"Реформи ЄС — справді питання сьогоднішнього порядку денного"

Не встигла у Європі як слід притихнути економічна криза, під час якої на піку грецьких та інших негараздів усерйоз обговорювалася загроза розпаду валютного союзу - єврозони, як континент опинився під ударом нової кризи - міграційної, що поставила під загрозу існування ще одного символу євроінтеграції - Шенгенської зони. Без котрої, як заявив президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, утратить сенс і євро, оскільки перекриття кордонів знищить внутрішній європейський ринок. Ідеться про ринок, режим вільної торгівлі з яким щойно (з 1 січня 2016 р.) офіційно вступив у дію для України. Що всі ці події можуть означати як для самого Євросоюзу, так і для нашої країни в середньо- і довгостроковій перспективі? Про це наша розмова з екс-директором Національного інституту стратегічних досліджень і багаторічним президентським радником Анатолієм ГАЛЬЧИНСЬКИМ.

- Однією з ключових тем Давоського форуму була проблема європейської кризи. Йшлося не тільки про міграційну кризу, а й про можливі потрясіння у зв'язку з референдумами в Нідерландах і Великій Британії та ін. Напередодні форуму одна з найбільших газет Франції Liberation опублікувала інтерв'ю з Дж. Соросом із символічною назвою "На кону - виживання Європи" (20 січня 2016 р.). "ЄС треба реформувати", - заявив на форумі Марк Рютте, прем'єр-міністр Нідерландів - країни, яка нині головує в Раді ЄС. Які глибинні причини подібних заяв та оцінок, у чому їхня основа?

Гальчинський

- Будемо відвертими - останнє десятиліття для ЄС справді складається не найкраще. Усе робиться на нервах, усе вирішується в неприпустимо повільному для нашого часу ритмі, з величезними управлінськими втратами. Знаю про це не з чуток. І річ навіть не в низьких темпах економічної динаміки. Істотно загальмувався НТП. ЄС втрачає свої позиції в сфері освіти. Лише один приклад. За підсумками минулого року, в рейтингу ста найкращих університетів опинилося 52 американські та лише 27 європейських. Ми не повинні заплющувати на це очі. Реалізовуючи євроінтеграційний курс, ми зобов'язані враховувати не тільки історичні достоїнства європейського співтовариства, а також його реальні проблеми, розуміти їхню природу, брати до уваги у своїй політиці. Потрібно зняти табу з цієї проблематики, перестати займатися нікому не потрібною апологетикою, зрозуміти, що реформи ЄС - це справді невідкладна проблема, питання вже сьогоднішнього порядку денного. Це правда. Марк Рютте в цьому не помиляється.

- Чим це викликано? Чому ця проблема настільки гостро ставиться саме зараз? Йдеться про прикладні рішення чи про реформу системного характеру?

- У тому-то й річ, що йдеться про перетворення якісного порядку - реформи, пов'язані з викликами системного змісту. Вони стосуються не лише Європи, а й усього світового співтовариства, кожної країни, у тому числі й нашої держави. Ми кажемо про виклики сучасної епохи, яка відомим американським соціологом, екс-президентом міжнародної асоціації соціологів І.Валлерстайном ідентифікується як "кінець знайомого світу". Нинішня історична світосистема вступила в стадію завершальної кризи й навряд чи існуватиме через п'ятдесят років, стверджує вчений. За великим рахунком, системні виклики ЄС розміщуються в цій площині.

Дозволю собі послатися й на позицію Г.Кіссинджера, який у своєму передноворічному інтерв'ю німецькій щоденній діловій газеті Handelsblatt серед факторів, що визначають зростаючу нестабільність сучасного світу, назвав протиріччя Європи. Світ стає не гіршим, світ стає іншим. Іншою, природно, має стати й Європа. Розуміючи це, Європа "прагне якоїсь нової форми єдності, але поки що не може надати цьому прагненню політичного вираження. Європі не вдалося виробити довгострокової стратегії власного розвитку (виділене мною. -А.Г.). Я бачу в цьому новий рівень складності", - пояснюючи свою позицію, наголосив колишній держсекретар США, один із найбільш авторитетних (поза сумнівом) політологів світу.

