Любов і біль

Мабуть, важко знайти людину, котра б усвідомлено хотіла страждати і бути в стосунках із холодним партнером, який її відкидає й може завдати болю. Тим часом уся культурна спадщина людства пронизана темою деструктивних любовних стосунків, у яких один чи обоє партнерів страждають, мучаться, але не залишають одне одного. Чому так? Спробуємо розібратися в цьому непростому питанні.

Я знала сімейну пару, яка прожила спільно майже 30 років, потім чоловік помер, а вдова досі живе сама. З боку дуже складно було зрозуміти, як вони взагалі жили разом. Він - високий, імпозантний красень, душа компанії, але запійний алкоголік. Під час запоїв ішов із дому, і ніхто не знав місця його перебування. У періоди тверезості був нестерпний: принижував або ігнорував дружину, міг запросто обізвати її поганим словом не тільки вдома, а й на людях; приймаючи рішення, враховував тільки власні інтереси. Вона - симпатична жінка, все це терпіла, іноді мовчки, частіше - скандалячи з ним, заробляла гроші й тягнула на собі всю сім'ю.

Думаю, така картина знайома багатьом: хтось так жив або живе досі, хтось бачив таке життя в інших. Деталі не мають значення, замість "алкоголік" може бути "трудоголік", "сексоголік", дружину і чоловіка можна поміняти місцями, але загальна схема залишається одна й та сама: є жертва і агресор. Жертва страждає, агресор нападає, і все це триває роками. Буває, так минає все життя. "Мабуть, це мазохізм" - часто кажуть інші про жертву. Відповідно, агресор - справжній садист. Чи так це насправді?

Всі історії тривалістю в життя починаються в нашому дитинстві. В дитинстві ми отримуємо досвід любові, дізнаємося, як це - бути любимим і любити самому. Любов, як і будь-яке інше почуття, має форму свого вираження. Якщо тато й мама обіймають і цілують, хвалять, захоплюються, підтримують - дитина запам'ятовує цей досвід. Доросла людина, котра отримала в дитинстві досвід такої любові, має певний "трафарет", за яким звіряє свої почуття у стосунках. Якщо вони схожі на те, що було в дитинстві й називалося "любов", то стосункам включається "зелене світло". Такі люди навряд чи підтримуватимуть деструктивні стосунки, а навіть якщо і "влетять" у них через недосвідченість, то швидко звідти втечуть. На жаль, досвід творчої любові є в небагатьох людей.

Набагато частіше трапляється інакше: дитина малою часто чує на свою адресу крики, погані слова, погрози, насмішки, докори й претензії, а то й піддається фізичному покаранню та приниженню. Для неї це - любов, адже в дитини немає можливості порівнювати, оцінювати й вибирати. Дитина "живиться" тим, що їй дають, і виростає в переконанні, що така "пожива" - хороша і корисна. У дорослому житті ця людина несвідомо і безпомилково вибиратиме собі партнера, який відтворить любов родом із дитинства. Навіть якщо партнер не особливо схильний до агресії, другий знайде спосіб отримати від нього те, що отримував колись від найдорожчих людей - тата й мами. Ось так і створюються дивні, на перший погляд, пари. Якщо копнути глибше, то стане ясно: нічого дивного, все логічно і зрозуміло.

Постає запитання: але ж доросла людина після виходу з сім'ї батьків бачить й інші стосунки, іншу любов? Бачити можна все що завгодно, у тому числі й безліч хороших прикладів. Але досвід перемагає теорію. Мало знати, що стосунки можуть бути інакшими, не обов'язково "страждальними", - треба ще вміти відмовитися від звичних переживань і запам'ятати новий досвід. Ключове поняття тут - "звичні переживання". Біль і страждання не є вибором. Тобто людина, котра живе у стражданнях, не вибирає між насолодою і стражданням, у її картині світу немає досвіду для порівняння й вибору. Вона живе, страждаючи, бо не знає, як можна жити інакше.

