Сіра зона. Про хазяїнів і людей

Після загибелі Ендрю - волонтера Андрія Галущенка, який назвав у своєму останньому відео низку силовиків і чиновників, замішаних у корупції та контрабанді на лінії розмежування, минув місяць. Після відходу Тайфуна - капітана Володимира Кияна, який вирішив провести власне розслідування розстрілу мобільної групи Ендрю, минуло 29 днів. Після заяви нинішнього губернатора Луганської області Георгія Туки, який звинуватив у розправі над волонтерами українських військових і дав владі на справедливе розслідування два тижні, минуло 24 дні.

"Георгію Борисовичу, в інтерв'ю ви говорили про тестові два тижня для влади. Минуло майже чотири. Ви не хочете прокоментувати?" "Ні, ще не час. Іде слідство". Я вірю. І ще знаю, що ці люди зробили заступ, увійшли в зону, де за зайві знання вбивають.

У цій же зоні доводиться постійно жити моєму нинішньому співрозмовнику - бізнесмену, підприємство якого, виплачуючи податки українській державі, щодня проходить по замкненому колу війни, поборів і корупції.

Нині ніхто не хоче говорити про це відкрито. Ніхто не хоче називати прізвища, суми й будь-які інші факти. По-перше, через страх за власне життя. По-друге, через сором за власну країну. Деякі обізнані люди переходять на шепіт, натякаючи, що, мовляв, річ зовсім не в тому, що на лінії перетину є корупція й контрабанда, і багато груп товарів і продукції йдуть прямо в Росію.

Справа у "особливостях" цієї контрабанди. "Та біс із ними - з вугіллям, ковбасою та інсуліном! Якби тепер хтось довідався правду про масштаб налагоджених каналів поставок зброї, наркотиків і валюти, які проходять через сіру зону АТО, то й до Росії, і до України у світі виникла б низка зовсім інших запитань".

Останнім часом, спілкуючись із людьми, які були на Майдані, а потім і на Сході, з тими з них, хто думає й аналізує, я стикнулася з неприємним відчуттям якоїсь кругової поруки. Неправди в ім'я порятунку. Вони знають більше, ніж ми. У них є свої відповіді на запитання, чому не розслідується вбивство Небесної сотні. Чому динамлять Одесу. Чому війна перетворилася на бізнес, і до яких масштабів усе це розрослося. Але: "Говорити поки що рано, ми занадто слабкі…", "Я не думаю зараз про це, бо треба утримати державу", "За цією межею - прірва, треба спочатку прорватися, а потім ми самі без них усе розрулимо…"

От і я писала ці рядки й не знала, чи подзвонить мені мій герой, і чи розрулимо ми в результаті текст, який я відправила йому на узгодження. "У такому вигляді точно не можна…" - "Але в мене летить стаття". - "А мене вб'ють". Але він подзвонив.

Я не очікувала, що коли-небудь мені доведеться вимазувати цілі абзаци тексту, залишаючи найважливіше у своїй голові й душі, і в результаті ще й дякувати людині за те, що вона знайшла сміливість залишити хоча б ці крихти…

- Чому ви погодилися розповісти свою історію?

- Думаю, тому, що вона багато в чому типова для нашого регіону. Різниця - в деталях… Можливо, комусь у країні ще цікаво знати, як живуть і виживають люди й бізнес на тимчасово окупованих територіях. Про це воліють умовчувати. Це ж не в тренді нині...

- Давайте разом постараємося не засуджувати, а аргументувати.

- Наш бізнес формувався досить давно, у середині 1990-х. Практично з чистого аркуша. До початку відомих подій 2014 р., пов'язаних з АТО, у бізнесі було зайнято сотні людей. Це було досить стабільне й дохідне підприємство. За квітень-серпень минулого року бізнес опинився не просто в зоні АТО, а безпосередньо в зоні бойових дій. Таким чином, добре вибудувана диверсифікована компанія з логістичними ланцюгами й інтеграційними зв'язками виявилася розрізаною по живому.

