Українська криза світової безпеки

У нас на очах розгортається "гібридна війна" Сучасної епохи, до якої і Україна, і світ виявилися неготовими. Анексія Криму, події на Сході країни поставили великий знак питання щодо ефективності системи світової безпеки. Чи знайде світове співтовариство відповідь на цей новий виклик? Як забезпечити мир і національну безпеку в сучасній Європі? Від відповідей на ці запитання залежить сьогодення й майбутнє українського державного проекту.

Нині Україна переживає кризу державності. Вперше за історію незалежності наша країна стала об'єктом зовнішньої агресії. Втрачено Крим. Після одеських і маріупольських подій, псевдореферендумів на Донбасі посилюється загроза відторгнення нових територій на Сході та створення вогнищ нестабільності на Півдні держави. З першими пострілами ми почали швидко наближатися до "точки неповернення", до межі, яку не маємо права перетнути. На жаль, ми змушені констатувати, що нас штучно підштовхують до цього сценарію.

На Україну здійснюється масований зовнішній тиск: інформаційно-пропагандистський, економічний, військовий. Події останнього часу свідчать про абсолютну непідготовленість державних інституцій до протидії внутрішнім і зовнішнім викликам. А разом з тим - про вкрай низьку ефективність методів забезпечення міжнародної безпеки. Інститути світової колективної безпеки, що залишились у спадок від часів холодної війни - протистояння двох ідеологічних таборів, - у сучасних умовах виявилися недієздатними.

Український вимір світової кризи

Україна і світ зіткнулись з агресією нового типу. Військова її складова відійшла на другий план. Головними ударними силами агресії стали "гуманітарна" інтервенція, активне залучення "п'ятої колони", домінування Росії в інформаційній сфері.

Україна виявилася нездатною дати адекватну відповідь на зовнішні зазіхання. Одна з причин - роз'єднаність суспільства, громадянська незрілість, різновекторний патріотизм. Події на Майдані дали поштовх до подолання цих проблем, але українське суспільство перебуває лише на початку цього шляху.

Свій внесок у погіршення ситуації робить влада - політична верхівка виявилася неспроможною до компромісу і створення нових форматів діалогу. Ставка виключно на силові методи в рамках антитерористичної операції не спрацювала. Натомість поглибилася криза довіри між центром та регіонами, нагнітається атмосфера ворожості в суспільстві. Вочевидь, намагання однієї з політичних сил монополізувати владу й утримати її за будь-яку ціну ускладнює національне примирення. У результаті українське суспільство залишається роздробленим і дезорієнтованим перед обличчям зовнішньої агресії та ворожих інформаційно-пропагандистських впливів. Найбільш руйнівним чином наслідки кризи влади позначилися на державних інституціях, що забезпечують національну безпеку.

Нині сектор безпеки та оборони є дзеркалом політичних і економічних проблем держави. Його ефективне функціонування мало б бути запорукою існування України, її суверенітету. Але система виявилася неповороткою, наскрізь корумпованою, застиглою у пострадянських (хоча, будьмо відверті, - подекуди власне радянських) ціннісних та управлінських рамках.

Збройні сили України впродовж років готувалися до війни індустріальної епохи. Натомість сьогоднішня "гібридна війна" здійснюється військовим противником силами нерегулярних озброєних формувань та анонімних військових підрозділів. Ця війна сучасної епохи виявилася жорстоким викликом для політичного й військового командування. Відсутність відкритого протистояння, використання нових тактик, дезінформації, створення за короткий час атмосфери паніки й загрози, використання живого щита з мирних мешканців продемонстрували безпорадність армії у війні нового типу. Як наслідок - на початку інтервенції ЗСУ були в стані розгубленості. Військова верхівка за активної "підтримки" політичного керівництва не змогла або не схотіла віддавати адекватні фахові накази.

Вразливим виявився економічний сектор. Слабка диверсифікація ринків збуту української продукції, прив'язаність до російського ринку важливих секторів вітчизняного господарства, відсутність альтернативних джерел постачання ресурсів - усе це перетворилося на питання національної безпеки. Промисловість, інфраструктура залишаються енерговитратними й малоефективними. Активне використання Росією важелів економічного тиску призводить сьогодні до відтоку капіталу, безробіття, зростання комунальних тарифів.

