Зона відчуження — зона тяжіння

…Мій перший щоденник, який я вів у Чорнобильській зоні з 1 березня 1990 р. по 28 лютого 1991 р., працюючи журналістом у редакції газети "Вісник Чорнобиля", закінчувався такими словами: "Все! Залишаю Чорнобиль…"

У відділі кадрів НВО "Прип'ять" здав обхідний лист і отримав натомість трудову книжку та довідку про те, що я пропрацював вахтовим методом у радіоактивній зоні один календарний рік. І кожен день у ньому зараховувався за півтора…

…Коли Чорнобиль залишився позаду, то за вікном автобуса, як на екрані чорно-білого телевізора, пропливли такі до болю знайомі села - Залісся й Черевач. Колодязі з обірваними відрами. Хрести на могилах. Вибиті чорні вікна. І білий сніг, ніби довгі рушники без вишивок, бо на мертвих вулицях не було жодного людського сліду. Все було точнісінько таким, як і рік тому. Тільки ми виходимо з цієї Зони після пережитих потрясінь зовсім іншими людьми…"

Завтра їду в чорнобильську зону

І на душі таке відчуття, ніби я повернувся на три-чотири роки назад, у ті часи, коли працював там у "Віснику Чорнобиля". Як не дивно, але мене давно магнетично притягує своєю загадковістю й таємничістю обезлюділа Зона... Я полюбив старовинний Чорнобиль - його тихі вулички, Свято-Іллінську церкву із зеленими банями на крутому березі Прип'яті, лісисті простори навколо цього покинутого містечка і його нечисленних мешканців, котрих називають тепер самоселами, бо вони, всупереч забороні, повернулися в рідні домівки після евакуації в чужі краї...

Чорнобильська зона відчуження давно перетворилася для мене в зону тяжіння. І всі ті місця, які я обходив пішки, облітав на вертольотах та об'їздив на автомобілях, - стали рідними. Чому? На це запитання у мене немає відповіді...

30 жовтня 1994 р.

Перший день на ЧАЕС

Сьогодні о 7 год. ранку я з Віктором Деменєвим і Юрою Дронжкевичем (він працює у "Віснику Чорнобиля") виїхали з Києва від станції метро "Чернігівська" спецрейсовим автобусом у Чорнобиль, а звідти з Віктором Деменєвим далі - на Чорнобильську АЕС.

Земля й небо сірі-сірі. І тільки берези на тлі похмурого "саркофага" світяться осіннім золотом. Навколо "Об'єкта "Укриття", спорудженого над зірваним 4-м енергоблоком, лежить стільки покаліченого металу, що можна знімати фільми жахів...

Наше прес-агентство розміщується на 4-му поверсі адміністративно-побутового корпусу, що поруч з 1-м енергоблоком ЧАЕС. З вікон видно "залізну даму" - смугасту червоно-білу трубу "саркофага". Таке "миле" і таке "приємне" сусідство...

Вивчаю інструкції з техніки безпеки, вчуся користуватися засобами індивідуального захисту на випадок радіаційної аварії на станції. Яка перспектива!..

31 жовтня 1994 р.

Червоний хрест над братською могилою

Коли їхав сьогодні автобусом від станції в Чорнобиль, то побачив дивну картину: широке поле за колючим дротом, величезні сріблясті конструкції антен Чорнобиля-2 (це колишня загоризонтна радіолокаційна станція "Дуга" військового призначення), високий продовгуватий пагорб і над ним - призахідне сонце з чотирма багряними променями, які скидаються на величезний небесний хрест. Чоловік, який сидів поруч зі мною, пояснив: "Під тим пагорбом поховане село Копачі. Частину хат згорнули бульдозерами в ями, викопані екскаваторами прямо на подвір'ях, а більшість споруд вивезли в поле і скинули в глибокий котлован, нагорнувши зверху високий курган. І вийшла велика братська могила, в якій поховали село Копачі. А сьогодні над тією могилою ще й хрест кривавий світиться..."

2 листопада 1994 р.