Тут важливо сказати, що на момент початку подій я, можливо, недооцінив усю серйозність того, що відбувається. Тобто дивився на людей, які з'являлися на блокпостах, - не надто охайно одягнених і явно не зайнятих роботою - як на якийсь сюрреалістичний процес і не надавав йому великого значення. Головним для мене на той момент було - зберегти колектив від руйнування. Насамперед, у головах. Пояснював. Розповідав. Навіть коли почалися перші захоплення адміністративних будинків, я дотримувався цієї стратегії.

Перший дзвінок із того боку відбувся ще на початку квітня, коли зупинили на блокпосту, але вже люди зі зброєю. За відмову оглянути машину мало не вбили. Люди були неадекватні. Кричали, розмахували руками, направляли зброю в обличчя, клацали затворами. Це був день. Навколо проїжджали інші машини з мирними людьми. Може, це й урятувало. Другий дзвінок не змусив себе довго чекати. На підприємство приїхав дрібний кримінал. На битій-перебитій машині, але з автоматами. Зажадали зустрічі, на яку я, природно, не пішов. Від того моменту на мене і мою родину почалося полювання. Цілеспрямоване, яке тривало досить довго. Я був змушений покинути свій дім. Виїхав у центр. Певний час перебував там уже безвиїзно. Погрози надходили постійно. Міліція вже не мала впливу на таких "активістів".

- Ви вже тоді зрозуміли всю серйозність ситуації?

- Коли це почало стосуватися близьких, то все перейшло в сферу реальних подій. Тим більше, що на той момент і в центрі стало небезпечно. Почалися масові грабунки будинків, віджим бізнесу й власності. З мого бізнесу й сім'ї приціл не прибрали. Двічі про засідку на дорозі мене встигли попередити знайомі. Трохи пізніше сталися події, які повністю протверезили. Розгромили офіс компанії. Частина людей, що знаходилися на робочому місці, одержали такі психоемоційні травми, що так досі й не оговталися. Багато хто після цього більше на роботу не вийшов. Дехто взагалі емігрував.

Я змушений був виїхати з міста. Виїхав, у чому був - у піджаку. У надії, що на два-три місяці. Залишилися машини. Коли водій приїхав їх забрати, йому приставили до скроні пістолет із глушником. Усе віддав. А як ще? Але ми ще сподівалися, що все нормалізується.

Одним із найважчих був час перед підписанням Мінських угод.

- Першого Мінська?

- Так. Чітко пам'ятаю, що ми сиділи до півночі, радісно зітхнули. На той момент ми вже мали серйозні проблеми з бізнесом. Пов'язані як з бойовими діями, так і з бандитами. Тобто липень-серпень минулого року можна охарактеризувати, як тотальне свавілля з боку бойовиків у містах і селищах, що опинилися в окупації. Розстрілювали машини, грабували каси, затримували людей… У результаті виробництво кілька разів горіло, під час постійних обстрілів загинули наші працівники, вийшло з ладу обладнання. Та все майбутнє вийшло з ладу… Загальна атмосфера була відповідною. Почали зникати бізнесмени, назовсім. Пішла інформація про вбивства й катування. Життя і його відчуття різко скотилися до середньовіччя. Здавалося, що в усіх одночасно поїхав дах, що люди перетворилися на бидло. Факти катувань, які описувалися на той момент, у голову нормальної людини не вкладаються.

Паралельно стали помітними неадекватні процеси, що відбуваються на українському боці. Я тоді вперше подумав про те, що для мене - бізнесмена легального, прозорого, який усе життя працює, який сам творить і створює робочі місця, ніколи не брав участь ні в розпилі бюджету, ні в якихось політичних баталіях, - абсолютно однаково, хто, з якою соціальною програмою й під яким прапором прийде мене грабувати або вбивати.

З одного боку, я вже чітко знав і розумів, як і для чого прийшло так зване ополчення. З другого - мене жорстко виштовхували з України. У суспільстві активно формувався образ ворога. Усі, хто залишився на окупованих територіях, у буферній зоні, дуже швидко перетворилися на "терористів" і "сепаратистів". Повторюю - всі. Армію й батальйони мотивували. Запрацювала пропаганда. Україні запропонували дискурс про героїв. А нам нав'язали бій з їхньою тінню.

