БУДЬ-ЯКІ ГАРАНТІЇ МАЮТЬ СВОЮ ЦІНУ

Що таке незабезпечені державні гарантії, наше населення знає не з чужих вуст: стаття 46 Конституції України говорить, що «пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом». Проте українські платники податків — саме вони, а не держава чи уряд! — сьогодні цей соціальний норматив витягнути просто не в змозі. Адже йдеться, за найприблизнішими підрахунками, про збільшення бюджету Пенсійного фонду майже вп’ятеро — із тим, щоб він удвічі перевищив офіційний фонд зарплати в усій економіці!

Чим на ділі обернеться широко обговорюване нині гарантування дохідності від інвестування коштів недержавних пенсійних фондів, передбачати не зважиться ніхто. Це ключове питання звучить у численних дискусіях у парламенті, на засіданнях робочих груп, на конференціях і семінарах. На жаль, переважна більшість «сперечальників» і «тих, що сумніваються» забувають про головне: будь-яка гарантія коштує грошей! І якщо держава її надає, то витрати оплачують у кінцевому результаті або всі платники податків, або застраховані учасники, незалежно від того, одержують вони особисту вигоду від наявності цієї самої гарантії чи ні.

З одного боку, захищати працівників від некомпетентних або непорядних управляючих пенсійними грішми треба. З іншого — наявність якихось надмірно жорстких правил провокує моральний ризик, не сприяє фінансовим нововведенням, обмежує конкуренцію та ефективність інвестицій.

Якщо грошові гарантії все-таки доведеться ввести з метою досягнення політичного компромісу, то термін їхньої дії варто буде обмежити початковим періодом функціонування реформованої пенсійної системи, приміром, двома-п’ятьма роками. Коли люди не тільки воліють мати гарантії, а й готові за них платити — немає проблем...

Відмовимося від шампанського?

Наше життя непередбачуване й без ризиків, певне, було б нестерпно одноманітним. Та коли йдеться про пенсії, то більшість людей, даруйте за банальність, радше відмовиться від шампанського, аби тільки не ризикувати.

Регулювання недержавних пенсійних фондів (НПФ), як і будь-якої іншої фінансової інституції, починається саме з чіткого визначення ризиків. Їх можна згрупувати в три головні класи:

— інвестиційні, або портфельні, ризики;

— інституційні ризики;

— системні ризики.

Цілком уникнути інвестиційних ризиків досі не вдавалося нікому. Так, грамотна диверсифікація інвестиційного портфеля, заборона інвестування в дуже ризиковані й неліквідні активи дозволяє уникнути частини з них. Але навіть вдала диверсифікація не захистить учасників НПФ від ризиків ринкових коливань (передусім, цін на акції), від епізодичних фінансових обвалів (до яких, приміром, можна віднести значну девальвацію гривні наприкінці 1998 року), а також від «непередбачуваних» інфляційних вибухів.

Вплив ринкових ризиків має тенденцію до зменшення в довгостроковому періоді (приміром, протягом 40 років), проте деякі їхні елементи однаково залишаються.

Найочевиднішими прикладами інституційних ризиків є обман, зловживання владою, посадові злочини або відверте розкрадання активів — словом, усі ті випадки, коли інтереси управляючих пенсійними фондами відверто суперечать інтересам учасників НПФ.

Проте існують й інші, витонченіші шляхи, якими керівники фондів і інвестиційних менеджерів можуть «перекачати» кошти учасників: інвестування у свої власні або пов’язані з ними компанії, «цільові» заохочення чи хабар. Тут немає відвертого розкрадання пенсійних грошей — просто інвестиційний дохід виявляється значно меншим, ніж при альтернативному (у даному випадку — відповідальному) інвестуванні в проекти з аналогічними ризиками. А завищення непрямих витрат адміністраторами НПФ чи інвестиційними управляючими з легкістю призводить до зменшення дохідності або скорочення пенсійних виплат...

Складність портфельної стратегії з довгостроковим інвестиційним обрієм (від п’яти років до кількох десятиліть), інформаційна асиметрія між менеджерами фондів і їхніми учасниками, а також низький рівень законодавчої та фінансової грамотності більшості працівників створюють сприятливий грунт для інституційних ризиків. Хоча ситуація значною мірою залежить від того, наскільки чітко питання регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів прописано в законі.

Популярна в середині 1990-х примовка з реклами російської фінансової піраміди «Російський дім селенга» (РДС):

«Было денег у меня на штаны

и два ремня,

в РДС я их вложил

– самолет себе купил».

