Грошова система України і закон Грешема

Років тридцять тому, під час мого навчання в КІНГу, одним із найсуворіших викладачів на нашому фінансово-економічному факультеті був декан Василь Миронович Федоренко. Курс, який він нам читав, називався «Грошовий обіг і кредит капіталістичних країн». Якби мене хтось тоді запитав, навіщо мені, майбутньому економістові одного з відділень Будбанку СРСР, потрібні знання про векселі, банкноти, емісійні банки, золотодевізний стандарт та інші речі, такі глибоко далекі від повсякденних інтересів простої радянської людини, то відповісти на це запитання я не зміг би. Треба сказати, що наш декан, крім того, що вирізнявся непохитною вимогливістю до дисципліни та успішності студентів, мав глибокі знання зі свого предмета, ясне мислення і, що було дуже важливо для нас, студентів, умінням зрозуміло пояснювати непрості феномени специфічного, ні на що інше не схожого світу грошей.

Василь Миронович не розповідав нам про грошові агрегати та про все те, чого навчають сучасних студентів. Замість цього він викладав нам класичну теорію грошей.

Спробуймо поглянути на грошову систему України з позицій класичної теорії грошей і подивімося, що з цього вийде.

Як відомо, гроші не просто товар, гроші — це специфічний товар, універсальний посередник усіх товарів.

Протягом тривалого часу найціннішим грошовим знаком була монета з дорогоцінного металу (золота або срібла). На другому місці стояла розмінна на монетний метал купюра й на третьому — купюра, яку емітент мав право не обмінювати на дзвінку монету.

ХХ століття все докорінно змінило. Металеві монети перестали відігравати роль посередника при обміні товарів, у обігу залишилися винятково нерозмінні грошові знаки. Зате з’явилося щось нове — безготівкові грошові знаки, спочатку у вигляді записів у банківських облікових документах, а потім — у вигляді цифрових записів в електронній системі платежів.

Поява й поширення безготівкових розрахунків і відповідних до них безготівкових грошових знаків змінило характер ринкових відносин. Ніколи держава не мала таких можливостей для контролю грошових розрахунків покупців і продавців, які вона одержала в міру поширення безготівкових грошових знаків. Із появою електронних платіжних систем контроль із боку держави й насамперед фіскальних органів за діяльністю суб’єктів ринку став тотальним.

З’явився поділ ринкових відносин на офіційні, тобто охоплені тотальним державним контролем, і неофіційні (тіньові), які перебувають поза сферою державного нагляду. З’явилася й відповідна спеціалізація грошових знаків: безготівкові почали обслуговувати переважно офіційну економіку, готівкові — тіньову.

Відповідно, в офіційній економіці панує система безготівкових розрахунків, у тіньовій — розрахунки готівкою й клірингові системи на зразок хавали, послугами якої користуються багато комерсантів у країнах Близького Сходу, Індії, Пакистану й Північної Африки, а також вихідці з цих регіонів, які проживають у Західній Європі та Північній Америці.

Особливості грошової системи України

Найчастіше громадяни України використовують такі грошові знаки: безготівкову й готівкову гривню, безготівковий і готівковий долар США. З названих представників сімейства грошових знаків два — безготівкова й готівкова гривні — у парі складають те, що в старій добрій класичній теорії грошей називається системою подвійної валюти. Система подвійної валюти виникає тоді, коли держава встановлює незмінне цінове співвідношення двох різних грошових знаків, що перебувають в обігу. У цьому разі зафіксоване співвідношення: 1 безготівкова гривня = 1 готівковій гривні.

Наявність системи подвійної валюти неминуче тягне за собою ефект, відомий як закон Грешема. Керівник монетного двору королеви Єлизавети Англійської Томас Грешем свого часу кинув фразу: «Гірші гроші витискують з обігу кращі». Треба сказати, що цей грошовий феномен був відомий задовго до Т.Грешема і, як стверджував В.Федоренко, «закон Грешема» вперше сформулював Міколай Коперник.

Ступінь привабливості того чи іншого грошового знака для продавців — величина непостійна, бо надто залежить від примх ринкової кон’юнктури. Це робить вигідним купівлю грошових знаків, чия ринкова ціна зараз вища за фіксовану, за офіційною ціною для того, щоб їх потім або продати за ринковою ціною, або зберігати як скарб.

