Все непросто з американськими спілками в Азії

Невідомо, чи планував Дональд Трамп надовго зосереджуватися на корейській проблемі, зробивши її лейтмотивом своєї зустрічі з Сі Цзіньпіном у Мар-а-Лаго. Але очевидно, що протистояння Вашингтона і Пхеньяна за минулі тижні перетворилося на одну з центральних проблем світової політики. Сполучені Штати постали перед неприємним різноманіттям викликів, що пов'язані із загостренням на Корейському півострові. Один з таких викликів прямо стосується планів Вашингтона сформувати стійкий політичний і військовий союз з ключових азійських партнерів.

Ідеальний шторм

Нині в США достатньо військової, економічної та політичної сили для стримування країн-ревізіоністів. Однак масштаб американських інтересів, наприклад у Китаї, робить таку політику небажаною. Інша річ - мобілізувати широкий фронт країн Азії, здатний за підтримки Вашингтона обмежити амбіції Пекіна. Останні два десятиліття США вживали активних заходів для залучення вагомих регіональних гравців - від Австралії до Бангладеш, від Індонезії до Тайваню. Але ключову роль у майбутньому американському "колективному гегемоні" було відведено Японії, Південній Кореї та Індії. Потужні економічно й військово країни мали давні побоювання стосовно КНР і виступали природними партнерами в стримуванні Пекіна.

Важливою особливістю мережі, яку розгортає Вашингтон, стала відмова від традиційної вертикальної структури, коли США зав'язували основні контакти з союзниками виключно на себе. Нова структура спирається на інтенсивне горизонтальне співробітництво між американськими союзниками, без прямої участі "старшого партнера", залишаючи Вашингтону роль арбітра у суперечках, що виникають між азійськими столицями. Справді, розвиненість взаємодії між Токіо і Делі, Токіо й Сеулом в останні роки часто якісно перевершувала рівень відносин цих країн зі США.

Та в цій загалом вдалій схемі є одне слабке місце. Участь у ній партнерів США зумовлена аж ніяк не альтруїстичними міркуваннями. Кожна з країн керується власними, унікальними інтересами, і нерідко вони не тільки не збігаються, а й стають взаємовиключними. Трансформуючи двосторонні діалоги в велику багатосторонню конструкцію, американці основні зусилля докладали до того, щоб домогтися балансу цих інтересів.

Звісно, будь-яка серйозна міжнародна криза стає випробуванням не тільки для міжнародної безпеки, а й для стійкості створюваного Вашингтоном консенсусу. А нинішня корейська криза на тлі суперечливої і непослідовної політики Трампа загрожує створюваному США азійському співтовариству переростанням в "ідеальний шторм".

Уже зараз ключові партнери США зазнають через загострення на Корейському півострові серйозних труднощів. Частина з них прямо стосується США, але більшість - саме горизонтальних зв'язків між азійськими партнерами, провокуючи їхню недовіру одне до одного.

Супутні проблеми

Токіо висловив підтримку позиції Трампа. І зробив це не тільки в політичній площині: 1 травня з Йокосуки в тривалий похід вирушив найбільший корабель морських сил самооборони країни - вертольотоносець "Ідзумо". Першим його завданням у поході буде захист американських кораблів, які розгортаються в Японському морі, - фактично на вістрі можливої операції проти КНДР.

Японські сили вперше після Другої світової війни можуть бути втягнуті у збройний конфлікт усупереч Конституції і, головне, на тлі давніх побоювань перед японським мілітаризмом з боку сусідів. Невдоволення японськими маневрами висловили не тільки в Пекіні, а й у Сеулі. Численні історичні образи з боку Південної Кореї, країни, що стала жертвою японської агресії ще наприкінці позаминулого століття, знову виходять на поверхню, ускладнюючи діалог між двома столицями. Останні опитування показують, що лише 14% південнокорейських громадян довіряють Японії.

У самій Південній Кореї чергову ядерну кризу сприймають як виключно несвоєчасну. 9 травня відбудуться вибори президента, пройдуть вони в складній внутрішньополітичній ситуації, несприятливій для масштабних міжнародних акцій. Крім того, Сеул не хоче загострення з Пекіном і тому переслідує цілі, що не збігаються з японськими: за всяку ціну знизити напруженість на півострові. Позиція Південної Кореї не знаходить розуміння в Токіо. Обидві країни мають угоди про обмін розвідувальною інформацією з КНДР і спільні дії для відбиття ракетних атак у Японському морі. До того ж якраз днями загострилося давнє протистояння навколо островів Ліанкур, суверенітет над якими оспорюють Токіо і Сеул.

Ще одна "жертва" нинішньої кризи - індійські відносини з КНДР. 21 квітня уряд Наредри Моді заявив про припинення співробітництва з Пхеньяном у питанні підготовки північнокорейських військовослужбовців на армійських мовних курсах у штаті Мадх'я-Прадеш. Офіційно причиною розриву угоди, укладеної ще 2008 року, стало виконання Делі вимог резолюції Радбезу ООН, але індійські офіційні особи відкрито визнають, що вирішальну роль відіграв тиск з боку Південної Кореї. Діалог із Сеулом виявився для Індії вагомішим за позиції на півночі півострова, але вимушений зовнішньополітичний крок найпевніше не додав очок партнерським відносинам із Сеулом.