Містер Борода. У надрах чорнобильського "Титаніка"

…Вийшовши з автобуса, побачив біля центрального входу на ЧАЕС велику групу спеціалістів з "Об'єкта "Укриття" і серед них - високого чоловіка з бородою, дуже схожого на творця першої радянської атомної бомби академіка Курчатова. Це - Костянтин Павлович Чечеров, начальник лабораторії дослідження ядерного палива у зруйнованому 4-му енергоблоці Комплексної експедиції при Інституті атомної енергії... Підійшов до містера Бороди (так його називають у Чорнобильській зоні), привітався. Костянтин Павлович обняв мене й весело сказав: "Дуже радий бачити тебе, Миколо! Я читав у газетах про твою боротьбу з лжеліквідатором Правденком. …Заходь сьогодні ввечері в гості. Я живу в Чорнобилі на старому місці. Ти ще не забув, як ми ходили тоді в "саркофазі" до зірваного реактора?" - "Не забув, Костянтине Павловичу, не забув. Таке до кінця днів не забувається..."

Піднявшись у приміщення нашого прес-агентства, сів за стіл і заплющив очі. Тоді, в суботу 11 серпня 1990 р., найдосвідченіші розвідники-дозиметристи і найризикованіші дослідники колишнього 4-го енергоблоку Костянтин Чечеров та Юрій Кобзар провели мене й фотокореспондента газети "Вісник Чорнобиля" Володимира Саврана під бетонними завалами до руїн колишнього атомного реактора. Той похід зі швидкісними проскакуваннями небезпечних місць і з проповзаннями на животі під брилами з оплавленого бетону та покрученого вибухом металу став для мене й Володимира Саврана надзвичайно сильним потрясінням. Ми ніби побували на іншій планеті, на якій усе живе знищила радіація. Там спресований час. Там стаєш іншим. Там за кожну додаткову секунду можна заплатити роками свого життя...

…Кілька кроків лабіринтовим ходом, який веде до реакторного залу, а потім - трохи праворуч. Ось нарешті й квадратна дірка у бетонному моноліті. З неї, ніби з кулеметної амбразури, б'є потужний струмінь радіації. Тепер треба зазирнути в колишній реакторний зал так, ніби граєшся в піжмурки. Останній порух - і все перед очима. "Двадцять два!" - відраховую подумки внутрішнім голосом одну секунду. І за цю секунду я побачив, ніби під час сліпучого спалаху нічної блискавки, сріблясті брили бетону. Чорні язики на них від ядерного вогню. Верхню частину майже вертикально стоячої "Єлени" - захисної плити від зірваного вибухом реактора... Уламки труб і чорні, ніби зміюки, звивисті обривки товстих кабелів. Два червоні радіобуї з цифрами 12 і 14, скинуті сюди з вертольотів...

"Двадцять два!" - повторив мій внутрішній голос ще раз. І за цю другу секунду я встиг глянути вниз - у зруйновану атомним вибухом шахту реактора. Звідти, де після вибуху вирував неймовірний жар, тепер і в мою душу, і в моє обличчя війнуло крижаним холодом. Було таке відчуття, наче я зазирнув не в шахту колишнього атомного реактора, а в експериментальний проект чорної могили для всього людства на глибині 42 м від поверхні планети Земля.

Третьої секунди, щоб подивитися вгору, у мене, на жаль, уже не було...

Той наш спільний репортаж з унікальними фотознімками під назвою "У надрах чорнобильського "Титаніка", надрукований у двох випусках газети "Вісник Чорнобиля" (№80 і №81 за жовтень 1990 р.), став справжньою сенсацією, бо ми розповіли про всі найскладніші й найнебезпечніші проблеми на "Об'єкті "Укриття", які доти приховувалися від усього світу. Зокрема й про те, що, всупереч офіційним запевненням, "саркофаг" не герметичний: у ньому 1000 (одна тисяча !) квадратних метрів щілин та дірок, крізь які до ядерного палива потрапляє вода, і внаслідок цього може статися новий вибух.

15листопада 1994 р.

Атака журналістки Ковалевської за місяць до вибуху

Сьогодні знову перечитав у газеті "Літературна Україна" за 27 березня 1986 р. велику і дуже гостру статтю "Не приватна справа" Любові Ковалевської, яка працювала тоді кореспондентом прип'ятської газети "Трибуна енергетика". Рівно за місяць до атомної катастрофи на діючому 4-му енергоблоці ЧАЕС ця журналістка повідомляла, що терміни спорудження 5-го енергоблоку скорочено з трьох до двох років. У зв'язку з цим горбачовським "прискоренням" різко зросло й бракоробство. І навела, зокрема, й такі факти. У 1985 р. постачальники недопоставили для побудови 5-го енергоблоку Чорнобильської АЕС 2358 тонн металоконструкцій, А те, що встигли відвантажити, - майже все браковане. Зокрема - всі 326 тонн щілинного покриття для спорудження сховища відпрацьованого ядерного палива, яке надійшло з Волзького заводу металоконструкцій, виготовлені з браком. Майже 220 тонн бракованих колон для монтажу цього сховища надіслав і Каширський завод металевих конструкцій. У своїй критичній статті Любов Ковалевська робить гострі висновки: "Працювати так неприпустимо! Своєчасне введення чергового 5-го енергоблоку (поруч із ним споруджувався ще й 6-й енергоблок. - М.Х.) не є приватною справою колективу будівельників Чорнобильської АЕС... Наводячи ці факти, хочу загострити увагу на недопустимості браку при спорудженні атомних електростанцій, енергетичних об'єктів взагалі, де несуча спроможність кожної конструкції має відповідати нормі. Кожен кубометр залізобетону мусить бути гарантією надійності, а отже й безпеки".