Таким чином, в умовах системи подвійної валюти один із двох грошових знаків, а саме той, чия ринкова ціна нині вища за фіксовану, буде йти з обігу, осідаючи на руках. Відповідно, канали обігу будуть заповнені тим грошовим знаком, який держава оцінила занадто високо.

Очевидно, що швидкість обігу «кращого» грошового знака буде нижча, ніж «гіршого».

Дані в наведеній таблиці свідчать про те, що швидкість обігу готівкової гривні 2006 року була помітно нижчою за швидкість обігу безготівкової. Таким чином, готівкова гривня є «кращим грошовим знаком», ніж безготівкова. Це підтверджується й фактом боротьби Української держави з переведенням грошей в готівку (тоді як в інших країнах держава бореться з «обезготівковуванням» кримінальних прибутків).

Однак щоб остаточно пересвідчитися в тому, що безготівковій гривні законом Грешема відведено роль гірших грошей, спробуємо розібратися з тим, що відбувається в нашій країні при банківському кредитуванні суб’єктів господарювання.

Заборгованість суб’єктів господарювання перед банками за кредитами, виданими безготівковою гривнею, зросла 2006 року на 28 млрд. грн. Згідно з теорією пропозиції грошей (ефект грошового мультиплікатора) ми мали б очікувати, що зобов’язання банків перед підприємствами країни (залишки на поточних і депозитних рахунках) зросли ще більше, ніж зобов’язання суб’єктів господарювання за банківськими кредитами. Але цього не сталося. Зростання зобов’язань банків перед суб’єктами господарювання становило тільки 11 млрд. гривень.

Куди ж пішли решта 17 млрд. безготівкових гривень, виданих як кредит суб’єктам господарювання?

Одночасно з кредитуванням суб’єктів господарювання банки 2006 року видавали кредити населенню. Приріст заборгованості населення банкам за кредитами, виданими безготівковою гривнею, становив 15 млрд. грн. Разом з тим зростання зобов’язань банків перед населенням становило 16 млрд. грн. Складається враження, що громадяни беруть у банках кредити безготівковою гривнею й використовують їх винятково для придбання зобов’язань українських банків.

Насправді це, звичайно, не так. Кредити, які населення бере безготівковою гривнею, використовуються найчастіше для придбання готівкових грошових знаків (якими й оплачуються потрібні громадянам товари та послуги) і значно рідше — для безпосередньої оплати безготівковою гривнею.

Швидше за все, тут річ у такому: частину тих 17 млрд. гривень, які отримали суб’єкти господарювання у вигляді кредитів і не використали для оплати товарів і послуг, обміняли зрештою на готівкову гривню, що призвело значною мірою до зростання заборгованості банків перед населенням у сумі 16 млрд. грн.

Треба зауважити, зобов’язання банків перед населенням розподілені між вкладниками нерівномірно. Так, на рахунках фізичних осіб, які становлять менше 10% від загальної кількості депозитних рахунків населення, зосереджено 95% усіх зобов’язань банків перед населенням. Знаючи це, ми можемо припустити, що 95% приросту зобов’язань банків у безготівковій гривні перед населенням належить суб’єктам господарської діяльності, які працюють у тіні.

Якщо це так, то приріст заборгованості суб’єктів господарювання за кредитами у безготівковій гривні на 28 млрд. грн. викликав приріст залишків на одних тільки гривневих рахунках суб’єктів господарювання, які працюють як в офіційній, так і в тіньовій економіці, на 26 млрд. безготівкових гривень.

Таким чином, на операції, пов’язані з обміном безготівкової гривні на готівкову валюту, припадає не менш як 50% обсягу операцій із безготівковою гривнею, отриманою в кредит суб’єктами господарювання. Це служить ще одним доказом того, що суб’єкти господарювання прагнуть позбутися безготівкової гривні, обмінявши її на інші більш привабливі грошові знаки, і що найнепривабливіша валюта в нашій країні — це безготівкова гривня.

Безготівкова гривня є єдиним законним засобом сплати податків державі. Українська держава силою примушує суб’єктів господарювання платити податки, при цьому на сплату приймає тільки безготівкову гривню. За великим рахунком, тільки завдяки цьому факту гривня присутня в грошовому обігу країни.

Судячи зі швидкості обігу, одна безготівкова гривня, що потрапила в обіг, не пізніше як через тиждень використовується для сплати податків і опиняється в Держказначействі.