Відомо, що на літак «назбирали» лише пірамідобудівники, а більшість вкладників РДС залишилася «без паска і без штанів».

Не можна не згадати також про проблеми забезпечення прозорості й надання інформації про комісійні винагороди за послуги НПФ. Адже комісійні фактично зменшують інвестиційний дохід, і з цієї причини їх можуть приховувати у фінансових звітах або змішувати з іншими послугами, щоб учасники не мали матеріалу для об’єктивних оцінок.

І, нарешті, системні ризики виникають через зв’язок між пенсійною галуззю й іншими сегментами фінансового сектора й економікою загалом. Попри те, що НПФ практично не мають проблем із ліквідністю банківського типу, вони однаково можуть зазнати збитків через банківську кризу і, як наслідок, різке знецінення пенсійних активів.

Також приватне пенсійне забезпечення може зазнати збитків через кризу на ринку страхування. І, нарешті, загальний економічний спад негативно позначається на фінансовому стані підприємств-спонсорів. У випадку професійних або корпоративних фондів, скорочення зайнятості в окремих секторах економіки часто призводить до стрімкого зростання кількості працівників, що достроково виходять на пенсію. У результаті НПФ недоодержує частину внесків, падає його інвестиційний дохід.

Можна по-різному запобігати негативним наслідкам ризиків, про які щойно йшлося. Вибір механізмів або їх комбінації залежить від таких чинників, як загальний стан економіки, її фінансового сектора й фондового ринку, організаційно-правові форми пенсійних фондів, а також особливості політичного, бізнесового й культурного середовища. Система регулювання НПФ у більшості держав охоплює:

— ліцензування;

— правила адміністративного управління;

— вимоги щодо відмежування активів пенсійних фондів (коштів застрахованих учасників) від активів спонсорів або управляючих компаній;

— забезпечення надійного збереження активів (наявність банку-зберігача);

— забезпечення зовнішнього (незалежного) аудиту й послуг актуаріїв;

— вимоги про розкриття інформації;

— регулювання інвестицій;

— фінансові гарантії учасникам;

— податкові пільги для стимулювання розвитку системи приватних пенсій;

— мінімальні вимоги до капіталу й резервів;

— регулювання адміністративних видатків і комісійних виплат.

Регулюються також такі аспекти приватних пенсійних фондів, як пенсійна програма й порядок виплати пенсій...

Як бачимо, фінансові гарантії є лише одним — причому не найголовнішим — компонентом захисту прав учасників НПФ, забезпечення надійності їхніх пенсійних заощаджень.

Два види і сотні модифікацій

Отже, якими бувають фінансові гарантії? У яку копієчку вони обійдуться всім дійовим особам недержавного пенсійного забезпечення? І яким чином їх слід включати в реформовану пенсійну систему?

У пенсійному забезпеченні існують фінансові гаранті двох видів — гарантії дохідності (мінімальної та максимальної) і державні гарантії мінімальної пенсії.

Обидва види найбільш широко використовуються в обов’язковій накопичувальній пенсійній системі (так званий другий рівень), оскільки уряд більшою мірою відповідає за те, щоб така система, з огляду на її масштабність і широту охоплення учасників, була максимально безпечною. А в добровільному приватному пенсійному страхуванні (так званий третій рівень) гарантії присутні рідко — як правило лише в пенсійних планах із визначеними пенсіями (ВП).

Різновидом гарантій мінімальної дохідності є гарантія повернення суми накопичених вкладів (основної суми), яка фактично передбачає нульову ставку інвестиційного доходу.

Найпоширенішим видом гарантій у пенсійному забезпеченні є гарантія мінімальної дохідності на інвестування пенсійних активів.

Гарантії мінімальної дохідності в різних країнах дуже відрізняються. У більшості розвинених країн ОЕСР, де приватні пенсійні ощадні програми, як і раніше, добровільні, вимог мінімальної дохідності не існує, навіть якщо пенсійні фонди пропонують плани з визначеними внесками (ВВ), де інвестиційний ризик покладено на працівників. Один із небагатьох винятків — Австралія, де існують фінансові гарантії мінімальної дохідності в добровільних приватних пенсійних програмах третього рівня з визначеними внесками. У США державні гарантії поширюються тільки на корпоративні плани з ВП.

