Український вимір Лютневої революції 1917 року в Російській імперії

Наступні три роки пройдуть під рефреном "Українська революція 1917–1921 років".

Щодо цього є відповідний указ президента, який Кабінет міністрів розписав по відомствах-виконавцях, а обласні адміністрації потім бадьоро звітуватимуть про виконання. В адміністрації президента були свої початкові розробки. Український інститут національної пам'яті, за посильної участі громадськості, розробляв перелік дат і персоналій, які належить ушанувати на національному та регіональному рівнях. Усе це розкручуватиметься як колесо державної адміністративної машини, що набиратиме обертів. У школах і дитсадках починаючи із цього року, а вже тим більше за рік-два, підозрюю, влаштовуватимуть відповідні заходи. Для наших дітей від трьох років найближчими друзями стануть Михайло Грушевський, Симон Петлюра і навіть Павло Скоропадський. Не забудуть, звісно, й про Євгена Петрушевича і Євгена Коновальця. Щорічні акти Злуки та Дні Героїв Крут набуватимуть дедалі більших масштабів…

І це добре. Публічний простір українського суспільства повинен заповнити декомунізовану цілину "Великої Жовтневої соціалістичної революції" своїм власним змістом. Виходячи не лише з досвіду останніх ста років, а передовсім з досвіду останніх трьох. Ворог біля воріт і навіть уже перейшов поріг. Політичні експерти можуть апелювати до технологій та мінливих рефренів інформаційної війни, але ясно, що Україна втрималася поки що на рівні світоглядних рефлексів "свій-чужий", а тим часом конфлікт набув уже системного і довготривалого характеру.

Політичний клас повинен готувати суспільство до виживання у спротиві набагато інформаційно сильнішому сусідові, заповнюючи ідеологічні лакуни та формулюючи дзеркальні відповіді. У цій царині визвольні змагання 1917–1921 рр. наберуть належних обрисів у нашій з вами уяві та виплеканих історичних цінностях. Це, звісно, якщо політичний клас знову не загубиться на манівцях чергових виборів, не виробивши до того переліку "питань, з приводу яких не сперечаються".

Не сперечаються з приводу відзначення здобуття незалежності в результаті Російської революції 1917 року у Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії. Так. Для цих країн була просто "Російська революція" у вигляді однієї, нехай і тривалої, завірюхи, яка врешті як атмосферне явище раптом розігнала хмари над підкореними царатом народами. Дала шанс, хоча й лишила загрозу. Комусь більше шансів надала Лютнева революція, комусь - Жовтнева. Потім були ще колізії російської громадянської війни, але незалежність 1918 року є для цих держав фактом незаперечним.

А ми відзначаємо 1991 рік, хоча на рік 1918-й мали відповідний правовий акт IV Універсалу і навіть його міжнародне визнання Брестським миром із Центральними державами. Цілком належний правовий прецедент, тим більше на тлі часом узагалі абсурдних політико-воєнно-правових колізій, які в той самий час траплялися з незалежними латишами й естонцями.

Просто в нас не сформувалося доктринального бачення української участі в Російській революції, і це попри те, що Українська революція була! Але ми перебували в ширшому контексті. Ми малюємо окремий сюжет, не окресливши своєї долі в чужому. А вони перетинаються. Якщо це когось втішить, то в самих росіян іще менше уявлення про те, що тоді, в 1917-му, трапилося. Між лютим і жовтнем ніхто не встиг навіть на годинник подивитися, а в цей час визріли поштовхи тектонічної інтриги світової історії ХХ століття. У нас цей буремний рік, що настав після важкої зими в розпал Першої світової війни, залишається як протипіхотна міна в розумінні взагалі всіх подальших подій.

Нам зазвичай важко дається розуміння широкого контексту української історії певних часів. Дуже хочеться, щоб усе залежало лише від нас, а відбувалося ж усе в жанрі раптового залучення колективів фізкультури до європейської суперліги. Одне діло, що "колективи" часом дуже непогано вправлялися, та завжди хочеться, аби свої справи вирішували ми самі. Але так, на жаль, не буває. Світ великий. І провідні команди також раптом зазнають катастрофічних поразок.

Тож спробуймо пройтися слідами тих подій. Що такого трапилося в Російській імперії 100 років тому і чому ми досі не можемо дати собі із цим ради?