Мені зрозуміла ця багато в чому типова для логіки глобальних трансформацій ситуація. Європа, яка всі післявоєнні роки по праву вважалася та вважається нині одним із найбільш дієвих генераторів фундаментальних змін сучасного світу, поки ще не сформувала механізмів власної адаптації до цих перетворень. Країни наздоганяючої модернізації мають очевидні переваги - у них є можливість діяти на випередження. Так уже кілька століть роблять США. Країна, яка є породженням Європи, акумулює в собі більше Європи, ніж у самій Європі. І це не тільки історія минулого. Це й стратегія сучасної Америки. Вдумаймося в слова останнього (січень цього року) послання президента Барака Обами, в якому визначено принципи стратегії країни, що оновлюється. "Ми живемо, - зауважив він, - в епоху надзвичайних змін, змін, які перетворять наш спосіб життя, нашу планету та наше місце у світі. Ці зміни чреваті глобальними потрясіннями. Їхні темпи будуть прискорюватися. Ми повинні змусити ці зміни працювати на нас".

- Про які глобальні зміни, стосовно яких "Європі не вдалося виробити довгострокової стратегії власного розвитку", йдеться?

- Це багатоаспектна проблема. На Давоському форумі глобальні зміни сучасного світу пов'язувалися з новаціями четвертої промислової революції. Погоджуючись із цим, хочу акцентувати увагу на іншому - на завершенні євроцентристських засад сучасного світу. Новий світ стає постзахідним - у сенсі не уніфікованим за західними стандартами.В останні десятиліття на планеті відбуваються настільки масштабні зрушення, які ставлять на порядок денний питання про завершення історичної епохи, що асоціюється починаючи з XVIII ст. із фундаментальними цінностями Заходу. У наш час інтенсивно формуються нові конкурентоспроможні моделі розвитку, які, кажучи словами відомого американського вченого Д.Белли, знаменують собою "фактичний кінець європеїзації, а може, і вестернізації світу". По суті, цю саму точку зору обстоює й Валлерстайн. У його узагальненнях "кінець знайомого світу" - це кінець того самого світу євроцентристської номінації.

Природно, не йдеться про механічне заперечення існуючого. Світ, що народжується, - це кінець та одночасно підготовлений усім перебігом попереднього розвитку новий початок. Початок, в якому високі європейські цінності, що набули статусу загальноцивілізаційних надбань, зберігають можливість не тільки своєї самореалізації (природно, на принципово новій основі), а й свого конструктивного впливу на світові процеси. І все-таки, акцентуючись на цьому, ми не маємо заплющувати очі на уразливість глобальної системи євроцентризму, яка йде в минуле та у своїй основі зводиться до монополізації (у т.ч. і силової) загальноцивілізаційного процесу, його неприродної уніфікації та в цьому сенсі не розширює, а навпаки, істотно звужує креативні можливості людства, не зменшує, а навпаки, поглиблює протиріччя сучасного світу. Подолання цієї ситуації, вихід за її межі - це та реальність, яка характеризує конструктивізм відповідних перетворень, їхню прогресивну в загальноісторичному контексті основу.

- Чи можна говорити у зв'язку з цим про реалії становлення багатополярного світу? Адже кінець євроцентристського світу - це і є початок багатополярного світу.

- З великою упередженістю ставлюся до визначення "багатополярний світ", яке насправді не нове та вже давно відстоюється окремими (зрозуміло якими) державами. Але людство це вже проходило. Подивіться на колоніальну карту світу ХІХ ст. і ви переконаєтеся в цьому. Нині дуже часто вживається поняття "гібридна війна", але при цьому не завжди враховується, що йдеться про інструментарій "гібридного імперіалізму". Багатополярність таїть у собі відповідну загрозу. Реалії путінського євразійського союзу - доказ цього. На щастя, Євросоюз уже від початку формувався на протилежних принципах.

Однак я про інше. Реалії сучасних трансформацій пов'язані, у моєму розумінні, з формуванням передумов не багатополярного, а аполярного світу, світу, в якому визнається право на ексклюзивність кожної держави, де не прийнято розділяти держави на хороші та погані, провідні та ведені. Такий розподіл - атрибутика реальності, що йде в минуле. У новому світі співтовариства держав у будь-яких форматах - це співтовариства рівнодостойних, насамперед у політичному вимірі, суб'єктів. Народжувана аполярність світу ґрунтується на цьому. Вона, і це цілком очевидно, не лише не виключає, а й передбачає різноманітні групові міждержавні інтеграційні асоціації. Але може йтися лише про такі асоціації, які не уніфікують, а навпаки, сприяють поглибленню розмаїття їхніх суб'єктів, права кожного з них бути самим собою.

- Чи не стане це породженням хаосу, з яким людство може не впоратися?

