Доньки-матері: стосунки на межі

Драматизм стосунків матері й доньки полягає в тому, що вони поєднують у собі абсолютно протилежні почуття, які часом складно пояснити. Їх хочеться зрозуміти і якось укласти в голові. Ми звинувачуємо наших матерів і вибачаємо їм, будучи схожими на них, хоча намагаємося довести всьому світові протилежне. Біжимо до них у моменти життєвих катаклізмів і ігноруємо в періоди, коли в нас розправлені крила.

Стосунки матері й доньки - здавалося б, що тут незрозумілого? Мама - це найліпша подруга й мудрий наставник, безмежний авторитет, чий статус непохитний незалежно від того, скільки років її дитині. Нас саме так і виховували: донька має поважати й слухатися матір, адже з висоти її віку видніше, до того ж мамин досвід напевно допоможе доньці уникнути багатьох життєвих помилок. "Ти завжди будеш для мене маленькою дівчинкою", - такою фразою часто заперечують матері, дивлячись на спроби дорослих дітей відвоювати право на самостійне життя, без надмірних втручань батьків.

Такі завислі взаємини нерідко стають задушливими для дорослої дочки й навіть можуть призвести до розриву емоційного зв'язку з мамою, хоча при цьому видимість стосунків зберігається. Донька старанно продовжує виконувати свій обов'язок щодо матері: телефонує, допомагає, цікавиться... Приходить у гості, при цьому позирає на годинник, посилається на зайнятість і поспіх - аби тільки швидше вислизнути у власний простір. Мати почувається самотньою, не розуміючи, чому так мало тепла йде від власної дитини, в яку вкладено безмір сил, душі, в якій усе її життя! Хіба вона це заслужила? Діти такі невдячні, як до цього звикнути?..

У результаті, ні мати, ні донька не почуваються комфортно поруч. Залежність, відчуття вини, недовіра, роздратування, протест можуть стати постійними супутниками таких стосунків на довгі роки. "У цьому є щось протиприродне, все має бути навпаки", - вважає донька й намагається загнати свої ганебні почуття в кут, не усвідомлюючи природи їх появи, не розуміючи, як їх позбутися. Як же цього уникнути? Як зберегти щирість і живу потребу в стосунках із найважливішою людиною в нашому житті?

Як і будь-які взаємини, формат спілкування між матір'ю й донькою має неодмінно змінюватися впродовж усього життя; саме ця трансформація й забезпечує збереження та здоров'я таких стосунків. Із дорослішанням доньки змінюються її психіка, цілі, потреби. Врешті-решт настає час стати зрілою, самостійною людиною не тільки у фізичному, а й у духовному плані. Користуватися власним компасом, не тримаючись за мамину спідницю. Успішна побудова кар'єри, сімейного життя та гармонійних відносин зі світом залежить від того, наскільки добре змогла жінка роздивитися себе, зрозуміти свої справжні бажання і вектор розвитку. Усвідомити, в чому її щастя й призначення. Мабуть, для таких медитативних міркувань потрібні певні умови: безлюдний острів або розуміюча мама, що змогла вчасно розпізнати настання цього моменту і послабила свої лещата. А як ні? Тоді тільки операція - перерізання символічної пуповини. Складно, але, кажуть, після цього всім дихається легше. Або ж менш болісний і логічний шлях: поступове віддаляння матері й доньки, їхнє спільне дорослішання. Щоб його пройти, потрібні мудрість, обопільне бажання розібратися у природі одна одної і прийняти її.

У дитинстві, безумовно, ми тісно пов'язані з нашими мамами не тільки тілесно як їхнє фізичне продовження, а й одним емоційним простором, у якому живемо разом із ними. Мама потрібна нам як повітря, вона - наше джерело життя. Мамина увага дає дитині розуміння того, що її люблять, вона в безпеці, і це дозволяє їй виростати психічно здоровою особистістю. Брак любові та турботи в ранньому віці провокує серйозні психологічні проблеми, які в більш пізній, не підходящий для щедрої материнської любові період уже компенсувати неможливо.

Але мама, звісно, не робот, вона - жива людина. Могло ж бути так, що в житті вона мусила багато встигнути, та й не знала вона, можливо, що дитина чогось там недоотримує. Вона намагалася дати все, що могла. А часом навіть і те, чого не могла. Можливо, лише згодом вона зрозуміла, що чогось не додала своїй дитині (і це зовсім не новий самокат чи вітамінізована їжа), і стала намагатися компенсувати нестачу своєї турботи, збільшивши її інтенсивність до максимуму. А доньці, наприклад, уже 15, її психіка саме дозріла до того, щоб зайнятися впритул сепаратизмом, по суті - піти шляхом нормального психічного дозрівання. "Складний вік, - зітхає мати, - з дитиною немає жодного контакту". Але вся хитрість ось у чому: якщо у вас у п'ять років не було велосипеда, а в 25 ви купили собі Мерседес, то у вас однак не було велосипеда у п'ять років. Довірчі стосунки, на жаль, не можна вибудувати раптово, у будь-який момент, у них має бути своя передісторія.