За такої швидкості обігу грошовий знак, який приймають на сплату податків, може бути лише казначейським білетом, тобто зобов’язанням держави прийняти його на сплату податків за першим пред’явленням. Під час свого руху до державного казначейства безготівкова гривня використовується як засіб обігу. Нічого іншого вона зробити просто не встигає. Як будь-який інший казначейський білет, безготівкова гривня, випущена в обіг, незабаром осідає в Державному казначействі, де її більше, ніж у всіх комерційних банків України, разом узятих.

Проте повернімося до готівкової гривні. Ми встановили, що учасники ринку саме їй віддають більшу перевагу, ніж безготівковій. Безготівкова гривня більшою мірою використовується учасниками економічної діяльності в операціях з придбання готівкової гривні та безготівкових грошових знаків інших країн, ніж для купівлі факторів господарської діяльності та сплати податків.

Готівкова гривня використовується як засіб обігу та платіжний засіб. Водночас мало відомо про те, що вона використовується як засіб нагромадження скарбів і зовсім невідомі випадки її використання як світових грошей. Далеко не завжди готівкова гривня виконує функції міри вартості. Так, вартість багатьох товарів тривалого користування, насамперед нерухомості, учасники ринку вимірюють іншим грошовим знаком — доларом США.

Оскільки готівковий долар США більше подобається нашим громадян, ніж готівкова гривня, то саме він використовується населенням України як засіб нагромадження скарбів.

Навпаки, доля готівкової гривні — бути в основному засобом обігу.

Таким чином, готівкова гривня відповідає всім ознакам того, що в класичній теорії грошей називають паперовими грошима, тобто грошовими знаками, нерозмінними на те, що в тій самій теорії називають повноцінними грошима. Доти, доки паперовим грошам хоч скількись довіряють, вони не залишать каналів грошового обігу.

Отже, ні готівкову, ні безготівкову гривню учасники ринку не сприймають як повноцінні гроші. Який же грошовий знак виконує в грошовому обігу України ці функції? Як випливає з усього вищенаведеного, функції повноцінних грошей у нашій країні виконують долари США (готівковий і безготівковий).

Відносини безготівкової національної валюти України та безготівкового долара США завдяки валютному регулюванню набули форму подвійної валюти. Де-факто встановлено та підтримується фіксований курс обміну безготівкової гривні і безготівкового долара США. У свою чергу, готівковий і безготівковий долар США утворили систему паралельних валют, яка характеризується вільним (ринковим) способом встановлення цінового співвідношення валют, що складають систему. Такі самі відносини пов’язують готівкову гривню і готівковий долар США.

Водночас у нашій країні склалася і відповідна спеціалізація грошових знаків. Функції повноцінних грошей, тобто всі функції грошей, виконують безготівковий і готівковий долар США. Функції другосортних грошових знаків, тобто грошових знаків, що виконують тільки деякі функції грошей, виконує безготівкова і готівкова гривня. Наші паперові гроші — готівкову гривню — поставляє на ринок Національний банк України. Безготівкову гривню поставляє на ринок не Державне казначейство, а центральний банк країни, хоча за своєю грошовою природою вона є не зобов’язанням емісійного банку, а казначейським білетом, тобто зобов’язанням державної казни.

Отже, у нашій грошовій системі є:

повноцінні гроші, які, потрапивши в обіг, швидко його залишають із тим, щоб осісти на рахунках далеких офшорних фірм чи в схованках наших громадян; казначейські білети, котрі, як бумеранг зі свистом пролетівши через рахунки підприємств і установ, незмінно повертаються до Держказначейства;

паперові гроші, які наповнюють канали обігу та які ніхто не хоче залишати в себе надовго.

Існуюча грошова система, по суті, являє собою систему подвійної валюти. І оскільки долар США істотно недооцінений, то, відповідно до закону Грешема, учасники ринкових відносин вважають за краще тримати його в себе, а грошові канали заповнює переоцінена державою гривня.

Така ситуація цілком влаштовує дуже багатьох. Не влаштовує вона лише тих товаровиробників, які поставляють свою продукцію на внутрішній ринок.

Чого ж їм не вистачає?

Вітчизняного товаровиробника пригнічує не лише завищений курс гривні та надмірні податки. Не дає йому розгорнутися і примітивний набір грошових знаків, які існують у нас.

У нашій країні є найрізноманітніші види грошових знаків, але є один специфічний, якого немає і ніколи не було в історії сучасної України. Цим грошовим знаком є банківський білет або банкнота, яку відносять до розряду кредитних грошей.

