Новорічне: рахунки до сплати

У цих кордонах усе буде лише

як має бути. Або не буде ніяк.

Життя буде, ніби письмо, просте.

З мокрого каменю проросте трава.

Її ще немає, хоч вона вже росте.

Така, як і щороку. Лише нова.

С.Жадан

На 2016 р. випав початок кардинальних змін у світі, які неодмінно триватимуть у наступному, 2017 р.

На наших очах розгортається революція світового значення: виборець відмовив у підтримці політичним елітам США і Великої Британії, які прагнули продовжити попередній курс. Виявляється, що, попри неодноразові чорні пророцтва, демократія, принаймні в Америці і Британії, жива й працює, а більшість може бути не лише мовчазною.

Нові технології змінюють реальність і наділили правом голосу й дії тих, хто мовчав так довго, що про нього геть усі забули. Майбутнє дає шанс не лише тим, хто кричав, що майбутнє належить йому, вважав це доконаним фактом і своїм майже природним привілеєм. Люди повітря занадто відірвалися від землі і лишень зараз починають отримувати, ще навіть не сплачувати, рахунки за уявну всемогутність.

Обрання Brexit і Д.Трампа - це не закінчення, а тільки початок, до речі спізнілий, пошуку Заходом, наразі його англосаксонським ядром, належної відповіді на трансформацію ліберального світового порядку і постання нового світу, заснованого на нових технологіях. Ідеться про ІТ, що скасовують, зокрема, анонімність і право на забуття, про нові енергетичні технології, про 3D-принтери тощо.

Захід намагається усвідомити, що, скільки й коли доведеться сплатити за виставлені часом рахунки. І головне - який результат можна буде отримати по сплаті.

Процес адекватної відповіді неминуче буде складним і суперечливим, - у західних державах та їхніх столицях, що б не казали наші журналісти й експерти, живуть не генії з янгольськими крилами та німбами святості, а люди як люди, може не так зіпсовані квартирним питанням. Буде багато дурості, помилок і навіть злочинів. Так, саме і злочинів також. Але, зрештою, вони вихід, швидше за все, знайдуть. Тим більше - не вперше. Сплачували і отримували. І тепер сплатять.

Річ в іншому: що робити нам у новому світі, де сила стрімко повертає свої жорсткі виміри, де імітація й PR не цінуватимуться так дорого, як це було ще вчора, де сталінське питання про кількість дивізій знов набуває певного сенсу, де неефективні держави втрачатимуть території, а може й зникатимуть з політичної мапи? У світі, де зміст знову повертає собі права у тривалій боротьбі з формою.

Наше оточення змінюється, і, щоб вижити, Україні слід змінитися самій. Знайти своє місце у світових трансформаціях. Це, звісно, банальність. Але водночас - неминуча необхідність. Про що, власне, йдеться? Насамперед - про дорослішання і про готовність та сміливість зазирнути в очі реальності.

Спробуємо проілюструвати ситуацію на прикладі дуже популярного нині запитання: а чи не віддасть Україну новий президент США Д.Трамп у зону впливу Росії? Чи не стане це частиною нової "великої угоди"?

По-перше, не зовсім зрозуміло, як виглядатимуть у новому світі зони впливу. Але то поки що теорія.

З практикою простіше. У принципі, а чому б і ні? Як подейкують у медіа, новообраний американський президент мислить як бізнесмен: отож які причини триматися за актив, цінність якого для контрагента у рази перевищує важливість для тебе? Немає таких причин, окрім тактичних та ідеологічних. На тактичні міркування надії малі й недовговічні. А причини ідеологічні у перехідний період, коли нова ідеологія тільки починає поставати, важать не те щоб багато. Тим більше для такої людини як новий керівник США.

Тим часом кожне рішення характеризується насамперед можливістю його виконати. У 1945 р. таку можливість для рішення "великої трійки" Й.Сталіна, Ф.Д.Рузвельта і В.Черчилля щодо Східної Європи забезпечували 11 радянських фронтів і 2 флоти: бої йшли на Одері і в Східній Пруссії. Ялтинська конференція лише узаконювала доконані факти. І навіть 72 роки тому створення соціалістичного табору забрало у сталінського СССР, порівняння якого з путінською РФ, з погляду відносної могутності, далеко не на користь останньої, понад 3 роки: комуністи монополізували владу в Чехословаччині лише наприкінці лютого 1948-го.

На цей час в Україні ЗС РФ присутні у Криму, навіть в ОРДЛО "ихтамнет", точніше присутні 5 тис. регулярних військ і 35 тис. у 1-му та 2-му армійських корпусах.

