У фінансово-борговій воронці

Українська держава вже кілька років, як перейшла критичну 10-відсоткову межу співвідношення між видатками на обслуговування запозичень і обсягом загального фонду бюджету, після якої зупинити розростання цієї ракової пухлини без радикальних заходів уже неможливо.

Економіка, з якої вилучають частину ресурсів у вигляді податків, не може перекрити нарощування обслуговування боргу. Також це неможливо зупинити традиційними українськими методами - включенням друкарського верстата. Адже частка зовнішнього боргу за останні три роки зросла з 35 до 65% ВВП, тому вартість його обслуговування при послабленні гривні лише збільшуватиметься.

Після грецької фінансової кризи європейські країни розпочали застосовувати жорсткі заходи з приборкання зростання заборгованості, борючись перш за все з дефіцитом як основною її першопричиною (див. докладніше DT.UA №27 від 19 липня 2013 р. "Гіркі пілюлі для фінансів України").

Україна, на жаль, продовжує рухатися по спіралі, що неминуче приведе її фінанси до дефолту, який із такою натугою вдалося торік відстрочити. Причому зовсім ненадовго, якщо зростання вартості обслуговування держзапозичень і надалі зберігатиме динаміку останніх трьох років.

т у

Дефіцит бюджету ще не розглядається політикумом і суспільством, як таке саме зло, що й корупція. Банки, наприклад, зацікавлені в його нарощуванні, адже паразитування на бюджеті гарантує надійне джерело доходів. З трьох інститутів влади найбільш популістичним є парламент. Політики обіцяють золоті гори для того, щоб бути обраними. Те, що борги доведеться віддавати, їх не цікавить - ніхто не планує більше, ніж на термін каденції парламенту. Уряд мав би бути більш відповідальним, однак і тут популізм бере гору, та й відчувається брак фахівців в управлінні фінансами. Більш того, в останні два роки правління уряду Азарова нарощування боргів стало цілеспрямованою акцією. Завищені прогнози зростання ВВП створювали поточний дефіцит бюджету, даючи можливість прем'єру особисто вибирати, які рахунки проплачувати в ручному режимі. Міжнародні фінансові структури не зрозуміли такого надто маніфестаційного прояву клептоманії й відмовили уряду в співпраці. "Допомога" Кремля виявилася дуже вчасною. Та й умов ніяких Путін не висував - України як країни в його планах не існувало, а її фінансове банкрутство було лише одним з елементів по ліквідації держави. Такий гіркий досвід залишає сумніви в тому, що уряд, навіть дуже патріотичний, ставитиметься до збалансованості бюджету, як до священної корови.

Найстійкішим в утриманні балансу публічних фінансів мав би бути президент, однак для цього в нього є небагато правових інструментів. Національний банк, на який має вплив глава держави, відповідальний за монетарну політику, але нічого не вдіє з дефіцитом бюджету. Особливо якщо перед ним стоїть завдання втримати курс гривні.

Тому дуже актуальним стає питання встановлення конституційних запобіжників для захисту публічних фінансів від корозії заборгованості. Насамперед потрібно стриножити депутатів Верховної Ради нормою, що зміни до державного бюджету, як і сам бюджет можуть подаватися лише урядом. Але цього недостатньо - необхідно застосувати також обмеження і щодо законотворчих ініціатив депутатів, встановивши, за прикладом інших країн, конституційну норму, яка забороняє виносити на розгляд парламенту подані депутатами законопроекти, які обтяжують зобов'язання держави чи знижують доходи. Звичайно, таке не сподобається законотворцям, що звикли до повної безвідповідальності, але колись момент істини таки настане. І приклади успішної протидії відвертому популізму вже є. Достатньо було Гонтаревій натякнути, що введення в дію закону про валютні кредити неминуче зірве курс до 60 грн за долар, як суспільна реакція не забарилася. Громадяни країни дуже чітко встановили зв'язок між діями політиканів і зниженням своєї купівельної спроможності. Президент із великим полегшенням ветував закон.