- Ми кажемо про процеси, які не є предметом вибору, об'єктом хорошої чи поганої політики. Звичайно, аполярний світ виявиться більш складним. Але така логіка життя. Історія - це завжди розвиток від простого до складного, і з цим ми зобов'язані рахуватися. Світ капіталізму на порядок складніший від феодального. Але людство навчилося системно управляти його процесами та робить це досить пристойно. Так буде і в майбутньому. Стверджуючи подібне, я усвідомлено абстрагуюся від екстремістської складової, яка є супутнім історичного процесу в будь-якому його форматі. Для аналітики важливо розуміти межі подібної абстракції.

- Припустимо. Але чи має вся ця суто теоретична логіка якусь прикладну основу? Наскільки трансформаційні процеси, які обґрунтовуються вами, відчутні в суспільній практиці вже сьогодні?

- Про це можна казати дуже багато. Майбутнє народжується вже сьогодні. Паростки нового присутні в кожній без винятку системоутворюючій ланці розвитку суспільства. Так, звичайно, вони далеко не завжди відчутні. Але це справа часу. Швидкість змін, які відбуваються, така стрімка, що аналітика втрачає можливість їхньої ідентифікації. У цій ситуації важливо розуміти не так конкретику, як її системні передумови.

Реалії фундаментальних трансформацій, що відбуваються у світі, мають, як мені це бачиться, одну спільну основу: йдеться про підготовлену всім перебігом загальноцивілізаційних (у т.ч. й економічних) перетворень зростаючу самодостатність людини, її позиціонування не в ролі "цеглинки", а як першопочатку і безпосередньої мети розвитку суспільства. Протагорівський концепт "людина - міра всіх речей" набуває в наш час реального звучання. Адекватним чином коригується наше розуміння природи розвитку суспільства та держави. Вона асоціюється з розвитком сутнісних сил людської особистості, реалізацією її ідентичності, свободи та індивідуальності. Повторюю, ми кажемо не про предмет політичного вибору; це природна логіка історії. Поглиблення індивідуалізації особистості та ексклюзивність держави, що виражає її інтереси, - це процеси, які взаємно кореспондуються. А це, природно, уже не одноформатний і навіть не багатополярний, а аполярний світ, про який ми ведемо мову.

Однак вас цікавить, як ви кажете, фактаж, адже логіка масмедійного простору формується на прикладній основі: факти та фактики - головне. Але цього для розуміння того, що відбувається, мало. І все-таки - про реалії. От лише одна лінія ілюстрацій. Так склалося, що основним "хранителем" євроцентристської ідеології сучасного світу вже багато років є Америка. Основний месидж у цьому: уніфікація на основі західних стандартів принципів демократії. Подібна уніфікація вважалася недоторканною. Читач це добре знає. Та ось події останнього часу. В одному зі своїх інтерв'ю DT.UA я вже привертав до них увагу. Йдеться про виступ Барака Обами на сесії Генеральної Асамблеї ООН, у якому, мабуть, уперше озвучено тезу про коректність багатоформатної матриці демократії. По суті цю саму позицію було висловлено й в останньому посланні глави американської держави. Демократія глухне, наголосив президент США, коли "ми слухаємо тільки тих, хто з нами згодний". Цікавим у зв'язку з цим є й те, що Обама у своєму посланні не обійшов проблем американського лідерства. Але це, за його словами, принципово інший формат лідерства - лідерство, засноване не на поліцейських функціях, а на силі прикладу. Усе це факти, які органічно вписуються в логіку сучасних новацій.

- Повернімося до Європи, проблем її нинішніх протиріч і перспектив. Багато чого вже сказано. Що ми маємо в підсумку?

- Звичайно наявні протиріччя Європи пов'язують із пошуком оптимального співвідношення між логікою її федералізації та збереженням державної самодостатності її суб'єктів. Останні десятиліття - це багаторазові спроби вирішувати природні складнощі розвитку інструментами наднаціональної централізації. Вони фактично провалилися. Йдеться про неспроможність Лісабонської стратегії, метою якої було зробити Європу до 2010 р. "найбільш конкурентоспроможною економікою світу, що динамічно розвивається". Провалилися спроби політичної федералізації ЄС на основі конституційного процесу. Поглиблюється деструктивність уніфікації системи грошових відносин і системи фінансів. Зрозумілі наслідки: "усуспільнення" на рівні співтовариства грошей і фінансів означало б фактичну кастрацію дієздатності держави в здійсненні власної економічної політики. Державний патерналізм, який роз'їдає систему ЄС, починається з цього. Грецька криза - незаперечне підтвердження цих колізій.

