СЦЕНАРІЇ Є, ПРОДЮСЕРИ ТЕЖ. БУВ БИ СПОНСОР…

Те, що українська енергетика перебуває в далеко не найкращому стані, — аксіома, оскільки ПЕК України свого часу був сформований як складова частина паливно-енергетичного комплексу СРСР із усіма наслідками, що з цього випливають. І використовуються в його виробничому циклі мазут, газ та енергетичне вугілля. Причому власним енергоносієм, якого вистачить, мінімум, на сто років, для України є вугілля. До речі, сьогодні Україна посідає серед країн світу восьме місце за запасами і десяте — за обсягами видобутку «чорного золота». Не дивно, що «Енергетична стратегія розвитку України до 2030 року», розроблена ученими Дніпропетровського національного гірничого університету спільно з колегами з Донбасу та Харкова, кладе в основу саме цю мінеральну сировину. Крім того, за оцінками експертів, виснаження світових запасів нафти й газу може настати вже до 2035 року, а потреба у вугіллі збільшиться вдвічі на 20 років раніше. Тому, вважають дніпропетровські розробники стратегії, ера нафти і газу добігає свого логічного кінця й через 5—10 років ціна на газ «злетить» на 200—300 відсотків.

З цим, звісно, можна сперечатися. Хоча у США на найкращих електростанціях вартість 1 кВт год, виробленої на природному газі, становить 1,4 цента; на ядерному паливі — 1,35, на вугіллі — 1,02 цента. Можливо, тому держполітика деяких вуглевидобувних країн, зокрема Австралії, Китаю, Великобританії та США, спрямована на збільшення видобутку вугілля.

Охопити неосяжне

По суті, «Енергетична стратегія розвитку України» — це стратегія розвитку вугільної промисловості, яка декларує збільшення обсягів видобутку й ефективності використання власного вугілля як забезпечення енергетичної безпеки держави.

Звісно, маючи у власних надрах, мінімум, 8 млрд. тонн вугілля, вкупі з сучасними технологіями його видобутку та збагачення, можна говорити про економічну доцільність використання цієї корисної копалини. У принципі, довівши зольність вугілля до міжнародного стандарту — 10% (що, за попередніми розрахунками, зробить його вартість рівною приблизно 40 дол. за тонну), можна перепинити шлях імпортній сировині, ціна якої на митниці становить зараз близько 45—50 дол. Це в теорії. Практика ж показує зовсім інше.

Особливість родовищ українського кам’яного вугілля — велика глибина залягання, мала потужність і складна будова вугільних пластів. Ці чинники визначають високу собівартість видобутку і велику зольність гірської маси, що коливається в межах 35—55%. Це зараз. Хоча в 60-ті роки минулого століття зольність гірничої маси не перевищувала 25%, що й дало підстави для висновку про економічну недоцільність збагачення енергетичного вугілля.

У ДХК «Павлоградвугілля» собівартість тонни товарного вугілля із зольністю близько 30%, отриманого з гірничої маси із зольністю 40,6%, 2002 року становила 107,77 грн. за тонну. Але беззбитковий видобуток можливий, якщо зольність товарної продукції буде меншою 15%! І хоча в системі Мінпаливенерго діють 42 збагачувальні фабрики, за існуючого механізму цін там не отримують навіть 15-відсоткових концентратів, оскільки більше переймаються обсягами отриманого продукту. Зрозуміло, що про вищезгадані десять відсотків і мови бути не може, навіть попри те, що вугілля з 30-відсотковою зольністю зараховується до першої категорії якості. Звучить, звісно, переконливо, але виробництво вугільних концентратів для енергетики із зольністю понад 25% усе ж таки економічно невиправдане.

Вихід, звісно, є — зменшити зольність видобутого вугілля до 35%, тим самим скорочуючи витрати на доведення концентрату до потрібної кондиції. Тільки в такому разі можна говорити про якісь прибутки. До речі, у ДХК «Павлоградвугілля» встановили планку зольності видобутого 2003 року вугілля на рівні 39,2%. І що? Зольність піднятого на-гора вугілля і досі перевищує 40%.

