"Вірність собі й зухвалість"

31 травня 2017 р. виповнюється 125 років від дня народження Костянтина Паустовського, якого Нобелівський комітет назвав видатним майстром прози XX ст. Паустовський народився в Москві, але другою своєю батьківщиною вважав Україну. Тут, під Білою Церквою, на берегах Росі минуло його дитинство. У Києві він навчався в гімназії, а потім - в університеті…

Журнал "Радуга" видає книжку "Про Паустовського" нашого спеціального кореспондента Валерія Дружбинського, який у минулому був літсекретарем письменника.

Пропонуємо один із розділів книжки.

"Литературная Москва" та інші прикрощі

Читали його завжди багато й охоче, навіть у ті роки, коли критика воліла не помічати Паустовського або ж відверто нападала на нього. Костянтин Паустовський - один із тих письменників, у котрих надзвичайно розвинене громадське відчуття. Воно проявлялося в постійній готовності серця тішитися чужими радощами й страждати чужими стражданнями, в болісно-гострій реакції на будь-яку несправедливість, на будь-який вияв бездушної черствості, нетерпимості до чужої думки.

Тому йому такими близькими були люди, які самовіддано жертвували собою задля блага та щастя інших. Тому йому такими огидними були люди, які знають лише одну пристрасть - "жити багато й безтурботно, ні над чим не замислюючись, обсмоктуючи життя жадібно, як жирну курячу ніжку, і замінюючи любов насильством над гарненькими офіціантками". З таких "сліпих хробаків" і виростають згодом зрадники, дуроломи та пристосуванці всіх мастей.

Костянтин Георгійович не тільки гнівався, знущався з негідників, таврував їх скрізь, де була можливість: на своїх семінарах у Літінституті, на різних письменницьких зборах і, якщо виходило, то і в пресі. Але в нього була й заздалегідь підготовлена позитивна літературна програма, здійснювати яку він починав за першої ж нагоди.

Влітку 1955 р. група письменників вирішила видати альманах під назвою "Литературная Москва". До редколегії ввійшли М.Алігер, В.Каверін, К.Паустовський і В.Тендряков. Очолював цю добровільну редакцію чудовий письменник Еммануїл Казакевич. Це Еммануїл Генріхович як дуже близька Паустовському людина провів одного разу анкетування Костянтина Георгійовича. Ось запитання Казакевича й відповіді Паустовського: "Яку рису в письменнику ви найбільше цінуєте?" Відповідь: "Вірність собі й зухвалість". "Яку рису вважаєте найбільш огидною?" Відповідь: "Індик. Надутий індик". "А в письменника?" Відповідь: "Підлість. Торгівля своїм талантом". "Яку ваду вважаєте простимою?" Відповідь: "Надмірну уяву". "Напуття-афоризм молодому письменникові?" Відповідь: "Коли в юрбі шляхетності не губиш, а бувши з королями - простоти". "І останнє запитання доктору Паусту (так назвав Костянтина Георгійовича Казакевич): "Яку рису в людині ви цінуєте найбільше?" - "Делікатність"…

Відомо, що багато творів письменників і поетів, заборонених у сталінські часи, почали з'являтися в пресі лише після XX з'їзду. І то не всі й не відразу. Однак справжні знавці літератури пам'ятають, що заборонена і зневажена Анна Ахматова, багато віршів "білоемігрантки" Марини Цвєтаєвої, репресованого й тому вилученого з бібліотек Миколи Заболоцького, "антирадянське й антисталінське по суті" (М.Суслов) оповідання Василя Гроссмана "Шестое августа", яке зчинило багато галасу, були надруковані в альманасі "Литературная Москва", коли "викриттям культу особи ще й не пахло".

Як потім згадував Володимир Тендряков, у цій редколегії йшла не тільки літературна робота, перевірялися не тільки смаки, а й громадянські риси. Потім, після виходу альманаху, коли на нього звалилися страшні обвинувачення, дехто з членів редколегії - "не через свої особисті погані риси, а, швидше, за звичкою, що в'їлася з минулих років, - почав "присідати", коли можна так висловитися. "Треба піти в інстанції й покаятися, посипати голову попелом", - переконував цей літератор. Ніхто каятися не став! І першим, хто виступив проти малодушності, пристосуванства, був Костянтин Георгійович". "Тираж альманаху розкупили за один день, і ми маємо пишатися цим! Місяці роботи над "Литературной Москвой" - найщасливіші в моєму житті! І я повинен каятися?!" - гнівно говорив Паустовський".