Так, в Україні є проросійські сили, які користуються певною суспільною підтримкою і які завжди готові підставити плече "російським братам". Ось тільки потенціал цих сил зменшується рік у рік, і запропонувати цілісне бачення розвитку країни, яке, попри сумніви, було в більшовиків, вони неспроможні, а кожен їхній новий прихід до влади завершується все потужнішою і кривавішою революцією.

"Велика угода" не виключена, спокуса продати те, що тобі не належить, величезна і, не забудемо, стимулюється багатьма, проте втілювати в життя цю угоду буде потрібно саме в Україні. А тут усе залежить від нашої на те волі і згоди, не лише формальної, а й продемонстрованої діями.

І це саме випробування на дорослість та готовність до самостійних рішень. Це найвищий іспит, який слід скласти, найважливіший рахунок, який виставляє доля. І справжнє формулювання проблеми не в тому, чи віддасть Д.Трамп Україну В.Путіну, а в тому, чи погодимося ми на це. Таке, і тільки таке формулювання пасує відповідальним і дорослим людям. Принагідно нагадаємо, що війна - найкращий люстратор, принаймні на рівні виконавців.

Будь-яка конфронтація, тим більше війна - це зіткнення воль. Уже потім ідеться про поєдинок сил. Україна остаточно програє тільки тоді, коли капітулює сама. І це слід усвідомити. Жодні зовнішні чинники тут не є вирішальними. Загрози мають переважно внутрішній характер.

Проте без достатніх сил та ресурсів, доступних тут і тепер, воля вирішує далеко не все. І тут - пріоритетними є зовнішні загрози. Про нескорених, що програли, можливо складуть пісні, напишуть книжки, на їх честь побудують музеї й назвуть вулиці. Але це станеться колись, потім. Утім, попри всі неодноразові намагання, переграти програні війни нікому ще не вдалося. Це неможливо, бо вбитих і закатованих не повернеш.

Україна мусить перемогти, розуміючи під цим збереження незалежності та державного суверенітету. І для цього слід вибудовувати правильну лінію та раціонально використовувати ресурси. А це насамперед означає необхідність подивитися в очі ситуації та переглянути застарілі, хоч і для декого комфортні, уявлення про неї.

Росія сильна і працює над власним зміцненням. Їм далеко не все вдається, але проти нас грає система. Перемогти її, сподіваючись лише на диво, неможливо. Слід будувати власну, ефективнішу систему, формувати інститути і прискорено досягати їхньої зрілості.

Це потребуватиме жорсткої волі, але й гнучкої та цілеспрямованої політики. Погляду у майбутнє, а не тільки зважування сучасних переваг та недоліків. І реалізму. Насамперед у визначенні цілей. Чіткого розуміння засобів погашення рахунків, що надходять нам до сплати. А з цим у нашому суспільстві традиційно величезні проблеми.

В інформаційний простір, що відбиває суспільну думку, свідомо вкидаються все нові яскраві теми, соціальні мережі захлинаються в суперечках так само емоційних та безкомпромісних, як і беззмістовних та безплідних. Обговорення концентруються на тому, хто що й скільки вкрав і кому що дурного заподіяв, а не що зробив, і чи зробив взагалі.

Щодо осмислення ситуації і вироблення рецептів, то сьогодні в Інтернеті продовжують циркулювати ліберальні прожекти за все добре проти всього злого, активно проголошуються націонал-консервативні ідеї, з'являються навіть мілітаристські утопії цілком у дусі вихідця з Херсонської губернії Л.Троцького. Багатьом пропозиціям бракує знання предмета і чіткого розуміння можливих цілей, ресурсів та обмежень.

Чого критично не вистачає, то це спокійного й раціонального обговорення справжніх, а не вигаданих проблем. Немає усвідомлення того, що перетворити все погане на хороше за одну мить можна лише з допомогою чарівної палички Гаррі Поттера. Указ президента чи постанова уряду такими магічними властивостями, на жаль, не наділені. Що амбіції - це добре, але лише в міру. А понад якийсь ліміт вони стають смішними і контрпродуктивними. Ну от як бажання стати Наполеоном чи Фуше.

Майже ніхто не говорить про розвиток, і не лише економічний, без якого країна приречена на поступове вмирання. Не так багато йдеться і про потребу справжніх, а не інерційно-імітаційних реформ: час для часткових покращень і вдосконалень майже вичерпано, справжнього прогресу сьогодні можна досягти лише сміливими, докорінними перетвореннями. Перетвореннями, які не зупинятимуться перед матеріальними інтересами впливових осіб.

