Нобелівський лауреат Герта Мюллер: "Кожна диктатура має свою жахливу мову"

2009-го вона отримала Нобелівську премію в галузі літератури з формулюванням: "Із зосередженістю в поезії і щирістю у прозі описує життя знедолених".

Видатна німецькомовна румунська письменниця народилась у Румунії. Її дід був фермером. Мати (німкеня) після того, як Румунію захопили радянські війська, була депортована в табір на території України, а звільнена 1950-го. Сама Герта вивчала румунську і німецьку літератури в університеті у Тимішоарі, працювала перекладачем на заводі, втратила роботу через відмову співпрацювати з таємною поліцією - секурітате. З 1987-го в Німеччині вона - прозаїк, поет, есеїст - виступає також як художник і фотограф. На думку критиків, головна тема її творчості - досвід неволі і насильства. Дія багатьох її творів переносить читача до Румунії часів Чаушеску.

Нещодавно письменниця була почесним промовцем на ХХІ конгресі Міжнародної асоціації літературної компаративістики (Віденський університет). Позиція Г.Мюллер стосовно України однозначна: війна - результат кремлівського втручання.

В інтерв'ю DT.UA пані Герта розповіла про власний досвід роботи на фабриці, де її намагалися "завербувати", про дитинство, про свої стосунки з німецькою і румунською мовами, зрештою, про візит до України. Вона ще сподівається приїхати в Україну, можливо, на Форум видавців у Львові, а можливо, і в Донбас, з яким пов'язана особлива родинна історія.

- Пані Герто, якщо згадати найяскравіший момент вашого життя, то який він? Чи часто повертаєтеся думками в минуле? Чи, навпаки, тікаєте від нього? Що викликає страх?

- Одна з найбільших небезпек сучасного урбанізованого світу - атомні відходи, якими харчуються люди. Атомні викиди настільки потужні, що вони утворюють товстий шар навколо нас, як скло на взутті. Цей потік атомів, можна припустити, колись скерує нас на цвинтар, якщо ми не скеруємо його.

Я завжди була впевнена, що рослини лише вдень не рухаються, а щоночі, коли всі сплять, вони бігають сюди-туди і відвідують одна одну або дивляться одна на одну. Я вірила, що рослини живі. Їхнє коріння залишається в землі і чекає, коли вони повернуться, щоб знову квітнути на світанку. І рослинки повертаються під ранок і вдень ростуть на тих самих місцях…

Мене завжди цікавило, чи була б я іншою, якби мала інших батьків? Чи я залишаюся прирослою до свого дому чи змінююся, залежно від середовища, географії, простору навколо мене?..

Коли наставала ніч, уся родина поверталася на вечерю. І ніхто нікого не запитував, яким був день. Кожен мав у собі таємницю. І я так само.

Моя таємниця полягала в тому, що я знала, що кожен має таємницю! Кожний, починаючи з кінчиків пальців і закінчуючи клітинами тіла, був сумний. Кожний мав порожнечу в серці.

Я думаю, що сільська довіра і сільські пересуди - це страшні поняття, яких ми нині маємо позбутися. Бо часто ці поняття функціонують неправильно, зокрема в суспільстві, яке має досвід диктатури.

- Вам відомий досвід диктатури і страх, який живе в такому суспільстві. Як вдавалося вижити в умовах пресу?

- Завжди думала, що є лише чотири людини, з якими добре почувалася. І все, за що я їх так любила, є, власне, в цій державній забороні. Я любила їх за те, що вони були жертвами диктатури, хоча вони самі вважали себе виконавцями її волі.

Коли працювала на фабриці, деякі люди хотіли, щоб я співпрацювала таємно зі службами. Тоді я думала, що це гра. Була наївна. Але мені було цікаво спостерігати за різними людьми: і дисидентами, і тими, хто писав доноси.

Можливо, я була не тією людиною, можливо, вони хотіли іншу. Тому мене тоді схопили. Я повинна була і на новому місці, на фабриці, "шпигувати". Одного дня я усвідомила: більше мені не працювати…

Мені не знайшли нового місця праці. І я мусила зранку о пів на сьому щотижня бути в директора, а потім чекати ще на секретаря партії і представника влади. І ці чотири типи щоранку посилали по мене і завжди наприкінці казали: ти залишишся на фабриці до самої пенсії!

Це була провокація. І фабрика була жахливою фабрикою машинобудування. Тут виробляли трактори, колеса до машин і запчастини до коліс. І завжди я була на роботі о пів на сьому. Це був такий собі робітничий хор, де всі під наглядом. Треба було йти крок за кроком, рухатися в такт із музикою. А музика співала про диктатуру. Досі з жахом згадую, як я йду крок за кроком із цими жахливими піснями…

Так само й під час обідньої перерви. Мусили жувати в такт із музикою.

