Межі батьківської відповідальності

Що таке батьківська відповідальність? Де межа цієї відповідальності? Що таке благополуччя дитини і за якими критеріями ми його оцінюємо?

Події останніх тижнів спонукали мене до роздумів над цими питаннями. Певно, що не залишилося байдужих до смертельної ДТП у Харкові та викрадення немовляти на Оболоні. Ці дві трагічні історії різні, але є в них одна спільна ознака. 20-річні дівчата підозрюються у вчиненні жахливих правопорушень, обом загрожує покарання у вигляді позбавлення волі й обидві настільки інфантильні у своєму віці, що до кінця не можуть усвідомити й оцінити наслідків своїх дій. Громадськість виправдано засуджує дівчат і тих, хто їх виховував, хто створював для них зону комфорту й благополуччя. Їм уже по 20, вони повнолітні і несуть відповідальність за свої дії самостійно. Але чомусь на лаву підозрюваних до кожної з них хочеться посадити їхніх батьків, опікунів, вихователів.

Батьківська відповідальність за дії повнолітніх дітей. Чи є така відповідальність і які її межі?

"Батьківська відповідальність є сукупністю обов'язків та прав, спрямованих на забезпечення морального і матеріального благополуччя дитини, зокрема на піклування про неї, підтримання з нею особистих відносин та забезпечення її освіти, утримання, правове представництво та управління її власністю" (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам №R (84)4 "Про батьківську відповідальність" від 28.02.1984 р.).

В українському законодавстві лише таке визначення поняття "батьківська відповідальність", але воно не обов'язкове для застосування, бо міститься в рекомендаційному листі ще радянських часів. Менше з тим, визначення абсолютно правильне й охоплює головні ознаки: сукупність батьківських прав та обов'язків і благополуччя дитини.

Визначення поняття "благополуччя" ми не знайдемо в законі. За тлумачним словником - це життя в достатку й спокої; добробут, щастя. Воно невідривно пов'язане з головним принципом захисту дитини - якнайкращого забезпечення її інтересів. Цей принцип є фундаментальним у здійснення батьками своїх прав та обов'язків щодо дитини. У статті 3 Конвенції ООН про права дитини сказано: "В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини". В оцінці якнайкращого забезпечення інтересів дитини маємо дотримуватися балансу "всіх елементів, необхідних для прийняття рішення в конкретній ситуації для конкретної дитини або групи дітей".

Отже, цей принцип є основним не лише для батьків, а й для держави. У всьому світі якнайкраще забезпечення інтересів дитини передбачає такі аспекти: погляди і прагнення дитини; особливості її особистості, вік і стать, персональна історія та соціально-культурне тло; турбота, захист і безпека дитини; благополуччя дитини; сімейне оточення, стосунки й контакти з сім'єю; соціальні контакти дитини з однолітками і дорослими; фактори вразливості, тобто ризики, з якими дитина стикається, і можливості захисту, забезпечення її прав і можливостей; наявні в дитини навички та розвиток її здібностей; права і потреби в галузях охорони здоров'я та освіти; розвиток дитини, її поступовий перехід у доросле самостійне життя; будь-які інші особливі потреби дитини.

Фактично за цими критеріями оцінюється й рівень благополуччя кожної дитини. Але чи знаємо ми, як саме і в яких випадках проводиться таке оцінювання? Згідно із Законами України "Про соціальні послуги" і "Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю" компетентні органи повинні вести облік осіб, які опинилися в складних життєвих обставинах.

Складні життєві обставини - це обставини, спричинені інвалідністю, віком, станом здоров'я, соціальним становищем, життєвими звичками і способом життя, внаслідок яких особа частково або повністю не має здатності чи можливості самостійно піклуватися про особисте життя та брати участь у суспільному житті.

При виявленні осіб, які опинились у складних життєвих обставинах, соціальні працівники повинні оцінити їхні потреби. Оцінювання потреб - це процес збирання, узагальнення та аналізу інформації про стан і життєві обставини об'єкта соціальних послуг з метою визначення видів та обсягів послуг, їх впливу на процес подолання складних життєвих обставин.

Зауважу, що діти, батьки яких розлучаються або яким загрожує відібрання дітей чи позбавлення батьківських прав, вважаються такими, що опинились у складних життєвих обставинах. На превеликий жаль, але за часи своєї практики, я так і не побачила належного процесу оцінювання потреб таких дітей, не говорячи вже про механізми їх захисту.

Та повернімося до героїнь нашої статті.

Дівчина з Харкова. У її біографії є два моменти, які цікавлять нас у рамках цієї теми. По-перше, дитина не виховувалася своїм рідним батьком. Логічно припустити, що в якийсь момент вона і її мати були вдвох і брак батькової любові компенсувався материнською надопікою. Самотні мами досить часто на підсвідомому рівні відчувають провину за те, що їхня дитина певною мірою є "неповноцінною", бо виховується не в повній сім'ї. Тому намагаються створити для своїх чад умови, за яких дитина не відрізнялася б від інших. У таких дітей благополуччя набирає особливої форми, бо метою самотньої мами стає довести собі, оточуючим, батькові дитини, що вона здатна створити кращі умови, ніж у тих дітей, які виховуються обома батьками.

По-друге, дівчинка у свої десять років разом із мамою потрапила в страшну ДТП, результат - важка травма голови й понівечене обличчя. Це також стало причиною створення надумов благополуччя й комфорту - як форми матеріальної компенсації за те, що вона не така, що на її обличчі завжди будуть шрами, які нагадуватимуть матері про її провину - адже за кермом автомобіля в момент аварії була саме вона.