Конфронтація з Росією все частіше використовується для виправдання невирішення власних проблем. А війна на Сході залишається великою фігурою замовчання: для багатьох київських і львівських політиків та журналістів вона перетворилася на таку собі хронічну хворобу Української держави. Може, це викликано світоглядною прірвою між армією, що залишається "робітничо-селянською", і витонченими, звісно переважно у своїй уяві, фейсбук-інтелектуалами.

Доходить до того, що солдатам і офіцерам, які гинуть у справжній, а не "гібридній" війні, відмовляють у праві на славу, перетворюючи переможців на покірних безневинних жертв. Справді, яка ж окопна війна без протиставлення нещасних солдатів і відгодованих генералів. Про мілітаризм не йдеться, тільки от критикам далеко до Б.Брехта і Е.-М.Ремарка.

Традиційна для наших країв "легкість надзвичайна" призводить до нехтування базовими речами: культурою, географією, часом, грішми й інститутами.

Багато людей досі живе в Радянському Союзі. І тут ідеться не тільки про радянську людину, а й про багатьох прибічників сучасних поглядів, котрі не усвідомлюють, що Україна не є одним зі світових грандів, а має доволі обмежені ресурси, які швидко тануть. Розуміння того, що Варшава й Анкара сьогодні сильніші за Київ, - не щось принизливе, а лише тверезий погляд на речі, початкова точка для дальшого аналізу.

Стосовно географії, то в нас, в Україні, часто забувають, що Алеппо географічно ближчий до Києва, ніж Брюссель, що з Харкова до Атирау (Казахстан) ближче, ніж зі Львова до Брюсселя. Втім, Варшава таки ближча за Москву.

Чомусь воліють не говорити і про те, що Росія нікуди не зникне (чого не скажеш про Російську Федерацію). Її держава-спадкоємець чи спадкоємці існуватимуть поряд із Україною завжди. І наслідки цього також слід враховувати.

Час не однорідний: реформи, проведені східноєвропейськими державами у 1990-х роках, не можуть бути повторені в сучасній Україні. Остання можливість для цього була втрачена після Помаранчевої революції.

У нові часи потрібна інша стратегія перетворень, яка б передбачала опертя на власні сили і критично не залежала б від наглядача й спонукача з Брюсселя. Чи можлива така стратегія взагалі - питання, на жаль, відкрите.

Виробляти її складно. Значно простіше виступати жерцями "незмінних істин", як це завжди й відбувається. "Євроінтеграційний культ" набуває канонізації паралельно з докорінними змінами в об'єкті поклоніння. Та нічого, віра не потребує підтверджень, а камлання - розумової роботи. Втім, хай собі як знають, ось тільки не вихлюпнути б із водою й немовля: за справлянням євроритуалів можна вкотре змарнувати можливості розвитку суспільства і держави.

У нас не в пошанівку істина, відома вже століття тому. Для війни потрібні гроші, гроші і ще раз гроші. Одна з найбідніших країн Європи не може створити досить потужні збройні сили. Теоретично є два шляхи - повна мобілізація всіх ресурсів і забезпечення економічної свободи. З першим ми запізнилися років на сто. Та й ОГПУ з трударміями в Україні, слава Богу, поки що немає.

А друге неможливе без вивільнення економіки від обтяжливих регуляцій. Країна приречена на економічний лібералізм не з ідеологічних причин, а тому, що немає необхідних кадрів для державного управління економікою на належному рівні, і фаховий рівень державного апарату дедалі знижується. Спроби вирішити кадрову проблему через призов варягів або мобілізацію фейсбук-спільноти "спрацювали" як завжди.

Ідея реформувати всі без винятку публічні інституції, переважна більшість яких справді згнила, рівнозначна відмові від реформування взагалі. Необхідно нарешті визначитися й дотримуватися чітких пріоритетів. В умовах війни - це насамперед сектор безпеки і оборони, регулювання економіки та охорона здоров'я. Втім, усього цього неможливо досягти без створення якісної освіти.

Можна продовжувати, але зрозуміло одне: без перегляду оцінок ситуації, визначених цілей, шляхів їх досягнення та інструментів, які для цього застосовуються, ми приречені коли не на загибель, то на продовження занепаду. А для такого перегляду потрібна справжня дискусія, за результатами якої могло б народитися бачення майбутнього.

При цьому не слід забувати: наступного разу відбутися легким переляком, як у 2010-2013 і 2014 рр., не вдасться, - сьогодні все значно серйозніше. Каток пройдеться по багатьох. Дорослішання коштує дорого. І лише від нас залежить, чи зможемо оплатити виставлений рахунок і яким він, у результаті, виявиться.