Абортмеханіка: "вибраковування" проти усвідомленого материнства?

Цікаво, чи є жінки, які ніколи не замислювалися про те, що було б, якби вони "вчасно" перервали першу вагітність і не виростили "цю" дитину, а виростили б "наступну" та "інших" - років через вісім і зовсім від іншого чоловіка - успішнішого чи більш забезпеченого? Цікаво також, чи багато жінок підраховують, скільки років було б "абортному плоду", і з тупуватою ностальгією думають: "От зараз би він з тягаря вже почав перетворюватися на опору", геть забуваючи про те, що "вчасно" склали з себе відповідальність за такі "бонуси" розвитку ненародженої дитини, як її хвороби, неуспішність і перехідний вік.

Яка мотивація в жінок, котрі переривають вагітність? Насамперед, це гранична нелюбов до дітей, яку вже немодно приховувати. По-друге, це ненадійний партнер, з яким немає бажання мати, крім постільних, ще й кухонні сварки. Серед ненадійних партнерів, навіть якщо це законні чоловіки, чоловіки-діти - ці якраз плодовитіші за лососів; і чоловіки, які ненавидять дітей і зневажають дружину весь період, коли вона мучиться - віддатися під владу медичних інструментів, чи таки звільнити в помешканні куточок під дитяче ліжечко... По-третє, це небажання залишитися самотньою матір'ю - у деяких жінок це "пунктик" - вони вважають таких дітей "недійсними" навіть упродовж років. Мабуть, звикнути до них не можуть, як і до своєї самотинної долі: звісно для них "помилка молодості" в усьому винна, і найчастіше така "помилка" втікає з материнського, але "безотчого дому", щойно ставши на вивихнуте материнською недооцінкою крило... По-четверте, мотивом до аборту слугує небажання несформованої матері допустити до виховання дитини своїх батьків, особливо якщо їхні погляди на життя полярно відрізняються від її власних і якщо ті, наприклад, абсурдно вважають, що "діти матерів-"одиначок", мають часто хворіти".

Жінка протягом життя робить низку абортів, потім "доростає" до 40 років (якщо інфантильна) і починає посилено удобрювати, "поливати" і просто як з помпи роздувати материнський інстинкт, який мовчав багато десятиліть. Тут уже саме час для вольових рішень і "болючих прийомів" стосовно себе й чоловіків: не так уже й рідко 45-річні ділові жінки "перекидають на себе" співробітників з низової ланки й самі оплачують собі ЕКЗ. Чи оздоровлює це їхні стосунки зі світом - питання, так само як і авантюрні потуги охочих до випадкових зв'язків сподіватися на курортний роман - продуктивний і "без зарази"...

До чого такі жертви при "тліючому" материнському інстинкті? Тут і потужна недооцінка себе через страх самотньої старості, і побоювання нереалізованості: жінки бояться недобрати від життя вражень, відколоти від себе великий його сегмент - нехай із зубами, що ріжуться, вітрянками й проносами, але з безцінними моментами, коли ти для когось важливіша за всіх на світі, і точно цілих кілька років хтось слухатиме тебе розкривши рота - і для багатьох це варте зусиль уже в зрілі роки переглянути свої погляди на дітородіння. Навіть якщо жінкою рухає раціональність, у цьому є здоровий резон. І якщо медицина в її випадку дає добро на народження нащадка - це тим паче добре.

Проблема в тому, чи буде материнство усвідомленим - у 20 років чи в 50 - і чи не стане воно "замінником живих емоцій" у прісному й нудному житті жінки, адже такі сподівання легко можуть не виправдатися, бо дитина навряд чи призначена для того, щоб когось розважати...

Перерваний політ
чи своєчасна посадка?

Ось історія 43-річної Карини.

- Досі вважаю, що секс у чистому виді природа мала б відділити від потягу до дітонародження. Наприклад, постільну акробатику залишити для задоволення, а нащадків робити виключно "штучним заплідненням", зате свідомо, щоб партнери розуміли, що на цьому всім плотським утіхам настане кінець - і турботи обступлять з усіх боків, і жіноча фігура зіпсується...

Я ніколи не любила дітей, просто вони для мене не існували. Пам'ятаю, у 20 років жила з хлопцем, він мені німецькі протизаплідні таблетки купив - йому назва сподобалася, та й допомагали цілий квартал. А потім стався незапланований "фул-контакт" - це ми тоді вже розійшлися й вирішили зустрітися, як завжди, "з відкритим забралом", без запобіжних засобів. Довго марудилися зі спринцівкою-марганцівкою, потім він сказав, що не одружиться зі мною ніколи, мені стало смішно - і я його вигнала. А тижнів за три почала вживати "превентивні заходи": присідати з гантелями. І тут у животі щось як кевкне - я злякалася і як схоплюся за нього обома руками в обтяг, ніби якийсь кулак ізсередини стискає перешкоджаючи зриву... З'явилася навіть блаженна думка: "Це ж моє - не віддам...". Виявилося, марна тривога. У подальшій сексуальній практиці більше думки про самозбереження разом із "лівим" плодом мене не відвідували...

