Подорож у вакуум

У перехідні часи люди завжди вимагають простих рішень. Маси народу, приведені в рух, справді погано сприймають дискусії про справедливий порядок визначення митної вартості чи тонкощі реформи Кримінального процесуального кодексу.

У такі часи - оскільки переважна більшість втрачає звичні, хоча й немилі орієнтири - примітивні рішення створюють видимість рішучості і демонструють намір негайно забезпечити шлях у майбутнє.

Ворог

"Демонструвати" - взагалі ключове слово тут. І раніше багато хто у владі щиро вважав, що телекартинка може замінити роботу в реальності, а після оглушливого успіху російського телебачення у справі задурювання мас і сакралізації деякими українськими політиками Фейсбуку виникло чітке переконання в силі демонстрації.

Війна внесла свої корективи. Якщо раніше рішучою дією вважалося звільнення чиновника або, у крайньому разі, його короткочасне перебування у в'язниці, то з виходом на арену автомата Калашникова й установок "Град" критерії змістилися. Тішить лише те, що кровожерливість народу загалом має свої часові рамки, та й узагалі - люди наші здебільшого миролюбні, і лише невелика їх частина готова вбивати негайно всіх, кого вважатиме перешкодою для руху у прекрасне майбутнє. Ну й плюс провокатори, куди ж без них, війна усе ж таки.

Визначення ворога тут украй важливе. "Телекероване" суспільство Росії ладне погодитися на появу ворога будь-де - у Грузії, Україні, у бібліотеці, на дитячому майданчику й на будівництві. Від цілевказівки до ненависті у них - один крок.

Оскільки наш телевізор людьми не управляє, а відправляє їх куди подалі, наше суспільство ворога має ідентифікувати самостійно.

Вороги діляться на дві категорії - винні в бідах минулого і бідах сьогоденних. З минулим усе ясно -це "регіонали", які залишилися в країні. Ті, хто емігрував з країни, вже на ворогів не тягнуть, бо очей не муляють, живуть спокійно, відчуваючи лише певні складнощі з пересуванням і незручності, що їх завдають періодичні обшуки ФСБ.

А от виявлення ворога діючого, глибоко законспірованого, системного дасть можливість почати з ним тривалу стратегічну боротьбу, результатів якої не варто чекати негайно. Тому на запитання, як там у нас із боротьбою, можна, не змигнувши оком, відповісти, що ми якраз на півдорозі до перемоги.

Цей ворог - олігархи.

Олігархізація

Розсудливі люди стверджують, що саме на початку 90-х було зроблено стратегічну помилку, коли великі підприємства дозволили приватизувати за копійки невідь-кому, а не стратегічним інвесторам з цивілізованих країн.

Ці люди, безперечно, розсудливі, але переважно молоді, у ті часи відвідували дитячі садки або початкові класи школи. Вони не бачили на власні очі ваучерної приватизації і вкрай зубожілого народу (значно біднішого, ніж сьогодні), який продавав свої ваучери за копійки і купував на них щось поїсти.

Можливо, була помилкою сама ваучерна приватизація, але ніхто й ніколи до цього не робив стрибка від державної економіки до приватної в антисанітарних умовах "пост-СССР". Та й іншого реального шляху забезпечити бодай видимість участі людей у приватизаційному процесі ніхто не запропонував.

Вони, молоді, не бачили, як у справу йшли кримінальні "общаки", а також гроші "цеховиків" і "фотонабірників", і як щодня вибухали "мерседеси", бо при маржі на експорті металу в 500–600% простіше було висадити конкурента у повітря, а не домовлятися.

І це все за відсутності будь-якої притомної влади, включаючи міліцію і службу безпеки, яка сама виживала, обслуговуючи ту ж таки маржу.

До речі, й іноземний бізнес теж був тут! Стіни Кабміну підпирали сотні авантюристів з візитками англійською, які за копійки викуповували ліцензії на експорт брухту.

Стратегічні інвестори спостерігали за всім цим неподобством із зацікавленою стурбованістю, оскільки на їхніх очах статки зростали на порядки, а вони боялися поткнутися у ці джунглі, бо були обмежені всілякими внутрішніми кодексами і законодавством їхніх країн.