Кінець самодержавства

"В зиму 1916–1917 рр. Росія входила вичерпаною морально. Брусиловський наступ остаточно підірвав віру в можливість рішучого розгрому противника російською армією. Економічні труднощі, викликані поголовною мобілізацією всіх працездатних, особливо на селі, та поганою організацією воєнних зусиль, все більше пригнічували населення. За цих умов авторитет Миколи II, безпосередньо відповідального за поразки і людські втрати як Верховний Головнокомандуючий, падав усе нижче. Кола общєства, близькі до урядових, особливо були роздратовані впливом на царську сім'ю шамана і авантюриста Распутіна. Убивство Распутіна групою монархістів було вкрай небезпечним симптомом розвалу влади…" (Мирослав Попович. "Червоне століття").

Справді, влада в тодішній Росії уперше за тривалий час аж так масштабно втратила авторитет. Але найбільш загрозливим було те, що одвічну харизму втратила монархія - давній традиційний інститут, який утілював у собі національні й цивілізаційні особливості російського народу.

Віддавна сперечаються: Микола І був детронізований через те, що щось робив не так, чи через те, що нічого не робив? Питання це, як розуміємо, безглузде, бо суспільних чинників і акторів було багато, і кар'єри навіть більш вправних політиканів у той час зазнали стрімкого падіння. Просто йдеться про масштаб ціни поразки проекту "російська самодержавна монархія".

Як традиційний інститут, вона мала би стояти над подіями, а не намагатися вести їх. Звісно, щось можна очолювати, але брати на себе повну відповідальність за те, що відбувається з величезною державою у найбільшій війні, - крок гідний, але… Таку роль треба підкріплювати успіхами, а невдачі лишати іншим. Звісно, так розмірковувати міг би кожен уважний спостерігач, але тут іще мали значення недовіра до оточення царя, Распутіна, німкені-цариці, чутки про зраду у верхах, "поки ми тут кров проливаємо". І, звісно, - злидні й негаразди. Убивство Распутіна не поліпшило вже безповоротно втраченого іміджу Романових, і стосунки у верхах почали втрачати для суспільства логіку й розуміння. А коли суспільство змінюється потужно й швидко, коли формуються величезні соціальні ресурси, в яких змінюється світогляд (що й відбувалося з тодішньою Росією), найлегше пожертвувати традиційним інститутом, який як громовідвід зібрав на себе весь суспільний негатив і протестні настрої. Суспільству психологічно простіше розпочати "новий проект", аніж на ходу лагодити старий, в якому воно розчарувалося.

Що можна закинути Миколі ІІ саме в цей момент? Передовсім недооцінку становища населення та гарнізону столиці чи те, що він був відсутній у Петрограді і не зміг особисто щось виправити? Але для цього в нього були відповідні чиновники, військові, телеграфний зв'язок, залізничне сполучення. Навряд чи Микола ІІ мав намір "вийти до народу", - не був він до такого схильний. Тому питання, де саме він був під час лютневих подій, - другорядне. Просто протягом тижня сама система проходила перевірку і не пройшла її. І, як завжди відбувається у таких випадках, - тримається 300 років, а валиться за кілька днів.

У лютому 1917-го через снігові замети припиняється підвезення продовольства до Петрограда. На заводах почалися заворушення, у місті відбуваються мітинги й погроми хлібних крамниць. 25 лютого командувач військ Петроградського гарнізону, військовий міністр і міністр внутрішніх справ надіслали Миколі ІІ, який перебував у ставці в Могильові, телеграму про те, що не можуть упоратися з ситуацією. Чергову демонстрацію розганяють уже за допомогою військ, але в частині підрозділів виникають заворушення. У такій ситуації мав би щось сказати парламент, але на пропозицію створити новий уряд Дума отримала указ царя про перерву в роботі. Отже, пошук компромісу і парламентський шлях владнання ситуації унеможливила верховна влада. 27 лютого відмовляються підкорятися наказам солдати запасних батальйонів гвардійських полків - Волинського, Павловського та інших. Вони захоплюють державні установи. Утворюється революційний орган - Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів.

Вище чиновництво просило царя запровадити якісь адміністративні заходи, але монарх вимагав лише припинення заворушень. А тим часом за день ситуація змінилася так, що Петроград вимагав уже не зміни уряду, а зречення царя. Поки Микола ІІ намагався доїхати або до столиці, або до Пскова, обов'язки верховного головнокомандувача було покладено на начальника ставки генерала Алексєєва, а командувачі всіх фронтів погоджуються з тим, що государ має зректися на користь цесаревича. Другого березня Микола ІІ підписує зречення, заднім числом видаючи укази про призначення князя Львова головою Ради міністрів, а великого князя Миколу Миколайовича - головнокомандувачем. Тобто зробив те, що могло би змінити ситуацію кілька днів тому, але вже не тепер. Інші члени дому Романових, які мали право на престолонаслідування, підписали відмову від претензій на трон.