У висловлених і невисловлених взаємних претензіях партнерів доведеться розбиратися Вашингтону. Він мусить вирішувати, на чий бік стати або як знайти спосіб схилити опонентів до компромісу. Адже у всіх американських партнерів є вагомі підстави розраховувати на підтримку США. Від участі в американському багатосторонньому партнерстві в Азії вони очікують не тільки захисту з боку Вашингтона в разі воєнної загрози ззовні, а й підтримки в досягненні власних цілей. Згоду США з такою постановкою питання можна знайти у двосторонніх деклараціях і заявах.

Інтереси союзників

Японія у партнерстві зі США переслідує дві важливі мети: посилити свій вплив у світовій політиці й оформити ремілітаризацію, відмовившись від післявоєнних обмежень у військовій сфері.

Визнання Токіо рівним партнером в АТР Вашингтон забезпечив іще в 1990-ті роки. Спільна декларація 1996 року закріпила єдність двох країн у забезпеченні безпеки в регіоні і, що символічно в нинішній ситуації, рівноправне партнерство в урегулюванні ситуації на Корейському півострові. Ухвалене 2014 року урядом Сіндзо Абе рішення про право Сил самооборони захищати союзників від зовнішньої агресії (яке багато хто сприймає як порушення Конституції) зустріло підтримку в США. Місія "Ідзумо" - логічне продовження цих спільних рішень. Відмовити Токіо у праві демонструвати силу під час кризи - а саме такого кроку від США очікують у Сеулі - означає завдати удару по одній з найважливіших реформ прем'єр-міністра Абе і поставити під сумнів рівноправність у відносинах Японії і США.

Південна Корея стурбована загрозою повномасштабної війни з Північчю, але й м'якіші сценарії, приміром успішний превентивний удар Вашингтона по ядерних об'єктах Пхеньяна або усунення керівництва КНДР, загрожують Сеулу катастрофічними наслідками. Падіння режиму Кім Чен Ина відгукнеться на Півдні мільйонами біженців, сутичками на кордоні й у перспективі приєднанням не тільки зубожілої, а й зруйнованої країни.

Жорсткі кроки США викликають у Сеулі невдоволення, оскільки роблять апокаліптичні перспективи більш реальними. 2015 року у Спільній заяві Вашингтона й Сеула щодо проблеми Північної Кореї американці заявляли про підтримку Дрезденських ініціатив Пак Кин Хе, підходу, що відображає принципову позицію Південної Кореї в міжкорейському діалозі: його зміст і цілі мають визначатися корейцями, а не нав'язуватися ззовні. Питання в тому, чи готові США погодитися з позицією Сеула про неприпустимість дій третіх країн, що ведуть до наростання напруженості на півострові.

Для Індії партнерство з Вашингтоном цінне насамперед у контексті претензій на статус глобальної держави. Формулу підтримки з боку США прописано в декларації "Спільні зусилля, прогрес для всіх", у якій підкреслено рівну значимість двох країн для миру, стабільності й розвитку АТР і регіону Індійського океану. Випадок з угодою з КНДР сам по собі не істотний для Делі. Але він створює неприємний прецедент: свобода маневру Індії, претендента на роль глобальної держави, явно обмежується, і саме США своїми діями щодо КНДР створюють для цього умови. Невиправдані очікування від взаємодії зі Сполученими Штатами, неготовність Вашингтона враховувати індійські інтереси у своїх зовнішньополітичних планах можуть завдати союзу США й Індії, що формується, неабиякої шкоди.

Корейська криза розкрила вразливість американських політичних союзів, у яких Вашингтон прагне поділитися відповідальністю з партнерами. З одного боку, США заощаджують ресурси за рахунок залучення союзників до вирішення міжнародних проблем, з іншого - витрачають додаткові ресурси на подолання протиріч між партнерами. Виграшний у спокійній міжнародній обстановці розмін перестає бути вигідним у моменти криз. Наявність розгалуженої мережі американських партнерів у тому чи іншому регіоні світу не означає, що за потреби США зможуть зібрати їх усіх у єдиний фронт: завадять взаємні протиріччя. Ба більше, відволікаючись на ці протиріччя, Вашингтона гаятиме час і ресурси, необхідні для подолання кризи.

У результаті щоразу США опинятимуться перед дилемою на кшталт тієї, що виникла нині в корейській кризі. Якщо є бажання зберегти повний контроль над ситуацією, слід звалити всю повноту відповідальності за ситуацію у ще одному проблемному регіоні - у Східній Азії чи у Східній Європі - на свої плечі. Якщо ж головною метою буде знизити власні витрати, доведеться більше довіряти регіональним партнерам, залишаючи їм не тільки відповідальність за спільну справу, а й віддаючи право самим визначати шляхи подолання кризи.

Свій урок із цієї ситуації може винести й Україна. Виявитися важливим для США партнером і домогтися від Вашингтона формального визнання цього факту (буде це стратегічне партнерство, привілейований діалог чи статус основного союзника поза НАТО) не означає гарантувати інтереси держави. Адже наші інтереси можуть стикатися з інтересами не тільки противників США, а й інших їхніх партнерів. Безліч американських зобов'язань перед союзниками і партнерами нерідко зв'язує Вашингтону руки - і з усесильного арбітра він перетворюється на стороннього спостерігача. А отже, навіть оформлення партнерських відносин з Вашингтоном - лише проміжний результат, що не звільняє від необхідності продовжувати роботу і робити її бажано так, щоб захищати свої інтереси насамперед власними силами.