Узаконена безвідповідальність батьків

Байдужність батьків, причому не тільки тат, а й мам, до виховання своїх дітей - звична річ для українців. От і маємо армію безпритульних, що перевалила за 130 тис., стрімке зростання підліткової злочинності та високу, порівняно із західними країнами, дитячу смертність. І йдеться тут не лише про ментальність українців, які вийшли з голодного радянського минулого, а насамперед про недосконалість законодавства, що регламентує сімейні стосунки.

Злочин без покарання

До таких міркувань мене спонукав трагічний випадок, що стався минулого літа в Севастополі. Мова про загибель чотирирічної дівчинки, яку мати, поїхавши в Чехію на заробітки, залишила в багатодітній сім'ї своєї подруги. Її діти й стали вбивцями "покинутої" дитини. Залишившись без догляду дорослих, вони завдали дівчинці тяжких тілесних ушкоджень, від яких вона померла на місці. Причиною агресії була відмова малої стати в куток між шафою і вхідними дверима, після чого старша дитина в сім'ї, 11-річна дівчинка, відкриваючи й закриваючи двері, завдала їй дверною ручкою не менше ніж 23 удари по тілу й голові. За інформацією слідчих органів, у побитті брали участь і молодші діти.

Хто винен у смерті дитини і хто понесе відповідне покарання? Відповідь на це запитання має дати слідство. Але його результати виявилися невтішними, оскільки порушену за фактом убивства малолітньої дитини кримінальну справу невдовзі було закрито у зв'язку з недосягненням обвинуваченої достатнього для притягнення до кримінальної відповідальності віку.

За словами адвоката, голови Судової асоціації України "Фонд сприяння правосуддю" Катерини Тарасової, слідство мало всі підстави для такого рішення, оскільки, відповідно до загального правила, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент скоєння злочину виповнилося 16 років. "Разом із тим закон (ч. 2 ст. 22 Кримінального кодексу України) передбачає так званий знижений вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за особливо тяжкі злочини. Але навіть у такому випадку дитині має виповнитися 14 років", - пояснює адвокат.

Як бачимо, під ці вимоги не підпадає підозрювана в убивстві 11-річна дівчинка. Отже, за вчинене перед законом вона не відповідатиме. "Що ж до матері багатодітної сім'ї, чиї діти до смерті забили довірену їй на виховання дитину, то її може бути притягнуто тільки до цивільної відповідальності. Потерпіла сторона (родичі загиблої дитини) має право витребувати в неї матеріальну компенсацію за завдану шкоду. Проте лише в тому разі, якщо в суді вдасться довести, що шкода, завдана неповнолітніми дітьми, стала наслідком несумлінного виховання, контролю, потурання, заохочення до хуліганських дій з боку їхньої матері", - стверджує Катерина Тарасова.

Соціальна безвідповідальність

На жаль, нам не вдалося з'ясувати, чи висували матері дітей, винних у смерті чотирирічної дівчинки, якісь матеріальні претензії потерпілі. Але навіть якби й висували, то навряд чи сума компенсації була б великою, оскільки заробітки жінки, що сама виховує чотирьох дітей, не порівняти з тими, які отримує мати загиблої дівчинки в Чехії. Відомо тільки, що її бабуся, повернувшись із заробітків, намагалася, як вона стверджувала на одному з ток-шоу, домогтися справедливості, тому й зверталася до міліції з вимогою засудити неповнолітніх убивць її онуки разом з їхньою матір'ю, оскільки всі разом вони несуть загрозу суспільству.

У цьому є певна логіка: навряд чи дитині, яка вчинила злочин, піде на користь безкарність. Із цим згодна й доктор психологічних наук професор Наталя Максимова, яка стверджує, що діти самостійно не здатні усвідомити свою провину за вчинене. Залишившись без покарання за крадіжку або вбивство, вони виростають закінченими злочинцями. "Безкарно вкравши або вбивши один раз, діти дійдуть висновку, що так само можна робити й надалі, - пояснює Максимова, - а досягши повноліття, дивуються, чому за ті дії, за які раніше не карали, тепер їх посадили за ґрати".

При цьому психолог вважає неприйнятними жорсткі заходи покарання для неповнолітніх і радить перейняти досвід західних колег. Приміром, французи вважають, що в них не так багато дітей, щоб саджати їх у в'язниці, а тому в країні функціонує лише одна дитяча виправна колонія закритого типу на 50 місць. До більшості юних правопорушників у Франції застосовуються інші методи покарання, відмінні від кримінального переслідування, що діє в Україні. Адже головне - достукатися до винної дитини, зробити все, щоб вона усвідомила свою провину й не повторила вчиненого. Але такий результат можливий лише тоді, коли підліток, який має проблеми із законом, не залишиться покинутим на самого себе. Тому за кордоном "важкими" дітьми опікуються спеціально навчені працівники соціальних служб, психологи й, звісно ж, шкільні педагоги.

