Рівняння союзу. Як Китай може перетворити партнерство з Росією

Коли Дональд Трамп виграв президентські вибори, потепління у відносинах Вашингтона і Москви видавалося вирішеним, в американському експертному співтоваристві активно обговорювали новий "поворот Кіссінджера".

На початку 1970-х Генрі Кіссінджер, радник президента Ніксона з національної безпеки, домігся зближення США і КНР, забезпечивши додатковий тиск на Радянський Союз. У січні здавалося, що ситуація повторюється дзеркально: згода між Трампом і Путіним дозволить США сильніше натиснути на Китай.

Відтоді спливло чимало води, і у Вашингтоні ідею зближення з Росією, здається, відставили на невизначений час. Але спогади минулого виявилися затребуваними по інший бік Тихого океану. У КНР загроза стратегічного оточення пожвавила дискусію про користь довгострокових союзів для захисту своїх інтересів. Китайські експерти міркують не про абстрактну цінність союзів, а про один, цілком конкретний варіант - про альянс із Росією. Перспективи такого союзу залишаються невиразними, але, мабуть, уперше за багато десятиліть він видається практичним і реалістичним.

Ще кілька років тому баланс "за" і "проти" у перспективи китайсько-російського союзу був від'ємним. Річ навіть не в якихось особливих протиріччях між двома країнами, просто існуючий рівень відносин цілком задовольняв і Пекін, і Москву. Істотних цілей у співробітництва двох країн було чимало. Та лише два ключові завдання справді виходили для Китаю на стратегічний рівень - загальна позиція у питаннях світоустрою і розвиток торговельно-економічних зв'язків, насамперед у військово-технічній та енергетичної сферах. Для цього цілком вистачало стратегічного партнерства, встановленого ще два десятиліття тому.

Китай не форсував створення союзу ще й з принципової причини. Починаючи наприкінці 1970-х реформи, Ден Сяопін виокремлював як важливу умову трансформації країни мирне оточення і добрі відносини з усіма країнами світу. Не брати участі в союзах стало частиною реалізації цього завдання, бо можливість бути втягнутим у конфлікт через союзника істотно підвищувала зовнішньополітичні ризики й відволікала ресурси від внутрішніх перетворень. Табу на союзи не абсолютне - досить згадати "всепогодне партнерство" з Пакистаном. Але китайські лідери й після смерті Ден Сяопіна довго вважали за краще не йти врозріз з його заповітами.

Зміни в рівняння китайсько-російського союзу внесла американська перемінна. Адже без серйозного виклику з боку США ні Китаю, ні Росії формальний союз не потрібен. Але в китайському експертному співтоваристві й серед державних діячів давно переважає думка про неминучість зіткнення США і КНР. Не обов'язково буде розв'язано повномасштабну війну, скоріше, конфлікт відбудеться як серія дрібних сутичок. Але донедавна в Пекіні були впевнені, що таке зіткнення - справа віддаленого майбутнього. Активне втручання США в територіальні суперечки Пекіна з сусідами в Південно-Китайському морі ще за адміністрації Барака Обами похитнуло цю впевненість. А різкі кроки Трампа відразу після перемоги на виборах переконали Китай, що конфлікт може статися коли завгодно, і краще підготуватися до нього заздалегідь.

Загострилися відносини Пекіна й Вашингтона і внаслідок корекції китайського курсу після приходу до влади Сі Цзіньпіна. Доктрина "китайської мрії", що стала маніфестом нової політичної ери Китаю, передбачає істотне зростання міжнародної ваги країни. Китайці, на думку Сі, повинні мати підстави, щоб пишатися своєю країною. І такою підставою стануть не тільки потужна економіка й зрослий рівень життя, а й статус КНР як глобального лідера, держави, якій ніхто не зможе нав'язувати свою волю. Зрозуміло, така програма несумісна з обережною, "тихою" зовнішньою політикою. Вона з самого початку передбачала активізацію Пекіна на міжнародній арені, рішучі дії у світовій політиці.

Американський виклик оформився практично одночасно і для Китаю, і для Росії. Обидві країни не прийняли "арабської весни", побачивши в ній нову хвилю "кольорових революцій", що загрожують стабільності режимів їхніх союзників, та й їхніх власних теж. Близькі за часом українська революція і "революція парасольок" у Гонконгу ще більше переконали Пекін і Москву в "підступності" Заходу. До того ж Росія вже бачила в США перешкоду для реалізації зовнішньополітичних завдань на пострадянському просторі й Близькому Сході, а китайські інтереси ввійшли в суперечність з американськими в Південно-Східній Азії.