А коли мені було 25, ми почали жити з приятелем, старшим за мене на 10 років. Він був режисером народних театрів, працював у заштатному театрі-студії, не міг нічого як слід пояснити своїм підопічним і тому красиво й гвинтоскладисто кричав: "Ти роль на обличчя намазуєш, як крем для засмаги, а в тебе від неї має бути променевий опік по всьому тілу!". Він добряче хиляв - це в нього найкраще виходило.
І якось уранці з похмілля... "Акела схибив". Знову довелося вдаватися до підручних засобів. А він за кілька днів знайшов якийсь привід, щоб зникнути. На п'ятому тижні після цього в мене вже не було сумнівів у необхідності терміново робити аборт - в організмі води зайвої набралося на ціле відро, нудота, не могла навіть чути слово "м'ясо"...

Я відчувала пекельну ненависть до свого незапланованого... "фаршу". Звернулася в пологовий будинок. Мені там зробили УЗД. Коли вже стояла за спиною в лікарки, вона показала мені на комп'ютері мерехтливу точку: "Бачиш, це її сердечко б'ється, - готова зупинити?". "Завжди готова, - кажу. - А що це у вас - заставка комп'ютерна, я ж стою, а не лежу під апаратом?.." Аналізів не здавала - довідку виписав по блату знайомий лікар, а групу крові для картки назвала "від ліхтаря" - мені були пофіг наслідки, швидше б усе це закінчилося.

Пролітаючи як на крилах у відділення, побачила в коридорі заплакану малолітку в оточенні агресивних матері й тітки: "Тобі 13 років - який може бути виродок, він нічийний узагалі! Зараз ти його позбудешся - і повернешся до школи!". Дівчинка з розпухлим носом і розтріпаною кіскою пручалася: "Я вам не шматок м'яса! У мене дитина буде, я з нею дружитиму, а потім мій коханий повернеться з Польщі з заробітків - ми його дочекаємося, як у "Піратах Карибського моря", скільки б років не минуло!". "Ах, коханий! Ах, повернеться! - стікали жовчю фурії. - Та ти підеш у дитбудинок, а твій виродок - на всиновлення!".

Я ж ішла добровільно позбуватися осоружної начинки. Жінки перед "процесом" стогнали, що народжували б і по десятку дітей, таж чоловіки грошей не приносять... Ледь дочекалася свого наркозу, і під ним мені ввижалися прості сільські жіночки з насінням, які повторювали мені, що мій приятель зовсім не поганий... Дивно, але для колекції життєвих вражень мені схотілося побачити вміст медичного тазика, щоправда, я ще була під наркозом... За годину оговталася (нудота не дратує - ура!) і гайнула додому - пішки й на "шпильках". Вдома відіспалася і ввечері вже пила шампанське з друзями в барі.

А за кілька тижнів з того самого бару повернула собі того самого приятеля. Він довго вичитував мені: "Як ти могла! Не спитавши мене! Я з першою дружиною-балериною розлучився через аборт. Другій дружині дозволив народити першу дитину не від мене, аби тільки не переривала вагітність, а другий син уже був мій! А ти зі мною не погодила!" - і на цій ноті я почула храп. Словом, контакти закінчилися самі собою, як і всі його стосунки з дружинами й дітьми.

Невдовзі я прочитала в газеті, що навіть при вакуум-абортах голову плода розтрощують і витягають з матки вручну. Позіхнувши, подумала: і кого це має вражати? Зуб видаляти і то буває травматичніше. Хоча подруга Ганна розповіла, що навіть при вакуум-абортах, трапляється, рештки плода залишаються в матці - тоді вона не робить чистку, а йде до знайомої масажистки, яка знає, які точки на крижах натискати. Аби тільки не голковколювання, напучувала Ганна, бо тоді можна все життя не вилізти з мимовільних зривів вагітностей. В Ганни аборти на потоці - дітей не любить, а чоловіки її забезпечують - іноді доводиться заступати під когось із них уже наступного дня після операції...

