А дихлофосом — не пробували?

У нашому податковому законодавстві закладено бомбу вповільненої дії, яка є вельми неприємною навіть за мирних умов. Однак найбільш повно свою руйнівну силу вона демонструє саме на етапі кризи, вбиваючи не всі підприємства підряд, а тільки ті, що намагаються цій кризі опиратись і всупереч усьому продовжувати працювати.

Йдеться про добре вже відомий не тільки бухгалтерам/фінансистам, а й директорам пункт 5.9 закону про оподаткування прибутку підприємств.

Огидна суть цієї норми полягає в тому, що разом із власне прибутком під оподаткування податком на прибуток підпадає ще й приріст залишків товарно-матеріальних запасів (у тому числі тих, що містяться у вартості незавершеного виробництва й готової продукції). В результаті закупівля товарів, сировини, матеріалів, яка йде до валових витрат підприємства й цим зменшує оподатковуваний прибуток, відразу — при оприбуткуванні купленого — компенсується таким саме зростанням того самого оподатковуваного прибутку і в сумі з цим зростанням зводиться в податковому обліку нанівець. Тобто в результаті ці закупівлі не впливають на податок, ніяк його не зменшуючи. Хоча витрати фактично було здійснено й оподатковуваний прибуток повинен був би (по справедливості!) знизитися.

Щоправда, потім, коли куплену субстанцію буде відвантажено — у переробленому (або в тому самому) вигляді — покупцеві, колишні витрати пункт 5.9 відпустить на волю. Але тоді вже виникнуть і валові доходи, яких ці витрати були змушені «чекати». На­стільки дивно в нас реалізується славнозвісний принцип «першої події», відповідно до якого за першою подією виникають і валові доходи, що збільшують податок (чи то прийшли гроші, чи то лише відбулося відвантаження), і валові витрати, які зменшують податок (чи то було сплачено гроші, чи то оприбутковано товари).

Так от, через 5.9 податкозбільшення справді відбувається за першою подією, щира правда, податкозменшення ж (валові витра­ти) відкладається, як бачимо, до події третьої або четвертої. (У разі попередньої оплати — до четвертої, а у разі постоплати — третьої).

Аналогічна ситуація з «першою подією» виникає, до речі, й при оподаткуванні ПДВ. Податкозбільшення (податкові зобов’язання) там справді виникає «за першою», а от податкозменшення (податковий кредит) має ще чекати надходження податкової накладної, до того ж — заповненої постачальником без жодної помилки, хоча ця безпомилковість через труднощі складання документа трапляється дуже рідко. Тому зменшення ПДВ може відбутися пізніше і четвертої події, і шістнадцятої, якщо буде взагалі, хоча збільшення податкових зобов’язань давно — справді за першою подією — вже відбулося.

Однак ми відволіклися. Повернімося до оподаткування прибутку, де законодавче мухлювання з першою подією особливо грандіозне.

Справа в тому, що приріст залишків може відбуватися навіть тоді, коли в натуральному вимірі нічого не росте, про запас нічого не накопичується (адже під час кризи не до жиру!), а все одразу йде у переробку. «Приріст» же виходить через те, що й незавершене виробництво, і готова продукція, і просто ще не продані (але ніким спеціально не накопичувані!) покупні товари теж вважаються залишками, а оскільки ціни на ТМЦ — при інфляції — весь час зростають, цим забезпечується постійне подорожчання таких залишків, тобто їх зростання у вартісному вираженні, яке підпадає під тимчасовий податок. У результаті з підприємст­ва вимиваються його останні обігові кошти (які вже тут зар­плати, котрі — для підприємств, а не тільки для людей — також багаті на податки).

Погано? Жахливо. Тільки насправді все виходить іще гірше. Бо податок, виявляється, стає не тимчасовим, а постійним! Шахрайство законодавця, який схожий на наперсточника, полягає в тому, що через нібито «тимчасове» оподаткування залишків реальна ставка податку на прибуток постійно виявляється в 1,5–2 рази вищою за «оголошені» 25%, та й це ще не межа!

При значному зростанні цін теоретично можлива навіть ситуація, коли реальний податок взагалі зашкалюватиме і перевищуватиме фактичний прибуток, тобто буде вищим за 100%!

Навіть збиткове підприємство може бути зобов’язане платити цей податок: у нього з’явиться «умовний» прибуток (але з не умовним податком!) тільки через те, що сьогоднішнє незавершене виробництво коштує через інфляцію набагато дорожче від минулоквартального!

Отакі податкові фокуси породжуються пересадженням механізму, придатного для спокійних країн за спокійних часів, на наш неспокійний перманентно-кризовий грунт.

І що більше/довше підприємство опиратиметься кризі й намагатиметься працювати, то сильніше його добиватиме смертоносний 5.9. Зате при згортанні виробництва залишки зменшуються, і цей підлий 5.9 оподатковуваний прибуток уже, навпаки, зменшує!

Тобто держава від цього 5.9 нічого не отримує, а просто перерозподіляє кошти (на додачу до звичайного податку!) від тих, хто виробництво «тримає» (або від тих, у кого воно падає повільніше, ніж зростають ціни), на користь тих, хто працювати припиняє і одержує за це від держави через 5.9 премію!

Так само й через «першу подію» ті, хто відвантажив, а грошей не отримав, повинні сплатити податок, який піде не державі, а буде фактично відданий їхнім покупцям — підприємствам, котрі куплене не оплатили, але включили — за «першою подією» — до витрат і свій податок зменшили!