Відкрита конфронтація Росії і США й реальна загроза конфронтації Пекіна з Вашингтоном підштовхнули російське і китайське керівництво до тіснішого політичного партнерства. 2012 року, коли громадянська війна в Сирії набирала обертів, КНР підтримала позицію РФ у Радбезі й у Генеральній Асамблеї ООН. Китай у сирійській кризі явних інтересів не мав, і солідарність з Росією була продиктована прагненням зміцнити одностайність у протидії США. Сирійське питання для Пекіна стало приводом кинути виклик Вашингтону - виклик принциповий, що ставить під сумнів американське глобальне лідерство.

Момент було обрано вдалий - тиск в ООН був частиною підготовки американського втручання в Сирії. Спільна опозиція Росії і Китаю видавалася контраргументом значно вагомішим, ніж заперечення однієї Москви, і стала однією з причин відмови адміністрації Обами від силових дій.

2014 року Пекін постав перед поки що найбільш серйозним випробуванням своїх дружніх відносин з Росією. Голосування в Генеральній Асамблеї ООН щодо питання анексії Криму поставило китайське керівництво перед дуже незручним вибором. З одного боку, Пекін вважає державний суверенітет абсолютним пріоритетом у міжнародній політиці. КНР послідовно виступала проти концепції гуманітарної інтервенції, засудила незалежність Косово, та й інші випадки порушення Заходом суверенітету держав, - незалежно від обґрунтування таких дій. Пекін виступає проти будь-яких проявів сепаратизму - передусім тому, що сепаратизм у Сіньцзяні й Тибеті, перспектива проголошення незалежності Тайваню загрожують національній безпеці Китаю.

З іншого боку, Пекін не міг засудити партнера: якби він залишив Москву в тій ситуації без будь-якої підтримки, недовіра, що виникла б між двома столицями, завадила б подальшому зближенню. Захист власних зовнішньополітичних принципів, виступ на захист територіальної цілісності вимагали голосувати проти Росії або зовсім не брати участі в голосуванні. Вибір на користь останнього варіанта зробила низка країн, яким було рівною мірою незручно і підтримувати Москву, і осуджувати її дії. Але Китай у тому голосуванні втримався і тим самим проголосував на користь Росії, на користь тісних відносин з партнером. Адже така позиція означала, що Пекін не приєднається ні до санкцій, ні до політичної ізоляції Росії.

Останній у цій низці випадок явного схиляння Пекіна до Росії також пов'язаний з голосуванням в ООН. При голосуванні 13 квітня в Радбезі ООН щодо резолюції, яка засуджує сирійський режим за застосування хімічної зброї в Хан-Шейхуні, Китай утримався. Росія використала право вето і заблокувала резолюцію. Очевидно, китайське голосування зумовлювалося прагненням нормалізувати діалог зі США - у світлі недавнього саміту лідерів двох країн у Мар-а-Лаго.

Адміністрація Трампа піднесла результати голосування як свою перемогу і свідчення ізоляції Росії. Реакція у відповідь на цю заяву з боку Пекіна виявилася досить жорсткою. Офіційні особи китайського МЗС категорично заперечували ізоляцію Росії. Наприкінці квітня в Москві з візитом був начальник канцелярії ЦК КПК, секретар ЦК і член Політбюро ЦК КПК Лі Чжаньшу. Передані ним Путіну слова Сі Цзіньпіна про те, що "російсько-китайські відносини переживають найкращий період за всю історію відносин", пролунали прямою відповіддю американським натякам про розкол між Пекіном і Москвою.