Отже, 31 січня 1956 р. альманах "Литературная Москва" побачив світ. Сьогодні гортаю альманах (бібліотека імені В.Вернадського, попри всілякі гаджети і всесвітню павутину, все-таки дуже потрібна й незмінно добре працює).

Ну чому навколо "Литературной Москвы" спалахнув такий скандал? Хороші поети - С.Маршак, Р.Рождественський, Є.Євтушенко, хороша проза - В.Тендряков, В.Гроссман, В.Шкловський, С.Антонов, п'єса В.Розова "Вечно живые", К.Чуковський, Б.Пастернак, М.Пришвін… Правда, деякі імена перебували під забороною, наприклад Ахматова, яка до того ж була не москвичкою, а ленінградкою… Але в номері є і благополучні імена, тобто віддані партії душею й тілом, - О.Сурков, М.Тихонов, С.Михалков, М.Асєєв, К.Симонов… Можна тільки уявити, як важко було редколегії дотриматися балансу між, так би мовити, дозволеними і крамольними іменами.

Не тільки влада, а й офіційні літературні кола обрушилися на альманах зі страшною злобою. Офіційні літкола чуття на крамолу ніколи не підводило. І взагалі, що це за самодіяльність? Зібралися літератори без звичних кабінетів, без зарплат, без начальства й секретарок, без літредакторів та іншої атрибутики "нормального радянського журналу"? І тепер усі хороші письменники почали просити-благати редколегію надрукувати їх у другому числі альманаху! Жах!..

Його підписали до друку 26 листопада 1956 р. Там і вірші Марини Цвєтаєвої, і стаття Іллі Еренбурга про поетесу, і Юрій Олеша - "Из литературных дневников" (20 років країна не знала такого письменника), а головне - оповідання Олександра Яшина "Рычаги", в якому з відвертим жахом описувалося колгоспне село, лицемірство та брехня, якими обплутане життя простої людини. (Пам'ятаю, як із роками - в 62-му - в університеті, де я навчався, за виявлене надруковане на машинці яшинське оповідання виключили з комсомолу дуже хорошого хлопця. "Йому ще пощастило. Могли взагалі вигнати з вовчим квитком!" - казав наш декан.)

Із "дозволеними іменами" теж не все вийшло гладенько. З книжки Олександра Твардовського "За далью даль" взяли розділ "Друг детства", де на станції Тайшет зустрілися однокашники - один після демобілізації їхав додому, а другий - відбувати строк у таборі… Твардовський був категорично проти, щоб цей розділ друкувати навіть у книжці (в першому виданні "За далью даль" розділу цього не було), але Паустовський умовив його надрукувати "Друга детства" в альманасі. Це через багато-багато років Костянтин Георгійович скаже у великому хвилюванні: "Ох як гірко, дуже гірко дізнаватися про людину, котра пройшла війну, котра написала безсмертного Тьоркіна і зробила, мабуть, багато хорошого в літературі, як гірко дізнаватися погане й ганебне. Він відмовився від "розкуркулених" і висланих у Сибір батьків. І ніколи не намагався їм допомогти!"

А потім була Записка відділу культури ЦК КПРС, після якої - рішення Секретаріату ЦК. У ньому вказувалося, що секретарі правління Спілки письменників "зобов'язані організувати, очолити й мобілізувати всі виступи в пресі на захист політики партії". І доручалося "редакції газети "Правда" виступити з редакційною статтею, щоб роз'яснити у світлі рішень XX з'їзду ставлення партії до партійних постанов з питань літератури, прийнятих у 1946-1948 роках (тобто пояснити, що ці ждановсько-сталінські постанови залишилися в силі й можна надалі паплюжити Ахматову, Зощенка та багатьох-багатьох інших). Певна річ, "Правда" тут-таки "засудила неправильну поведінку літераторів, які створили на свій смак два номери малохудожнього альманаху "Литературная Москва"…"

