Повний назад, або Алхімія військової реформи

Те, що відбувається у сфері оборонного будівництва в Україні, надто часто нагадує величну виставу без оголошення кількості актів. І кожен з них урочисто відкривається, щойно в черговий раз починає виникати загроза масштабного вторгнення путінських військ. От і наприкінці минулого тижня, коли загострення на східному фронті набрало загрозливих форм, виникли бурхливі реакції в офісах державних керівників.

Заступник міністра оборони Петро Мехед розповів про завершення підготовки стратегічних документів щодо оборонного планування та поставки ЗСУ до кінця року 40 тис. од. автомобільного транспорту й 300 од. бронетехніки. Голова комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки та оборони Сергій Пашинський - про гостру проблему переозброєння та наміри законодавчо змінити становище "Укроборонпрому", який "використав свій виробничий потенціал не більше ніж на 5–10%". Нарешті, у вівторок, 11 серпня, президент країни Петро Порошенко підписав закон №2381 про збільшення витрат для потреб оборони та безпеки на 5 млрд 299 млн грн. Здавалося б, реформаторське колесо закрутилося... Але не поспішаймо з висновками, спробуймо розібратися з деталями.

Генеалогія українського опору

Справді, у серпні ймовірність великої війни дуже зросла. Як на мене, не варто гадати про істинні причини ревізії колишніх планів досягти "московізації України" більш складним технологічно, але менш кривавим шляхом на, як тонко висловився російський аналітик Павло Фельгенгауер, "використання військової опції". Скоріш за все, це блок причин, а не, скажімо, дражлива для Путіна рішучість створити міжнародний трибунал з питань розслідування знищення російською обслугою лайнера MH-17 або твердість Євросоюзу в знятті санкцій з іранських нафтових компаній на користь відмови від російського газу. І тим паче не висновок, що час, зручний для проведення воєнної операції, спливає у вересні (внаслідок початку демобілізації російської армії).

Так чи інакше є ознаки, що кремлівський авантюрист, можливо уперше, відчув на своїй шиї зашморг. Принаймні тиск економічних лещат не просто істотно збільшив його особисті ризики, а фактично позначив відлік часу у боротьбі з Заходом. Для України цей висновок двозначний, бо саме її територія може бути використана для того, щоб дати Заходу ляпаса.

Саме усвідомлення українським військово-політичним керівництвом реальності такого воєнного сценарію змусило по-новому подивитися на проблему підготовки оборони. З одного боку - сили оборони України протягом останніх місяців демонстрували високу спроможність реагувати на атаки російсько-терористичної армії на Сході країни (чого вартий лише провал наступу бойовиків під Мар'їнкою на початку червня). З іншого - проблема України в тому, що всі півтора року боїв генерали готувалися до старої, а не нової війни. Досі українська армія мала справу з війною третього покоління - тією, яку нав'язала Росія, сподіваючись заретушувати свою участь. Отже, це ще не справжня сучасна війна, на яку спроможний Путін. Досі Кремль робив ставку на максимальне ураження особового складу українських підрозділів, але непередбачуваний і ризиковий хазяїн Кремля може зважитися й на останній аргумент - на війну покоління "4+" із застосуванням сучасних літаків, вертольотів і ракетної техніки. І до неї українське військо, на жаль, поки що не готове.

