Російсько-український конфлікт: проміжні підсумки

Ще осінь, пломениста квітка,

Гойдає зламаним стеблом,

Ще не роздерте вітром

Вогке тепло.

В.Свідзінський

Військово-політична криза, свідками і частково учасниками якої ми всі є, викликана накладанням трьох процесів, кожен з яких має свою динаміку.

По-перше, це трансформація світоустрою внаслідок змагання між світовими потугами, що триває з часів раннього Модерну. По-друге - розпад Російської імперії, симптоми якого проявилися ще у другій половині ХІХ ст. По-третє - становлення Української нації-держави.

Нині Україна переживає вже третій за 100 років раунд боротьби за незалежність. Кожен з них зумовлений кризою світоустрою, а також кризою Російської імперії в її різноманітних втіленнях.

Перша світова війна спровокувала українську революцію і визвольні змагання 1917–
1921 рр. Унаслідок самопоборювання Україна програла війну за незалежність, що коштувало їй згодом мільйонів людських життів. Але спротив змусив більшовиків визнати існування української нації і створити фіктивно-суверенну державу УРСР.

Результатом Другої світової війни було об'єднання більшості українських етнічних земель в єдиному державному утворенні і розширення суверенних повноважень України - зокрема, вона стала співзасновником ООН. Обрана Радянським Союзом стратегія боротьби з УПА, що поєднувала наджорстокі засоби придушення повстанського руху з інтеграцією західноукраїнських земель до СРСР, дала комуністичному режиму змогу придушити спротив, але й фактично забезпечила повторне поширення самостійницьких ідей на Наддніпрянську Україну і, зрештою, підготувала майбутнє проголошення незалежності.

Кінець холодної війни і розпад СРСР створили унікальні історичні умови, коли для збереження влади компартійна номенклатура була змушена підхопити гасла незалежності і проголосити відокремлення Української РСР від Радянської/Російської імперії.

Історичний акт 24 серпня 1991 р. і подальше державне будівництво мало ідейним підґрунтям не так ідеї українського націоналізму, як так зване нове мислення, концепт, витоки якого сягають 1950-х рр. Фактично його основні риси вже були присутні в так званих реформах Л.Берії (1953), у більш розгорнутому вигляді - в реформах О.Косигіна (1965–1969) тощо.

"Нове мислення" мало замінити сталінську концепцію "побудови соціалізму в окремо взятій країні", зміст якої полягав у створенні автаркічної планової індустріальної економіки за рахунок ресурсів, отриманих від пограбування села, виснаження природних ресурсів і рабської праці в'язнів з метою побудови потужної військової машини і досягнення на цій основі світового панування ("світова революція").

Виникнення "нового мислення" пов'язане з усвідомленням найбільш далекоглядними й цинічними представниками радянських еліт поразки сталінських планів і необхідності адаптувати СРСР до невідворотності тривалого співіснування з ефективнішим західним світом.

Спрощено "нове мислення" передбачало:

1. У внутрішній політиці - перетворення "соціалістичної" економіки, де-факто державної монополії, на державно-приватну олігополію, іншими словами - запровадження олігархічної суспільної моделі. Це мало реалізовуватися через формування великих власників у результаті приватизації найбільших промислових активів особами, призначеними політичною владою. Паралельно відбувалися легалізація сформованих протягом 1960–1980-х рр. тіньових капіталів, загальна лібералізація умов господарської діяльності та формування на цій основі критичної маси ринкових економічних суб'єктів.

У політичній площині процес приватизації супроводжувався створенням конкурентного політичного режиму з певними гарантіями політичних прав громадян. Трансформувалися методи соціального контролю, які змінилися від тоталітарних до авторитарних. Поступово послаблювався контроль з боку спецслужб і поліції за приватним життям пересічних громадян.

2. У зовнішній і безпековій політиці - демілітаризацію, відкритість та інтеграцію із Заходом. Звісно, на "своїх" умовах (теорія конвергенції суспільних систем Дж.Гелбрейта і А.Сахарова).

