корисність зниження температури у хворого не внаслідок лікування, а внаслідок того, що його запхнуть в холодильник. Крім того, ця «стабільність» при застої виробництва нагадує спокій на цвинтарі.

Втім, в опонентів — свої аналогії. «Інфляція, — кажуть вони, — як енурез: спочатку тепло і приємно, потім — холодно і мокро». Щодо енурезу — їм, можливо, видніше: від страху перед інфляцією чого не трапиться... Сказати з цього приводу можна лише одне: боротися слід зі справжніми причинами, насамперед — з падінням виробництва, а не з видимістю (грошима, зарплатами, поверненням боргів).

Але якщо держава — крім того, що не вміє збирати податки, не вміє ще й повертати борги, причому навіть у такій унікальній ситуації, коли це було б вигідно всім (і їй в тому числі!) — доречне запитання: а навіщо така держава взагалі потрібна? Щоб «тримати курс» (і не стільки гривні, скільки на Захід)?

Стримування грошової маси за будь-яку ціну (податкове переслідування зарплат, провокування бартеру, кризи неплатежів, неповернення грошей), будучи мало не єдиним вираженням «впливу» держави, жодної користі не приносить. Більше того, послідовний монетаризм об’єктивно може призвести до відмирання самого інституту держави набагато швидше, ніж усілякі соціалістичні революції.

Та й про що можна казати, якщо держава навіть не в змозі (а може, і не бажає?) створити стимули для вітчизняних покупців купувати вітчизняні товари! Тільки гасла... Хоч би вже лотерею якусь придумали, використовуючи замість квитків чеки, що підтверджують придбання українського. Дивись, при «інших рівних», може, хто — заради виграшу — і купився б на рідне, — уже б держава і прислужилася. Таж ні: вона, люба, звикла тільки відбирати, а не ділитися. Віддавати не може навіть вибірково, навіть собі ж на користь. І про що ж вона, мила, думає?

Про податки?

Тоді — запрошуємо до початку.