Перечитавши статтю Л.Ковалевської, я подумав: "Сміливість - теж рідна сестра таланту".

21 квітня 1995 р.

Сходження на вершину "саркофага"

Нарешті ми зійшли на вершину "саркофага".

Висота від поверхні землі - 75 м, але кожен крок до тієї вершини дуже важкий і небезпечний. Проте й надзвичайно цікавий...

Сьогодні я, Валерій Інютін і Володя Костенко в супроводі двох спеціалістів "Об'єкта "Укриття" (заступника начальника відділу з режиму і спеціальної безпеки Андрія Кравцова та ведучого інженера групи розвідки і збору інформації цеху радіаційно-технічного контролю Валерія Шангурова) побували там, де ще не був жоден журналіст після спорудження "Укриття" над зруйнованим вибухом 4-м енергоблоком.

Там, на крутих і ребристих схилах металевого даху "саркофага", тепер, після розвідників-дозиметристів, працюють спеціалісти Чорнобильського будівельно-монтажного підприємства. Вони - ніби альпіністи під час штурму гірської вершини. Головне їхнє завдання - герметизація даху "Укриття" на так званій "білій плямі". Робоча зміна у високих радіаційних полях триває від 5 до 20 хв. Це значно менше, ніж вихід космонавтів за межі корабля у відкритий Космос...

15 серпня 1995 р.

Хай ВО "Чорнобильська АЕС" стане ВО "Ленінське сонечко"!

Це вже не просто дивно...

Перед різними делегаціями, які приїжджають звідусіль на Чорнобильську АЕС, її генеральний директор С.Парашин наполегливо висловлює думку, що день Чорнобильської трагедії - 26 квітня 1986 р. - треба замінити на 30 листопада того ж таки 1986 р., коли Державна комісія прийняла в експлуатацію "Об'єкт "Укриття" ("саркофаг"). Він аргументує свою думку тим, що в СРСР святкували не 22 червня (початок війни), а, навпаки, - 9 травня, коли прапор Перемоги був піднятий радянськими воїнами над Рейхстагом...

А наш начальник відділу громадської інформації О.Голоскоков вже кілька разів пропонував нам, журналістам прес-агентства, радіостанції "Імпульс" та редакції газети "Новости ЧАЭС", подумати й подати пропозиції щодо перейменування Чорнобильської АЕС імені В.Леніна на якусь іншу, "світлішу назву". Після третьої пропозиції "подумати" Володя Костенко і Валерій Інютін написали на ім'я О.Голоскокова службові записки, в яких запропонували назву ВО "Чорнобильська АЕС" імені В.Леніна перейменувати на значно "світлішу назву" - ВО "Ленінське сонечко".

Прочитавши ті службові записки, О.Голоскоков сказав В.Костенку та В.Інютіну: "Ви, "пісатєлі", вважаєте мене за дурня?" І три дні не вітався з ними й не розмовляв. Пізніше вони не отримали ще й місячних грошових премій. Дописалися...

17 серпня 1995 р.

Яблука з саду Правиків

У п'ятницю 18 серпня поїхав з Києва в Ірпінь до батьків Героя Радянського Союзу офіцера-пожежника Володимира Правика: відвіз яблука і груші, яких нарвав у їхньому садку в Чорнобилі минулої середи. Мати Володі Правика вдихнула медовий аромат - і на її обличчі заблищали сльози... "Вони пахнуть для мене моїм сином. Він любив ці яблука і груші, коли приїздив додому після чергування на ЧАЕС. Ой, Володю, Володю... Я дихаю нашим Чорнобилем. Я дихаю сьогодні тобою, мій сину..."

22 серпня 1995 р.