Провал цієї програми на загальнорадянському рівні і розпад СРСР фактично не призвів у трьох "слов'янських республіках" до зміни парадигми "перебудови", впровадження якої продовжилося з урахуванням нових умов. Стратегічний курс О.Лукашенка став утіленням ранньоперебудовних ідей "прискорення" і "госпрозрахунку". Єльцинська і ранньопутінська моделі розвитку РФ також загалом базувалися на ідеях "перебудови".

В Україні цей курс був доповнений розбудовою державності і формуванням політичної нації. Офіційне його оформлення відбулось у Посланні президента України до ВР України "Шляхом радикальних економічних ринкових реформ" (1994) і Стратегії європейської інтеграції України (1998).

Підкріплена наявним тоді доволі вагомим науково-технічним та індустріально-аграрним потенціалом, ця стратегія дозволила подолати трансформаційну кризу 1990-х рр. і створити основу для подальшого розвитку. На відміну від "важкої" Росії "легша" Україна зберігала певну ймовірність вступу в західні інтеграційні об'єднання - НАТО і ЄС.

Вже на 2000–2001 рр. стала очевидною необхідність корекції втілюваної моделі. Йшлося про так звану другу хвилю реформ (пенсійної системи, охорони здоров'я, бюджетної політики, територіально-адміністративної системи, державної служби, сектора безпеки та оборони тощо), необхідність обмежити свавілля олігархів. Нездатність здійснити ці перетворення спровокувала першу політичну кризу олігархічної моделі - "Україна без Кучми - УБК".

Незавершеність "другої хвилі" реформ і консервація олігархічної моделі призвела до глибокої політичної кризи - Помаранчевої революції. Неспроможність В.Ющенка запропонувати і, головне, втілити необхідні реформи означала істотну втрату часу, яка згодом виявилась фатальною. Світова фінансово-економічна криза 2008–2009 рр. уперше вповні засвідчила вичерпаність парадигми "перебудови". Того ж таки 2008 р. було втрачено реальні шанси на швидкий вступ України до НАТО.

Пострадянські країни відреагували на цю кризу по-різному. РФ прагне експортувати нестабільність назовні через великодержавну зовнішню політику. Україна, за часів Януковича, і Білорусь у різний спосіб намагались експлуатувати суперечності між Заходом і РФ.

Втрата часу (фактично десятиліття після 2004 р.) призвела до Революції гідності, яка супроводжувалась вибухом політичного насильства. Втім, як тепер уже очевидно, за її результатами демонтажу олігархічної моделі також не відбулося. "Нові люди", серед яких іноді трапляються й ідеалісти, вигукуючи на сотні голосів і десятки ладів "нові слова" і "найновіші гасла", послідовно і наполегливо реалізують принцип, сформульований великим італійським романістом Джузеппе Томазі ді Лампедузою: "Якщо ми хочемо, щоб нічого не змінилося, слід змінити все".

Втім, Кремль повірив у революцію і розпочав інтервенцію. Російська анексія Криму й агресія на Сході України засвідчили прогрес трансформації пострадянської України в насправді незалежну державу. Москва була змушена застосувати військову силу, бо відчула, що інструментів, якими Кремль утримував Україну в орбіті свого впливу останні 23 роки, уже недостатньо. Отже, нині наші суспільство і держава змушені виборювати своє право самостійно обирати власні пріоритети і напрями розвитку зі зброєю в руках.

Це відбувається на тлі глобальних трансформацій. Світ - напередодні впровадження нового технологічного укладу, в якому істотно впаде роль нафти та інших вуглеводнів. Електромобілі, відновлювана енергетика, біотехнології, проривні ІТ - усе це перші його ластівки. Технологічний прогрес піддав сумніву ефективність національних держав, сам вестфальський порядок. Подібні технологічні зміни зазвичай супроводжуються перебудовою світоустрою і безпековою кризою.

І хоча слово "глобалізація" зникло з перших шпальт, відповідний процес набуває прискорення. На наших очах утворюються величезні економічні блоки, зокрема Транстихоокеанський, Трансатлантичний, Великий шовковий пояс. Триває розмивання державного суверенітету, переформатування міжнародних організацій, трансформується система глобального управління. США шукають модель співіснування з Китаєм.