- Що ви маєте на увазі?

- Речі, які не заведено озвучувати. Я відразу зрозумів, що по різні боки барикад опинилися люди десь схожі ментальністю. Хто пішов воювати в так зване ополчення? Незайняті представники люмпенізованих верств, які не знайшли себе, і дрібний кримінал. Коли я розмовляв із людьми на Західній Україні, вони говорили те ж саме.

Так, є безліч щирих, патріотично налаштованих людей, які стали до зброї, щоб захистити свою Батьківщину. Я не кажу про мобілізованих хлопців. Але з'явилася й безліч тих, хто примазався. Саме ці, останні, диктували тут правила гри й формували думку про Україну. З "ворогами" не панькалися. "Герої" теж убивали й грабували. У сусідніх будинках, на одних вулицях стояли черги військових з упакованим трофеєм - посилки додому, і пограбованих ними жителів - за хлібом. Це реальність, про яку, природно, не говорили ні пропаганда, ні критично довгий час ЗМІ.

- Україна нині почасти визнала цей факт. Ідуть розслідування.

- При цьому ніхто не змінює дискурс. І, по суті, не міняє ситуацію. Сталася насправді приголомшлива річ. Тієї ночі, в лютому, очікуючи підписання угод у Мінську, я думав: аби тільки перестали стріляти, бо обстріли - це найстрашніше. Думав, що якщо стріляти перестануть, то все налагодиться. Під постійними обстрілами, в атмосфері страху за своє життя з останніх сил трималися залишки виробництва. Я кілька разів збирав людей і пропонував розійтися, бо не міг гарантувати їм безпеки. Але весь час чув однакову відповідь: "Робота, це єдине, що нас змушує триматися й пережити те, що відбувається". І вони все пережили - і обстріли, і екстрені ситуації, й загибель товаришів по службі в цеху, на їхніх очах.

Однак головний удар я й мої люди отримали пізніше. Саме після того, як активні бойові дії припинилися. І ми були впевнені, що тепер усе переживемо.

Насправді з часу формування лінії зіткнення (січень-лютий) почали відбуватися не просто неприємні, а неприпустимі речі. Спочатку ми цю лінію практично не відчули. А потім вона почала добивати й остаточно руйнувати те, що й так було вже зруйновано. Стосовно людей. Лінія тепер уже абсолютно конкретно розділила на своїх і чужих, чітко позначивши, де вороги. Моїм працівникам, які опинилися за лінією розмежування, доводиться долати українські блокпости. І щоразу тебе оглядають й принижують, радять "засунути куди подалі український паспорт і пред'явити перепустку". При цьому ідентифікувати, хто тебе оглядає й принижує, включити якісь свої права - неможливо. Я спеціально якось порахував, скільки статей Конституції при цьому порушується - не менше півтора десятка! Ті, хто стоять на блокпостах, не представляються. Вони ховаються за позивними або просто відмовчуються.

Сформувався прошарок людей, які живуть війною. Вони виявилися не просто затребуваними на війні, вони перебувають на вістрі соціальних питань. При цьому прекрасно розуміють, що коли війна закінчиться, вони знову стануть, скоріш за все, нікому не потрібними. Ба більше, є ж ще військові, які раніше не були затребувані, а тепер нібито головні. Тобто це каста, прошарок людей, який активно включився, почав соціалізуватися й заробляти. Але вони за своєю суттю руйнівники, а не творці.

Поміркуєте самі: боєць батальйону може одержати десять тисяч за пропуск вантажу. Факти поборів перетворилися на систему.

- Як це стосується конкретно вашого бізнесу?

- Наш бізнес стикається з випадками здирництва, починаючи з найдрібнішого й закінчуючи системними речами. У нас була своя ринкова ніша в Україні. Тепер наші партнери на українській території не хочуть з нами працювати. З одного боку, партнери, які знаходяться в Черкасах чи Львові, дезорієнтовані створеним образом ворога. З другого - нам розрізали інтеграційні й економічні зв'язки. У них тепер немає прозорого механізму співпраці з нами.