Минали роки. Коли "мерседеси" перестали щодня вибухати, інвестори з'явилися, домовилися як із чинною владою, так і з олігархами, і деякі з них чудово почувалися, як, наприклад, велика французька компанія в цементній промисловості і велика американська - у харчовій переробці.

Але вугілля, кокс, чорний і кольоровий метал, хімія й енергетика справді були в руках громадян нашої чудової країни. Ну й трохи - сусідньої.

Можна скільки завгодно вигадувати умовні способи, але за всіма зовнішніми ознаками поява олігархії у тому вигляді, в якому ми її маємо зараз, була неминучою.

Ресурси, що з'явилися у перших мільйонерів, були спрямовані, звісно, і на створення політпроектів, і на телеканали. З цього моменту й зірвалося з гальм зрощування бізнесу і влади.

А ціна парламенту, зокрема, проявилася під час голосування за закон про особливості приватизації комбінату ім. Ілліча, коли в залі як з води випірнули 18 млн дол., що переходили з портфеля в портфель прямо під об'єктивами телекамер.

Завдання держави полягало тільки в одному - підтримати країну в більш-менш дієвому стані, тим більше що всі, у тому числі й великий бізнес, завжди були зацікавлені в стабільності й підтриманні платоспроможного попиту населення, у тому числі й на їхні власні товари. Також, що не менш важливо, влада мала підтримувати баланс впливу різних олігархічних груп.

Чи розуміла тоді влада небезпеку повного й необмеженого дерибану? Іноді розуміла. На світанку 2000-х було зроблено спробу запровадити інститут держсекретарів у міністерствах. Розуміючи, що всі парламентські партії тією чи іншою мірою олігархічні, а посади міністрів будуть банально розподілені по кланах, президент видав указ про запровадження посади керівника апарату міністерства, призначуваного особисто ним. Словом - рівно за тією ж логікою, за якою з'явився законопроект "Про Держслужбу", навколо якого зараз точаться такі дискусії.

Усе закінчилося сумно. Ідея померла у той момент, коли президент призначив держсекретарем одного з міністерств представника однієї великої ФПГ. За цим держсекретарем для збереження балансу пішли інші, сенс їхнього існування зник, і їх швидко ліквідували.

Чи мало місце витягання коштів з держбюджету? Безперечно. Але це була, по суті, узаконена крадіжка. Або, цитуючи тодішнього начальника податкової М.Азарова, "злочинне використання недоліків чинного законодавства".

Чи були при цьому олігархи фактором, який забезпечував саме існування держави Україна? Так, були і пов'язували з ним своє майбутнє, інакше давно б уже продали все своє майно російським колегам, тим більше що такі пропозиції надходили постійно. Погодилися, як відомо, одиниці, а інші гордо відмовилися, ображені цими, як їм здавалося, копійками. Тоді здавалося…

Деолігархізація №1

Але починаючи десь із 2012 року концепція змінилася. Вирішуючи вічну дилему "Тільки крадіжка!" чи "Тільки пограбування!", чинний тоді президент рішуче став на бік Шури Балаганова, і влада в особі клану-переможця винесла бюджет до бісової матері.

І вперше на межі дефолту країна опинилася не 2014 року, а в грудні 2013-го, коли уряд Азарова й Арбузова гасав по всьому світу, збираючи бридж-кредити на п'ять-шість днів і шокуючи інвестбанкірів пропозицією "відкатосу". І саме тоді, у розпал Майдану, В.Янукович заклав країну в ломбард за 15 млрд дол.

Але, з іншого боку, саме Віктор Федорович усього за рік досить ефективно провів операцію з деолігархізації, як легально - законом про трансферне ціноутворення, так і нелегально - відбиранням і віджимом.

Нюанс, однак, у тому, що, на його думку, держава - це він сам і його сім'я, а авторитаризм полягає в тому, що на полі олігархів мав залишитися тільки один.