Гадаю, заглиблюватися в цю тему немає необхідності. Її смисл для мене цілком очевидний: здійснювані спроби уніфікованої централізації ЄС - це логіка світу, що відходить. Португальська газета Publico (11 липня 2015 р.) називає цей процес "германізацією Європи". Не тільки погоджуся з цим, а й скажу більше: у моєму розумінні, може йтися про більш архаїчне - про спроби насадження в ЄС ідеалів прусського соціалізму. А це навіть не світ, який відходить, а, якщо не брати до уваги реалії путінської Росії, світ, що давно залишив нас, пішов у минуле. Новий світ, що народжується, - це, як ми вже казали, збереження в інтеграційному процесі унікальності та достоїнств кожного з його суб'єктів. У цій позиції - ключ до розуміння логіки реформ ЄС. Проблемна ситуація Євросоюзу визначається не тим, мало чи багато в ньому Європи (її фундаментальних цінностей), а тим, що в його основі мають домінувати пріоритети функціонально багатоаспектної Європи, що народжується на континенті, Європи - націй та одночасно Європи, адекватної реаліям сучасних глобальних трансформацій. Сенс реформування ЄС, як мені бачиться, у реалізації відповідної адекватності. Європа має перебудовуватися, перебудовуватися насамперед психологічно, зрозуміти, що перед нею стоїть завдання не тільки вчити (цим вона займалася три століття), а й учитися.

У відомому діалозі між Меркель і Кемероном із приводу майбутніх перетворень ЄС я однозначно на боці англійського прем'єра. У своїх узагальненнях виходжу з існування об'єктивних меж інтеграційного процесу, із простої та зрозумілої істини: інтегрувати є сенс лише те, що не можна вирішити на національному рівні.

У зв'язку з цим поділяю добре відомі громадськості позиції Кемерона з приводу уразливості політики "ще тіснішого союзу", будівництва "європейської супердержави". Вважаю конструктивними його ідеї формування "мультивалютного співтовариства", так само, як і заснування права "червоної картки" національних парламентів стосовно прийнятих Брюсселем директив і законів. Думаю, що основний трафік єесівських перетворень, найшвидше, буде розміщуватися у відповідній площині - площині децентралізації. Швидкість і глибина системних змін, що відбуваються у світі, така, що адаптуватися до них методом "усі разом" неможливо. Дієвими можуть бути тільки ексклюзивні рішення окремих країн. У цій ситуації обмеження їх креативного потенціалу дедалі новими та новими об'єднуючими прожектами контрпродуктивне. Здатність держав змінюватися стає питанням їхнього виживання. Це одна з головних позицій Давосу, яка, переконаний, стосується й логіки реформ співтовариства, його розумної децентралізації. Дієздатність Євросоюзу, його креативний потенціал, завдяки такому класу змін, не послабшають, а навпаки, істотно підсиляться.

- І які у зв'язку з цим євроінтеграційні перспективи України?

- Лише кілька узагальнень. Я рішучий противник політизації євроінтеграційного процесу. Євроінтеграційний курс України - це не предмет вибору окремих політиків, це вистраждане багатовіковою історією наше природне повернення у власний дім, і це не може ставитися під сумнів. Що ж до реалій євроінтеграційної стратегії, то в ній має обов'язково бути наше бачення межі між тим, що, відмираючи, йде в минуле, і тим, що в Європі тільки народжується. Скажу більше - не можна тупо, у сенсі - однозначно, трактувати перспективи нашого членства в Євросоюзі, хоча я завжди був і залишаюся активним прибічником цього рішення, дещо у своєму житті встиг зробити для його реалізації, тому маю моральне право говорити в такий спосіб. Необхідно розуміти, що майбутнє співтовариства пов'язане з формуванням багатоярусної інтеграційної системи, яка включає в себе не тільки жорсткі, а й м'які форми співробітництва при зростаючій значущості (переконаний у цьому) останніх. Багатоярусним співтовариство фактично є вже сьогодні. У зв'язку із цим асоційоване членство та наша участь у зоні вільної торгівлі, так само, як і безвізовий режим у найближчій перспективі, означають нашу фактичну інтегрованість у функціональні системи співтовариства. Потрібно грамотно реалізувати цю ситуацію, розумно використати її як сходинку до наступних рішень євроінтеграційного курсу.