Це була чудова фабрика. Фабрика в чистому розумінні цього слова.

Я бачила чоловіків, жінок, хворих. Вони милися в душі, хоча на фабриці не було теплої води, а в будинках вимкнено електрику.

І коли я приймала душ, часто чула, як плакали службовці, чоловіки й жінки.

Люди пили весь час, бо взимку сильно мерзли. В залі всі шибки були розбиті, або в них зовсім не було скла. Кімнати - забиті дерев'яними щитами. Горілку пили весь день.

Була така жахлива ситуація, яка мене просто вбивала. І тоді прийшов хтось у неробочий час і сказав, що я мушу піти до керівника. І я побачила, як ставиться ця людина до своїх співгромадян: з людиною взагалі не рахуються. Ми потрібні нашій державі та її керівникові лише для того, щоб мати людей, які б його вихваляли, щоб мати трибуну і щоб на цій трибуні стояти і мати владу.

герта_1

- Чи рятувала вас література? Чи допомогли книжки відчути свободу? У чому для вас особисто найвищий вимір свободи? У пізнанні себе, країни, світу, Бога?

- Коли я була дитиною, то не мала книжок. Я їх отримала, коли стала ученицею вже останнього року навчання. Була премія - перша, друга, третя. Премія в класі. Кому діставалася така премія, той отримував кілька книжок як винагороду. Премію давали після закінчення школи, на шкільному святі. Дарували сталінські дитячі книжки. Наприклад "Владний їжак". Це була книжка в стилі воєнного сталінізму. Це мене не цікавило. Але не було жодної книжки, яка би мене відвернула від читання чи яка не зацікавила б.

Один католицький священик якось казав мені, що Бог усюди.

"Ага, - я подумала. - Він мене всюди бачить!" Напевно, Він був таким собі першим диктатором? Першим "диктатором" був Бог, котрий постійно за мною спостерігає.

Також, коли чистила картоплю, думала: чи це подобається Богові? Я була впевнена, що Він мене покарає, коли щось учиню неправильно. Тоді мені ввижалися різні відомі небіжчики на небі. Я їх бачила і в мішку картоплі. "Ага, - думала я, - це - Йосип, а це - Тереза, а це - Да-Вінчі".

Але якщо вони померли, то також мали гріхи. Отже, все було логічно. Вони мали гріхи. І за ці гріхи мали бути покарані на небі.

- Які стосунки Герти Мюллер з мовою німецькою і мовою румунською?

-На мою думку, не література винайшла поезію, а просто поезія була винайдена як чинник нашої реальності. Коли чорна кішка переходить дорогу, мені не щастить. Хіба це не скептично? Немає логіки. Але це так.

Кажуть, що коли хтось убив ластівку, то буде червоне молоко. Я думала, що молоко стає червоним, бо кров ластівки якось потрапляє в корову.

Так само й тоді, коли ріжуть корів. У перші дні молоко інших рожеве. Усе має свою логіку. І це була перша форма поезії. І це була перша література, побудована на логічному поєднанні нелогічного. Поезія - це повсякденність.

Я сама для себе (або й заради своєї держави) вчила румунську. І читала книжки. Вивчала румунську повільно, але досконало, наскільки можна вчити мову. І побачила, які прекрасні метафори має ця мова, які чудові звороти.

Але проблеми були з назвами рослин, які мені дуже подобалися: їх називають майглюкхен (конвалії) у німецькій мові, а в румунській майглюкхен означає "сльозинка".

Кожна мова має свої граматичні поняття. І це прекрасно.

герта_3

Я вивчала румунську мову, і вона почала мені подобатися. Думала, що вона більше мені пасує, ніж німецька. Коли в німецькій мові кажуть, що падає зірка, то треба собі щось побажати. А в румунській мові це означає, що хтось цієї миті помер…

Кожна диктатура має свою жахливу мову. І кожна ідеологія має свою мову. Ця мова її тримає, пропагуючи безглуздя, вороже людям.

Я бачила щодня, що траплялося з людьми в ім'я мови. І ця небезпека між власною мовою людей і мовою повсякдення жахала.

Найцікавішою була повсякденна література. Те, що друкувалося щодня в Румунії в газеті чи було на книжкових ярмарках, - це своєрідне ідеологічне гетто.

Чаушеску виступав щодня. Його виступ вважали благом, доброчесністю для країни. Він постійно озвучував різні укази, які потрібні були для того, щоб керувати країною.

