Нобелівський комітет послав Росії сигнал, нагородивши Алексієвич – BloombergView

Цьогорічне нагородження Світлани Алексієвич Нобелівською премією з літератури можливо було і політичним рішенням, але це не робить її книги менш довершеними і цінними. Їх повинні читати всі, хто хоче зрозуміти труднощі сотень мільйонів людей, які досі живуть в тіні СРСР.

Про це на сторінках Bloomberg пише оглядач Леонід Бершидський, нагадуючи, що Алексієвич стала перший російськомовних лауреатом Нобелівської премії з часів Йозефа Бродського, якого нагородили в 1987 році.

"Це говорить про те, що вибір був дуже чітким і логічним. Народжена на Заході України в родині українки і білоруса, вона найсильніший український автор, якого Нобелівський комітет міг знайти, хоч сама письменниця і вважає себе білоруською. Вона також серед найбільш палких критиків російського президента Володимира Путіна. Її книги задокументували сумну спадщину радянської ери, яку Путін і білоруський президент Олександр Лукашенко намагаються відновити, перефарбувавши в крикливі кольори імперської слави", - йдеться в статті.

Алексієвич також поповнила ряди письменників, які були удостоєні Нобелівської премії за невигадані історії. Її попередником можна назвати Олександра Солженітцина, чия перемога сказала лідерам СРСР, що світ знає правду. Алексієвич стала таким же сигналом для путінського кремля.

Вона не вважає себе літературним чарівником, а описує себе як "радше вуха, ніж ручка". Її роботи – це колекції інтерв'ю з сотнями звичайних людей. Її підходи більш журналістські, які більш підійшли для опису білоруської трагедії в "Чорнобильській молитві", в якій автор дослідила наслідки для людей від найгіршої ядерної катастрофи у світі.

"Ми люди землі, а не небес. Наша монокультура – це картопля. Ми її копаємо, ми її садимо і ми постійно дивимося в землю. Вниз! І навіть коли хтось піднімає голову, то для того, щоб подивитися не вище корзини. Але і це зависоко для нього, це його небо. В нашій культурі немає неба, яке хтось називає космосом. Ми беремо щось від російської чи польської культури. Тоді, коли в нас буде Толстой, Пушкін, ми щось зрозуміємо про нас самих", - цитує Бершидський книгу Алексієвич.

Натомість у білорусів і пострадянських російськомовних людей є Алексієвич, яка вважає, що тяжко відвести очі від землі, всіяної могилами. Вона здобула славу завдяки книзі "У війни не жіноче обличчя", в якій зібрані історії жінок часів Другої світової війни. В часи СРСР, у 1985 році, цензура нарешті дозволила їй вийти друком, оскільки радянський міф про перемогу дозволив білорусам, які ледве вижили як етнічна група, сказати своє слово про страждання. Книга навіть принесла Алексієвич нагороду "Союзу комуністичної молоді".

Інша книга цьогорічного лауреата з літератури – "Цинкові хлопці", в якій описане страшне розслідування про те, що війна в Афганістані зробила з радянськими солдатами і їхніми рідними. Її мало не заборонили у свій час. "Чорнобильська молитва" теж про смерть.

"Яка наша історія? Давайте озирнемося і ми побачимо себе у знайомому царстві смерті. В урочистому і похмурому пантеоні. Хто ми? Мабуть, ми люди війни. Ми або воюємо, або готуємося до битви. Ми ніколи не жили якось інакше", - цитує оглядач Алексієвич.

Бершидський додає, що Алексієвич завжди розглядає нескінченну війну з позиції жертв. Це елемент жалібного крику її прози, який вразив багатьох російськомовних читачів. Це дуже сумно, але співзвучно з потужною українською традицією героїчної жертовності. Алексієвич так описує страждання, що це робить її книги страшенно болючими і депресивними.

"Тому їх повинні читати всі, хто хоче зрозуміти каліцтва і проблеми пострадянської ідентичності", - пише Бершидський.

Як і багато людей в колишніх республіках СРСР, Алексієвич раділа розпаду комуністичної імперії, вона ніколи не вітала спроби Путіна відновити її. В книзі "Час секонд-хенду" вона писала: "Повернувся старий радянський гімн, так само, як і Союз радянської молоді, тільки під іншою назвою. Є партія сили, яка копіює Компартію. Президент має владу, як Генеральний секретар. Абсолютну владу. Марксизм-Ленінізм замінили православним християнством".

Через місяць після того, як Путін анексував Крим. Алексієвич засудила це, написавши люту статтю в Frankfurter Allgemeine. Вона тоді зауважила, що "нормальна Росія", яка не святкувала захоплення чужої території, промовчала, натомість "радянська Росія" тріумфувала.

"Чи прийме захід таку Росію, чи відторгне її?" - йшлося в статті письменниці.

І Нобелівська премія з літератури дала відповідь на це питання Алексієвич. Захід відторгнув путінську Росію, але не росіян і всіх, для кого росіянка мова рідна.

"Якщо Нобелівський комітет хоче сказати російськомовному світу, що він переживе путінізм так само, як і комунізм, тоді я розумію це послання і ціную його. Сподіваюся, що західні читачі теж", - пише Бершидський.

У минулому році Нобелівську премію з літератури отримав французький письменник італійського походження Патрік Модіано. Майже всі його твори автобіографічні і так чи інакше пов'язані з окупацією Франції нацистами під час Другої світової війни. Раніше в інтерв'ю він зізнавався, що "одержимий минулим", а "минуле - це смутна епоха окупації".