"Альпіністка" з атомного Евересту

Та біла берізка на чорному "саркофазі" була незвичайним символом життя над зруйнованим атомним вибухом 4-м енергоблоком Чорнобильської АЕС.

За словами дослідників "Об'єкта "Укриття" Костянтина Чечерова і Георгія Рейхтмана, чорнобильська берізка росла приблизно 5-6 років на північному каскаді металевого даху "саркофага". Висота деревця - півтора метра.

Колись сильний вітер заніс із далекого лісу, з берези-мами, крихітну насінинку, яка потрапила в потрісканий бетон верхнього каскаду металевої покрівлі "саркофага". В ту щілину, куди впало зернятко, пилова буря насипала землі, а грозова хмара, пропливаючи над вершиною атомного Евересту, полила те місце цілющою водою. І на висоті 75 м від поверхні планети Земля почало рости маленьке деревце. Влітку берізка була зеленою, восени - золотою, а взимку - сріблястою від інею...

Коли розпочалася герметизація металевого даху "Об'єкта "Укриття", то монтажники-висотники з хірургічною точністю вивільнили коріння деревця з бетонних тріщин, спустили берізку на землю і посадили її на Алеї Пам'яті про героїв Чорнобиля. Вона неподалік Чорнобильської АЕС...

5 березня 1996 р.

До таємниць "саркофага"

("Це була світла робота...")

У середу 29 листопада під такою назвою було надруковане в "Робітничій газеті" моє розлоге інтерв'ю із заступником генерального директора ВО "Чорнобильська АЕС" з "Об'єкта "Укриття" В.І.Купним, якого в розмовній формі ліквідатори називають "директором "саркофага".

(Уривок з інтерв'ю. - Ред.)

- Яке ваше філософське та суто технічне осмислення атомної катастрофи на Чорнобильській АЕС, і які ваші особисті думки щодо майбутнього величезної території України, що має назву Чорнобильська зона?

- Що стосується аварії на Чорнобильській АЕС, то катастрофа такого масштабу мала статися саме в Радянському Союзі. Бо в цій країні завжди був величезний розрив між тим, що треба показати (все у рожевих тонах, як потьомкінські села), і що зроблено насправді. А техніку ж не обдуриш. Будь-які ідеології - вони самі по собі, а техніка - сама по собі. На мою думку, причина атомної катастрофи криється ще й у тому, що в 70-х роках наша важка промисловість не була готова до створення атомної енергетики з використанням реакторів ВВР, які експлуатуються в усьому світі. Замість них почали будувати й запускати реактори типу РБМК, котрих нині не випускають ні в Росії, ні в інших колишніх республіках Радянського Союзу. Це була фатальна помилка...

Тепер про Чорнобильську зону. На жаль, ця радіоактивна зона, як і єгипетські піраміди, залишиться на багато-багато століть. Наші далекі нащадки забудуть і нас, і наш громадсько-політичний лад, а радіоактивна зона існуватиме - і людина на цій території ще довго не зможе жити нормально. Напіврозпад плутонію - 24 тис. років...

Я переконаний, що аварія на ЧАЕС 26 квітня сталася з трьох причин. Перша - недосконалість конструкції реактора РБМК. Друга - керівництву ЧАЕС не можна було приймати і втілювати сумнівну програму експерименту на реакторі, від якої відмовились інші АЕС. І третя причина - це порушення технічного регламенту, а також помилки чергового персоналу під час здійснення програми випробування та після виникнення аварійної ситуації. Інших причин катастрофи, на мою думку, не існує. …

30 листопада 1995 р.

Єдиний, хто не визнав своєї вини

"Позавчора пішов із життя Анатолій Степанович Дятлов, заступник головного інженера ЧАЕС на момент аварії 26 квітня 1986 р. Він був безпосереднім учасником проведення технічного експерименту на атомному реакторі 4-го енергоблоку.

У 1987 р. Дятлова разом з іншими керівними особами Чорнобильської АЕС Верховний суд СРСР засудив до 10 років позбавлення волі...

Так звана "справа інженерів" проходила за зачиненими дверми, але відомо, що Анатолій Дятлов - єдиний, хто не визнав своєї вини, натомість він наполягав, що головні винуватці аварії - московські академіки, які не дослухалися до попереджень про можливість аварійної ситуації на ЧАЕС.

У 1992 р., завдяки клопотанню "Союзу Чорнобиль України", Анатолія Дятлова разом з іншими засудженими звільнили за станом здоров'я: гостра променева хвороба другого ступеня та інвалідність. З шести засуджених на цей час живими залишилися тільки троє.