Я уважно стежила за виступами Чаушеску. Це мені допомогло дещо збагнути. Чи міркує політик під час виступу, чи повторює формули? Мислить він мовою держави чи мовою ідеології? Ідеологія дуже сильна в мові, зокрема коли політик починає говорити про етичні категорії. Часто за тим бачу ідеологію. Мені достатньо почути лише два речення. Сьогодні ми бачимо, хто в політиці думає, а хто ні. Хто цей шаблон опановує, а хто не використовує.

Це можна спостерігати в кожній країні, в демократичних країнах також. Румунська повсякденна мова в часи Чаушеску - все найгірше, що могло бути найгарнішим у Румунії.

Я ніколи не вміла писати румунською мовою, бо запізно почала її вчити. Походила з меншини, з німецького села. В іншому селі були лише угорці, ще в іншому - лише словаки, ще в іншому - лише румуни. Але люди ніколи не мішалися. І з румунами я мала разом лише два уроки на тиждень. І лише з 15 років ходила разом із румунами на навчання до старої будівлі в місто.

Почувалася невидимою і ніколи не наважувалася писати румунською. Тому, коли бачу конвалії, не знаю, бачу я їх німецькою чи румунською. Це лише малюнки, які в моїй голові і які вросли в неї дуже глибоко. Іноді плутаю жіночий рід і чоловічий рід. Тому використовую метафори, де в німецькій мові - іменник жіночого роду. Але в метафорі використовую чоловічий рід, бо в моїй голові вимальовується румунський малюнок. Я іноді не звертаю на це уваги, а лише згодом помічаю.

Мова - в ядрі кожної ідеології. Кожна ідеологія має свою мову. Мова може все. Вона може вбити, вона може врятувати, вона може втішити, завдати шкоди.

І нам на думку не спадає, яка вона потужна, мова… Важливо знати, що робитиме мова, що робить вона зараз. Я особливо її оберігала у своїх творах, навіть в імейлах.

Часто запитувала: а коли ж виникла диктатура? Чому? Що її спричинило? Як став диктатором Чаушеску? Людина, яка закінчила лише чотири класи? Він же не вміє говорити. Він наймав промовців. Він не був особистістю. Він був боягузливим і абсолютно не харизматичним. Його голос жахливий. Чому роблять усе те, що він наказує?

Страх, страх, страх - це неймовірне чудовисько. І в цьому чудовиську "жили" люди. І сьогодні ми бачимо багато країн, які виникають із цього чудовиська.

- У чому секрет і особливість вашого авторського стилю? Спробуйте дати невеличкий автокоментар.

- По-перше, я не заблукала в оманливості фактів. По-друге, не можна заблукати в мові, з якою близько перетинаєшся. І потрібно знати, що історія функціонує не сама. І те, що в ній пережито, - це одне. А те, що вбудоване в неї, - інше.

Оповідь має власні закони, які вона сама застосовує. Немає усної мови. І діалог також має бути винайдений, щоб він усно звучав. Я можу взяти усне мовлення і сама записати. Але так не може бути. Правдоподібність, правда виникають через винайдення мови. Письменникові важливо винайти мову правди.

Я взагалі не можу цього достеменно усвідомити чи пояснити щось раціонально як лектор. Я це можу лише відчути. Відчути, коли пишу речення, чи воно правильне. І потім мушу багато разів переписувати, поки не отримаю потрібного результату.

Кожне речення - реальність. А коли реальність навмисне фальшують у реченнях, то це страшне й небезпечне шахрайство. Я називаю це сюрреалізмом. Вважаю, що сюрреалізм не функціонує взагалі без конкретного "я". Що більше в сюрреалізмі стрибків з реальності, то більше "я" в його фундаменті. Тобто там, звідки письменник нібито прагне вистрибнути.

Реальність зафіксована у слові. Лише на основі реальності я можу бути сюрреалістичною. Сюрреалізм - вихід в іншу, ілюзорну реальність, але вона не пориває зв'язку з дійсністю. Бо все з'єднує наша свідомість. І це нещастя…

- Яке ваше ставлення до трагедії, яку сьогодні переживає Україна? У чому корінь зла, на вашу думку?

- Сьогодні в медіа згадують Луганськ, Ясинувату. Читаю газету, в якій ідеться про війну в цих місцях. І сьогодні туди не можна поїхати, бо все нашпиговане військовими - російськими чи, як їх називають, сепаратистами. Так, там росіяни-сепаратисти, без яких не було б війни.

Донецького аеропорту немає. А це був нормальний аеропорт. І коли я дивлюся на все це і бачу лише руїни, спричинені війною… Неможливо повірити. Мені дуже, дуже і дуже сумно…