У Росії, Польщі, Угорщині, Хорватії і Болгарії законодавство не вимагає від працюючих на третьому рівні НПФ й управляючих компаній гарантій дохідності або гарантій мінімальних пенсій, як, утім, і створення відповідних резервних фондів. Проте страхові компанії та комерційні банки пропонують так звані «контракти гарантованих інвестицій» і «контракти гарантованих депозитів», які обіцяють мінімальну номінальну дохідність — зазвичай, у розмірі половини й менше існуючої номінальної дохідності короткострокових державних цінних паперів.

Більшість країн, що впровадили другий рівень пенсійного забезпечення — обов’язкову накопичувальну систему, були змушені передбачити й певні гарантії дохідності для її учасників. У Латинській Америці та Центральній Європі (Польща, Болгарія, Хорватія) гарантії мінімальної дохідності, як правило, відносні, тобто вони виражаються щодо: (а) середньої дохідності всіх пенсійних фондів, (б) більш широкого ринкового критерію або (в) комбінованого показника.

Проте гарантована мінімальна дохідність може виражатись і як номінальний або реальний показник. Приміром, від аргентинських пенсійних фондів вимагають забезпечувати результат на рівні 70% середньої номінальної дохідності по системі. Такого роду гарантії зазвичай підкріплюються резервними фондами й капіталом компаній з управління активами. Розміри резервних капіталів визначаються як частка (1—2%) загальної вартості активів в управлінні. У разі неплатоспроможності компанії з управління активами й недостатності резервного фонду галузі (якщо його передбачено, як, приміром, у Чилі й Польщі) гарантії забезпечуються за рахунок коштів держбюджету.

З 1 січня 2004 року громадяни Російської Федерації одержать право інвестувати обов’язкову накопичувальну частину своїх пенсій (другий рівень) у недержавні пенсійні фонди. А вже з 1 липня цього року, відповідно до закону «Про інвестування коштів для фінансування накопичувальної частини трудової пенсії в Російській Федерації», росіянам дозволено вибирати управляючу компанію для вкладення своїх пенсійних грошей у різні фінансові інструменти. Одним із критеріїв допуску до обов’язкової накопичувальної системи є наявність поліса страхування відповідальності. Cпецдепозитарії та управляючі компанії повинні застрахувати ризик своєї відповідальності перед Пенсійним фондом Росії за порушення, викликані помилками та свідомими діями працівників або третіх осіб. Як бачимо, ця страховка покриває переважно лише інституційні ризики й не страхує від ринкових ризиків, фінансових «обвалів».

Мінімальна сума страховки і для спецдепозитарію, і для управляючої компанії становить 300 млн. руб. (майже 10 млн. дол.). Це не менше 5% від загальної суми пенсійних заощаджень, яка наближається сьогодні до 6 млрд. руб. Крім того, страхувальники зобов’язані мати не менше 3 млрд. руб. (близько 95 млн. дол.) власних коштів. Торік таких потужних компаній у Росії не було.

Окремо слід зупинитися на складній системі гарантій у Чилі. Кожна тамтешня компанія-адміністратор пенсійного фонду (AFP) повинна гарантувати, що зароблений нею реальний інвестиційний дохід буде не нижчим від меншого з таких двох показників: (1) середній реальний інвестиційний дохід усіх семи AFP країни за останні 36 місяців (до 2000 року цей період становив 12 місяців) мінус 2%; або (2) 50% середнього реального інвестиційного доходу всіх AFP.

Якщо інвестиційний дохід конкретного AFP перевищує середній реальний інвестиційний дохід усіх AFP за вказані 36 місяців більш як на 2% (або більш як на 50%, залежно від того, яка з цих двох величин більша), «надлишкові доходи» перераховуються в додатковий резервний фонд, що використовується, коли доходи від інвестицій виявляються нижчими від мінімального рівня дохідності.

Так, якщо середній розмір дохідності в галузі за 36 місяців становив 10%, а AFP має дохідність 17%, тоді «надлишковий дохід» становить 2% (10% плюс 50% середнього розміру дохідності, що дорівнює 5%, у сумі дають 15% — максимальний розмір у даному випадку). Якщо, з іншого боку, середній розмір дохідності серед усіх AFP становив 2%, а наша компанія-адміністратор має рівень дохідності 4,5%, тоді «надлишковий дохід» становить 0,5% (2% плюс 2% дорівнює 4%, що є максимальним розміром у даному випадку, оскільки це більше, ніж 2% плюс 50% від середніх 2%, що дорівнювало б 3%).