Технологічно розпочати наступ досить просто, створивши одну з провокацій, які Москва продукує ледь не щодня. Але автор цих рядків переконаний, що Путін, тримаючи армію на повідку, постарається втриматися від повномасштабної війни. максимально використовуючи найману армію з терористів і відряджених військовослужбовців регулярних військ, щоб атакувати тільки в разі ходу у відповідь українських сил оборони. Хоча такий хід - безрозсудність, яка бумерангом знищить нинішню правлячу верхівку Росії, у розрахунках російських технологів є варті уваги нюанси. Перший з них - упевненість, що в президентської та прем'єрської партій рейтинг нині на рівні ватерлінії, і активізацією бойових дій у Донбасі можна багато чого змінити в Києві. Адже змагання за владу між Петром Порошенком і Арсенієм Яценюком давно перестало бути таємною підкилимною битвою. У ньому, можливо, не було б нічого поганого, якби за безперервними змінами декорацій не замаячіла людина з рушницею. Крім того, ні для кого не секрет, що на нижніх поверхах армійської будівлі зростає нерозуміння влади, і в цьому зв'язку дуже непросто розібратися, де діють хитрощі лукавого Кремля, а де наїжачена правда лоскоче нерви людям на передовій. І тому, спостерігаючи за суперництвом глави держави і глави уряду напередодні осінніх виборів, у Кремлі потирають руки. А на Заході дивуються з приводу деяких відставок і призначень. Достеменно відомо, що у певних вашингтонських кабінетах, де готується інформація щодо України для офісу Джозефа Байдена, з особливою ретельністю вивчають не тільки, скажімо, причини відсутності в Україні електронної системи управління в Кабінеті Міністрів, а й документи, в яких детально відображено, скажімо, зв'язки першого заступника очільника СБУ Юрія Артюхова з фірмою "Атлант-М" (офіційним представником Volkswagen в Україні). Це лише один з десятків прикладів, і не сумніваймося, що Вашингтон чудово обізнаний про глибинні мотивації тих чи інших призначень президента або прем'єра. Як це все позначається на секторі безпеки? Щоб зрозуміти це, можна провести дуже простий тест - скласти список систем озброєнь, якими оснащується Національна гвардія України і Збройні сили України. Ну, і список компаній, які їх виробляють.

Півторарічна оборона

Зрозуміло, не можна сказати, що українська армія не змінюється. Здатність реагувати і загальне управління на рівні рот-батальйонів і навіть бригад зросла до дуже високої. Однозначно підсилилася вітчизняна артилерія. У підрозділах з'явилися "фурії" (безпілотники тактичної ланки вітчизняного виробництва) і "малахіти" (РЛС виявлення вітчизняного виробництва) - перші вагомі результати роботи приватного сектора "оборонки". Відроджені підрозділи спецназу тішать філігранними операціями. Запрацювали навчальні центри, з'явилися тренажери, іноземні військові коучі. ЗСУ вийшли на показники світових стандартів у підготовці льотчиків із річним нальотом у 100 годин. Значно поліпшилася робота контррозвідки (розвідувальні органи почали) не тільки надавати інформацію, а й здійснювати акції в зоні бойових дій). Верховний головнокомандувач, який півтора року не спілкувався з керівниками розвідувальних органів, різко змінив своє ставлення до розвідки. Підприємства отримали держоборонзамовлення, продукція, що раніше йшла тільки на експорт, масово потрапляє в армію і гвардію. А цього тижня відьулася епохальна нарада уряду за участі Радбезу, профільного парламентського комітету та Генштабу, під час якої визначалися основні ресурсні показники з переозброєння на п'ять років. Запрацював інформаційний фронт, і, крім заборони підривної книго- та кінопродукції, закрили шлях у країну й відомим українофобам. Тобто не можна сказати, що немає досягнень. Але відбуваються зміни підозріло повільно, ніби в другу чергу після владних баталій. Наче немає війни і страшної щоденної статистики втрат...

На жаль, згадані досягнення поки що ніяк не наближають Україну до такого рівня захищеності, який змусить недолугих особистостей з надідеями в головах відмовитися від нападу. Словом, армія не перетворилася на фактор стримування агресії. Понад те, для армії поки що не встановлено такого орієнтиру в недалекому майбутньому, як і не позначено часовим маячком і момент появи в неї зброї стримування. Україна півтора року будує армію радянського типу в гіршому виконанні проекту - тобто з акцентом на людину, яка грудьми закриває амбразуру в добу безконтактних війн. Увесь процес відбувається на основі однобічного суб'єктивного бачення, без будь-якої відповідальності посадовців у майбутньому (для реформування армії немає жодного керівного документа). Понад те, на відміну від громіздкої радянської армії, у нас не формуються компоненти зі стратегічним озброєнням, яке могло би стати зброєю стримування. У ХХІ столітті орієнтир на збільшення чисельності армії до 250 тис. (або до 300 тис. - є й такі ідеї) - не просто помилка, а жахливі ризики для державності. Однак за півтора року в Україні не з'явилося ні нової Воєнної доктрини, ні Держпрограми реформування (розвитку) ЗСУ, ні Держпрограми розвитку озброєнь і військової техніки, ні Держпрограми реформування ОПК. Фундаменту для реформи немає, тому в галузі оборонного будівництва, як і раніше, триває боротьба ідей, інтересів окремих груп тощо.