У цьому сенсі він просто пішов трохи далі за іншого прем'єр-міністра, який у середині 90-х шокував уряд оголошенням про призначення кожному міністрові зарплати в 50 тис. дол. з умовою припинення ними особистої комерційної діяльності. Міністри подумали, побігли до президента, той викликав прем'єра, після чого пропозицію відкликали.

Вони обидва не розуміли, що в основі двох типів організації держави, авторитарного й олігархічного, лежать різні людські вади - марнославство і жадібність.

Сильну державу будує тільки марнославна особистість, для якої головним результатом є перебування на вершині харчового ланцюжка, а все інше приходить бонусом, хоча й досить важливим.

Сильну державу не можуть побудувати жадібні люди, бо прагнення вкрасти або пограбувати постійно гальмує цей процес.

Звичайно, у мріях недалекий диктатор може уявити таке собі "Місто Пітьми" (не Місто ж Сонця, зрештою), де вся країна сумлінно виконує свої обов'язки за зарплату, а право красти надано тільки йому й нікому більше.

Але навіть у середньостроковій перспективі так не буває. Авторитаризм вимагає постійної роботи зі збереження системи, а не її розкрадання.

Саме тому сильну державу не може побудувати олігарх, якщо він не відрубав зв'язку з минулим, внутрішньо не перейшов в іншу якість, не почав працювати, грубо кажучи, на підручник історії.

Януковича розривали обидві пристрасті. І кінець його почався тоді, коли жадібність перемогла.

А як же, запитаєте ви, численні диктатори, які аж лускають від жиру? Якщо ці диктатури живуть довго, значить, домінує саме марнославство. Якщо коротко - жадібність. Необхідним інгредієнтом для довгожительства є підступність. А якщо присутній іще й розум - тоді виходить усім відомий лідер однієї великої й агресивної держави.

Таке ретельне вивчення людських вад знадобилося тому, що, на жаль, саме вони значною мірою формували і формують нашу політичну еліту. Причому їх домінування - аж ніяк не реінкарнація "совка", як дехто вважає, а, швидше, "постсовкова" реальність.

Радянський час вимагав від еліти, з одного боку, покори, спритності, цинізму й сірості, але з іншого - почуття відповідальності. У радянський час, хоч би що казали, жадібність таврували, і тільки значно пізніше реалізацію цієї вади назвали "досягненням успіху в житті".

Деолігархізація №2

Знищити олігархів можливо тільки тотальною реприватизацією, бо саме їхні активи, десятки й сотні тисяч людей, які на них працюють, і є ресурсом впливу на владу. Щоправда, незрозуміло, як після цього будувати відносини з потенційними інвесторами і, головне, де їх узяти на наші немодернізовані промислові гіганти. Не 2005 рік усе ж таки, і фокус із "Криворіжсталлю" повторити буде важко.

А просту націоналізацію активів держава в її нинішньому стані потягнути не зможе, оскільки в сучасному світі вони просто неефективні.

Кон'юнктура світових цін на метал, шалена конкуренція на ринках, застаріле виробництво, неможливість скоротити непотрібних робітників - увесь цей тривожний подзвін уже не один рік лунає по нашій важкій промисловості, яка свого часу була основою олігархічного бізнесу.

Додамо закредитованість цих підприємств, необхідність обслуговувати борги, і виходить, що з джерела доходів для власників і валютної виручки для держави металургія найближчим часом може перетворитися на важкий камінь.

Де, питається, взяти гроші на підтримання цих заводів навіть у працездатному стані? У бюджеті?

Олігархічний бізнес, не рахуючи сільського господарства, і так перебуває у стадії згасання. Але ті, хто аплодує цьому, мають для себе відповістити на запитання: а що буде з сотнями тисяч працівників цих компаній? Вони залишаться без роботи.

А що буде з іншими їхніми активами - телеканалами, наприклад, враховуючи, що загальні збитки на телеринку оптимістично оцінюються в 200 млн дол.? Буде суцільне громадське телебачення без дорогих шоу і кінофільмів.

А з футбольними клубами? Це видовище теж доведеться скасувати.

Знищення олігархів у наших умовах створить вакуум. Його може заповнити авторитарна влада, але для цього сьогодні, як ми бачимо, немає суб'єктивних передумов.