Словом, я все свідоме життя після аборту намагалася більше "не залітати". Ну її, нашу медицину. Всерйоз думала про стерилізацію. Потім, після 41 року, подруги почали вмовляти: діти - це класно, з ними, мовляв, не нудно... 60-річна колега переконувала мене піти до генетика, але я все відмовлялася, мовляв, до нього ходять з партнером, а я у вільному польоті. У результаті просто перервала з нею стосунки через її нахрапистість. Може, мій вільний політ і перетвориться під старість на "політ над гніздом зозулі", адже, за Ніцше, якщо до 40 років ваш дім не наповнюється дитячими голосами, він наповнюється чудовиськами, але поки що я не почуваюся обділеною великими почуттями. Про дітородіння, думаю, - дозрію років до п'ятдесяти. Стримує монотонна побутова докука з дітьми - їх же треба м-и-и-ти!".

Абортивна свідомість

Є жінки з "усіченим" поняттям про материнство - якщо вони й умовляють себе стати матерями, то потім не проти й підкинути дитину родичам або взагалі здати в інтернат. Саме їх найчастіше відвідують думки, які вони висловлюють своїм дітям у їхньому підлітковому віці: "Якби не народила тебе, то я б таку кар'єру зробила, і освіту здобула б неабияку, і чоловіки в мене були б лише багаті й знамениті, і діти від них - правильні й слухняні!". Коли моя сусідка казала щось подібне 15-річній доньці, об ненависть, якою палала дівчинка, можна було спокійно запалити смолоскип. Та й геть ілюзії - ніким особливим сусідка не стала б, просто сварливим бездітним бабиськом...

А ось іще історія. Тамара, будучи єдиною дитиною матері, яка вагітніла вісім разів, вирішила народжувати сина одна. Мати спочатку вмовляла її на аборт, потім - на штучні пологи, а ще пізніше - просто стукнула металевими дверима непокірну доньку по далеко виступаючому животу... Відлежавши на збереженні, Тамара привела на світ сина-інваліда. Ось уже добрий десяток років утримує їх її мати, але жінка вважає, що її погляди на життя ширші, і як мати вона набагато більше може дати дитині.

"Усічене" материнство передбачає відхід матері від зобов'язань завжди, коли вона вважатиме це за потрібне.

40-річна Алла народила сина в 19 років - щоб не робити перший аборт. Довго розлучала партнера з першою дружиною, доводячи, що півторарічна донька - не від нього. Дружина плюнула, не стала зв'язуватися й дозволила батькові відмовитися від "спірної" дитини. Роками Аллі довелося вмовляти себе, що спадкоємець - це добре: їй хотілося курити з хлопцями біля під'їзду і пити пиво, а вона повторювала вголос: "Ось я разом з Дімоном учуся повзати, потім ми будемо вчитися ходити, потім - розмовляти, і нам буде цікаво". Поки син ріс, Алла примудрялася багато з нього вимагати, практично доручивши його розвиток дитячому садку і школі. Аборти робила один за одним. А через років десять, задумавшись про продовження роду, - "інстинкт усе-таки!" - затурбувалася й про зміну партнера. Вийшла на роботу й незабаром знайшла чоловіка, який, судячи з її скромних претензій, міг зійти за бізнесмена. Від нього й народила "бажану" дитину, вихваляючись: "Він у мене - "з чистого аркуша!".11-річний Дімон "залишився в минулому" - бабусиним онуком. Тепер він дорослий, і подружка робить від нього вже другий аборт.

28-річна Люся вперше вийшла заміж у 16 років - за колишнього кримінальника. Дуже вже вдома було нестерпно жити: батьки на той час померли (за матір'ю Люся не сумувала - та вважала її повією за те, що дівчинка рано почала фарбуватися), а чоловік сестри - з її відома! - домагався юної родички сексуально. Чоловік не хотів поривати з кримінальним минулим - коли дружина вагітніла, обмотував кулак рушником і прицільно бив по лобі... Але одну вагітність Люся таки доносила до пристойних строків. Однак із чоловіком жити було вже просто нестерпно, і вона пішла на штучні пологи, забравшись з осоружного дому. Страждала смертельно, схудла до 38 кг - "а раптом би в мене народилася геніальна дитина?". Треба було десь і на щось жити - і Люся стала повією, потім доросла до стриптизерки. Усі завважували її артистизм по життю й високу самоорганізацію - пунктуальна, точна й точена... Зустріла П'єра з Франції, завагітніла - і поки він її в Париж не забрав, на життя дитини й не думала зазіхати: "Я відчуваю всередині себе плід граната, із закладкою шарами, і це мене дуже розчулює...". У Парижі Люся народила здорового хлопчика, до двох місяців ходила з ним і з партнером на ділові зустрічі - подобалося їй у ресторанах прилюдно годувати маля груддю. Ще через місяць Люся годувати кинула, схудла до своїх звичних розмірів і приїхала в Київ - "хочу походити по нічних клубах, насолодитися вільним життям... А в Париж поїду... коли-небудь".