Ситуація загострюється практично на всьому Євразійському континенті, проявом чого є Близькосхідний конфлікт, зростання напруженості в Центральній Азії, проблеми на Далекому Сході.

Реагуючи на виклики, Росія намагається загальмувати або навіть повернути назад об'єктивні світові процеси, повернутися в омріяне XIX ст., відродити "концерт великих держав" і "битву залізних канцлерів". А якщо це не вдасться - самоізолюватися від прогресу, відгородившись від цивілізованого світу жорстко контрольованою периферією, так званою подушкою безпеки. Саме в цьому справжній сенс концепції "особливого шляху Росії", її унікальної цивілізації тощо. Замість прискореної модернізації та адаптації до основних тенденцій сучасного цивілізаційного розвитку жандармський Кремль і "преданный ему народ" обрали шлях деградації і саморуйнування.

Ще раз наголосимо: незалежна, вільна, розвинена Україна - це вирок російській системі. Отже, успіх боротьби України за справжню незалежність означатиме докорінну трансформацію Росії, її відмову від самодержавства, хоч би в які шати воно вбиралося. Анексувавши Крим і розпочавши агресію на Сході України, РФ наважилася на брутальне порушення міжнародного права, що є прямим свідченням глибокої кризи світового порядку. Отже, нинішній російсько-український конфлікт в одному з вимірів є проявом кризи світоустрою, а в іншому - кризи російської суспільної моделі. Йдеться не про "українське", а про "російське питання", яке може бути вирішене лише в межах нового глобального світоустрою.

Нині вже можна констатувати: російський бліцкриг, метою якого було як максимум повне підкорення всієї України, а як мінімум - створення маріонеткової Новоросії у складі дев'яти областей Сходу і Півдня України, провалився.

Серед основних причин цього такі.

По-перше, неочікувана Кремлем жорсткість Заходу, насамперед США, яка є недостатньою для зупинення агресора, але стримує його найнебезпечніші авантюри.

Так, Україна не має сьогодні військово-політичних союзників у класичному розумінні, проте має прихильних партнерів, потенційних союзників, які допомагатимуть нам лише і рівно настільки, наскільки це відповідає їхнім власним інтересам. Ціннісний вимір у політиці Заходу, безперечно, присутній, але розраховувати на те, що Україну хтось захищатиме замість нас самих, щонайменше легковажно. Для того щоб Україна стала союзником США і Великої Британії, мусимо довго і наполегливо працювати.

По-друге, керівництво Росії недооцінило потенціал консолідації і спротиву українського суспільства і водночас переоцінило поширеність і глибину проросійських сентиментів, привабливості ідеології "русского мира" для українців Сходу і Півдня.

По-третє, Кремль не очікував доволі істотного, хоча скоріше кількісного, а не якісного, зростання оборонної та безпекової спроможності України, яку наочно засвідчила, зокрема, розвідка боєм під Мар'їнкою 3 липня 2015 р. Утім, навряд чи можна стверджувати, що радянську інерцію в армії та інших силових структурах подолано.

Гібридна війна, або доктрина начальника ГШ ЗС РФ В.Герасимова, яку застосувала РФ у конфлікті, має певні обмеження в часі. Якщо конфлікт, у якому вона застосовується, затягується, рано чи пізно настає критичний момент, коли треба ухвалювати важке рішення або про ескалацію, або про відступ/паузу.

Влітку 2015 р. Кремль стояв саме перед цією дилемою: або інтенсифікувати військові зусилля, аж до широкого використання авіації та ракетної зброї, і домогтися військової перемоги над Україною з відповідними політичними наслідками, або перейти до стратегії виснаження, активізувавши підривні зусилля всередині України. Вже очевидно, що тоді В.Путін обрав другий сценарій.