У сучасному світі банкнота — це безстроковий кредит центрального банку, виданий комерційному банку під заставу його портфеля кредитів суб’єктам господарської діяльності. Зрозуміло, що всі кредити повинні мати хороше забезпечення. Краще забезпечення в цьому разі — це іпотека нерухомості.

Таким чином, кількість банкнот, необхідна для обігу, визначається не потребами державного бюджету в платіжних засобах, не обсягом валюти, що надходить у країну, і не розміром золотовалютних резервів центрального банку, а потребами товарного обігу в засобах обігу та платежу.

Суб’єкт господарювання (у цьому разі він виступає як покупець-позичальник) оплачує взятими в кредит банкнотами купівлю факторів виробництва, необхідних йому для випуску продукції. У свою чергу, одержувач банкнот (тобто продавець якогось товару) використовує їх надалі як засіб платежу.

Повернімося до покупця-позичальника. Щоб погасити свій кредит, покупець-позичальник проситиме за вироблений ним товар або повноцінні гроші, які він потім має обміняти на банкноти, або безпосередньо банкноти. Таким чином, обіг банкнот сам по собі здатний підтримувати попит на самих себе. Після погашення кредиту покупцем-позичальником банкноти повертаються до комерційного банку, який може їх видати в кредит знову або ж повернути до центрального банку.

Якщо ж покупець-позичальник не може з якихось причин повернути комерційному банку кредит, а банк не може стягнути та реалізувати майно позичальника в рахунок погашення боргу, то банк списує безнадійну заборгованість собі на збиток, а з центральним банком розраховується банкнотами зі свого резерву банкнот.

Таким чином, на відміну від паперових грошей, банкнота перебуває в обігу тільки доти, доки існує комерційний кредит, що її забезпечує. Після його погашення вона повертається до центрального емісійного банку. Те, що банкнота завжди повертається до емісійного банку, є специфічною особливістю саме цього грошового знака.

Наявність товарного забезпечення банкноти обмежує розміри емісії цих грошових знаків. Тому випуск банкнот не спроможний створити інфляційну загрозу для економіки.

Потужна банкнотна емісія (рефінансування НБУ під заставу кредитів, забезпечених іпотекою) здатна лихварські за своєю економічною природою кредити українських банків перетворити на нормальні комерційні позики.

Грошовий знак, емітований Національним банком України, зможе виконувати функції банкноти тільки в тому разі, якщо йому не доведеться за сумісництвом «працювати» казначейським білетом. Одне з другим несумісне.

Державне казна­чейст­во має випускати свій грошовий знак (казначейський білет). Якщо казначейський білет не прийматимуть учасники ринку на сплату поставок дер­жаві, то Держказначейство зможе пропонувати його на грошовому ринку тим, кому такі білети потрібні для сплати податків. Вирученими грошовими знаками Держказначейство зможе оплачувати витрати держави.

Такий механізм обігу казначейських білетів унеможливить перетворення видаткової частини бюджету на інфляційний чинник. Перевищення пропозиції казначейських білетів над попитом призведе до падіння їх ціни та, як наслідок, до балансу видаткової й дохідної частин бюджету.

Про доцільність валютного регулювання

Валютне регулювання реалізується участю держави в обміні національної та іноземних валют між собою. Валютне регулювання може здійснюватися запровадженням адміністративних обмежень на ті чи інші дії учасників валютного ринку або виходом дер­жави (як правило, в особі центрального банку) на валютний ринок як гравця для встановлення на ринку потрібної ціни на свою валюту. Вашингтонський консенсус і Лісабонський договір проголосили лібералізм (тобто свободу ринкової стихії) панацеєю від усіх бід і голов­ною умовою економічного зростання. А що відбувається насправді?

Де-факто практики валютного регулювання дотримуються центральні банки Китаю та Японії, які цілеспрямовано зберігають слабкість своїх валют щодо долара США. Крім того, законодавство цих країн робить багато своїх ринків малопривабливими для іноземних інвесторів й експортерів.

Європейський центральний банк спокійно ставиться до зростання курсу євро відносно долара США, бо це сприяє зниженню витрат промисловості єврозони на енергоресурси, ціни на які котируються здебільшого в доларах. Інше ставлення до зростання курсу євровалюти стосовно єни. Керівник Євробанку Жан-Клод Тріше не стомлюється повторювати, що курс єни не відображає сили японської економіки. Річ у тім, що японська експортна стратегія, що базується на слабкій єні, ставить під загрозу перспективи європейських виробників на ринках третіх країн. Але оскільки йдеться про ринки країн, які не входять до Євросоюзу, єврочиновники відчувають певний дефіцит засобів впливу й поки що змушені обмежуватися докорами на адресу центробанку Японії.