Однак уряд також часто має спокусу втриматися в кріслах за рахунок необґрунтованого дефіциту, тому слід згадати першопричину відступу країн Європи від золотого правила балансу на початку XX ст. Тоді дефіцит розглядався як тимчасовий інструмент збереження соціальних стандартів на період кризи. У період зростання економіки в бюджеті мав передбачатися профіцит для повернення попередніх боргів. Доцільно відновити це правило в Основному Законі, зазначивши, що планування та затвердження бюджету з дефіцитом заборонено, якщо прогнозується зростання ВВП. Нехтування цієї конституційної норми має бути підставою для президента, щоб ветувати закон про державний бюджет.

Та навіть якщо буде впроваджено конституційну заборону дефіцитності бюджету, необхідно забезпечити реальне збалансування доходів і видатків і навіть погашення боргу як при плануванні, так і при виконанні бюджету. Насамперед потрібно встановити, що дефіцит може стосуватися лише бюджету розвитку. А отже, повернення основної суми боргу, як і кошти від відчуження основних фондів теж мають бути частиною бюджету розвитку. Без цього кошти від великої приватизації буде вкотре витрачено на поточні потреби, хоча логічно було б за їх рахунок погасити частину боргів. Витрати ж на обслуговування боргу не повинні перевищувати 10% видатків загального фонду бюджету. При підготовці Бюджетного кодексу такі звичні для країн ЄС норми бюджетування вдалося впровадити щодо місцевих бюджетів, а от державний став жертвою політичної доцільності. На жаль, Київ за часів Черновецького теж отримав сумнівний привілей не дотримуватися правил бюджетної абетки. Як наслідок, місцеві бюджети мають високу стійкість і прогнозованість, чого не скажеш про державний і столичний бюджети, які загрузли в боргах, як суверенних, так і гарантованих.

Приборкання дефіциту потребує жорсткої бюджетної політики як у доходах, так і у видатках. Першочерговим кроком має бути відділення від бюджету соціальних фондів, які потрібно балансувати окремо за чіткими правилами, позбавивши їх вразливих для популістів місць. Перш за все потрібно збалансувати Пенсійний фонд, перейшовши спочатку на умовно-накопичувальну систему, а згодом нарощувати накопичувальну складову. Медичне страхування теж матиме наслідком усунення політиків від прийняття рішень щодо збалансування відрахувань застрахованих осіб і рівня медичних послуг. Обидва ці види страхування необхідно здійснювати безпосередньо із доходів громадян, а не перекладати як парафіскальний тягар на роботодавця. Інакше не варто говорити про детінізацію зарплат. Фонд страхування від нещасних випадків узагалі доцільно передати в управління галузевих асоціацій роботодавців, залишивши за державою роль арбітра між ними та профспілками. А фонд захисту від безробіття взагалі має сумнівний характер - його функції можна легко вписати в систему соціального захисту. Остання підлягає серйозному реформуванню, напрямки якого давно відомі - адресна допомога лише справді малозахищеним, уникнення подвійного опільгування, передача на місцеве самоврядування програм, які можуть бути за своєю природою децентралізованими, наприклад допомога одиноким престарілим громадянам у територіальних центрах.

Якщо говорити про місцеві бюджети, то їхні ресурсні можливості значно зростуть після скасування безглуздої пільги в оподаткуванні нерухомого майна, яка практично паралізує адміністрування цього податку. Це дасть змогу створити непогану амортизаційну подушку для запровадження розрахунку субвенцій на середню освіту за стандартами, що гарантують якісний навчальний процес незалежно від місця проживання учня. За умови, звичайно, формування дієздатних громад унаслідок здійснення реформи адміністративно-територіального устрою. Зрештою, діалог держави з місцевим самоврядуванням витягнув з болота перманентної кризи як результату популізму професійних політиків більшість європейських країн, що стали на шлях децентралізації влади.

Застосування хоча б цих заходів дасть можливість перевести відносини з міжнародними фінансовими установами з ролі прохача в позицію партнера, який має хорошу переговірну базу. Адже потрібно забезпечувати рефінансування боргу з найменшими операційними витратами аж до його повного погашення. І треба позбутись ілюзій, що борги спишуть: природа кредитних установ і філантропія - речі несумісні.