Відібрання дитини від батьків, або Темна кімната для примирення

Пригадався фільм "Домашній арешт", режисера Гаррі Вайнера, де двоє дітей, дізнавшись, що їхні батьки збираються розлучатися, вирішили замкнути їх у підвалі й тримати там доти, доки вони владнають свої проблеми і помиряться. Картина закінчується прекрасними словами мами до батька: "Наші діти вважають нас не безнадійними, вони вірять в нас!"

У реальному житті наші діти часто не мають сили зупинити конфлікт між батьками. Здебільшого вони стають беззахисними жертвами маніпулювання і можуть лише мріяти про те, як було б добре зачинити батьків у темній кімнаті і не випускати доти, доки ті наберуться розуму. Одним зі способів захистити інтереси дитини в таких ситуаціях є відібрання її від батьків без позбавлення батьківських прав.

Наприклад, є дитина, є мама і тато, які розлучилися, щойно їй виповнився рік. На момент розлучення вони владнали всі питання щодо утримання й виховання дитини: добровільно уклали між собою нотаріальний договір, де визначили, що дитина проживає з мамою у квартирі, яку подарував тато, а останній сплачує щомісяця аліменти і має право безперешкодно спілкуватися з дитиною. Впродовж п'яти років дитина зростає фактично разом із мамою і татом, які так тісно між собою спілкувались і створювали ілюзію сім'ї для дитини, що в якийсь момент самі повірили в те, що стосунки можна поновити. Але одного дня все змінилося: мама зрозуміла, що це неможливо, так більше тривати не може, і остаточно вирішила припинити стосунки з чоловіком, але не лише свої особисті, а й батька з дитиною. Батько не дуже страждав через розрив стосунків із мамою, бо був уже з іншою жінкою, але щось змінювати у спілкуванні з дитиною не збирався.

Знадобився психолог - спочатку для мами, а потім і для дитини. Вона так болісно сприйняла страждання матері, що навідріз відмовлялася зустрічатися з батьком, і навіть фото й спогади про нього викликали в неї напади неконтрольованої істерики й агресії. Звісно, батько не міг зрозуміти таких кардинальних змін, а тому миритися з тим, що більше не спілкуватиметься з дитиною, не збирався. З цього моменту й почався абсурдний конфлікт між батьками.

Батьки борються за дитину, не визнаючи при цьому, що мають конфлікт насамперед між собою. Вони розповідають, що не тримають взаємних образ, переконують у благородності своїх намірів, а дії виправдовують виключно інтересами дитини. Батьки проходять курси медіації, роблять вигляд, що намагаються зрозуміти суть конфлікту і начебто старанно шукають шляхи його подолання, але при цьому ненависть одне до одного лише посилюється. А дитина в цей час на тлі психічних розладів втрачає слух і отримує групу інвалідності. Біль і страждання дитини мали б зупинити батьків, але ті переходять у фазу взаємних звинувачень. Мати остаточно визначає батька як причину захворювання дитини, осереддя зла в їхньому житті. Батько ж стверджує, що мати зробила з дитини асоціальне, непристосоване до життя створіння, а тому сама потребує негайної медичної та психологічної допомоги.

Нарешті ці батьки прийшли до органу опіки і піклування. Саме на комісійних засіданнях цього органу батьки вперше публічно виступили й висловили своє бачення ситуації. Оголошені позиції обох уже на цьому етапі промовисто свідчили про конфлікт заради конфлікту, а не через забезпечення інтересів дитини. На останньому комісійному засіданні мама закінчила свій виступ так: "Прошу заборонити батькові бачитися з дитиною, поки їй не виповниться сім років". Батько наполягав, що мати чинить перешкоди у спілкуванні з дитиною, і просив встановити для нього спосіб участі у вихованні дитини.

Висновок: батьки - заможні, порядні люди, які варті того, щоб дитина проживала разом із ними і ними виховувалась. У членів комісії не було сумнівів, що батьки люблять свою дитину, але їхня нелюбов одне до одного робила будь-яке рішення органу опіки і піклування таким, що не буде виконане ніколи.

Зрештою, комісія виносить рішення "і вашим, і нашим": дитина - з мамою, а батькові - дні для побачень. Тобто комісія винесла рішення, яким змусила матір до виконання, а батька - до вимоги виконання. Думаю, нікого не здивує, що це рішення жодного разу не було виконане.