Р.S. За даними "Союзу Чорнобиль України", на сьогодні внаслідок аварії на ЧАЕС уже померло 150 тис. постраждалих людей. Серед них - евакуйовані з Чорнобильської зони відчуження та ліквідатори-чорнобильці. Міністерство охорони здоров'я не реєструє цих померлих як жертв атомної катастрофи, а тому ці дані вважаються неофіційними".

(З газети "Україна молода" за 15 грудня 1995 р.).

***

Відтоді, коли 19 травня 1998 р. я зробив останній запис у своєму "Щоденнику" про сходження на верхівку вентиляційної труби "саркофага", вже минуло майже 19 років, і тепер усі тодішні події, які тримали в напрузі весь світ, стали "чорним розділом" атомної історії України...

Чорнобильська АЕС, за життя якої ми боролися в ті часи, була остаточно виведена з експлуатації 15 грудня 2000 р. - і повисла ще одним важким тягарем на худій шиї української економіки. Колишній генеральний директор ВО "Чорнобильська АЕС" С. Парашин, колишній начальник відділу соціального розвитку цього ж підприємства О. Кутова та інші високопоставлені адміністративні чиновники заздалегідь купили собі розкішні квартири в Києві і ще до остаточного закриття ЧАЕС залишили "місто щастя" Славутич, переїхавши жити до столиці України... Я їм не суддя, але як журналіст зобов'язаний сказати: "Саме з вини С.Парашина і О.Кутової, в остаточному підсумку, так і не було переплановано Меморіал загиблим чорнобильцям на Митинському цвинтарі в Москві, і люди продовжують топтатися по їхніх могилах, бо всі надмогильні плити (їх 27) лежать не там, де покоїться прах героїв..."

… Уже давно померли мої колеги-журналісти Валерій Інютін, Григорій Захарченко, Володимир Костенко і Юрій Дронжкевич. Смерть цих чотирьох моїх колег по роботі в прес-агентстві Чорнобильської АЕС стала для мене глибоким потрясінням і поштовхом до переосмислення сенсу свого життя на Землі...

З Володимиром Костенком, у якого був рак спинного мозку, я підтримував телефонний зв'язок майже до останнього дня його життя. Відчуваючи, що сили полишають мого дуже близького друга й наступного разу він уже не зможе взяти слухавку, я запитав його: "Володю! Ти жалкуєш тепер, що поїхав тоді з Чернігова працювати на Чорнобильську АЕС? Тільки говори чесно..." І почув у відповідь: "Ні, Миколо, не жалкую, бо тоді я вибрав мою чорнобильську долю сам. Добровільно. І що б тепер не трапилося зі мною - жалкувати не буду. Для мене той підйом разом із тобою на верхівку труби "саркофага" був набагато цікавішим і вагомішим у моєму житті, ніж мій гірський маршрут по Гімалаях або сходження на вершину Кіліманджаро в Африці. Для мене вся моя журналістська робота в Чорнобильській зоні була хоч і дуже складною, але світлою для людей, бо ми інформували їх чесно. На той "саркофаг" і на трубу над ним ми з тобою з-поміж усіх журналістів світу зійшли першими, а стежка на Кіліманджаро була протоптана до мене багатьма людьми вже давно. Яка там першість... І тепер, Миколо, моє останнє прохання... До тебе особисто... Світ за вікном - уже не для мене, бо тепер я не можу дійти від ліжка навіть до підвіконня. Сили мене залишили... А ти, якщо будеш ще ходити по землі, то дивися на неї і моїми очима. Вони ж за кольором у нас однакові - зеленкуваті... А я прокладатиму нові маршрути в Космосі по зоряних картах. І буду пасти на небі білих корів, як у дитинстві. Це я називаю так білі літні хмари. Жартома... Прощай, друже… До зустрічі в нових світах…"

Мене вражала моральна і психологічна стійкість тих журналістів-чорнобильців, які помирали від тяжких фізичних мук. Усі вони після 26 квітня 1986 р. обирали свою дорогу в Чорнобиль добровільно. І саме той період їхнього життя в Чорнобильській зоні для них, як і для мене, став найзначимішим і найголовнішим етапом в особистому житті...