Півтора року "оборонка" освоювала ремонт і відносно технологічно прості виробництва (на кшталт бронетранспортера). А держоборонзамовлення, як і раніше, не містить стратегічних компонентів, спроможних перетворити армію на інститут стримування. От і тримає Кремль "військову опцію" як козирний туз, і буде так доти, доки ракетний або якийсь інший щит не перетворить загрозу на ілюзію.

Наразі ж фактором стримування агресії залишається патріотизм і розуміння Генштабом РФ, що казковий сценарій глобальної воєнної операції з використанням лише найманої терористичної армії Донбасу реалізувати неможливо. До початку серпня такий стан справ усіх улаштовував, і навіть розмови про професійну армію українським генералам були неприємні. Від них відмахувалися як від настирливих мух, протиставляючи утопічні ідеї. Як, наприклад, заява начальника Генштабу Віктора Муженка, який повідомив про запровадження короткострокових контрактів з "усіма бажаючими" військовослужбовцями, призваними по мобілізації. Прозвучало справді як насмішка. Автор далекий від думки, що генерал-полковник не розуміє різниці між контрактником і військовослужбовцем професійної армії. Але цікаво, чи ставили собі державні мужі одне-єдине запитання: якими мають бути умови, щоб молода людина погодилася служити у вітчизняній армії 5–7 років?

Однак поступальне загострення обстановки до серпня дало привід міністру внутрішніх справ Арсену Авакову у передвиборному запалі проявити ініціативу і заявити про необхідність професійної армії. І оголосити про створення підрозділу спецназу в структурі Нацгвардії. Хорошому ходу вмить підіграв прем'єр, давши розпорядження прорахувати "ціну питання". Одне шкода: заявами армія не будується, тут потрібні затверджені документи й розроблені програми.

Військова реформа в ручному режимі: новаторство чи зашморг?

Півтора року кривавого протистояння з Кремлем управлінські процеси в секторі безпеки відбувалися в ручному режимі - для головних акціонерів влади система домовленостей набагато зручніша.

Щоб стратегічно підійти до військової реформи, потрібно змінити підходи і до переозброєння, і до самого комплектування армії. В умовах неоднорідного суспільства орієнтація держави має бути виключно на професійну - це не одне з альтернативних, а єдине рішення. І воно означає для захисника батьківщини можливість отримувати від суспільства "мотиваційний пакет", яким компенсуватиметься його готовність воювати. І констатувати перехід ЗСУ на професійні рейки ми зможемо тоді, коли щонайменше 50% особового складу становитимуть солдати, які відслужили за контрактом понад три роки. І якщо така армія отримає стратегічні системи озброєння - ракетну техніку, бойові літаки, нові системи ППО (нова армія може створюватися синхронно з переозброєнням). Тільки тоді ми прийдемо до того, про що мріємо, - Україна перетвориться на "європейський Тайвань". При цьому не можна відкидати загрози тривалої масштабної агресії Росії, і владі, за всієї нелюбові до добровольчих поривів, доведеться визначитися з системою підготовки і розгортання військ територіальної оборони.

Щоб побудувати нову армію, владі доведеться проголосити курс на створення професійної армії у доктрині (якщо цього не станеться, документ можна буде вважати проміжним). Люди з воєнним досвідом (про яких казав генерал Муженко) могли б сформувати ядро професійних ЗСУ, а країна за рахунок цього могла б витратити на професіоналізацію війська не стандартні у світовій практиці 5–7 років, а чотири - визначивши етапи та випустивши програмні документи, розподіливши повноваження між галузями влади, створивши вертикаль управління ОПК із віце-прем'єр-міністром на чолі.

Не надто сприяв реформуванню сектора безпеки й парламент. Загалом, Верховна Рада ці півтора року дуже нагадувала Держдуму в мініатюрі. Одного разу, коли експертна група роз'ясняла народним обранцям необхідність термінового внесення правок до Закону України про розвідувальні органи (як мінімум для забезпечення агентур на окупованих територіях), один з депутатів пояснив, чому оперативно вирішити завдання неможливо: Рада в першу чергу реагує на президентські ініціативи, потім на ініціативи коаліційні, а все інше потрапляє в категорію "якщо пощастить"; і даний закон - саме третьої категорії. Схоже, що деякі з парламентарів, включаючи тих, які зайшли в будинок парламенту як героїчні персонажі, так призвичаїлися до своєї ролі, що забули, навіщо прийшли.