Ані 33 роки. Вона росла "задовбаною" родичами: мати досі каже їй, що та не може сподобатися нікому путньому. З дитинства нетовариська дівчинка без особливих здібностей мріяла виїхати в інше місто, перефарбувати волосся в радикально чорний колір і ...зробити аборт, щоб назавжди обрізати навіть натяк на материнство.

У 18 років Аня зустріла одруженого сусіда - такого собі "мужика-балабола", фантазера на 15 років старшого за себе, без певних інтересів і з безліччю професій, завдяки яким він усе довкола залишав "у недоробках". Дівчина завагітніла й відразу ж захотіла позбутися цього "хворобливого", за її уявленням, стану. Друг усе зволікав, нібито домовлявся з лікарем, нібито шукав гроші на операцію... Плід у животі ріс, і Аня його ненавиділа - курила траву, "щоб йому було боляче", спала з іншими сусідами - "щоб відволікатися". Потім Аня подумувала "стиснути бур'янистий плід" штучними пологами, але тут він почав штовхатися, і вона вирішила: "Напевно, я його любитиму". І дозволила синові народитися, але не любила його довго, та й зараз любить "умовно кажучи". Вона довго звикала до малюка, її дратували його потреби, а інтереси його вона задовольняла формально - адже дітям читають книжки й показують мультики, адже так прийнято? Він був ситий і одягнений, але Аня бувала особливо глуха до зламів його душі в перехідному віці, які він "ловив" надміру часто: тоді мати то ненавиділа сина, то відчувала до нього байдужість.

Зараз сину Ані 14 років. Увесь цей час вона вважає його "недійсним" - не тільки "незаконним", а й "несправжнім". Їй здається, що її життя відбувається не з нею. Друг давно забув про існування сина-підлітка. Підліток-син нічим не цікавиться, крім комп'ютера, у нього немає друзів, він апатичний і по-справжньому незахищений. Аня радить йому читати книжки про соціоніку і "шукати, що ти за інтроверт".

Сама вона читає про психотравми. Знайшла в себе "травму покинутого" - і то правда, виглядає запущено: запалі очі, рідке заяче охвістя... Принесло б щастя материнство, якби воно було б вчасне й усвідомлене? Питання, на яке вона не знає відповіді. До речі, минулого тижня Аня зробила четвертий аборт.

Доля бути відторгнутим?

Розповідає 30-річна Оля:

- Із чоловіком ми навчалися разом з підліткового віку. Зараз він шеф-кухар, я кондитер. Ми так дружили, що побралися невідь-чому. А в 20 років у нас народився син - адже в сім'ї мають бути діти. Жили дружно - без пристрасних витребеньок, без палаючих іскор, навіть без різних інтересів. Чоловік у мене ледачий, хоча й талановитий, став завсідником стильних тусовок. Я чого саме його й вибрала: у мене все сімейство немов картопля "в мундирі" - сіре, несмачне, хоча вважається корисним. Але за життя з оригіналом мені довелося заплатити надто високу ціну.

Коли синові було п'ять років, я завагітніла ще раз. А за місяць чоловік приніс додому погану хворобу - після СНІДу на другому місці за жахіттям. Це був кошмар. Довелося пролікуватися й вагітність перервати. Я досі вважаю нашу єдину дитину старшою, а тій, ненародженій, придумала ім'я і ставлю в церкві за неї свічки, що дуже дратує мого чоловіка.

Якось чоловік привів до нас друга, який народився з цією самою поганою хворобою і від якого в пологовому будинку відмовилася мати. Його вилікували, він жив у дитбудинку. У вісім років його всиновили, і хлопчик перший раз у житті їхав у трамваї - він навіть нюхав людей. А потім прийомні батьки здали його в суворовське училище десь у Росії і благополучно про нього забули - адже квартиру, взявши сироту, вони отримали. Цей хлопець виріс і одружився з дівчиною, яка в 13 років зробила аборт і була безплідна. Сім'я не склалася. Чоловіків друг повернувся в Київ, вивчився на програміста, оселився у винайнятій квартирі. Але відчуття неприкаяності, такої по життю "абортованості" його не полишало. Він водив до себе гучні компанії, любив незнайомих людей, зв'язки, які нічого не значать. Його й убили в його ж квартирі зальотні гості...

Чоловік хотів цією історією показати мені, що той, чия доля - бути абортованим, нежиттєздатний у людському світі. Але я все одно залишаю чоловіка, забираю 10-річного сина й емігрую - надто великим болем віддалася мені смерть дитини. Шкода, що після такої хвороби я не зможу мати ще одну...

Насправді, ніхто на аборти не рокований, і немає в них ніякої особливої карми. Сім'ї - планують, сексуальні контакти - враховують. Дітей же народжують на світ для того,
щоб зробити щасливими, а не через "виверти правильної
фізіології"...