У результаті, донька входить у доросле життя з купою дитячих образ на матір: за неуважність, коли цього вона найбільше потребувала. З таким важким і протиприродним каменем за пазухою складно любити, поважати, душевно бесідувати, одне слово - вибудовувати довірчі стосунки на рівні тонких матерій. Здавалося б, власне материнство має розставити всі крапки над "i", адже тоді ти сама ввійдеш у роль мами і все цілком зрозумієш. Як кажуть наші батьки, "наші внуки відомстять нашим дітям". На практиці саме по собі народження дитини частково, звісно, дозволяє винести виправдувальний вирок деяким вчинкам наших батьків. Стає зрозуміло, що балансувати між роботою й доглядом за дітьми справді складно. Що десь, безперечно, будуть прогалини. Що ідеальною матір'ю, дружиною, господинею й працівницею бути неможливо… Але остаточно позбутися каменя за пазухою чомусь не виходить, і повторюєш собі: я стану кращою мамою, ніж була ти! Я не зроблю твоїх помилок! Ось поглянь, я можу, а чому не змогла ти? Мамині помилки, взагалі, в такий період бачаться наче під збільшувальним склом. Усе це підживлює образу ще більше. Здається, з цим почуттям доведеться прожити все життя. Не побачивши за ним свою маму такою, якою вона є, й не ставши найкращою матір'ю своїм дітям, навіть усупереч божевільному прагненню.

Як же тоді "прожити" стосунки з мамою, як зрозуміти й вибачити? Через які етапи треба пройти?

Після нормального для фізіології й психіки мами і доньки періоду злиття (до семи-восьми років дитини) настає природне усвідомлення потреби поступово віддалятися одна від одної. Пік цього процесу зазвичай припадає на підлітковий період. "Я й мама - це різні люди, мої бажання відрізняються від її бажань, і це нормально". Добре, коли мама дає своїй дитині право розвиватися за таким принципом. Інакше в полоні надто міцних маминих обіймів припиняються розвиток і дорослішання маленької людини. Якщо своєчасного розділення не станеться, дівчинці все життя доведеться йти на вчинки, мотивуючись самим лише бажанням догодити мамі. Звісно, мама буде щаслива: виховала слухняну, люблячу доньку. Але чи буде сама донька щасливою? Чи зможе почути саму себе?

Хоч як парадоксально це звучить, але, можливо, дівчинка, котра сперечається й опирається материному тиску, має шанси вирости більш повноцінною, у психічному аспекті, особистістю. Навчитися виробляти й відстоювати власну думку на полях домашніх битв із першим "уявним противником", який напевно ж не стрілятиме наповал. Може, це не так уже й зле? Так молода дівчина могтиме краще пізнати й зрозуміти себе. Важливо тільки не загратися: є ризик застрягнути в круговерті постійних суперечок із матір'ю, перетворити такий формат спілкування на пожиттєву норму, доводячи мамі, що "я - не ти!".

На підтвердження своєї сепарації дівчинка в процесі дорослішання, звісно, хоче розлучитися з мамою і фізично. Швидше переїхати на найману квартиру до подруги, спішно вийти заміж, одне слово - знайти будь-який спосіб опинитися якомога далі від материнського тиску, всепоглинаючої турботи й нескінченної демонстрації переживань. І не завжди ж втікають до чогось, кудись, у те місце, де дівчинці справді треба бути, де їй краще. Швидше, це втеча від чогось… Дзвінки на мамин домашній телефон надходять усе рідше, але мама, як і раніше, хвилюється, чи поїла дитина вчасно. У такі періоди життя зв'язок із мамою можна зовсім втратити, не знайшовши надалі способу його відновити. А інколи буває й пізно, батьки ж теж не вічні…

І ось там, у своєму власному духовному просторі, непорушеному жодними зовнішніми батьківськими установками, можна розпочати перетравлювання всього пройденого з мамою шляху. Зрозуміти, як саме треба було вибудувати стосунки так, аби з'явилася та духовна близькість, що може стати потрібною, теплою й сильною, незалежно від того, скільки між вами тисяч кілометрів. Як сказати мамі про те, що почуваєш насправді, і позбутися нарешті кривд. Побачити в мамі не тільки джерело задоволення власних запитів, ідола, повергнутого з п'єдесталу, а й звичайну жінку - зі своєю долею, бідами, переживаннями та радощами. Усвідомити, чому вона була не досконалою, чому дозволяла собі бути не тільки твоєю мамою, а й чиєюсь подругою, дружиною, вільною художницею, стомленою, сумною, розлюченою… Навчитися її щиро обіймати й дякувати за кожен, хай навіть недоречний порив зробити наше життя щасливішим. Із усмішкою в душі надягати шапку, якщо за вікном +5, тобі 35, і ти керуєш серйозними проектами. Любити так, як хочеш, щоб тебе любили твої діти. І так - це потребує вміння розмикати руку й відпускати одна одну.