Можуть зовнішні сили. Владімір Владіміровіч, наприклад, може. Точніше, міг би, якби не поводився як слон із глечиками.

Може державний апарат, якого поки що немає.

Перш ніж заходжуватися перебудовувати світ, керівництву держави непогано було б не тільки перебудуватися самому, а й визначитися: а що воно може запропонувати замість прогнилої, як воно стверджує, системи. Держапарат, що перебуває у процесі внутрішнього нуртування й люстрації, з базовою зарплатою в 4000 грн?

Так, необхідно вибудовувати нову державну службу, відповідальну і професійну. Але не за вже згаданим законопроектом, де перелічено 12 критеріїв держслужбовця. На першому місці там, звісно, патріотизм. А от професіоналізм - на восьмому.

Громадських активістів - у держапарат? За ці півтора року, скажемо акуратно, різні є приклади. Подекуди вони, активісти, чудово вмонтувалися в ролі "смотрящих", подекуди просто стали найманими співробітниками, подекуди справді працюють, виходячи з суспільного блага (як вони його розуміють).

У принципі, навіть якщо з десяти волонтерів у владі один виявиться не злодієм і не авантюристом, а тим самим чесним професіоналом, якого ми тут удень зі свічкою шукаємо, - це, звичайно, добре.

Але спокуси… "Чесна людина має сидіти в АТС (це про хабарі при встановленні телефону. - О.М.). Принциповий, винятковий, припустимо, колишній льотчик. Але навіть померти один раз не озираючись легше, ніж жити все життя довго й не озираючись", - сказав тридцять років тому Михайло Михайлович Жванецький.

Необхідність створення не залежної від великих власників системи влади добре розуміють наші стратегічні партнери. Партнерів турбує головне: щоб виділені ними на підтримання життєздатності країни гроші не перетворювалися на кеш і не виводились в офшори.

Вони докладають достатньо зусиль для того, щоб мінімізувати розкрадання грошей з державного й місцевих бюджетів, діючи як методом прямого переконання, так і поінформуванням громадськості про найбільш кричущі випадки.

Та оскільки таких випадків чомусь не меншає, а завдяки плюралізму в ЗМІ вони висвітлюються докладно й барвисто, дедалі важче стає переконувати людей, що все, що відбувається, і є шляхом до тієї справедливої держави, про яку говорять з приводу і без.

Деолігархізація №3 (реальна)

Свого часу один представник "злочинної" влади, скаржачись на відсутність коштів у бюджеті для реалізації суспільно корисного проекту, почув у відповідь: "А красти менше не спробували?".

Треба спробувати. Треба називати речі своїми іменами - саме розкрадання, а не розмита "корупція" має стати головною проблемою в очах усіх. І англійською звучить красиво - stealing.

Звичайно, хапати інспектора рибоохорони за хабар у 5000 грн треба, але також треба розуміти, що це титанічні зусилля, з одного боку, на роки, а з іншого - ця побутова корупція завдає в рази менше шкоди, ніж несплата податків в особливо великих розмірах однією середньою нафтовою компанією.

Якщо боротьба з олігархами має своєю метою запобігти розкраданню, а не замінити одного олігарха іншим - треба, для початку, хоча б уповні ввести в дію закон про трансфертне ціноутворення. Це - як перший крок. Для демонстрації намірів.

А як другий крок (не вигадуючи нічого надприродного й передового у світовому масштабі) - просто привести в дію Антимонопольний комітет, який повинен визначити монополістів на ринку - природних і штучних.

Далі все за наукою: встановлення тарифів для природних монополій, сприяння появі нових суб'єктів на ринках штучних монополістів. Якщо при цьому в монополісти потраплять компанії, пов'язані з представниками чинної влади, - не зважати на цю обставину.

І це стане ще одним доказом того, що йдеться не просто про тупий переділ ринку.

Паралельно з приведенням олігархів до порядку, не чекаючи моменту, коли їхні активи припинять існування, думати про те, як і чим держава може їх підтримати, не оббираючи при цьому власне населення.