У нас неповнолітні правопорушники, за поодинокими винятками, залишаються покинутими напризволяще. Батькам і вчителям турбуватися про них нема коли, а соціальні працівники здебільшого не дуже-то приділяють увагу проблемним дітям. Наскільки мені відомо, набагато більший інтерес вони виявляють у ситуаціях, коли вирішуються пов'язані з неповнолітніми матеріальні питання, - при захисті житлових (майнових) прав дітей або навіть при вирішенні питань опікунства чи всиновлення. Правда, нещодавно в Україні заговорили про реформи таких служб, але оскільки вони зводяться до збільшення кількості соціальних працівників, а не до зміни концепції їхньої діяльності, то очікувати істотних змін - скорочення армії безпритульних чи зниження злочинності серед неблагополучних дітей - мабуть, таки не випадає.

Батьківське свавілля

А чи треба взагалі перевиховувати дітей - може, краще відразу почати з виховання батьків? От і стало б менше випадків прояву агресії їхній чад стосовно тих, хто їх оточує, а отже, знизився б рівень дитячої злочинності. Але для цього слід запровадити жорсткий контроль за виконанням батьківських обов'язків і, головне, встановити за ухилення від них серйозну відповідальність.

Напевно, тільки в нашому законодавстві є норма (ч. 2 ст. 151 Сімейного кодексу України), яка дозволяє батькам залучати до виховання дитини інших осіб, тобто чужих людей, а головне, передавати її на виховання не тільки юридичним (дитячим садкам, школам-інтернатам тощо), а й фізичним особам, як це сталося з убитою в багатодітній сім'ї дівчинкою. Адже якби мама не погналася на заробітки до Чехії, маля не опинилося б у товаристві агресивно налаштованих дітей, котрі, ймовірно, позаздрили чужій дитині, якій приділяли більшу увагу, і просто вирішили її вбити.

До речі, мама забитої до смерті малої навіть не приїхала на похорон, сказавши журналістам, що передала достатньо грошей на гарний гробик і дорогий пам'ятник. На цьому її місія закінчилася. А повертатися додому вона не збирається, оскільки не бажає працювати за 50 гривень на день. Ось чому дитина була покинута напризволяще! І вчинити так, із погляду законодавця, ця жінка мала повне право, про що свідчить вказана вище норма Сімейного кодексу України. Але ж таких матерів і батьків, котрі вирушають за кордон на заробітки, у нас у країні мільйони. Можна тільки уявити, якою є кількість покинутих ними дітей...

Та якщо такі дії все-таки виправдуються бажанням заробити для своїх чад, то як розцінити вчинок ще однієї української матері, яка, вилітаючи на початку нинішнього року з Чилі на фешенебельний курорт Домініканської Республіки з новим залицяльником, залишила в аеропорту свого 10-річного сина, оскільки були проблеми з документами? На щастя, поліція вчасно звернула увагу на те, що дитина несподівано зникла, і забила тривогу. Покинутого хлопчика швидко знайшли в аеропорту, а матір, яка залишила неповнолітнього без догляду, затримала поліція, попри її виправдання й запевняння в тому, що по сина мав приїхати його батько.

Від передачі "на виховання" до продажу один крок

Уявіть собі, що навіть у Чилі такий учинок матері стосовно своєї дитини вважається незаконним. У нас же вважається цілком нормальною практикою, коли батьки, згідно із ч. 2 ст. 151, мають право залишати своїх дітей де завгодно і з ким завгодно. Правда, автор Сімейного кодексу України доктор юридичних наук професор Зореслава Ромовська в Науково-практичному коментарі роз'яснює, що норма стосується родичів дитини, на виховання яких її можна залишати. Звучить досить дивно, оскільки в самому Сімейному кодексі про це нічого не сказано. А ось представники Одеської юридичної школи в поясненні до ч. 2 ст. 151 СКУ вказують, що під "іншими особами" треба розуміти не тільки родичів, а й знайомих батьків, тобто чужих для дитини людей. Правда, у Науково-практичному коментарі за редакцією доктора юридичних наук професора Юрія Червоного йдеться й про те, що за вибір сторонніх "вихователів" для своїх дітей батьки несуть відповідальність, але, на жаль, не уточнюється, яку саме. Нічого дивного, оскільки дати точну відповідь на це запитання буває складно навіть професійним юристам.

В результаті батьки можуть віддати своїх малолітніх дітей людям, які, приміром, жебракують, але притягти їх за це до відповідальності практично неможливо. Чому? Та тому, що такі дії підпадатимуть під кримінальну відповідальність тільки в тому разі, якщо батьки, передавши сина чи дочку чужим особам, отримають гроші. "За наявності факту продажу дитини правоохоронці зобов'язані порушити кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 149 Кримінального кодексу України (торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини), - уточнює адвокат Катерина Тарасова. - Якщо грошової винагороди за передачу дітей іншим особам батьки не отримають, то й довести їхню причетність до незаконних дій буде практично неможливо. Адже завжди можна сказати, що вони просто залишили їх своїм знайомим на виховання".

От і виходить, що недосконале законодавство надає нашим батькам право безкарно робити зі своїми чадами все що завгодно. Із цього можна зробити висновок про рівень цивілізованості, розвиненості й гуманності українського суспільства, який в усьому світі визначається ставленням до соціально незахищених, уразливих його членів, і насамперед - дітей.