Кремль поступово переорієнтовує зусилля на реалізацію інших, перспективніших, на його погляд, геополітичних проектів. Утрутившись у сирійську кризу, РФ намагається, по-перше, зламати негативні для Росії тенденції на ринках вуглеводнів, поглибити конфлікт на Близькому Сході з метою посилити тиск на Європу, зокрема міграційний, відволікти увагу США і ЄС від активності РФ на пострадянському просторі і на цій підставі домогтися бодай часткового послаблення західних санкцій і відновлення відносин з ЄС і США. Не менш важливо для РФ зберегти режим Б.Асада, навіть без нього особисто, і захистити російську інфраструктуру на Близькому Сході, що уможливлює військову присутність РФ у цьому стратегічно важливому регіоні.

По-друге, Кремль прагне підтримувати шовіністичну істерію в російському суспільстві, яка перетворилася на ключовий інструмент утримання колективним путіним його панівного становища і відволікає увагу росіян від поразки російської стратегії в Україні. Не менш важливо й те, що сирійська операція надає додаткові можливості для утилізації декласованих елементів, які становлять базу "русского мира" і багато з яких "захищають" цей "мир", плюндруючи український Донбас і Крим.

По-третє, вторгнення дає російській авіації змогу набути досвіду бойових дій, а Росії - продемонструвати світу ударні можливості своїх збройних сил.

Близькосхідний конфлікт має довготривалий характер. Російське вторгнення ще не пройшло точки неповернення, хоча вона поступово наближається. Втручання вже погіршує відносини РФ з сунітським арабським світом, як-от державами Перської затоки, зокрема - Саудівською Аравією. А саме ця держава істотно впливає на ринки нафти. Ще однією проблемою для Росії можуть стати відносини з Ізраїлем, очевидною загрозою безпеці якого є ескалація бойових дій у безпосередній близькості до його території. Слід ураховувати й інтереси Туреччини - російська база поблизу Латакії розташована менше ніж за 70 км від її кордонів.

І хоча джихад проти Росії, оголошений другорядними духовними особами Саудівської Аравії та терористами ІДІЛ, на цьому етапі є скоріше черговим пропагандистським кроком, можна прогнозувати виникнення проблем і на території самої РФ. Не забуваймо, що більшість населення неспокійних республік Північного Кавказу є сунітами, як, утім, і татари, башкири та інші жителі Поволжя.

Тут варто підбити проміжні підсумки конфлікту РФ з Україною. На сьогодні В.Путіну фактично вдалося, по-перше, окупувати Кримський півострів, здійснивши його незаконну анексію, а також сформувати плацдарм для подальшого наступу на Україну - цілком підконтрольний йому кримінально-терористичний анклав в окремих районах Донецької і Луганської областей (ОРДЛО). По-друге - певною мірою виснажити українське суспільство, про що свідчать проблеми з мобілізацію і послаблення волонтерського руку. А тепер Москва намагається розміняти російсько-український конфлікт у відносинах із Заходом на втручання Росії в сирійську і, ширше, близькосхідну кризу.

І хоча РФ втратила понад третину валютних резервів, курс рубля понизився вдвічі, ВВП поступово падає, а санкції перекреслили можливість технологічного розвитку, економіка Росії в цілому витримала удар і дозволяє й надалі здійснювати агресивну зовнішню та безпекову політику.

З іншого боку, РФ активізувала процес становлення української державності, посилення оборонної та безпекової спроможності України, запустила процес докорінного розділення двох суспільств, радикально зменшила привабливість російської моделі для громадян України і, не в останню чергу, зруйнувала ідеологему братерства українського і російського народів. Агресія знищила або істотно послабила економічні й енергетичні важелі впливу на Україну. І останнє, але не за значенням, - Москва забезпечила винесення проблем України на глобальний порядок денний і, відповідно, сприяла зростанню політичної підтримки нашої держави у світі, що ще раз було підтверджено голосуванням за обрання непостійних членів Ради Безпеки ООН (177 голосів зі 193).