Отже, дівчинка з Харкова зростала в атмосфері абсолютного матеріального благополуччя, за яким приховувалася компенсація за недоотриману батьківську любов. У якийсь момент мати втратила відчуття реального благополуччя дитини, яка мала би бути такою, як усі, і воно набуло забарвлення особливості.

Коли батьки говорять про свою дитину, що вона особлива, але не тому, що має особливі здібностей, а навпаки, то це налаштовує суспільство на неприйняття.

Дівчина з Харкова, можливо, й була особлива, але чи відповідав тим особливостям дозвіл водити автомобіль, який може розвивати швидкість до 200 км/год? Адже мати знала, що її дівчинка мала травму голови і відтоді змушена щодня приймати ліки, які не сумісні з керуванням автомобілем! Мати, яка теж є водієм, знала ж, що її дитина лише два роки як отримала водійські права, і швидкісний "Лексус" не найкращий автомобіль для тренувань! Можливо, посадивши свою дитину за кермо такої машини, мати сподівалася, що це стабільно закріпить її соціальний статус і допоможе якнайшвидше ввійти в коло більш заможних? А можливо, вона думала, що це допоможе її доньці без особливих зусиль якнайкраще влаштувати жіночу долю? Але чи не доцільніше було спрямувати свої матеріальні ресурси на належне лікування дитини? Чому впродовж десяти років дівчина приймала такі тяжкі ліки? Невже не було інших видів лікування? Чому б для презентабельності було не найняти для неї водія? Це ж навіть крутіше й надійніше. Я не кажу тут про якісну освіту. Певно, що для цього самих особливостей дівчини виявилося недостатньо.

В очах матері ми бачимо крик батьківської відповідальності, відчай від того, що вже нічого не зміниш. Мати усвідомлює, що перестаралася з благополуччям для своєї дитини. Вона створила їй умови, в яких дівчина проживала запропоноване їй життя, а не своє особисто. І тому в момент страху перед тим, що з нею буде, дівчина підводить свої заплакані очі саме на маму й очікує відповіді. Вона ще не до кінця розуміє, що зробила. Вона ще не до кінця відчуває на собі гнів і прокляття людей, бо вона ще й досі ніби за спиною своєї мами, яка взяла на себе всю батьківську відповідальність за дії своєї дорослої дитини, за наслідки свого виховання.

Дівчина з Оболоні. Коли їй було три роки, її матір позбавили батьківських прав. Про батька нічого не відомо. Коли було п'ять, померла мама. Тому тих, хто ніс би саме батьківську відповідальність за цю дівчину, вже немає. Дитину передали під опіку бабусі. Відтоді за нею закріпився штамп "складної дитини", з якою бабуся не впоралася, і вона опинилася в інтернаті. З цього часу благополуччям дитини опікувалася держава, що, зрештою, привело її на лаву підозрюваних. Інфантильність дій дівчини з Оболоні полягає в тому, що все, що вона робила, було для неї суцільною грою, брехнею на почуттях, яких вона сама ніколи не знала, а тому навряд чи відчувала їхню цінність. Чи відчувала вона до себе з боку дорослих співчуття, любов, опіку, турботу? Чи відчувала вона себе особливою, тому що була комусь небайдужою, рідною, найдорожчою? Для дівчини з Оболоні мало що зміниться в житті - вона повертається у звичні умови. Жити з чужими людьми, ділити з ними їжу і побут, за графіком виконувати обов'язки. Жити в умовах благополуччя, створеного державою. Гадаю, марно розраховувати, що після цього вона зміниться. Навпаки, ми отримаємо ще одну особу "системи", яка не зможе влаштувати своє життя, ухвалювати самостійні рішення і нести за них відповідальність.

Стосовно дівчини з Оболоні я повністю поділяю позицію уповноваженого президента України з прав дитини Миколи Кулеби: "Жахлива історія з викраденням немовляти знову піднімає питання, про яке усі забувають. Що краще: вкласти сили і ресурси держави в підтримку дитини в складних обставинах ще у ранньому віці чи дочекатися наслідків "дитячої непотрібності" і утримувати її 10 років у в'язниці?"

Як підсумок зазначу, що доля цих дівчат могла б змінитися, аби свого часу ті, хто відповідав за їхнє благополуччя, не намагалися прожити за них їхнє життя, не створювали б їм умов "особливості" і повною мірою несли б відповідальність за забезпечення їхніх інтересів.

Дівчина з Харкова могла би з радістю закінчувати університет, зустрічатися з друзями, планувати сім'ю. І для цього їй геть не потрібен був "особливий" спосіб життя за кермом величезного автомобіля. Її мама раділа б успіхам доньки, яких та досягла би сама. І дорога автівка в неї обов'язково була б, але вона заробила б на неї сама, своїми здібностями, наполегливою працею і талантами. У дівчини з Харкова обов'язково є якісь здібності й таланти, але вони не розкрилися через створену їй надмірну зону комфорту. У неї не було можливості поборотися за себе, за своє місце під сонцем. Це зробила за неї мама.

Дівчина з Оболоні могла би стати чудовою матір'ю своїй власній дитині, якби зі стін інтернату вона вийшла з відчуттям доброти і щедрості свого серця, з вірою в те, що вона не "проблема", а щастя, на яке хтось обов'язково чекає.

Як бачимо, немає відповіді на запитання, де ж, зрештою, межі батьківської відповідальності. Вона з'являється в той момент, коли мама і тато дізнаються, що в них буде дитина. І закінчується з останнім подихом. Тому щиро хочеться, аби нікому з батьків не довелося відчути цю межу.