Держава, таким чином, нічого не виграє?, безкорисливо перекладаючи податок із плечей тих, хто оприбутковує, не оплачуючи, на плечі тих, хто без оплати відвантажує!

Мало хижакам одержання товару без оплати, то вони ще й податок свій на постачальника скидають — руками держави!

То чого ж держава цим добивається?

Кого й заради кого першою подією й цим 5.9 вона добиває?

І в чому тоді відмінність законодавця від банди шкідників, яких спеціально засилали б для остаточного руйнування заводів (а податок на прибуток та оподаткування залишків актуальні передусім для них!), щоб їх потім можна було взагалі зупинити та скупити за безцінь...

Звернімося до цифр. Розглянемо умовний спрощений приклад — ситуацію, коли матеріали початково коштують 100, зарплата з нарахуваннями становить 40, виручка — 200, а зростання цін протягом виробничого циклу (для простоти — кварталу) становить 20%.

Тоді без 5.9 було б так.

Оподатковуваний прибуток і в цьому разі дорівнював би не 200 – 100 – 40 = 60, як може здатися, а — оскільки податковий облік ведеться в розрізі часу й доходи n-го циклу надходять одночасно з витратами (n + 1)-го циклу, — становив би з поправкою на інфляційне зростання витрат 200 – (100 + 40) х 1,2 = 200 – 168 = 32. Тобто податок був би — згідно з установленою ставкою 25% (тобто 0,25) – 0,25 х 32 = 8.

У наступному кварталі, коли і доходи, і витрати зростуть ще на 20%, оподатковуваний прибуток без урахування 5.9 дорівнював би 200 х 1,2 – 168 х 1,2 = 240 – 201,6 = 38,4, а податок був би 0,25 х 38,4 = 9,6. Можна терпіти — з урахуванням зростання всіх цін і масштабів на 20%.

А тепер подивімося, як прикрашає податкове життя підприємств засланий їм на загибель 5.9.

У першому з двох розглянутих вище кварталів він поверне поцуплені ще раніше витрати, які повертаються після відвантаження, тобто оподатковуваний прибуток зменшиться на повернені матеріальні 100. Але в цьому ж періоді будуть виключені зі складу витрат і тим самим штучно додані до оподатковуваного прибутку матеріали новозакуплені, тобто 120. У сумі оподатковувана база зросте на 20, а податок буде не 8 (що становило, нагадаємо, 25% від 32), а 0,25 х (32 + 20) = 13.

До фактичного прибутку, який дорівнює 32, це становить уже не 25%, а 40,625%!

Аналогічно в наступному періоді 5.9 повертає 120, але забирає нові матвитрати на 120 х 1,2 = 144. Податкова база відповідно зростає на 24, а сам податок збільшується на 0,25 х 24 = 6 і становить 9,6 + 6 = 15,6 (або 0,25 х (38,4 + 24) = 15,6 все одно).

Ставка оподаткування тим самим сягнула 15,6:38,4 = 0,40625, тобто ті самі 40,625%!

Як і обіцяли...

Зверніть увагу: зайві 5 у першому періоді — це 25% від приросту вартості куплених матеріалів (120 – 100), а зайві 6 у другому періоді — це знов-таки 25% від чергового приросту вартості матвитрат (144 – 120).

Таким чином, в умовах інфляції оподаткування приросту залишків ТМЦ фактично призводить до того, що під виглядом податку на прибуток держава (без будь-якої користі для себе!) заразом стягує ще й податок на подорожчання покупок, який навіть при постійних натуральних потребах підприємства становить сукупно з «власне податком на прибуток» 1,5–2 або навіть більше офіційних ставок такого податку — залежно від рівня (гіпер)інфляції.

І це все — заради премій тим, хто «згортається»!

Ні, проти спецпільг галузям, які потребують пільг, ніхто не заперечує. Та підтримувати агонію вмираючих повинні саме пільги, але аж ніяк не податковий механізм сам по собі, який сьогодні (невже заради дотацій тим, що гинуть?) взагалі стоїть на голові!

Ну а коли ті, хто згортається, згорнуться зовсім, і залишаться тільки ті, кому 5.9 заважає через зростання цін на запаси, вартість яких зростатиме навіть за натурального їх зменшення, коли всі запаси, накопичені раніше, буде при цьому проїдено, — від 5.9 застогнуть абсолютно всі. Чи не буде тоді запізно здіймати загальний гвалт з приводу податку на подорожчання?

Однак найбільше кіно не в цьому. А в тому, що в жодній «антикризовій програмі», в жодному «антикризовому проекті» про скасування цього варварського і (за кризи/інфляції) бандитського антивиробничого 5.9 немає й мови...

Кому це вигідно? Хоча кому наші підприємства доконче треба трішки подушити — уже говорилося.

P. S. Пройшли чутки, на тлі яких все вищезазначене блякне. Особи, наближені до ..., готують замість оподаткування прибутку (та ПДВ?) податок з обороту, на кшталт єдиного податку для малих, але вже для всіх. Ідея прогресивна й продуктивна: спрощення нам справді потрібне. Аби тільки не забули про головне. Якщо це збираються запровадити не тільки по-маленькому, а й по-великому, треба б не забути про диференціацію ставок за галузями. Бо коли для консалтингу/маркетингу 10% з обороту не страшні, то золотосировинних ювелірів або газоенергоросієметаломістких вони можуть і уколошкати. Але це — вже зовсім інша пісня...