У Сполучених Штатах Америки от уже 25 років триває практично безупинне економічне піднесення. Псують оптимістичну картину тільки кілька дефіцитів, зокрема дефіцит торговельного балансу. Розв’язувати проблему дефіциту зовнішньої торгівлі шляхом зниження курсу своєї валюти Федеральному резерву складно, оскільки американські фірми не знаходять у Китаї та Японії активів, заради придбання яких варто було б терміново скуповувати азіатську валюту в обсягах, що обчислюються сотнями мільярдів доларів. Більш того, значну частину доларів, випущених в оборот Федеральним резервом, поглинає не торгівля валютою, а гігантський ринок деривативів, умовна вартість яких уже досягла позначки 440 трлн. дол. США, що більш як удев’ятеро перевищує розміри всієї світової економіки.

Також неспроможна Феде­ральна резервна система виступити проти юаня та єни як самостійний гравець. Причина в тому, що для гри на валютному ринку в ФРС дуже мало грошей. Валютні резерви ФРС США (41 млрд. дол. США) трохи більше як у півтора разу перевищують валютні резерви Національного банку України (23 млрд. дол. США) і мізерно малі порівняно з резервами центральних банків Китаю (1,07 трлн. дол. США) і Японії (884 млрд. дол.). Як стверджує Вільям Песек з Агентства Блумберга, у США занадто мало грошей, щоб спрямовувати валютні ринки в потрібне їм річище. Тому американському уряду не залишається нічого іншого, як, використовуючи свій політичний вплив, а також погрози вживати всілякі протекціоністські заходи, домагатися поступок від Китаю та Японії. Зрозуміло, що така політика не має нічого спільного з принципами лібералізму.

Звертаючи увагу на те, що глобалізація загострила конкуренцію на ринках праці в країнах Заходу, Стівен Роуч, валютний стратег банку Morgan Stanly, в одній зі своїх статей пише: «Це зруйнувало ілюзію про те, що лібералізація торгівлі стане тим вітром, який наповнить вітрила всіх човнів одразу. У результаті маятник хитнувся від теоретичних обіцянок глобалізації до приватних інтересів окремих країн — по суті, локалізації».

Як ми бачимо, попри свої ліберальні декларації, кожен із голов­них гравців світового ринку при кожній нагоді намагається використати методи валютного регулювання. І тільки коли такої можливості немає, згадує про принципи лібералізму. Україна в цій грі має не дуже сильні позиції. Тому відмова від захисних заходів валютного регулювання невдовзі матиме дуже сумні наслідки для нашої економіки.

Курс безготівкової гривні щодо долара США, безсумнівно, завищений і потребує коригування. Цю операцію можна здійснювати різними способами, й тут важливо пам’ятати, що такі заходи не проходять безболісно. Комусь доведеться за все це заплатити, а комусь — узяти на себе відповідальність за всі неприємні наслідки.

Проте повернімося до наших банкнотів. Очевидно, фіксована ціна української банкноти щодо долара США має бути трохи ниж­чою за ринкове співвідношення. Це зробить її привабливішою для вітчизняних суб’єктів господарювання. При цьому якщо банкнота й безготівковий долар США мають утворити систему подвійної валюти, то співвідношення між банкнотою, казначейським білетом і національним готівковим грошовим знаком мають визначатися винятково на ринковій основі.

Начебто все дуже просто, але є певні моменти інституціонального характеру, які заважають це здійснити.

Чому це не працюватиме

Йозеф Шумпетер свого часу зауважив, що підставою для емісії грошових знаків є приватна власність.

Як ми вже казали, банкнота повинна мати відповідне забезпечення у вигляді банківських кредитів суб’єктам господарювання. У свою чергу, банківський кредит має бути надійно забезпечений власністю позичальника або його поручителя. Надійність цього забезпечення визначається ефективністю дій держави щодо забезпечення зобов’язань, узятих на себе власником. Інакше кажучи, забезпеченість банкнотної емісії визначається наявністю в суспільстві повноцінної приватної власності.