1959 рік. Микола Казьмін, заввідділом науки, шкіл і культури ЦК КПРС, складає "Записку в ЦК КПРС про настрої серед письменників": "…16 травня ц.р. у відділі науки, шкіл і культури ЦК КПРС головний редактор газети "Литература и жизнь" тов. Полторацький заявив, що він вважає за необхідне інформувати ЦК КПРС про пагубні настрої серед письменників, які групувалися раніше навколо альманаху "Литературная Москва"… Слід зазначити, що серед письменників немає єдиного погляду на форми й методи проведення своєї лінії в літературі. Є дві думки - Е.Казакевича та К.Паустовського. Е.Казакевич вважає, що слід продовжувати лінію мовчання і таким чином впливати… К.Паустовський ратує за розгортання активних дій. К.Паустовський так пояснює свою позицію: "Пастернаку нічого не зробили. Тепер не ув'язнюють. Нічого й нам не зроблять. Не можуть щось зробити: бояться думки міжнародної спільноти. Тепер не так легко скривдити письменника. Настав час і нам виступати". К.Паустовського активно підтримує В.Тендряков… К.Паустовський висунув ідею, щоб командні висоти в періодичних друкованих органах займали люди, близькі до письменників, які групувалися раніше навколо альманаху "Литературная Москва". Він поставив також питання про необхідність опановувати уми талановитої і творчої молоді…" (Повний текст: журнал "Вопросы истории" №3 за 1993 р.)

Якщо говорять про нову літературу, яка на початку 1960-х років стала пробиватися крізь цензурні й ідеологічні перепони, то неодмінно згадають літературно-художній ілюстрований збірник "Тарусские страницы", підготовлений у любимому Паустовським містечку Таруса неподалік Москви. Головним редактором, творцем і душею цього збірника був Костянтин Георгійович.

Задуманий збірник ще 1958-го року, коли Костянтин Георгійович зрозумів: бездіяльність - смерті подібна. Збірник вийшов тільки 61-го, - аж три роки тривала, що називається, копітка праця. По-перше, треба було все зробити так, щоб збірник дійшов до читача (не був вилучений). Ось чому у великому обсягом збірнику є матеріали, які мали приспати психологію хазяїв життя - партійної бюрократії. Наприклад, вступ був складений у дусі передовиці "Правды": "Велична картина побудови комунізму, відкрита перед людством у новій Програмі КПРС…" тощо.

Крім цієї ідеологічно правильної "заставки", набраної великим шрифтом (спеціально для "государевого ока", що дрібного шрифту не любить), було багато виробничих нарисів, які теж впадали в око. Тож чим пишається творець "Тарусских страниц"? Передусім - людьми праці. Слюсарем. Пічником. Столяром… Слюсар може з допомогою простого дроту полагодити зубний протез. Пічник кладе печі швидко, віртуозно й тільки відмінної якості. Ну, а столяр, крім своєї основної роботи, тішиться створенням шпаківень… А потім (і ніби між іншим) Паустовський повідомляє, що в Тарусі, повернувшись із заслання, жив поет Микола Заболоцький, жили й творили відомі художники Василь Полєнов, Віктор Борисов-Мусатов, тут минуло дитинство Марини Цвєтаєвої…

Усе найважливіше, все значне, задля чого й було задумано "Тарусские страницы", набрали дрібним шрифтом. Це передусім "Иван Бунин", - Паустовському вдалося пробити цензурний бетон і вперше за 40 років розповісти про Письменника та Людину. І чудовий нарис Костянтина Георгійовича про Юрія Карловича Олешу. Тут-таки надруковано натхненні статті Паустовського про Олександра Блока й Володимира Луговського. І, крім цих вражаючих матеріалів, в "Тарусских страницах" надруковано 42 вірші Марини Цвєтаєвої (тоді, 1961 р., ще забороненої); 16 віршів Наума Коржавіна (перша публікація після заслання); заборонені вірші Миколи Заболоцького, Бориса Слуцького, Давида Самойлова; повісті Булата Окуджави "Будь здоров, школяр!", Бориса Балтера "До свидания, мальчики"; нещадно правдива "маленька повість" Володимира Максимова "Мы обживаем землю", яку Костянтин Георгійович цінував надзвичайно високо: "Це - дивовижна проза. Володя Максимов правдивий насамперед до самого себе, безкомпромісно правдивий. Не кожен письменник наважиться так стратити героя повісті - самого себе - за моральну сліпоту…" Надруковано у "Тарусских страницах" і спогади про Всеволода Мейєрхольда, Осипа Мандельштама…