Моя журналістська робота в Чорнобильській зоні (спочатку в редакції газети "Вісник Чорнобиля", а пізніше - у прес-агентстві ЧАЕС) та нічні протистояння на Майдані Незалежності в лютому 2014 р. стали для мене найгострішими і найпам'ятнішими етапами в житті. Я багато побачив, почув і пережив. Саме в ті періоди, коли попереду була небезпека й невідомість, я реалізовував себе як людина і як журналіст на повну силу...

Інколи я відчував, що треба зупинитися, але дослідницька цікавість і якась внутрішня сила знову гнала мене вперед: пішки через радіоактивні зони, на лижах по тонкій кризі ріки Колими і на собачих упряжках по засніженій Чукотці... Я був ніби закодований на подолання сотень і тисяч важких кілометрів. Я дуже поспішав, бо мене підганяла одна думка: "А раптом я помру після того Чорнобиля - і тому не встигну виконати до кінця свій найголовніший журналістський проект "Українці на планеті Земля"…

Глобальний проект вимагав від мене максимальних фізичних і моральних сил. У боротьбі з відстанями і часом, з морозами і спекою я розкрив усі свої природні дані й навчився використовувати їх із найвищою результативністю…

У знаменитого норвезького мандрівника і вченого-дослідника Тура Хейєрдала є такі слова: "Дві важливі події переживає кожна людина. Не з нашої волі нас кидає в життя, і йдемо ми з нього назавжди, незалежно від того, чи бажаємо жити вічно. І скільки існує людей на Землі, стільки ж існує і способів витрачати час, який відведений кожному для життя".

Все спливає, мина, вмирає.

Від стеблинки до кожного з нас,

Ні на чому позначки немає:

"Пам'ятай - це останній раз!"

Плин часу відчувається для людини значно різкіше і рельєфніше, коли в її особистому житті відбуваються круті зміни та драматичні події. Саме тому для мене значно цінніше не те, скільки я проживу років, а що я встигну зробити і з якою гостротою я відчую відведений мені час на цій загадковій Землі, де вічно точиться жорстока боротьба між добром і злом. А кожен із нас виконує в тій боротьбі свою роль, яку він обирає сам...

Як писала Ліна Костенко: "Життя - це божевільне ралі. Питаю в долі: а що далі?"

І справді, а що далі? Твердо знаю тільки одне: чорнобильська біда переживе мене на багато століть, бо напіврозпад плутонію в Чорнобильській зоні - 24 тис. років...

(Кінець "Щоденника з Чорнобильської АЕС").

Коротко про себе. Я народився 5 січня 1949 р. в с. Ново-Липове Ново-Георгіївського району Кіровоградської області.

З 1968-го по 1970-й служив у Радянській Армії. У 1976 р. закінчив факультет журналістики КДУ імені Т.Шевченка. Працював у різних засобах масової інформації: газетах "Молодь України", "Радянська Україна", "Сільські вісті", "Вісник Чорнобиля", "Голос України", інформаційному агентстві УНІАН, прес-агентстві Чорнобильської АЕС (воно розміщувалося безпосередньо на ЧАЕС), "Робітничій газеті" і тижневику "Столиця".

Здійснив 27 піших і лижних походів та 3 сплави на байдарці по річках у різних регіонах колишнього Радянського Союзу. З цих 30 маршрутів - 23 одиночні. Загальна довжина всіх пройдених доріг - майже 7 тис. кілометрів. З них 1061 кілометр пролягав по радіоактивних територіях України, Білорусі та Росії, зокрема й через 30-кілометрову Чорнобильську зону.

З 1997-го по 2015 р. повністю виконав глобальний журналістський проект "Українці на планеті Земля. Рубіж ХХ і ХХІ століть", який складався з 19 довготривалих одиночних експедицій, виконаних пішки (10 маршрутів) та 9 з використанням різного транспорту, зокрема і собачих упряжок. Території досліджень - Україна і Російська Федерація, зокрема й найвіддаленіші регіони Росії. Далі Балканський півострів - Македонія, Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина. Ще далі маршрут по території Канади - від Атлантичного до Тихого океану. І три республіки Центральної Азії - Казахстан, Узбекистан і Киргизстан.

Маю звання "Заслужений журналіст України" та офіційний статус "Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС" (посвідчення № 097328, перевидане Держадміністрацією м.Києва 20 листопада 1992 р.).

Нині підготував до друку свій "Щоденник з Чорнобильської АЕС", який охоплює період моєї журналістської роботи у прес-агентстві ЧАЕС із 1 листопада 1994 р. по 18 квітня 1997 р. (З 920 щоденникових записів я відібрав для публікації 427).