Без приватної власності не може бути іпотеки, без іпотеки неможлива забезпеченість кредитів, без забезпеченості кредитів не має сенсу емісія банкнот. Тобто без приватної власності банкнота перетворюється на звичайні паперові гроші або казначейський білет.

Приватна власність існує тоді, коли права власності захищені законом і державою й коли активи, що перебувають у власності, виступають гарантією (забезпеченням) зобов’язань, узятих на себе власниками.

Нині інститут приватної власності в Україні є привілеєм невеличкої групи населення, яка має стосунок до головних промислово-фінансових угруповань країни та великих міжнародних структур. Решта населення країни живе в умовах, які більше нагадують бурхливі часи епохи європейського Відродження: рекет держструктур, розгул рейдерства, сваволя й здирство чиновників, повсякденність убивств на замовлення і повальна продажність судів. За таких умов, не довіряючи державі, не сподіваючись на її захист і, більш того, побоюючись держави, більшість суб’єктів господарювання воліють працювати в тіньовій економіці, закони якої не передбачають права на недоторканність приватної власності.

Поділ суспільства на тих, чия власність захищена державою, і тих, чиї активи перебувають поза її захистом, — основна причина існування тіньової економіки в постсоціалістичних країнах і країнах, що розвиваються.

Ми докладно не зупинятимемося на цьому твердженні, оскільки цю тему досить повно розкрито в працях Ернандо де Сото.

Держава в суспільстві приватних власників — це скромний і чемний охоронець супермаркету, який сумлінно й за помірну плату виконує свою роботу — захищати права приватних власників і забезпечувати виконання взятих ними на себе зобов’язань. Б’є кийком по голові він тільки тоді, коли ви порушуєте права чиєїсь приватної власності. Наш вітчизняний дер­жапарат особисто в мене радше асоціюється з образом Вєрки Сердючки, яка займається рекетом у божевільні.

Для кожного, хто залучений у процес реалізації своїх прав в Україні, очевидно, що приватна власність і наша держава — речі мало сумісні. Хоч би що казали апологети держави про те, що інститут держави є неминучим наслідком суспільного прогресу, ніхто поки що не зміг виразно пояснити, навіщо нормальним, нехай навіть прогресивним людям потрібні для спілкування такі посередники, як суддя, дільничний міліціонер і співробітник служби соціального забезпечення.

Швидше за все, ні ми, ні наші нащадки вже не будемо настільки хороші, аби обійтися без держави. Держава як суспільний інститут залишиться з нами до кінця. Але так хочеться, щоб держава стала якось краще до нас ставитися. Чи можливо це?

Можливо, ухвалити на цю тему спеціальний закон? Гадаю, цього недостатньо. Ще апостол Павло зауважив, що закон нічого не довів до досконалості.

У світі безліч хороших і розумних законів, але ж тільки в одних країнах вони працюють, а в інших — ні. В одних країнах різні державні люди (політики, депутати, держслужбовці тощо), спираючись на закон, захищають права приватних власників, в інших, навпаки, використовують законодавство для привласнення чужого майна.

Усе залежить від того, як представники держави ставляться до закону, який вони повинні виконувати. Характер цього ставлення визначається не стільки особистими якостями окремих представників держави, їхніми політичними переконаннями і рівнем освіченості, скільки ставленням населення до держави загалом, до її окремих інститутів та її представників зокрема.

Ніколи держава не була й не буде людині ні покровителем, ні помічником, ні партнером, ні другом. Держава, у ліпшому разі, здатна бути тільки найманим охоронцем. Якщо цей охоронець не відчуває, що за погану поведінку його битимуть, то незабаром він починає нахабніти й перетворюватися на хазяїна країни.

Очевидно, народ має здійснювати контроль за своєю державою. Зрозуміло, що встановлення такого контролю потребує від населення країни певних зусиль. Контроль за діяльністю держави — це перша й, мабуть, основна умова доступу населення до прав на приватну власність.

Зрештою, все залежить від людей, які населяють країну. Від того, як вони ставляться до тих чи інших процесів, які відбуваються у житті їхнього суспільства. Наскільки готові до того, щоб щось робити, щоб якось змінити ситуацію у своїй країні на краще. Від того, як вони ставляться одне до одного та наскільки ясно і тверезо усвідомлюють можливі наслідки своїх дій або своєї бездіяльності.

До такого от несподіваного висновку приводить нас розгляд грошової системи України з позицій класичної теорії грошей.