- Але є ж дозвільні списки.

- Але те, що написано в Порядку, і те, що відбувається на блокпостах - це зовсім різні речі. На кожному блокпосту будь-хто охочий, обтяжений владою військовий або чиновник, може на свій особистий розсуд пригальмувати вантаж.

- Починаєте вирішувати питання?

- Так. Бо правди не доб'єшся. Люди з автоматами - знеособлені, ти й твій вантаж - ніхто й ніщо. Знімати й фіксувати на камеру нічого не можеш. Це блокпост. Ти - в полі, наодинці з озброєними людьми… Випадки були просто кричущі.

- То чому все-таки розірвалися інтеграційні зв'язки з партнерами?

- Тому що весь їхній транспорт теж потрапляв у систему поборів. Вони просто перестали з нами працювати. А навіщо їм це? Спочатку оформити безліч документів на проїзд, спеціальні дозволи, укласти з нами контракт - не знаючи, яка буде реакція на нього в контрольних органів тощо. Доходило до того, що партнерам казали: якщо ви хочете працювати з цим підприємством, то будете знімати податкові накладні з податкового кредиту. А це відразу 20 відсотків втрат. Абсолютно незаконні вимоги. Потім ще 6–8 годин простояти на блокпостах - і все це для того, щоб проїхати й ще віддати або частину продукції, або гроші.

- А нині?

- Зазнаємо дуже серйозної цінової дискримінації. Чисто економічно для виробництва потрібно приблизно на 20 відсотків більше витрат (довжина маршруту, час, бензин, оформлення документів), до того ж побори. А потім тобі ще треба це продати. А там уже розуміють, що тобі подітися нікуди, тому нагинають по ціні. Або взагалі відмовляються співпрацювати.

- І як ви виживаєте? Скільки людей втратили? Яка атмосфера на підприємстві?

- Втратили безліч працівників, передусім - професіоналів. Ситуація з поборами стабільна, навіть перейшла на новий рівень. Методи стали витонченішими. Образ ворога - теж. Для так званого ополчення ми "укропи", а для України - "сепаратисти". І ті, й інші, по суті, намагаються нас знищити. Але якщо так зване ополчення робить це чисто фізично, обстрілюючи, то Україна знищує нас іншими методами - блокадою, поборами, політичними інсинуаціями. Виходить, що Україна гнобить мене нині за те, що так звані ополченці мене не вбили раніше. Я живу з цим відчуттям. За те, що зберіг бізнес, за те, що утримую людей. Не тільки в матеріальному значенні - робота, зарплата, а ще й у моральному - намагаюся зберегти надію щодо своєї країни. А ви тільки уявіть собі, що завтра вранці люди залишаться без роботи. У них немає доходу, немає можливості переїхати, бо єдине, що вони створили, - це їхні нещасні будинки й квартири. І куди вони підуть? В "ополчення"? Чи, думаєте, далі любитимуть Україну? Тобто Україна нині не просто, на жаль, не реформує свою армію, вона паралельно й досить активно формує армію свого супротивника.

- На що ви сподіваєтеся?

- Я сподіваюся на здоровий глузд. Що влада реально визначиться з тим, яким вона бачить спільне майбутнє з тимчасово окупованими територіями, і чи бачить вона його взагалі? І чесно скаже про це і країні, і своїм зарубіжним партнерам. Подумає над тим, за що, нарешті, вона бореться і збирається боротися далі - за квадратні кілометри чи за людей, що їх населяють? Можливо, тоді їй спаде на думку якось диференціювати мирних жителів від бойовиків на окупованій території. а справжніх героїв і державників від лжепатріотів і злодіїв, перекривши корупцію на лінії розмежування. Перестати прикриватися хибною тезою про корисність економічної блокади. Яка, по-перше, руйнує бізнес, що залишився там, і підприємства. По-друге, б'є по своєму ж бюджету. По-третє, не залишає жодного вибору населенню, що залишилося там. По-четверте, економіко-соціально переорієнтовує людей на чужий ринок.