Ще один нюанс. Сумарна потужність усіх збагачувальних фабрик — близько 70 млн. тонн на рік. Видобувається зараз в Україні близько 80—85 млн., а, відповідно до вищезгаданої стратегії, у найближчі 30 років обсяги видобутку мають зрости до 120 млн. тонн. Отже, довести все вугілля до потрібної кондиції, за всього бажання, не вийде.

Щоб усунути вищезазначені негаразди, потрібні нові технології й устаткування, які, своєю чергою, потребують чималих коштів.

Вибір із трьох зол

Інвестиційне забезпечення розвитку вугільної промисловості на період до 2030 року розробили відразу для трьох сценаріїв розвитку економіки України — песимістичного, базового й оптимістичного. Та хоч би який був узятий за основу, «танцюють від грубки» — головним джерелом фінансування галузі в кожному разі буде держбюджет. Інші вливання у вугільну промисловість покликані зіграти роль додаткових.

З урахуванням сьогоднішнього «наїзду» на держбюджет у межах 4—5%, песимістичний варіант для гірників такий: 2005 рік — 3,1 млрд. грн., 2010 р. — 3,3 млрд., 2020 р. — 3,85 млрд., 2030 р. — 3,64 млрд. грн. Оптимістичний сценарій передбачає вливання в галузь 2020 року — 4,89 млрд., 2030 р. — 4,85 млрд. грн.

Песимізму, звісно, бути не повинно, з оптимізмом в Україні якось напружено, тому розрахунки робляться за базовим сценарієм.

Відповідно до нього, передбачається видобувати 96,5 млн. тонн 2010 року, 112 — 2020-го і 120 млн. тонн — 2030 року. Для цього середньорічні обсяги інвестицій мають становити в період до 2005 року — 4 млрд. грн., 2006—2010 рр. — 4,4 млрд. грн., а після 2010-го — близько 6,3 млрд. грн. на рік. На частку «генерального спонсора» (держбюджет) до 2005 року припадає 3,1 млрд. грн.; 3,3 млрд. — 2006—2010 рр.; 4,4 млрд. — до 2020 і 4,38 млрд. грн. у третьому десятилітті. Характерно, що розробники стратегії вважають: витрати держбюджету на вугільну галузь до 2010-го залишаться на попередньому (4—5%) рівні, а потім знизяться до 3,2%. У третьому десятилітті вони взагалі скоротяться до 2,1%.

Власне, кошти «генспонсора» підуть на капітальні вкладення (70,9% — до 2005 р., близько 80% — 2006—2010 рр., близько 90% і 92% у другому і третьому десятиліттях відповідно); дотації на часткову компенсацію виробничих витрат і реструктуризацію галузі (закриття безперспективних шахт, погашення боргів минулих років). Загальні витрати на останні з названих статей видатків мають зменшитися з 10,5% 2005 року до 3,7% 2030-го. Цікаво, але скорочувати дефіцит капвкладень власне вуглевидобувних підприємств планують за кошти держбюджету, а оборотних коштів — за рахунок цільової одноразової держпідтримки або державних пільгових кредитів. Втім, хрін від редьки не солодший.

Що ж до інших інвестицій-краплинок, частка яких сьогодні в загальних обсягах капвкладень становить усього 1%, то вони, за задумом авторів, із 30 млн. грн. 2002 року вже через три роки мають збільшитися всемеро, а на початок другого десятиліття перетворитися на потік у 400 млн. грн. 2030 року передбачається бурхливий потік обсягом у 1 млрд. 200 млн. грн. (18,4%). Доречно зауважити, що під «іншими інвестиціями» маються на увазі вітчизняні й іноземні, інноваційні кошти, іноземні кредити та гроші місцевих бюджетів. Малоймовірно, що з останніх щось піде у шахти.

Укрупнення вугільних підприємств і створення приблизно 25 юридичних осіб замість 250 приведе до об’єднання збиткових і прибуткових шахт, що, у свою чергу, позначиться на роботі галузі взагалі і вартості новостворюваних приватизованих ВАТ зокрема. Крім того, задеклароване закриття збиткових шахт у рамках держпідприємства може бути прихованим. А де взяти гроші на капвкладення покупцю, скажімо, єдиного пакета ДХК «Павлоградвугілля», якому, окрім інших витрат, доведеться вирішувати питання майже мільярдної кредиторської заборгованості?

