2020-й на історичних фронтах

Історикові якось ніяково писати про майбутнє, оскільки він чудово знає справжню ціну прогнозів. Щось збувається, а щось - ні. І час від часу ти радієш, коли щось із прогнозованого не відбулося, і сумуєш, коли таки відбулося.

У мене щодо цього дещо сумний досвід. Разом із колегою Лідією Смолою я був упорядником видання "Україна-2020: межі падіння" (Штутгарт, 2010). Над ним працювало чимало експертів з різних галузей знань - від демографів до військових експертів. Але синтетичні сценарії мають писати історик і соціолог (тобто довелося мені). Зазвичай у футурологічних роботах виписують оптимістичний сценарій, песимістичний і середній (скептичний або з позиції здорового глузду, аби тебе не вважали нерозумним чи параноїчним песимістом). То що ж там було з цікавого? Адже минуло десять років.

Песимістичний сценарій передбачав анексію Криму Російською Федерацією з метою "захисту" російськомовного населення та "співвітчизників". Можливий колапс ЗСУ та керівництва держави міг призвести до розчленування держави.

Планувалася анексія на дату закінчення попереднього договору про базування Чорноморського флоту РФ у Криму. Але потім Янукович підписав Харківську угоду, яка посунула "привід" начебто далеченько. Але оцінка констант поведінки російського керівництва справдилася. Хіба що не був передбачений Євромайдан як привід до агресії. Вказувалося на проблеми з українською громадянською ідентичністю в Донбасі та певних регіонах півдня, що могли сприяти зовнішній ініціалізації сепаратистських проєктів.

Оптимістичний сценарій передбачав входження до Євросоюзу і НАТО. Але будь-якому українцеві цілком очевидно, що відбулося, а що - ні. Тобто все сталося за "скептичним середнім сценарієм". І після Євромайдану, який привів до перезавантаження як внутрішніх, так і зовнішніх чинників впливу на ситуацію в Україні, 2019 рік вніс свої корективи в те, що соціологи називають "початкові дані". Мені наразі їх бракує, хоча є речі, які вже сьогодні не подобаються. Але не зникли й "початкові дані" 2014 року, що зберігають свою оптимістичну силу.

Що буде з історією України та її сприйняттям суспільством? Можливі варіанти. За минулі п'ять років історики чимало попрацювали із суспільством, але їхні інструменти впливу були обмеженими. Численні громадські волонтерські проєкти моїх колег коштували їм у 2014–2015 роках величезної енергії і згодом психологічно виснажилися. Залишилося з них небагато, але натхнення часом повертається.

Науковці працювали і працюють, але очевидною є криза, спричинена скороченням фінансування інститутів Національної академії наук України, що штовхає академічних істориків на "вільні хліби". Доля самої академії викликає численні запитання щодо її спроможності ефективно підтримувати фундаментальні дослідження. Хочеться вірити, що процес її реформування таки відбудеться зі збереженням самої інституції, але з категоричною реструктуризацією за взірцем Польщі чи Литви, зі скасуванням бюрократичної надбудови, яка поглинає силу-силенну коштів, що могли би піти на науку, зокрема й історичну. Інакше сенс існування цієї структури втрачається. Перебудуватися зсередини вона не спроможна, а це означає, що з нею зроблять щось іззовні, імовірно не розуміючи суті організації наукової роботи. Це може перетворитися на банальне "розпилювання власності". А я б не хотів, щоб творіння Скоропадського і Вернадського пішло в небуття.

Український інститут національної пам'яті на чолі з Володимиром В'ятровичем відпрацював активно, але суперечливо. Переосмислення пам'яті про Другу світову війну та декомунізація є цілком очевидним здобутком, але основна проблема виникла з інформуванням суспільства про суть та мотивацію цих змін. З УІНПом трапилося те, що притаманне загалом українській бюрократичній структурі, - дисфункція завдань і ресурсів установи, за що важко дорікнути самим співробітникам. Близько 30 людей не спроможні вирішити завдання переформатування історичної матриці країни. У польській аналогічній установі тільки в центральному офісі працює майже 3000 людей, а решта - по регіонах.

Відкриття регіональних філій УІНПу, які б адаптували політику національної пам'яті до регіонів півдня та сходу, затяглося. Нещодавно при відкритті південної філії в Одесі я зіткнувся з нищівною критикою місцевого українського історичного активу за те, що про південь Київ просто забув. Те саме чув і в Донбасі, хоча й за інших обставин. А тут з'ясувалося, що південна філія, яка працює в кількох областях, не має власного бюджету і складається лише з трьох людей. Це так Київ "згадав" про південь?

Це те, що я й називаю дисфункцією завдань і ресурсів. Пріоритети, озвучені новим керівництвом інституту, наразі виглядають як "ми за все хороше проти всього поганого". Але за допомогою чого? Тут виникають логічні сумніви. За неспроможності УІНПу помітно впливати на "історичний психологічний клімат" у країні, його діяльність, замість системної роботи на перспективу хоч з якимось суспільними наслідками, може перетворитися на локальні піар-акції. А тим часом у країні відбуватимуться зовсім інші, але краще інформаційно підготовлені процеси.

Цілком очевидною є криза й з викладанням історії України в школі та вишах. В останніх, завдяки наданим їм Міністерством освіти і науки можливостям, просто скорочують години на історію, що є відверто деструктивним моментом. Формування адекватної суспільної ідентичності молоді не підтримується. Вчителі історії - це переважно люди старшого віку, які своїми словами викладають те, що вчили 40 років тому. Система підвищення кваліфікації вчителів є неефективною.

З хорошого? Вийде том Енциклопедії історії України "Україна і українці", що стане фундаментальним осмисленням історичного досвіду України істориками протягом більш як 20 років реалізації цього фундаментального проєкту. І ще чимало ґрунтовних і цікавих праць. А решта залежить від нас.