Відсутність адекватної інформаційної та культурної політики спричинила культурну окупацію свідомості значної частини громадян. Зусиллями пропаганди була нав'язана штучна проблема дискримінації російськомовного населення, страх перед ефемерною загрозою "бандерівщини". Український інформаційний простір без належного російськомовного й англомовного контенту виявився замкненим, неконкурентним, не готовим донести українську позицію до світової спільноти. Світ під впливом російської інтерпретації реальності не відразу відреагував на конфлікт і "прокинувся" лише тоді, коли анексія Криму стала доконаним фактом. Громіздка бюрократична машина високорозвинених демократій виявився безсилою перед атакою однієї окремо взятої країни.

Світовий вимір української кризи

Анексія Криму, підтримка так званих сепаратистських рухів на Сході України Росією стали можливими лише в умовах безпорадності міжнародних безпекових інститутів та послаблення регуляторної функції міжнародного права.

Українське питання в черговий раз показало, як "сила права" програла "праву сили". І хоч би скільки бюрократична система інститутів колективної безпеки шукала причини поразки, факт залишається очевидним. Дії Росії з анексії Криму стали прямим порушенням базових принципів і норм міжнародного права. І, на жаль, безкарним.

Ідеться насамперед про порушення Статуту ООН (ч. 3 і 4 ст. 2) та Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, що зобов'язують країни-підписанти відмовитися від застосування сили й погрози силою, вирішувати міжнародні спори мирними засобами.

Виявилася нікчемною вся база двосторонніх україно-російських договорів. Зокрема і базовий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, укладений у травні 1997 року. Всі взаємні зобов'язання, гарантії та запевнення у повазі до суверенітету та територіальної цілісності були з легкістю перекреслені діями нинішнього керівництва РФ.

Не спрацювали міжнародно-правові гарантії, надані Україні 1994 року за Будапештським меморандумом у зв'язку з приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Відтак цей меморандум перетворився на історичну пам'ятку "мистецтва дипломатії" і став черговою демонстрацією безсилля "гарного наміру" перед рішучістю агресора.

Намагання держав-гарантів - США й Великої Британії -задіяти міжнародний механізм реагування на кризу через звернення до Ради безпеки ООН (що, зокрема, передбачено ст. 4 Будапештського меморандуму) прогнозовано виявилися марними. Підсумком бурхливих обговорень на Радбезі стало вето Росії, яка володіє цим правом як постійний член Ради безпеки ООН.

Втішною, але неефективною перемогою української дипломатії стало ухвалення резолюції щодо української кризи на засіданні Генеральної асамблеї ООН 27 березня 2014 року. Те, що міжнародне співтовариство відмовилося визнавати кримський "референдум" (100 голосів проти 11), стало підтвердженням справедливості позиції України. Проте, з огляду на рекомендований (рекомендаційний?) характер резолюцій ГА ООН, прямих наслідків для Росії ухвалення цього документа не мало.

Втручання регіональних безпекових структур було запізнілим і поки що не змогло істотно вплинути на ситуацію.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) діє на основі дотримання консенсусу, що означає ухвалення рішення за згоди всіх держав-учасниць. Тому відмова Росії як однієї з країн-членів створила проблеми для ефективного включення ОБСЄ у врегулювання кризи в україно-російських відносинах. Лише додаткові зусилля країн-гарантів змусили зрушити процес з "мертвої точки" й напрацювати пакет першочергових ініціатив для врегулювання кризи. Що ж до НАТО, то його можливості у випадку України обмежені Статутом, що передбачає колективні гарантії безпеки лише для країн-членів.

Виклики "гібридної" війни сучасної епохи,
на які мають дати відповідь Україна і світ

Першочерговим завданням на сьогодні є, безперечно, створення умов для мирного врегулювання нинішньої кризи. Лише мир і консолідація суспільства відкриють шлях до повернення України на траєкторію стабільного розвитку й вирішення низки нагальних політичних, економічних і соціальних проблем.

У цьому сенсі критичного значення набуває реалізація "дорожньої карти" ОБСЄ з деескалації кризової ситуації. Це відмова від насильства, роззброєння, забезпечення національного діалогу та проведення президентських виборів 25 травня цього року. Перемир'я та широкий суспільний діалог - це справді ключ до врегулювання. Вочевидь, сьогодні політики не здатні виконати це завдання. Лише громадянське суспільство, очолюване авторитетними громадськими діячами, представниками інтелігенції та духовенства, провідними вітчизняними науковцями, експертами, зможе прокласти шлях до національного компромісу.