Одна клієнтки, інтересна дама 35 років, розповідає про вервечку романів із чоловіками, які розвиваються за одним і тим самим сценарієм: на початку стосунків усе виглядає добре, чоловік зацікавлений і уважний. А вона дуже боїться, щоб знову "не почалося", намагається подобатися, врешті-решт усе закінчується однаково: після низки сварок, безсонних ночей, сліз у подушку стосунки припиняються. Правда, був у неї один роман, який розвивався інакше. Чоловік захоплювався нею, романтично поводився, уважно ставився, нарешті закохався. Ось тільки вона його разу раз знецінювала й відкидала. "Розумієш, мені з ним було нудно. Завжди готовий приїхати, допомогти, хоч би що я казала - дивиться мені в рот і захоплюється".

Найбільше дивувало, що вона хоче саме таких стосунків: щоб захоплювався, був поруч, кохав. Але, отримуючи це, вона розчаровувалася. Поцікавилася, чого бракувало їй у цих стосунках. Подумавши, жінка здивовано відповіла: "Мені бракує емоцій: сьогодні він каже, що кохає, і я на сьомому небі від щастя; завтра він зникає на тиждень, не бере слухавки, і я божеволію від тривоги та страху; потім він з'являється, насмішкуватий, іронічний, і я пнуся зі шкіри, щоб заслужити довгоочікуване "я тебе кохаю". У "правильному, хорошому" романі я не отримую таких переживань".

Ця жінка щиро хоче нормальних стосунків, адже вона стільки про них читала, бачила, чула. Але досвід, який у неї є, переважає. Вона не вміє отримувати сильні емоції в гармонійних стосунках, а без пікових переживань життя здається прісним.

Там-таки, в батьківській сім'ї, ми отримуємо модель жіночо-чоловічих стосунків. Ми не просто бачимо цю модель, ми вчимося поводитися з протилежною статтю так, як це роблять наші батьки: дівчатка - у матері, хлопчики - в тата. Добре, якщо сім'я здорова, що, знову ж таки, в житті трапляється дуже рідко. Я знаю багатьох людей, котрі, виходячи з батьківської сім'ї, зарікалися - "ніколи не житиму так, як мої батьки". Тільки сценарій "проти" нічим не відрізняється від сценарію "за", за результатами, які він приносить.

Жінка 30 років розгублено каже: "Я робила все інакше. Вибрала чоловіка без шкідливих звичок, з міської сім'ї (її батьки були родом із села). За 5 років нашого сімейного життя ми жодного разу не посварилися, тому що я досі пам'ятаю п'яні скандали батьків. Намагалася бути не такою, як моя мама: стежила за своєю зовнішністю, особистісно розвивалася, щоб йому зі мною було цікаво, стежила за домівкою... Що ж пішло не так?".

Історії мами і доньки схожі до болю: обидві вибрали емоційно холодних чоловіків. Так, батько жінки пив, а чоловік був непитущим, але це деталі. І обидві будували шлюб за принципом "жінка мусить насамперед думати про щастя чоловіка". Мати думала про щастя чоловіка, працюючи як віл, повністю занедбавши свою зовнішність, здоров'я задля фізичного комфорту чоловіка і "порятунку сім'ї", в якій чоловік практично не брав участі. Донька знехтувала своїми бажаннями і потребами на догоду уявленням чоловіка про ідеальну дружину. Вона намагалася максимально відповідати цьому образу, вірячи, що так знайде особисте щастя, якого не було в її мами. Ні мати, ні донька не мали уявлення про власні цінності та уподобання, переймаючи чоловікові, граючи за його правилами. Аналіз сімейної історії кількох поколінь засвідчив, що так жили всі жінки в їхньому роду. Чи варто дивуватися стійкості й живучості сімейного сценарію, який передається з покоління в покоління?

На щастя, практика показує, що навіть найстійкіший досвід можна змінити. Правда, миттєво це не відбудеться, адже деструктивні поведінкові патерни формувалися роками й десятиліттями, отож на заміну їх новими, конструктивними також необхідний час, а ще - величезне бажання змінитися. Бо жоден чарівник не допоможе тому, хто не хоче допомагати собі сам.