Як уже зазначалося, можна прогнозувати кількамісячну паузу у відкритих агресивних діях РФ проти України. На тлі поглиблення економічної кризи, низької ефективності наскрізь корумпованих публічних інститутів, кампанія дестабілізації України продовжуватиметься через підривні акції всередині держави. РФ використовуватиме плацдарм в ОРДЛО. Російські спецслужби налагодили там масову підготовку диверсантів і терористів. ОРДЛО перетворилася на базу для антиукраїнської діяльності, живильне середовище для бандитизму, торгівлі наркотиками, зброєю, людьми та інших кримінальних проявів. Керований конфлікт змушує Україну тримати розгорнуті бойові підрозділи на Сході, витрачаючи на це великі гроші (за оцінкою П.Порошенка - близько 5 млн дол. США на день), обмежує інвестиції, гальмує наш політичний і економічний розвиток.

Не менш важливу роль у планах Кремля відведено "п'ятій колоні". Йдеться не лише про проросійські угруповання, а й про окремі ультранаціоналістичні структури, в яких ФСБ і СЗР РФ мають міцні позиції ще з радянських часів. Ставка робиться на ескалацію політичного насильства і вчинення терористичних актів, нагнітання негативної психологічної атмосфери в суспільстві та посилення на цій основі протестних настроїв; провокування масових протестів, у тому числі з цілком виправданими соціально-економічними вимогами; а також підживлення сепаратизму, зокрема на Буковині, у Бессарабії, Закарпатті, Галичині тощо.

Зазначене не виключає можливості поновлення бойових дій на Сході держави вже наступного року. Причому доволі високою є ймовірність істотного зростання їх інтенсивності, широкого використання ракетної зброї та авіації з урахуванням сирійського досвіду.

В.Путін дедалі більше перетворюється на азартного гравця, який для свого виживання змушений підвищувати ставки у грі і йти на ескалацію. Це доля всіх диктаторів: певна поступливість демократій провокує їх іти далі й далі, обережність стрімко втрачається, а будь-які гальма зникають.

У таких умовах маємо чітко усвідомлювати роль і місце взаємопов'язаних нормандського і мінського переговорних процесів, які стали вагомим дипломатичним інструментом зниження інтенсивності конфлікту. Саме домовленості в цих форматах дали змогу встановити хай і крихке, але перемир'я, а отже, зберегти людські життя. Україна неухильно виконує всі взяті на себе зобов'язання і послідовно домагається того ж від інших сторін.

Отже, за два роки В.Путін досяг набагато менше, ніж він очікував, розпочинаючи свою гру, але набагато більше, ніж можна було сподіватися.

За два роки Україна змінилася: підфарбовано у патріотичні кольори фасади, великою ціною здобуто досвід війни і політичного насильства, зникають ілюзії. Суспільство наполегливо шукає нову парадигму розвитку, намагається знайти спосіб трансформувати пострадянську олігархічну модель у щось суспільно ефективніше. Зрештою, у світі багато олігархій, що працюють не лише на себе.

Змінюється й світ навколо: не існує вже сірої пострадянської Росії, у світ повернувся привид імперії зла. На наших очах змінює свої обриси Євросоюз, який наразі не спроможний знайти нову дієву відповідь на виклики історії, що повернулася. Розгортається і поглиблюється глобальна безпекова криза. Події прискорилися і розвиваються шаленими темпами. Щоб навіть стояти на місці, мусимо дуже швидко бігти.

А Україна повинна грати на випередження. Так, у нас є проміжні успіхи, але до перемоги, остаточного гарантування незалежності, державного суверенітету, забезпечення успішного розвитку ще далеко. Насамперед, мусимо провести військову реформу відповідно до стандартів НАТО, трансформувати розвідувальні і контррозвідувальний органи, реформувати поліцію. Сучасний сектор безпеки і оборони стане не тільки надійним захисником від зовнішнього ворога, а й істотно змінить ситуацію всередині України, створивши певну противагу нашій "глибинній державі" - олігархії.

Програш означатиме не чергову зміну прапорів, а трагедію. Представники російської влади - люди цинічні й жорстокі, вони здатні вчитися на помилках. Хоча не завжди усвідомлюють, у чому ці помилки полягають. Репресії, що розгортаються в Криму, є лише слабкою копією того, що може статися в континентальній Україні в разі поразки. Пам'ятаймо про це.