Зміцнення системи національної безпеки залишається "домашнім завданням" України, яке, нарешті, слід виконати. Нам потрібно змінювати свідомість політичних еліт. Їхні представники повинні навчитися думати про наступні покоління, а не про чергові вибори та рейтинги. Політики мають зрозуміти, що сьогодні необхідна консолідація народу як політичної нації через забезпечення внутрішнього діалогу. Важливо оновити і вдосконалити державну політику у сфері національної безпеки, зокрема Стратегію національної безпеки України та інші документи, які потребують корекції з урахуванням уроків нинішньої кризи.

Першочерговим завданням залишається реформа правоохоронних органів, спеціальних служб, розбудова ефективних Збройних сил. Оздоровлення міліції має відбуватися в умовах відкритості та громадського контролю. Деякі державні органи слід відбудовувати з "чистого аркуша". Ефективність, економія державних витрат, прозорість процедур, максимальна нетерпимість до корупції повинні стати ідеологією державної служби.

Розв'язання економічних та соціальних проблем регіонів можливе лише шляхом реформування місцевого самоврядування, створення простору для розвитку громад, місцевої ініціативи. Децентралізація владних повноважень, особливо у питаннях бюджетних відносин, гуманітарної політики, зміцнить горизонталь міжрегіональних зв'язків та вісь "регіони-центр".

Але цього вже недостатньо. Зміцнення національної безпеки України прямо пов'язане з підвищенням ефективності міжнародних регіональних та глобальних безпекових інститутів. Вочевидь, одним з найбільш актуальних питань у цій площині є реформування ОБСЄ.

Дискусії щодо необхідності зміцнення європейської безпеки та модернізації ОБСЄ були розпочаті в рамках "Процесу Корфу" (2009 р.) та процесу "Гельсінкі +40" (2012 р.). Ішлося про підвищення ролі ОБСЄ в запобіганні конфліктам та контролі над озброєннями в Європі.

Протягом 2010–2012 років українські експерти напрацювали значну кількість пропозицій та програм, які дають нам змогу сформувати головний напрям реформування організації. Це - рух до нової системи регіональної безпеки в Європі, побудованої на принципах "безпеки розвитку", колективного регулювання конфліктів та спірних ситуацій, створення механізмів колективного превентивного втручання в конфлікт. Нова архітектура європейської безпеки має бути організована таким чином, щоб права на безпосередній контроль над озброєннями, військовими технологіями, застосуванням збройних сил були передані під широкий "колективний суверенітет", яким має бути наділена ОБСЄ.

На тлі української кризи ще важливішим стало питання реформування Ради безпеки ООН. На світовій арені з'являються нові центри глобального впливу, нові гравці зі своїми інтересами і підходами. Нинішня модель роботи Ради безпеки, вочевидь, не враховує всього комплексу цих інтересів. Тому доцільним було б введення нових країн (Індії, Бразилії, Німеччини) до числа постійних членів Радбезу.

Водночас мусимо констатувати, що право вето, яке зберігається за постійними членами Ради безпеки, сьогодні перестало виконувати свою стабілізуючу функцію. Розв'язання цієї проблеми лежить у площині перерозподілу повноважень від Ради безпеки до Генеральної асамблеї ООН. Зокрема, за рахунок розширення повноважень ГА ООН у питаннях превентивного реагування на виникнення конфліктів та міжнародної участі у їх вирішенні. Передусім у тих ситуаціях, коли робота Ради безпеки виявляється заблокованою.

Украй важливо також посилювати регуляторну функцію міжнародного права та відповідальність за його порушення. Йдеться про проведення реформи Міжнародного суду ООН та створення дієвих механізмів виконання його рішень, у тому числі й наднаціональних.

Україна повинна зробити свій внесок у розбудову нової архітектури безпеки в Європі та світі. На власному гіркому досвіді ми переконалися, наскільки руйнівними можуть бути наслідки прорахунків і пасивність у питаннях безпеки.

Драматичні уроки української кризи сьогодні важливі для всіх народів світу, особливо для націй, які перебувають на початку шляху свого державотворення. Гарантувати право кожної країни на вільний вибір напряму цивілізаційного розвитку, відповідних стратегій - таким має стати імператив для побудови нових міжнародних систем колективної безпеки.