А чи змінилася б ситуація, якби комісія під час розгляду досліджувала такі питання: чи не ухиляються батьки від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини; чи не жорстоко вони поводяться з дитиною і як почувається дитина в зоні конфлікту сторін, які є для неї найріднішими; чи не є ця дитина такою, що опинилась у складних життєвих обставинах?

Наслідки окресленого конфлікту чітко говорять про те, що якби орган опіки і піклування вчасно змінив вектор у забезпеченні інтересів дитини з умов проживання, матеріального забезпечення та психоемоційного зв'язку з мамою на подолання конфлікту між батьками, який створив для дитини складні життєві умови, то бодай на одну щасливу дитину в Україні побільшало б.

І саме тут слід згадати про можливість відібрання дитини від таких батьків без позбавлення їх батьківських прав, оскільки на засіданнях органу опіки і піклування межі конфлікту батьків стали очевидними, як і те, що вони не дослухатимуться жодних рекомендацій і рішень, поки не визнають, що мають неврегульований конфлікт і без примирення між собою їм не можна виховувати дитину, бо це становить пряму загрозу її психічному та фізичному здоров'ю.

Відібрання дитини можливе у виняткових випадках, що, хоч як це дивно, тотожні підставам для позбавлення батьківських прав. Водночас кожен випадок має однозначно свідчити про те, що залишення дитини в батьків є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. Хоча механізм визначення ступеня небезпеки перебування дитини під опікою батьків є абсолютно суб'єктивно-оцінним, не передбаченим у жодному нормативно-правовому акті.

На мою думку, розмежування відібрання дитини і позбавлення батьківських прав має полягати у ступені вини батьків у створенні для їхньої дитини складних життєвих обставин та можливості подолання цих обставин. Хибно обрана модель виховання дитини, конфлікт між батьками й родичами, тяжка хвороба батьків - це ті обставини, які можуть бути усунуті саме в той час, коли дитина перебуватиме на відстані, але в постійному контакті з обома батьками. Систематичне ухилення від виконання обов'язків з виховання дитини, жорстоке поводження, хронічний алкоголізм і наркоманія - це явища, які не виникають несподівано і не можуть виникати без прямого умислу батьків, бо сама системність дій батьків, через які дитини тривалий час перебуває в складних життєвих умовах, визначає винуватість батьків у цьому. До того ж ці явища, знову ж таки в силу системності й певних психологічних і поведінкових змін, можуть стати непереборними.

У наведеній вище ситуації орган опіки і піклування спочатку однозначно визнав доцільність застосування відібрання дитини в цих батьків, але постало питання тимчасової опіки. У разі, якщо б близькі родичі дитини мали бажання взяти дитину до себе, то питання було б вирішене, але невирішеним залишився б конфлікт між батьками, бо зазвичай родичі приймають позицію одного з батьків, що може мати наслідком родинний конфлікт у цілому. За таких обставин дитину мав би забрати орган опіки і піклування. Але там вважають, що перебування дітей, батьки яких позбавлені батьківських прав, разом із дітьми, які тимчасово відібрані від батьків, є недоцільним. Найкраще рішення в такій ситуації - патронатна сім'я, бо перебування в ній дитини збереже цілісність її відчуття сім'ї та родинного затишку. Це - в ідеалі. Але в Україні, на жаль, таких сімей поки що обмаль. Це - по-перше. А по-друге, на сьогодні не зовсім зрозуміло, хто і як працюватиме з біологічними батьками, поки дитина перебуватиме в сім'ї патронатній. Тож орган опіки і піклування переклав вирішення означеної проблеми на самих батьків і суд.

У згаданій сім'ї ні батько, ні мати не наважалися на такий кардинальний позов. Можливо через те, що юридичне розмежування позбавлення батьківських прав та відібрання дитини є настільки ілюзорним, ніхто з їхніх адвокатів цього не рекомендував. Можливо, їм рекомендували довший, але вже перевірений судовою практикою шлях звернення до суду з позовом про усунення перешкод у спілкуванні, а потім, у разі невиконання рішення суду тим з батьків, з яким проживає дитина, звернення до суду з позовом про передачу дитини іншому з батьків.

А можливо, ці батьки не наважилися на відібрання дитини без позбавлення батьківських прав через те, що в разі ухвалення такого судового рішення їм зрештою довелося б зайти до тієї темної кімнати, сісти, поговорити і примиритися між собою заради своєї дитини?