«Чудище обло…»

От уже кілька тижнів, як пішли в далеке минуле ті незапам’ятні часи, коли виконавчій владі було чим виправдовувати свою виконавчу лінь. Скажімо, не хотілося чиновникам переобтяжуватися і серйозним чином реформувати ПДВ, от вони й обмежувалися тим, що торгувалися, на скільки відсотків знизити ПДВшну ставку (зниження якої було б кепським подвійно: і бюджету — збиток, і підприємництво заощаджені 1—2% не оцінить). Ну, а прикривалися при цьому тим, що докорінних трансформацій не пропустить і не допустить, мовляв, законодавець.

Так от, нині часи вже інші, усі гілки влади єдині, як колись народ і партія, кивати немає на кого, а тому — доведеться працювати по-справжньому.

Однак поки що ніякого креативу ніхто не виявляє. І замість того щоб розпочати — у встановленому порядку законодавчої ініціативи — викорінення, наприклад, такого одіозного явища, як українська специфіка нульової ставки, котра змушує лічильник ПДВ крутитися в інший бік, начальник Мінфіну пішов іншим шляхом — більш для нього традиційним. Він сказав, що доки не розбереться, хто в настільки диких схемах винен, жодних ПДВшних відшкодувань просто не буде.

Гаразд, задля того, аби зрушити з мертвої точки, розповім, хто винен: Терьохін. Все, тепер можна відшкодовувати?

Чи варто все ж таки, користуючись довгожданим єднанням усіх гілок влади, прибрати цю нульову ставку із закону?

Ну навіщо її взагалі запроваджували?

Невже для того, щоб вигубити, нарешті, експортерів? Щоб не кортіло експортувати, а насичували щоб вітчизняний ринок? І ціни тоді знизяться, і якість — через конкуренцію — зросте, а для неї доведеться зарплати підвищувати, от і середній клас заодно сформується...

Це все, звісно, дуже мудро, адже зі стимулюванням експорту в нас, можливо, справді переборщили (як і з надмірною підтримкою — заради експортерів — курсу долара). Та ось тільки задуму ухоркати експорт (нехай іноді й на користь народу) ні в кого не було: хотіли — як для нього краще, а вийшло — як завжди. Нульовою ставкою і відшкодуванням ПДВ, яке випливає з неї, користуються махінатори, експортерам же відшкодування бракує, зате всі пов’язані з ним проблеми і перевірки дістаються їм.

У результаті — непрямий податок, задуманий для обкладання споживачів, обкладає бідолашних виробників-експортерів і стає для них цілком прямим податком на матеріальні витрати!

Щоб цього уникнути, «чисті» експортери активно шукають «не чистих», тобто таких, хто не лише експортує, й оформляють експорт через них, адже в «не чистих» жодних проблем із відшкодуванням немає: завдяки внутрішнім операціям податкові мінуси гасяться податковими плюсами.

Між іншим, нашу євроінтеграцію такий механізм все’дно ну ніяк не наближає. То навіщо ж усіх мучити?

Адже Європі важлива не сама по собі наша нульова ставка, а слабкий податковий тиск на експортерів, який забезпечує їм податковий комфорт, а країнам ЄС — можливість стягувати ввізний ПДВ без створення при цьому подвійного (тобто неринкового) податкового тиску на ввезену продукцію.

Але в умовах українського «комфорту», якби нульову ставку скасували навіть без усіляких компенсацій, більшість експортерів зітхнули б із полегшенням. А якби замість неї дали на додаток звичайне звільнення — від ПДВ, від податку на прибуток і, може, від чогось ще — це й стало б стимулюванням експорту справжнім, а не таким, як сьогодні.

Ах, комусь із експортерів потрібні пільги ще більші? Тоді поставимо запитання інакше: а чи варта значущість їхнього експорту (див. з цієї теми вище) такої безмежної підтримки? І страждань усіх тих, хто працює на ринок вітчизняний?

Ускладнимо життя скасуванням нульової ставки якомусь суперважливому виробнику (який із особливо великих і тому відшкодувальних проблем не має)? То дайте йому, врешті-решт, індивідуальну підтримку, вийде дешевше!

Втім, нульова ставка — не єдина причина модної ПДВшної від’ємності. Коли старе добре оподаткування торговельної надбавки замінили витончено-спотвореним механізмом «оподатковується все, а що вираховується — подивимося», то постраждала від цього не тільки торгівля.

Ні, вона — особливо оптова — на межі знищення опинилася, звісно, в першу чергу (уявляєте: купили за 90 + ПДВ 18, продали за 100 + ПДВ 20, але податкову накладну одержали з помилкою, тому що навчити тупого постачальника виписувати їх правильно — практично неможливо, от і доведеться вносити до бюджету, якщо читати вимоги до податкової накладної буквально, не 20 — 18 = 2, а усі 20, і це при наварі 100 — 90 = 10!); однак у держави теж виникли проблеми.

Так, якщо торговельне підприємство на якомусь етапі розширення своєї діяльності купує поки що більше, ніж продає, то ПДВ у нього тимчасово виходить від’ємним (причому законно!), і якщо воно вже не є «молодим», то його доведеться-таки відшкодовувати! (Податок виходить «непрямий, але від’ємний»!) Згадаймо: при оподаткуванні торговельних надбавок (як до 1997 року) таких проблем не було — ані в торгівлі, ані в бюджету.

І в ім’я чого ж колишній нормальний порядок замінили сьогоднішнім ненормальним?

Заради того, щоб не виявилося, що сам товар, окрім надбавки, взагалі не потрапив під оподаткування ПДВ?