Послідовна підтримка Москви в периферійних для Китаю - але потенційно небезпечних для його іміджу - питаннях уже вийшла за межі простого обміну люб'язностями: підтримка претензій Росії в обмін на підтримку Китаю в Східній Азії, підтримка позиції Москви щодо Курил в обмін на підтримку Пекіна щодо Тайваню. Мова про стратегічні зрушення, які ведуть до узгодження позицій з дуже широкого кола питань. Виходить, Пекін готовий ризикувати своїми інтересами заради єдності з Росією. Складно сказати, якою мірою, але такої готовності навіть у малому достатньо, щоб міркування про китайсько-російський союз справді почали бути предметними. Тим більше що потенційна ціна такого союзу для Китаю в останні роки знижується. Однією з центральних проблем між КНР і Російською Федерацією завжди вбачалося зіткнення інтересів двох країн у стратегічно важливих для них регіонах. Росія з побоюванням спостерігала за китайською експансією в Центральній Азії, для Пекіна незручним було зміцнення відносин Москви з країнами Південно-Східної Азії, зокрема у військово-технічній сфері й питаннях міжнародної безпеки (особливо гострим було питання російсько-в'єтнамського партнерства). Але розпочата з ініціативи Пекіна перебудова Шанхайської організації співробітництва дозволяє узгоджувати політику Китаю і Росії в Центральній Азії, переводити її в багатосторонній формат і усунути тим самим головну небезпеку для їхнього конструктивного діалогу - гру центральноазіатських країн на протиріччях двох лідерів.

Схожі зрушення відбуваються і в інших регіонах. В останні два-три роки Китай домігся помітного потепління відносин з В'єтнамом. Водночас Пекін відмовився від відкритої критики на адресу російських нафтогазових компаній, які ведуть розвідку на шельфі В'єтнаму, зокрема в секторах, на які претендує китайська сторона. Росія фактично підтримала Китай у територіальній суперечці з Філіппінами (враховуючи проведення в 2016 р. спільних військово-морських маневрів у Південно-Китайському морі, можна говорити про досить високий рівень політичної підтримки). Нарешті, дуже активно працюють тристоронні діалоги Китаю і Росії з Монголією і Пакистаном. Поворот Росії до Азії, що відбувся на тлі конфлікту з Заходом 2014 року, зробив Москву більш сприйнятливою до ситуації у ключових для китайсько-російських відносин регіонах. Виходить, імовірність досягнення компромісів, у чому зацікавлені і Китай, і Росія, буде лише підвищуватися.

Чому Китай так послідовно демонструє готовність до подальшого поглиблення? Чого він може очікувати від союзу з Росією? Насамперед, якщо Китай піде на союз із Москвою, це не буде союз для великої війни. У повній відповідності китайському погляду на характер майбутньої конфронтації зі США, союз буде потрібен для усунення найістотніших уразливостей КНР. Якщо дійде до відкритого конфлікту з Вашингтоном, запобігти втратам від розриву торговельно-економічних зв'язків зі США Пекіну не вдасться. Але не менш важлива для КНР торгівля з Європейським Союзом. Причому вона важлива не тільки економічно. Залежність Європи від Китаю залишається важливим чинником стримування США. Якщо Китай і США опиняться в стані конфлікту, малоймовірно, що країни ЄС стануть на бік Вашингтона. Європейці не бачать у Китаї воєнної загрози, і прямих союзних зобов'язань перед США в тій частині світу в них немає. А от втрати від припинення торгівлі з КНР торкнуться їх безпосередньо - вони стануть занадто серйозним ударом по економіці Європейського Союзу.

Та збереженню зв'язків з Європою перешкоджатиме незахищеність морських комунікацій: основний обсяг торгівлі здійснюється морським шляхом, і перервати його американці зможуть без проблем. Росія як союзник може надати альтернативний маршрут, захищений політично й у військовому плані від впливу США. Те саме стосується й енергетичної безпеки Пекіна - комунікації, що пов'язують КНР із Близьким Сходом і Південно-Східною Азією, основними постачальниками нафти, беззахисні перед США. Унеможливити для американців малий конфлікт, у якому перемога Вашингтона може бути забезпечена шляхом перекриття американським флотом морських комунікацій, - ось мета союзу, який Пекін може створити з Москвою. Це буде типовий союз для стримування - гарантія не тільки від великої війни, а й від короткострокового локального конфлікту.

Нині тільки від китайського керівництва залежить, який знак у рівнянні союзу з Росією з'явиться - плюс чи мінус. Цілком імовірно, що напруженість у відносинах із Вашингтоном зійде нанівець, і конфронтацію відкладуть іще на кілька років. Але ясно одне - вже зараз Пекін готовий використати загрозу створити союз з Москвою як чинник тиску на Вашингтон. І як будь-яка подібна загроза, ця має бути вірогідною. Отже, Пекін не просто демонструватиме зближення - він почне робити реальні кроки, що наближають створення союзу. І ці кроки можуть стати семимильними, якщо швидкого примирення з Вашингтоном не станеться.