Рік членства України в Енергетичному співтоваристві: труднощі перекладу

Непоступливість Росії щодо проекту «Південний потік» змушує український уряд шукати під-тримку в Європейському Союзі. Як нещодавно заявив єврокомісар Гюнтер Еттінгер, Європа не проти допомогти в геополітичних іграх, але умовою своєї участі зберігає наразі недосяжне для України завдання - реформувати ринок енергетики відповідно до європейських стандартів. Як показав перший рік членства України в Енергетичному співтоваристві, з виконанням такого «домашнього завдання» поки що є проблеми.

Про силу зіпсованого телефону

Європейський ринок газу створює для Росії не найкращі перспективи. Хоча ЄС у наступні десятиліття нарощуватиме обсяги споживання газу, але, згідно з прогнозом Міжнародного енергетичного агентства, внаслідок політики диверсифікації частка Росії в цьому імпорті скорочуватиметься. Враховуючи розвиток спотових ринків і перспективи видобутку нетрадиційного газу, РФ треба буде знижувати вартість російського блакитного палива, щоб втримати «своїх» споживачів в ЄС. Третій енергетичний пакет, запроваджений в рамках Євросоюзу, закриває «Газпрому» доступ до управління європейськими газотранспортними мережами. Росії відвели чітке місце у балансі поставок і не збираються збільшувати її вплив.

На цьому тлі виглядає нелогічною ініціатива Росії побудувати ще один газопровід до ЄС, а саме - «Південний потік». «Здається, наші російські друзі все ж таки беруться його побудувати. Навіщо - відомо тільки їм», - так коментував ситуацію кілька тижнів тому спецпредставник держдепартаменту США з питань енергетики Європи та Азії Річард Морнінгстар. Собівартість газу, перекачаного новозбудованим газопроводом по морю, буде вищою, аніж транспортованого трубою через Україну. Фінансування від Євро-комісії не планується, оскільки «Південному потоку» не надано статусу транс’європейського. Болгарія чи Румунія - такі ж транзитні країни, як і Україна, - виставлятимуть не менші транзитні ставки. А якщо додати вищезгадані тенденції на європейсь-кому ринку плюс потребу в чималих коштах, перспектива того, що газопровід стоятиме порожнім або залишиться лише проектом, є надто реальною.

Натомість український уряд розцінив «Південний потік» як мало не основну загрозу національній безпеці. Цій темі було присвячено експертні круглі столи, прес-конференції, інші публічні заходи. Перспектива «залишитися з порожньою трубою» стала підставою повернутися до обговорення теми газотранспортного консорціуму, глибшого заходження «Газпрому» на внутрішній ринок, тобто усього того, що може, в розумінні українських урядовців, переконати російську сторону відмовитися від будівництва ще одного газопроводу. Проект, який сьогодні існує лише на папері, привернув до себе всю увагу урядовців, політиків і експертів, відволікши їх від тем, які не менш важливі для національної безпеки країни.

Збереження транзитної ролі України є стратегічним питанням. Поєднувати функції постачальника і споживача означає утримувати ключову роль у регіоні, впливати на енергетичну політику в ньому. Однак щоб зберегти свій транзитний статус, потрібно шукати можливості, а не консервувати існуючу ситуацію, кидаючи всі сили на боротьбу з будь-якою альтернативою. «Південний потік» треба і варто блокувати. Разом із тим чи не на часі вже розпочати переговори про доступ України до транзиту каспійського газу російськими трубопроводами, що було закріплено Угодою про зону вільної торгівлі в рамках СНД? І чи не буде це шансом для Європейсь-кого Союзу отримати доступ до каспійського газу через українську ГТС?

Зосередившись на боротьбі з «Південним потоком», уряд намагається прив’язати до неї інші ініціативи, які в своєму оригінальному вигляді могли б бути корисними для енергетичного сектора, але штучний контекст спричинив зайві непорозуміння і конфлікти. Одна з таких ініціатив - членство України в Енергетичному співтоваристві. Рік, який мав пройти під знаком реформи енергетичного ринку, було витрачено на з’ясування стосунків, викликане відмінністю в очікуваннях двох сторін.