Мета шляхетна, але от саме її досягнення нічим і не забезпечується! Одержали від постачальника податкову накладну (аби лише та була в порядку!), усе, що в ній написано, відняли — у результаті сам товар і не оподаткувався! А чи оподаткує його той, хто податкову накладну виписав, і головне — чи внесе ПДВ до бюджету (чи теж пошлеться на податкову накладну, і так по нескінченному ланцюжку або скінченому, але з фіктивним кінцем), це нікому невідомо.

Навіщо ж у такому разі взагалі город городили?

Щоб знищити не лише експортерів, а й внутрішню торгівлю, а заодно — збагатити бюджет мінусами?

Нічого подібного не знадобилося, якби виконувала свою пряму первісну функцію податкова накладна. Але документ цей сьогодні слугує, як відомо, лише приводом для дрібних причіпок, здатних перетворити у його безневинних одержувачів непряме оподаткування доданої вартості на пряме оподаткування всього (!) обороту.

Укладача ж фіктивної податкової накладної необхідність її виписки нічим додатково не відлякує, й нічим додатково вона йому не загрожує: треба — виписав, а на сім бід — один одвіт.

Для нього, навпаки, швидше вже небезпечно не виписати податкової накладної — тоді загрожує цільова (!) позапланова перевірка.

Загалом, сьогоднішній інститут податкових накладних і незручний в ужитку, і несправедливий (а часто вельми небезпечний), і абсолютно неефективний. Як не згадати класику: «Ніякої користі — окрім шкоди».

І хоча в Мінфіну, а також його керівників — і старого, і нового (котрий теж старий) — зовсім небагато таких же випробуваних і вірних ворогів, як автор цих рядків, ухилитися від реформування всього цього даного не личить і нам. Адже сьогоднішній стан справ із ПДВ не може задовольнити нікого.

Так, нас, звісно, більше порадувало б повне його скасування і заміна податком з обороту — із диференціацією ставок за видами діяльності. Але ми усвідомлюємо й те, що скасовувати зараз настільки просунутий європейський податок, на жаль, не час, і це чудовисько ОБЛОги (облоги, звичайно ж, податкової) можна лише реформувати.

Реформою порівняно простою й дуже ефективною було б — для початку — повернення на певних умовах хоча б до принципів старого доброго декрету про ПДВ, який досить ефективно у нас працював за дотерьохінських 1993—1997 років. Так, зародки горезвісної нульової ставки були і там, та хоч «надбавочної» торгівлі вона по суті не стосувалася.

Ні, зрозуміло: закон (саме закон!) про ПДВ — звісно, прогресивніший. Не знаю, щоправда, кому це так зрозуміло, чому прогресивніший й чому «звісно», — але припустимо.

Закони, однак, не повинні випереджати рівень розвитку суспільства, зате мають відповідати національним особливостям, інакше в усіх країн законодавча база була б спільною. І не для сьогоднішньої України (з урахуванням її податкової «культури» і податкових «традицій») настільки прогресивний закон (який явно біжить попереду економічного паровоза) із його, закону, дуже розумними податковими накладними. І на додачу — із гіперболізованою ним можливістю формування від’ємного ПДВ! Для нас, людей, які не дуже давно подолали податковий переляк самісінького початку 1990-х, небезпечні будь-які шпарини, яких у цивілізованих країнах ніхто й не помітив би.

Головне ж — ми (на відміну від Європи, яка успішно застосовує ПДВ) перебуваємо на тому ранньому етапі економічного розвитку, коли багато фірм ще тільки відкриваються (дізнаючись про принади природної — за нульової ставки — податкової дискримінації молодих підприємств) або тільки починають розкручуватися, чи то просто збільшують свої обороти і масштаби.

В умовах сплати по суті «різниці податків» (закон), а не «податку з різниці» (декрет) усі такі підприємства мають від’ємний ПДВ (адже закупівлі поки що перевищують продажі), і коли вони стануть цей податок сплачувати — невідомо (хоча при декреті — з реалізованої продукції вже сплачували б). У результаті у них у всіх (а в Україні це величезна кількість підприємств) тимчасово не оподатковується навіть оборот у межах базового рівня. Хоча податкові накладні всі вони видають, причому абсолютно законно!

Ось цю шкоду, зумовлену застосуванням у країні, що розвивається, закону із розвиненого капіталізму, держава і намагається розвісити на інших.

Але спитайте у самих «молодих новачків» — чи радує хоч їх такий гуманізм? Тільки затуліть вуха, коли стануть відповідати. І знову-таки — в ім’я чого ж тоді ці жертви?

Декрет, тим часом, був позбавлений майже всіх перелічених тут недоліків. А головне — він не перестрибував через неминучі (і тривалі) етапи економічного становлення, а цілком відповідав нашій динамічності зародження/дроблення вітчизняних юросіб.

І навіщо ми його тоді лаяли?..

Навіть не віриться, що таке було можливо:

ані таких проблем із відшкодуванням,

ані податкових зобов’язань із податковим кредитом,

ані податкових накладних,

ані навіть хитровимудреної першої події…

А як гарно і чудово придекретний ПДВ поєднувався з бухгалтерським обліком!

Втім, повернутися в минуле «просто так» вже не вдасться. Потрібні перехідні положення з дуже серйозним розгрібанням усіх завалів, із поверненням, до речі, непрямоти непрямому податку, а можливо — із скрупульозним урахуванням певних галузевих особливостей (тим більше що при механізмі «оподаткування різниці», не так зав’язаному на партнерів, видову специфіку значно простіше адмініструвати — через відсутність миттєвої «ланцюгової реакції»).

Але для чиновників це, безумовно, складніше, аніж глибокодумно знижувати (торгуючись) ставку, а жити (між тим) на проценти від дозволеного ними відшкодування...