Якщо фактична дохідність пенсійних активів нижча від допустимого рівня, AFP покриває різницю між гарантованим і фактичним інвестиційним доходом із резервного фонду пенсійного фонду. Якщо грошей у ньому бракує, задіюється основний резервний фонд усієї пенсійної системи, розмір якого дорівнює 1% вартості пенсійних активів в управлінні. А коли й основний резервний фонд не в змозі цілком покрити «недостатність дохідності», то кошти виділяє уряд, компанія-адміністратор ліквідується, а гроші учасників перераховуються в інший пенсійний фонд.

Отаким чином інтереси громадян захищаються від наслідків незадовільної роботи компанії-адміністратора, яку після анулювання ліцензії можна вважати банкрутом.

Деякі країни вимагають забезпечення мінімальної дохідності, вираженої в абсолютних або реальних цифрах. У Швейцарії гарантується мінімальний номінальний дохід на рівні 4% вартості пенсійних активів, що забезпечується центральним гарантійним фондом. З огляду на стабільно низький рівень інфляції, така гарантія реально становить 2% річних. (Ясна річ, у багатьох інших країнах через більш високу інфляцію практичний ефект такої гарантії був би вкрай незначним.)

Впровадження фінансових гарантій дохідності завжди пов’язане з необхідністю дати відповідь на три запитання. Перше: які саме ризики повинна покривати гарантія? По суті, воно зводиться до з’ясування, чи не є гарантія надмірною. Запитання друге: який обсяг коштів достатній для забезпечення гарантій? У пошуках відповіді необхідно визначити, чи узгоджується розмір «фінансового буфера» з можливістю настання «гарантійної» події та масштабами її наслідків. Запитання третє: до яких негативних змін призведе реалізація гарантій? Іншими словами, якою мірою вона сама по собі шкодить функціонуванню системи недержавного пенсійного страхування?

Гарантії щорічної дохідності не враховують періоди спаду на фондовому ринку й тому, якщо брати тривалий період, означають гарантування дохідності на рівні вище середньоринкового. У кінцевому результаті такі гарантії або виявляються фінансово необгрунтованими, або їх доводиться забезпечувати більш високими внесками в гарантійний фонд. Вони можуть також призвести до стягування компаніями з управління активами більшої плати за свої послуги, що, у свою чергу, зменшить чистий інвестиційний дохід. Можливий інший, але також небажаний результат — формування компаніями з управління активами занадто консервативних інвестиційних портфелів і, як наслідок, низький інвестиційний дохід учасників НПФ.

Суть гарантії мінімальної пенсійної виплати зрозуміла: уряд гарантує виплату пенсії в розмірі, не меншому від певної величини. Як правило, ця гарантія реалізується за одним із двох варіантів: (а) індивідуальні пенсійні заощадження, якщо їх виявляється замало для фінансування мінімальної пенсії, доповнюються до необхідного рівня, або (б) необхідна для покриття різниці між мінімальною та заробленою пенсією сума щороку перераховується ліцензованій пенсійній компанії, яка, у свою чергу, виплачує пенсіонерам надбавку до рівня гарантованого мінімуму.

Введення абсолютних гарантій виплат в обов’язковій накопичувальній системі породжує ускладнення, аналогічні тим, що виникають при страхуванні банківських депозитів. Нагромаджений за останні десятиліття досвід свідчить, що гарантії повинні бути частковими й забезпечуватися вимогами до розміру капіталу банку та страхових внесків, які розраховуються, виходячи зі ступеня ризику. Очевидно, в Угорщині в січні 2002 року недарма скасували гарантовану мінімальну пенсію в обов’язковій накопичувальній системі, виражену в відсотках до пенсії в системі солідарній.

Загалом, додаткові видатки й ускладнення, пов’язані з наданням абсолютних гарантій виплат з обов’язкової накопичувальної системи, скоріш за все, більші за переваги, тож експерти радять їх уникати. Особливо це стосується країн, де обов’язкову накопичувальну систему приватизовано і де вона є складовою частиною багаторівневої системи пенсійного забезпечення, а щомісячні відрахування на обов’язкове накопичення незначні.

Якщо ж введення абсолютних гарантій вважається вкрай необхідним, їх слід обмежити й розраховувати за відносно тривалий період часу. Такі гарантії забезпечуються явними й достатніми вимогами до розміру капіталу та резервного фонду, встановленими для компаній з управління активами й засновників пенсійних фондів. При створенні гарантійного фонду може розглядатися питання про диференціацію страхових внесків. Проте критерії диференціації доцільно обмежувати розміром капіталу та якістю адміністративного управління і/або управління активами.