Хто відповість за базар?

У листопаді 2003 року Мінпаливенерго ініціювало створення Оптового ринку енергетичного вугілля (ОРЕВ), оскільки існуючий порядок постачання енергетичним вугіллям енергопостачальних компаній та розрахунків за нього далекий від досконалості. До речі, цю модель, що копіює Оптовий ринок електроенергії України (ОРЕ), експерти визнали найменш ефективною з усіх чотирьох типів, які функціонують у світі енергоринків. Правда, за словами першого заступника міністра ПЕК Анатолія Татаринова, «реформа не торкнеться ринку коксівного вугілля, що призначене для металургії».

Механізм роботи ОРЕВ базується на принципі «єдиного покупця», у даному разі — оператора ринку ДАК «Вугілля України». Реанімованій компанії з підмоченою в минулому репутацією реалізовуватимуть свою продукцію 20 державних вугільних компаній і чотири теплогенеруючі компанії, одержуючи гроші за відвантажену продукцію фактично на умовах передоплати. У принципі, завдання, що їх Кабмін ставить перед ДАКом, протягом п’яти років не змінилися. Це забезпечення розрахунків за вугільну продукцію в повному обсязі; участь у формуванні паливного балансу країни; забезпечення центральних органів виконавчої влади інформацією про наявність і використання вугільних ресурсів на внутрішньому та світовому ринках вугілля; видобуток і переробка вугілля та вугільної продукції. Крім того, компанія має сприяти реалізації вугілля в основному на біржових принципах; виконанню міждержавних угод або договорів про купівлю-продаж вугілля; реалізації ефективної цінової політики щодо імпорту й експорту вугільної продукції; захисту вітчизняних виробників вугілля на оптовому енергоринку та створенню Державного лізингового фонду гірничо-шахтного устаткування. І все це, зрозуміло, має відбуватися під чуйним і невсипущим наглядом Кабміну. Єдина відмінність від Оптового ринку електроенергії полягає в тому, що постачальники і споживачі, котрі не мають держпідтримки, зможуть укладати між собою прямі контракти, самостійно імпортуючи чи експортуючи вугілля.

Втім, оператор ОРЕВ має право вимагати у них калькуляцію ціни, давати пропозиції щодо її зміни, а то й просто відмовляти в покупці. Тут знову повною мірою спрацює адмінресурс. Передбачається, що для збалансування попиту і пропонування на вугілля оператор ОРЕВ викуповуватиме в шахт усе видобуте ними вугілля не дешевше від його собівартості, формуватиме середню оптову ціну, включатиме в неї усереднену вартість транспортування і потім продаватиме тепловим генеруючим компаніям. У разі дефіциту пропонування монополіст-оператор повинен вирішувати питання його покриття з імпортних джерел.

За попередніми розрахунками Мінпаливенерго, середня ціна вугілля при продажу на ОРЕВ зросте в цілому на 10—15%, що, втім, не позначиться на електроенергетичних тарифах 2004 року. Цьому має посприяти зменшення на 200 млн. грн. інвестиційної надбавки до оптового тарифу. Та й сама надбавка розподілиться рівномірно на 12 місяців, а не на п’ять, як 2003 року.

Тим часом накращий (!) показник в Україні, продемонстрований ДХК «Павлоградвугілля», — це 7,56 грн. збитків на кожній тонні видобутого вугілля, оскільки продають тут тонну за 99,6 грн. При її собівартості 107,16 грн.

Мабуть, про зниження собівартості, враховуючи задекларовані принципи роботи ОРЕВ, навряд чи може йтися. Швидше, про підвищення — все одно вугілля куплять... Оскільки 2003 року тільки шахтарі Західного Донбасу видобули майже 11 млн. тонн вугілля, а електроенергетика й ЖКГ потребують його 75 млн. тонн, залишається додати, що твердження про непорушність тарифів на електроенергію через зменшення інвестиційної надбавки на 200 млн. грн., щонайменше, некоректне.