На окупованій території нині проживає близько трьох мільйонів людей. Минулого літа, на момент жорстких обстрілів більшість виїхала, і залишалося до 40% населення. Але тепер більшість повертається. І це поганий сигнал для України. Вона насправді їх не прийняла. Ні серцем, ні конкретною державною програмою. Нині багатьом і в "ДНР", і в "ЛНР" морально погано, але вони у своїх хатах. Спочатку я був вражений, що частина інтелігенції там залишилася. Тепер я розумію чому.

Мене весь час мучить запитання, чому ніколи й ніде не звучить, а що буде з жителями окупованих територій, коли повернеться український закон? Кого, хто і як судитиме й каратиме? Яку країну їм збираються запропонувати? Чи є насправді людям Донбасу, бізнесу Донбасу місце в Україні?

…Нині на окупованій території і в буферній зоні тільки в Донецькій області знаходиться понад 4,5 тис. підприємств, які зареєстровані в Україні й станом на перше півріччя 2015 р. платили податки в бюджет. Чи треба пояснювати, що сотні тисяч робітників цих підприємств і їхніх сімей живуть з подібними відчуттями? Що вони діляться своїми знаннями й страхами з сусідами, знайомими, з людьми, які по той бік і яких ми, називаючи "ватою", продовжуємо звинувачувати у зраді України.

Політика непрозорості, невизначеності, зависання, яку обрала владу стосовно Донбасу, показала, як мешканці Печерських пагорбів сприяли тому, що за півтора року на лінії розмежування сформувалися потужні канали корупції й контрабанди.

У результаті економічна блокада виявилася лише прикриттям організованих потоків. Великих, маленьких, різних. Усі розроблені порядки й правила в рамках урядових розпоряджень і наказів керівництва АТО як спроба ввести в хоч якесь законне русло такий підхід, виявилися фікцією, так і не перемістившись з паперу в реальне життя. Усіх, хто намагався привселюдно висловлюватися щодо цього, а також щодо згубності такої "блокади" - зняли зі своїх постів. Губернаторів зокрема.

Станом на 16 вересня 2015 р. у дозвільних списках підприємств і компаній, яким можна перетинати лінію розмежувань в обидва боки - всього 154 назви. Причому більшість із них виробляють промислову продукцію й належать до сфери інтересів відомих промисловців. А де решта тисячі? Тих, дрібніших? Уже закрилися й поповнили армію "любителів України" чи змушені вирішувати питання на місці? За те, щоб потрапити в список, - плати. Потрапив, але щоб потім проїхати, - плати. Або плати відразу й не треба жодних списків?

Система виявилася такою спресованою й монолітною, що не припускає жодних збоїв у вигляді результативних розслідувань навіть резонансних злочинів, які неможливо було приховати через смерті конкретних людей. Масштаб прикриття бізнесу на блокаді досяг розмірів, що не вміщаються в голову нормальної людини. Хазяї просто відкрили полювання на людей. Причому людей, які несподівано відчули себе хазяями, виявилося на порядок більше, ніж хазяїв, які намагаються залишитися людьми.

Тому очевидний ще один ключовий результат того, що сталося з нами в рамках цієї історії. Тут дозволю собі навести, не побоюся цього слова, цитату року, що непомітно пролунала в медіа від Романа Доника (волонтера, члена однієї зі зведених мобільних груп): "…Найбільша небезпека в тому, що корупційна складова з'являється там, де рік тому її не було. Учасники цієї корупції нові. Ті, хто вчора був звичайною людиною. Працював або служив за зарплатню. Так, можливо, трохи крав при нагоді або зарплатню в конверті одержував. Або приховував. Або прибуток не показував. Як усі, загалом. Але тепер вони учасники нових схем. Одержують на руки гроші, яких ніколи не бачили. І можливо не побачать. Вони стають корупціонерами на війні. На лінії розмежування. І коли після війни ця зараза розповзеться по всій Україні, то ми не просто матимемо полчища потенційних корупціонерів, які шукатимуть способи збагачення. Ми матимемо полчища недоторканих корупціонерів. АТОшників і героїв. Багатьох із нагородами. Багатьох із пораненнями".

"Ми потім усе самі розрулимо", - кажете? Не факт.