Відмінність в очікуваннях

1 лютого 2011 року Україна стала членом Енергетичного співтовариства - об’єднання країн Південно-Східної Європи, створеного для досягнення соціально-економічної стабільності та безпеки поставок енергоресурсів серед країн-членів і Євро-пейського Союзу загалом. Участь у співтоваристві потребує від його членів гармонізації нормативно-правової бази із стандартами ЄС, імплементації Другого та Третього енергетичних пакетів.

Ще під час підписання офіційних документів українська та європейська сторони запевняли всіх в успішності майбутньої співпраці, а вже наприкінці року Міністерство енергетики та вугільної промисловості, з одного боку, і Європейська комісія - з іншого, обмінялися невдоволеними репліками щодо виконання одне одним узятих на себе зобов’язань. У засобах масової інформації почали з’являтися чутки, що Україна може вийти з Енергетичного співтовариства. У повітрі висіло питання, чому таке взаємне захоплення на початку перетворилося на конфлікт уже протягом першого року?

Насправді проблеми розпочалися набагато раніше - ще під час переговорів про приєднання України до Енергоспівтовариства. Чи то через неякісний переклад, чи то через погану комунікацію, але обидві сторони у вересні 2010 року, коли підписувався Прото-кол про приєднання України до Договору про заснування Енергетичного співтовариства, говорили про різні цілі співпраці України та цього об’єднання. Юрій Бойко наголошував на можливості отримувати дешеві кредити для модернізації обладнання, на праві відпускати електроенергію кінцевим споживачам і перевагах української ГТС перед альтернативними газопровідними проектами (насамперед «Півден-ним потоком»). Натомість представник від Єврокомісії Марлен Хольц-нер зазначала, що «відтепер європейське енергетичне законодавство застосовуватиметься і в Україні».

Тож не дивно, що протягом року кожна зі сторін очікувала від партнера виконання зобо-в’язань у «своїй» площині. Український уряд не розумів, чому Європейський Союз не виділяє коштів на модернізацію ГТС, чому не блокується «Південний потік». Мабуть, останньою краплею стало надання членом ЄС Болгарією проекту «Південний потік» статусу національного пріоритету. Низка українських урядовців заявила про недотримання співтовариством своїх зобов’язань.

«Вступаючи до Європейського енергетичного співтовариства, ми ставили два питання, які для нас були принциповими: перше - це отримання коштів на модернізацію газотранспортної системи, друге - це підтримка проти «Південного потоку», який є загрозою нашим національним інтересам. Ми не отримали чіткого сигналу ні з одного, ні з іншого питання», - заявив міністр Юрій Бойко.

Аналогічні претензії до України мала і європейська сторона. Через шість місяців членства в Енергоспівтоваристві уряд України видав розпорядження №733-р, яке лише затверджувало План заходів у рамках виконання домовленостей. Як свідчить аналіз інформації з офіційних джерел, зроблений громадською організацією «Діксі Груп» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», виконано з цього плану небагато, хоча більшість строків уже закінчилися.

Навіть попри це, європейська сторона підтвердила готовність до діалогу. «Ми готові допомогти Україні в модернізації газотранспортної системи і очікуємо, що правила, за якими працює Україна, будуть відповідати правилам Енергетичного співтовариства», - сказав президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу на саміті Україна-ЄС у груд-ні 2011 року.

2012 рік розпочався зі спілкування міністра Ю.Бойка та єврокомісара Гюнтера Еттінгера. Результати розмови дають підстави сподіватися, що обидві сторони потроху долають труднощі перекладу. ЄК офіційно заявила про перспективність української ГТС порівняно з «Південним потоком», а також визнала свою готовність стати третьою стороною в українсько-російських газових переговорах. Якщо ЄС проявить у переговорах таку ж активність (а Україна - готовність), як і кілька років тому в польсько-російських переговорах, українсь-кий уряд має шанс і одержати нижчу ціну на газ, і втримати під своїм контролем стратегічну ГТС.