А тим часом саме парламент міг би поставити крапку на багатьох неподобствах, ухваливши низку законів, які не зважилися просувати. Країні потрібні закони про військово-технічне співробітництво (регламентація правил імпорту та участі іноземних підприємств у спільному створенні нової зброї і виконанні держоборонзамовлення), про виробництво озброєнь та військової техніки (правила відносин замовників - ЗСУ, НГУ, МВС, СБУ і т.п.), про захист міжнародних інвестицій (без нього жодні технології та інвестиції не прийдуть, оскільки потрібні гарантії проти виштовхування іноземних компаній на етапі появи результату), про державно-приватне партнерство (регламентує участь приватних підприємств у держоборонзамовленні), про офсетні угоди або про заборону імпорту озброєнь і військової техніки без офсетних схем (забезпечить зустрічні інвестиції в суміжні з оборонкою галузі у випадку українського імпорту зброї чи технологій), про територіальну оборону тощо. Крім того, у парламенті не був би зайвим омбудсмен у справах військовослужбовців. Переконаний також, що потрібні парламентські комітет з питань спецслужб і комісія з питань парламентського та громадського контролю за сектором національної безпеки. Адже в роки президентства Віктора Ющенка рівень парламентського контролю за сферою безпеки був на порядок вищим: проводилися постійні комітетські слухання (керівники комітету були повноправними учасниками колегій Міноборони), виїзні засідання, дискусії з залученням експертів. Такий підхід, серед іншого, дозволив би впровадити систему західних стандартів у штабах, сформувати прозору систему підвищення на посадах відповідно до конкурсних вимог, припинити непрозору й незрозумілу практику призначень (як, наприклад, міністром оборони генерала В.Гелетея).

Забезпечення ЗСУ сучасною зброєю - окрема тема з безліччю наривів. З позитивного - рішучість РНБОУ розпочати процес переозброєння за будь-яку ціну. На практиці - куці результати. "Укроборонпром" спроможний охопити не більш як 30% можливостей української оборонної промисловості. Хоча, як вважає очільник профільного комітету С.Пашинський, працює лише на 5–10% своїх можливостей, а "десятки заводів на сьогодні фактично не працюють". Нардеп цілком справедливо згадав і те, що "жодних серйозних зрушень у модернізації систем ППО немає". Цих зрушень і не може бути. У Генштабі немає чіткої відповіді щодо ППО та бойових літаків майбутнього. А система ВТС поки що не в змозі реагувати на стратегічні завдання (та й згадана відсутність законів підриває можливості). Але найбільше заважають внутрішні конфлікти інтересів. Наведу (не називаючи компаній) лише один показовий приклад - засоби зв'язку. Вітчизняне підприємство "Телекарт-прилад" не справляється з завданням, оскільки КБ Радіозв'язку залишилося на окупованій території в Криму. Отже, одна група просуває закупівлю американських станцій, інша - тягне французьку компанію, третя - за створення СП з польським, уже відомим у світі, виробником. Час спливає - завдання не вирішується. Колись переможе чиєсь конкретне лобі, але немає жодної гарантії, що таке рішення буде найкращим. Бо в умовах ручного управління немає прозорих процедур порівняння технічних характеристик, та й узагалі, немає прозорих тендерів. Не працює науково-технічна рада та інститут генеральних конструкторів. Понад те, новація від "Укроборонпрому" щодо дроблення відповідальності на ключових КБ може істотно підірвати управлінські традиції та розвиток шкіл створення зброї. Такі новинки вироблено на ХКБМ (головний розроблювач бронетехніки) і ДП "Антонов".

Реформу ОПК, як і раніше, покладено на Мінекономрозвитку і торгівлі - очевидний нонсенс, зважаючи на структуру "оборонки". Щоправда, і в Радбезі пишеться своя реформаторська версія. Коли чернетки перетворяться на основні документи, не знає ніхто.

На жаль, влада не встигає (або не хоче встигати) практично по всьому фронту оборонного будівництва. Але якщо так, тоді не ремствуймо з приводу перетворення наривів на виразки, на кшталт Мукачівського інциденту або наступу на Сході країни.