Куди ж поділася демократія? Історичний досвід трьох українських революцій

Основні претензії, чи то пак побажання, українських істориків до російських колег щодо інтерпретації тодішніх подій у Росії полягають ось у чому. Мовляв, уже опрацьовано бозна-скільки джерел, минуло чимало часу, а якогось "нового розуміння" від часів мантри про "переростання буржуазної революції в соціалістичну" не відчувається.

Та хоч як би ми інтерпретували українську політичну історію новітньої доби, я би звернув увагу на той факт, що ми мали принаймні три умовні "революційні ситуації": 1990–1991, 2004 і 2013–2014 рр. Мали їх у якому сенсі?

Тут не йдеться про наукову аналітику, ідеться про екзистенціальний досвід. Про пережите. Ці події відбувалися в нас на очах, чимало з нас або брали в них участь, або переживали. Перебували в цьому непередбачуваному процесі. Кожна з тих розтягнутих у часі подій мала свій перебіг, що його відчував кожен небайдужий і тим більше - осягав аналітичний розум історика, який накидає на своє повсякдення кілька історичних схем і порівнює його з традиційними концепціями та періодизаціями голландської, пари англійських, кількох французьких і трьох російських революцій.

Колись мене вразив тритомник "Історичний досвід трьох російських революцій". А ще був такий шаблонний вираз: "Ленінград - батьківщина трьох революцій". Але тепер я би запропонував книжку "Досвід трьох українських революцій". Або чотирьох, якщо брати 1917–1921 рр. Або п'яти - якщо залучити Хмельниччину, синхронну добі Кромвеля. Нині ми ексклюзивні в сенсі відчуття революційних процесів. Але чи в сенсі їх аналітичного осмислення?

Якби таку книжку написати, вона вразила б не лише науковий загал, а й широку українську громадськість. Але я вів до того, що наші дослідники мають безпосередній досвід переживання й плину революційних ситуацій. Наприкінці 2013-го я надихав своїх студентів-соціологів: "Люди, в народ! Те, що ми спіймаємо зараз, є непересічною науковою інформацією!" Через це буденна цитата з 1917-го для українського історика має верифікацію через себе: та зі мною ж було те саме, принаймні один раз! Наприклад, саме мої українські колеги навесні 2014-го почали ставити цілком доречне запитання: а які засоби комунікації використовувалися сто років тому? Як люди дізнавалися, коли й куди йти, де збиратися і де влаштовувати масовий захід, революцію чи переворот? Як створювалися "революційні маси"? Бо ж Фейсбуку, телебачення й мобільного зв'язку не було.

Російський фахівець з того періоду, звісно, знає, які були "засоби", але він не дуже замислиться про їхню роль, бо не брав особистої участі в "революції". Він знає, що, згідно з фактами, тоді-то й там-то було стільки-то людності. А термін тої доби "переагітувати" видається цікавим, але не настільки дражливим, як для тих, хто в 2004-му агітував міліцію за ідею "міліція з народом". Але все це відбувалося…

Звісно, ми можемо прочитати про атмосферу, яка була в Петрограді тоді, тяжкої зими 1916–1917 рр., про ескалацію насильства, відсутність культури компромісу й налагодження діалогу, прагнення все вирішити одразу - в насильницький спосіб. Це доволі виразно описано в інтерв'ю російського історика Бориса Колотницького: "В итоге на протяжении десятилетий перед Февральской революцией к жесткому противостоянию шла подготовка с одной и с другой стороны. Я сейчас очень много думаю о культуре конфликта. Как разные страны преодолевали кризис. Не только же в России было сложное положение во время Первой мировой войны". Але при цьому він зазначає, що "Россия была полицейским государством з недостаточным количеством полиции".

Тобто практика насильницького розв'язання публічних політичних суперечок упиралася зрештою в один чинник: хто має потужніший озброєний ресурс. При тому роль парламенту (який мав за собою лише 12 років) була мінімальною - скоріше як спостерігача соціального конфлікту, де одні радикали (легітимні) виступали проти інших (нелегітимних). Російське суспільство було вкрай сегментоване, і насильство вирішувало ситуацію і до лютого 1917-го, і після.

Дуже цікавим є питання ресурсів інформаційної громадянської війни, яка, власне, розпочалася внаслідок Лютневої революції.