Як бюрократія б’є політичну волю

Зростаюче невдоволення Ук-раїни та ЄС від участі в Енерге-тичному співтоваристві можна було принаймні спробувати залагодити у процесі роботи виконавчих структур - групи високого рівня з української сторони та сек-ретаріату співтовариства - з європейської. Тісна комунікація могла знизити градус негативних заяв між сторонами або відновити процес узгодження позицій значно швидше, ніж це сталося.

Секретаріат Енергоспівтова-риства до останнього часу не визнавав проблеми комунікації з українською стороною. Ще у вересні 2011 року на енергетичній конференції в Києві директор сек-ретаріату Славчо Нейков позитивно відзначив роботу українського уряду. А вже у січні 2012 року у спілкуванні з журналістами визнав, що до представників Міненерговугільпрому є багато запитань.

Інша проблема, яку можна було б розв’язати без залучення високопосадовців, - імплементація європейського законодавства. Як стверджує директор компанії «Трансенергоконсал-тинг» Світла-на Голікова, слід розрізняти «імплементацію» та «гармонізацію». Хоча Україна була зобов’язана імплементувати директиви ЄС, тобто фактично визнати їх на законодавчому рівні, вона втягнулась у процес узгодження їх змісту з українськими законами на рівні підзаконних актів, що і не відповідає юридичним канонам, і, схоже, зрештою заплутало й самих урядовців.

Зміст національного інтересу: проти когось чи за щось?

Втім, клубок проблем, які накопичилися навколо участі Ук-раї-ни в Енергоспівтоваристві, ціл-ком реально розплутати. Було б бажання адекватно визначити пріоритети і працювати на реалізацію національного інтересу. Проаналізувавши результати першого року членства в співтоваристві, експерти «Діксі Груп» запропонували кілька ідей, які допомогли б поновити якісну спів-працю між обома сторонами.

По-перше, «Південний потік» - це важливо, але цей проект має перебувати в центрі російської політики, а не української. В Україні, мабуть, ні в кого не залишилось ілюзій, що «по дружбі» росіяни не відмовляться від цього проекту. Самотужки блокувати будівництво нереально, а разом із Євросоюзом - можливо, але для ЄС це не пріоритет. Кидати всі сили на боротьбу з проектом - нераціонально. Тому Україні слід робити, але не витрачаючи всього свого часу, а тим більше - не віддаючи стратегічних об’єктів. Натомість найкращий спосіб переконати європейців у необхідності спільних дій задля збереження пріоритетності української ГТС у поставках російського газу - це виконати ті зобов’язання, які Україна брала на себе при приєднанні до Енергоспівтовариства.

По-друге, між Україною і Енергетичним співтовариством ма-ють розвиватися дві ключові теми співпраці: безпека поставок і реформа ринку. Безпека поставок означає, що європейська сторона допомагає Україні в модернізації газопроводу, але і для Ук-раїни так само важливо виконувати зобов’язання щодо реформи в енергетичному секторі. Втім, анонсованих у Брюс-сельській дек-ларації коштів Україна не отримала, але й уряд не реформував енергетики відповідно до вимог. Тішить, що на початку 2012 року, обмінявшись невдоволеними заявами, сторони все-таки перейшли до конструктиву. ЄК підтвердила свій інтерес до членства в тристоронньому консорціумі (що мало б означати і пришвидшення фінансування модернізації ГТС), однак Україна і Росія поки що не запрошують її до переговорів.

По-третє, жодні внутрішньо-політичні теми не повинні припиняти комунікацію між Украї-ною та ЄС. Щоб розуміти одне одного, потрібно щонайменше спілкуватися. Тому припинення комунікації з європейською стороною, яке, схоже, Міненергову-гільпром часто вважає нормою, є насправді першим кроком для взаємного нерозуміння і зриву виконання зобов’язань.

По-четверте, публічність - це можливість зробити процес імплементації європейського законодавства більш якісним і контрольованим. Залучення третіх сторін - експертів та аналітич-них центрів - до підготовки документів та їх публічного обговорення прискорить процес проходження та ухвалення необхідних законів. Більша відкритість дасть можливість уряду краще контролювати процес виконання зобо-в’я-зань. Адже тоді відстежувати якість і швидкість прийняття документів зможуть усі охочі, відповідно реагуючи в публічному просторі.