У пенсійних схемах ВП роботодавці зазвичай обіцяють виплату пенсії заздалегідь визначеного розміру і при цьому, як правило, роблять внески в загальний гарантійний фонд. Роботодавець зацікавлений у забезпеченні високих показників, оскільки незадовільна дохідність означає збільшення його видатків. Та попри вмонтований механізм стимулювання високих результатів інвестиційної діяльності, пенсійним схемам ВП притаманні численні проблеми. Такі схеми обмежують мобільність робочої сили: кваліфіковані працівники неохоче змінюють місце роботи через страх втратити зароблені пенсійні права.

Найбільшим у світі державним гарантом планів із визначеними пенсіями є федеральна Корпорація з гарантування пенсійних виплат США (PBGC), що гарантує виплату приватних пенсій близько 44 млн. американських працівників і пенсіонерів. Корпорація фінансується не з держбюджету, а за рахунок страхових премій, що сплачуються компаніями-спонсорами пенсійних планів — по 19 дол. за кожного учасника на рік, а також доходу від інвестування своїх активів. Відповідно до федерального законодавства, максимальний розмір пенсії, гарантованої PBGC, становив 2002 року 3580 дол. на місяць (42955 дол. на рік) при виході на пенсію в 65 років, 2828 дол. — у 62 роки, 2326 — у 60 років і 1611 дол. — у 55 років.

Проте, як свідчить досвід США, у період масштабних фінансових обвалів — коли падіння цін акцій супроводжується надзвичайно низькими відсотковими ставками і зростає кількість збанкрутілих роботодавців-спонсорів із дефіцитними пенсійними планами, — резерви гарантійних фондів починають танути, як торішній сніг. За підсумками 2002 року дефіцит корпоративних пенсійних планів США досяг 300 млрд. дол. Через банкрутство кількох великих компаній PBGC закінчила 2002 фінансовий рік із дефіцитом у 3,64 млрд. дол., а либонь 2001-го профіцит становив 7,73 млрд.!

Щоб не залишитися біля розбитого корита

Гарантії породжують неабиякі проблеми морального ризику (стимул, що підштовхує до обману за відсутності покарання за нього) або несприятливого вибору, особливо коли роботодавець-спонсор відчуває труднощі стосовно ліквідності й платоспроможності. У таких випадках він може закласти під свій пенсійний фонд міну вповільненої дії, пообіцявши працівникам замість високої заробітної плати сьогодні велику пенсію, але в майбутньому.

Загалом-то ідеальних гарантій у природі не існує. Гарантії повернення накопичених вкладів (основної суми) недорогі, але головним чином тому, що вони передбачають невеличкі або нульові доходи за тривалий час. Гарантії мінімальної дохідності від інвестування пенсійних активів обходяться значно дорожче. Гарантії мінімальної пенсії можуть пропонувати значні виплати, проте це також збільшує тягар фінансових видатків, які хтось повинен нести.

Така стратегія може мати сенс для країн, що покладаються, головним чином, на обов’язкову накопичувальну систему. Але для системи добровільних індивідуальних пенсійних рахунків, що фінансується за рахунок страхових внесків, та ще й з певними податковими стимулами, доцільніше застосовувати розумну стратегію інвестування пенсійних коштів. Якщо люди хочуть мати гарантії і готові за них платити — немає проблем. Але навряд чи є сенс уряду пропонувати свій захист, якщо немає впевненості, що він зможе забезпечувати його протягом десятиліть...

За великим рахунком, найкраща гарантія, яку тільки може надати держава, — це суворий нагляд за дотриманням вимог пенсійного законодавства. У законі повинні бути збалансовані гнучкість і фінансова безпека з урахуванням поточної ситуації.

Уряд повинен впровадити механізми, які, за умови їх застосування, будуть: а) запобігати зловживанням та обману в недержавній пенсійній системі, б) страхувати від помилок і прогалин в інформаційному забезпеченні, а також в) забезпечувати виконання зобов’язань перед учасниками у випадках, коли інші передбачені захисні механізми не спрацюють.

Використання фінансових гарантій не підриває розвитку приватного пенсійного забезпечення доти, поки такі гарантії належним чином розроблено й оцінено. Врешті-решт, якість нашої пенсійної реформи оцінюватиметься за тим, наскільки вдало вдасться замінити діючу несправедливу й заплутану солідарну систему пенсійного фінансування такою, де зобов’язання будуть чіткими та зрозумілими для всіх учасників.