Збірник "Тарусские страницы" видало Калузьке книжкове видавництво (книжку, природно, прочитав калузький цензор), однак, виявилося, "потрібна була попередня оцінка доцільності виходу у світ такого збірника з боку правління Спілки письменників СРСР та відповідних органів". Секретаріат ЦК КПРС визнав випуск цієї книжки "ідеологічною помилкою".

Але, на щастя, 30 тис. примірників уже побачили світ, і їх миттєво розкупили читачі, а решту 45 тис. (які були виявлені ще в книгарнях, на складах) пустили під ніж. Отож "Тарусские страницы" ще можна купити в букіністів і колекціонерів, а ось "Литературную Москву" знайти майже неможливо.

Паустовський, якого оминули всі державні премії та нагороди, виявився найавторитетнішим письменником. Бо зумів зберегти репутацію чесного художника. А в роки "відлиги" - епохи доволі нестійкої, двозначної, що знала різкі заморозки й досить нетривале, перебільшене в очах нинішніх мемуаристів потепління, - суспільство дуже потребувало людини, котрій можна було б вірити.

Він жодного разу в житті не підписав жодного листа, що таврував би когось. Він щосили намагався залишитися й тому залишився самим собою. Йому вірили і в 30-ті роки, і в 40-ві… Він завжди тримався осторонь літчиновників та склочної письменницької спільноти, пускав у своє коло тільки обраних. Ну й постійно перебував у роз'їздах і мандрах, відверто уникав Москви та великих міст, що значно ускладнювало процес потрапляння в репресивну машину.

Володимир Тендряков казав: "Бувало, життя Костянтина Георгійовича - письменницьке й навіть фізичне - висіло, що називається, на волосині". І навів приклади.

У квітні 1938 р. вийшов друком нарис К.Паустовського "Маршал Блюхер" накладом 100 тис. примірників. (У жовтні 1938-го Блюхера заарештували й розстріляли. Книжку вилучали не тільки з бібліотек, а й від будинку до будинку ходили "спецуповноважені з вилучення книжок ворогів народу".)

У січні 1939 р. вийшла книжка К.Паустовского "Тарас Шевченко", яку через десяток років газета "Правда України" оголосила "жалюгідною проповіддю українського буржуазного націоналізму".

І два приклади, свідком яких я був особисто. Під час судового процесу (65-й рік) над Андрієм Синявським та Юлієм Даніелем Паустовський відкрито виступив на їхню підтримку, надавши суду позитивні відгуки про їх творчість і життя. У 1966-му першим підписав лист 25 діячів літератури, культури та науки Генеральному секретареві ЦК КПРС Л.Брежнєву проти реабілітації Сталіна… Ненавидів стукачів, відверто знущався з них. Розповідають, що одного разу в ЦБЛ при скупченні народу він запитав письменника Льва Нікуліна: "Каїне, де Авель? Нікулін, де Бабель?"

Він прекрасно сміявся, очі при цьому світилися, і, взагалі, все обличчя змінювалося, здавалося, що полишають його вік і втома. Говорив тихим голосом, м'яко, щоправда фрази були дуже стійкі, дуже індивідуальні, дуже значущі. Зважаючи на все, не засмучувався, що від влади не мав вдячності. Гоніння мав, нападки великі й малі, заздрість. Заздрість до його майстерності, до його самобутності, до його чистоти, до його непричетності до так званих "великих літературних справ і звершень". Він завжди йшов своїм шляхом, жив своїм життям, працював "смачно й спокійно". І якщо на письмовий стіл заскакував кіт, ненароком займаючи піваркуша, то Костянтин Георгійович писав так, аби кота не потривожити…