Наявність німецьких коштів у Леніна для того, щоб кожна рота російської армії в радіусі 200 км від Петрограда влітку-восени 1917 року читала виключно більшовицьку "Правду" і більш нічого, - це є чинником майбутньої перемоги більшовиків чи ні? Ми ж знаємо, що в інформаційній війні між Росією та Україною воюють не тільки люди, а й два "телевізори". А уявіть, якщо в одної сторони немає свого телевізора? Фатальне збільшення чисельності партії більшовиків у 1917-му було яскравим утіленням радикалізму революційної доби, але при тому сама чисельність не є показником подальшої успішності. Успіхи інших партій на виборах до Установчих зборів ніяк не вплинули на сумну долю цих зборів, які розігнав матрос Желєзняк. Так само, як через три місяці після того розігнав Центральну Раду німецький лейтенант у Києві.

Показником успіху в революції є оволодіння владно-силовими структурами через наявну тоді мінливу демократичну процедуру. Але з наміром ту структуру зрештою скасувати. Демократія завжди вразлива.

А фактор особистості? До приїзду лідера більшовиків до Петрограда щойно випущені з "місць віддалених і не дуже" провідні більшовики скотилися на помірковані позиції, і лише загальновідомі "Квітневі тези" Леніна вивели їх на шлях повалення диктатурою щойно здобутих демократичних реалій Росії з метою досягнення повної свободи і комуністичного майбутнього. І чому нікого не здивували певні протиріччя мети і засобів? Маємо замислитися над різними форматами маніпулювання соціальним активом суспільства і суто соціологічними аспектами рекрутування більшовицької партії, психологічним аспектами домінування думки Леніна: через кого, в яких словах, через яку інституціоналізацію намірів та мобілізацію мас на їх реалізацію? І про внутрішні стосунки у проводі партії до того, як вона отримала доступ до мільйонів, а перед тим була просто об'єднанням професійних (але часом непогано забезпечених) маргіналів у межах політичного формату навіть конституційної російської монархії.

Втім, усі ці побажання-міркування цілком не оригінальні, вони більше для українського читача або колеги. Вони ґрунтовно викладені, наприклад, Станіславом Кульчицьким у першій частині тритомника "Червоний виклик" іще 2013 року. Ми опинилися у витку революційних почувань, і нас цікавлять конкретні речі, які могли б нам зарадити принаймні історичним досвідом. Тому я не пропоную починати теоретичні дискусію про те, що відбулося в нас три роки тому чи відбувається нині в контексті політології або "теорій революції", ні. Нам потрібен саме історичний досвід.

Чи потрібен російський контекст для Української революції?

1917 року Лютнева революція, яку називають то буржуазно-демократичною, то просто демократичною (останнє мені більше до вподоби), скасувала царські заборони демократичних свобод. П'янкий дух свободи поширився з Петрограда нитками телеграфних дротів до всіх околиць імперії. Маніфестації, транспаранти, палкі промови, червоні банти, несамовите прискорення життя, навала нескінченних подій, ейфорія… Раптове відчуття нових перспектив, кінець тривалих депресій і песимізму, віра в майбутнє й обов'язково - у світле майбутнє.

Схожі події відбувалися і в Петрограді, і в Києві. І там і там формувалися нові органи влади, представництва, нові установи й служби. Нові люди займали начальницькі кабінети та військові посади. Паралельно відбувалася розбудова нової, як уявлялося, демократичної Росії і нової, безперечно демократичної і, можливо, автономної України. У Києві працювала Центральна Рада, спалах національних почуттів, маяння жовто-блакитних прапорів… Скільки часу ці два процеси могли не заважати (чи сприяти) один одному? Недовго. Бо коли прибирається стара історична декорація самодержавства, яке було спільним ворогом усіх прогресивних людей, на передній край виходять інші, міцніші. А національне питання в Росії було для російських лібералів іноді не менш болісним, ніж для шовіністів-чорносотенців. Уже влітку буремного 1917 року українська й російська демократії починають сваритися в рамках демократичного процесу, а події осені-зими всім відомі: російська демократія закінчилася, а українська опинилася на межі - "завдяки" купці екстремістів, яким демократичні умови надали можливість реалізувати геть утопічні речі. Саме вони вирішили на багато десятиліть долю України. Тому закликаю в найближчі три роки, коли ми відзначатимемо 100 років Нашої революції, не забувати про ті зовнішні контексти й чинники, які тоді занапастили українську демократію і взагалі українську державу. Світ великий і не завжди ласкавий.